Основні засади розвитку та розміщення соціального комплексу в регіонах України

У соціально-духовній сфері провідну роль відіграє належ­ний розвиток освіти. Освіта охоплює дві достатньо різні сфе­ри діяльності. Одна з них — сфера обов’язкової освіти. Регу­лювання її розвитку охоплює мережу:

• дошкільних закладів;

• загальноосвітніх шкіл;

• дитячих будинків та закладів інтернатного типу;

• середніх спеціальних закладів освіти.

Друга сфера охоплює заклади вищої освіти І — ZV рівнів ак­редитації, навчання у котрих залежить від бажання осіб, що на­вчаються. Основними механізмами розвитку освіти є державна підтримка, спонсорство, розвиток по можливості платного на­вчання для окремих контингентів учнів та в окремих цільових закладах освіти (школах мистецтв, ліцеях, гімназіях тощо).

У сфері культури також застосовуються в основному ме­ханізми державного управління та регулювання розвитку й цільової підтримки. Окремі галузі культури мають достатні можливості для самозабезпеченого розвитку через застосуван­ня економічно ефективних ринкових механізмів господарю­вання. До таких відносяться, зокрема, кіноіндустрія, ко­мерційне радіомовлення та телебачення, шоу-бізнес. Однак у будь-якому випадку держава повинна опікуватися збережен­ням культурного надбання нації, розвитком некомерційного мистецтва, забезпеченням послуг закладами культури всього населення країни. До основних культурно-освітніх закладів належать:

• бібліотеки;

• клуби;

• музеї;

• кінотеатри;

• парки культури та відпочинку тощо.

Головним завданням розвитку культури є зближення рівнів культурного обслуговування населення міст і сільської місцевості у всіх регіонах країни, з урахуванням територіаль­ної специфіки кожного.

Важливу роль у забезпеченні ефективного відтворення ро­бочої сили у сучасному світі відіграють охорона здоров'я, фізкультура і спорт. Основними показниками діяльності за­кладів охорони здоров'я є:

• кількість лікарняних ліжок та ліжок у санаторіях;

• кількість амбулаторно-поліклінічних закладів;

• кількість ліжок у санаторіях;

• кількість відвідувань лікарняних закладів за зміну;

• забезпеченість середнім медперсоналом та лікарями.

• рівень охоплення населення обов’язковими заходами охорони здоров’я (рентгенівськими обстеженнями, профілактичними щепленнями, профілактичними ог­лядами, обліком вагітних жінок тощо).

Розвиток системи охорони здоров’я у будь-якому випадку має орієнтуватись на безоплатність визначеної кількості не­обхідних медичних послуг (за життєвими показниками) для всіх верств населення при широкому розвитку системи опла­чуваних за бажанням медичних послуг для задоволення зрос­таючих потреб населення в якісних медичних послугах різно­го характеру (стоматологічних, косметичних, бальнео­логічних, масажу і т.п.). Достатньо складним в нових умовах господарювання є регулювання розвитку фізкультури і спор­ту, оскільки ліквідованими є більшість спортивних об’єктів, які належали підприємствам та відомствам. Їх передано на ба­ланс місцевих органів самоврядування, котрі мають обмежені можливості фінансування масового охоплення бажаючих зай­матися спортом і фізичною культурою. У даному випадку ви­ходом з ситуації є розвиток масового спорту через часткове за­безпечення фінансування галузі за рахунок інвестицій у про­фесійний спорт. Великою є й роль спонсорства та підтримки розвитку фізкультури та спорту підприємцями й місцевими органами самоврядування.

Розвиток матеріально-побутових комерційних (торгівлі, масового харчування та побутового обслуговування) та напівкомерційних (житлово-комунальне господарство, гро­мадський транспорт та зв’язок) галузей соціального комплек­су має орієнтуватися на ринкові механізми господарювання при збереженні державного контролю над забезпеченням дер­жавних стандартів, виконанням санітарних норм тощо. Також провідною є роль громадських організацій, які виконують кон­троль за дотриманням прав споживачів при наданні їм послуг та продажу товарів. Окрему проблему являє собою створення

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України системи належного обліку послуг, які надають підприємства житлово-комунального господарства з метою впорядкування системи їх оплати населенням.

• забезпеченість населення житлом;

• забезпеченість послугами ЖКГ, громадського транс­порту та зв'язку;

• забезпеченість кількістю закладів торгівлі та їх торго­вою площею;

• забезпеченість місцями в закладах харчування ресто­ранного типу;

• забезпеченість послугами підприємств побутового об­слуговування;

• забезпеченість послугами готельного господарства;

• забезпеченість послугами туристичної галузі.

У випадках зниженої забезпеченості такими послугами, не­обхідним є застосування у даному регіоні адміністративних, економічних та інших стимулюючих механізмів для підвищен­ня рівня забезпечення населення послугами відповідних скла­дових матеріально-побутової сфери соціального комплексу.

У цілому механізм розвитку соціального комплексу обу­мовлюється двома основними завданнями. Перше з них міститься у необхідності підтримуваного розвитку соціально- духовної сфери. Другим завданням є реформування житлово- комунального господарства, торгівлі, громадського харчуван­ня і побутового обслуговування в контексті розвитку муніци­пального та приватного секторів для створення нових робочих місць, як найбільш трудопоглинаючих галузей економіки в умовах зростання кількості безробітних, їх вивільнення з базо­вих галузей виробництва.

Для реалізації такого механізму необхідно враховувати наступні фактори формування і розвитку держави і суспільства:

• географічне розташування регіону;

• етно-історичний;

• інституціональний (система соціальних інститутів — звичаї, традиції, менталітет, система цінностей);

• релігійний;

• культурний;

• владно-політичний;

• фінансово-економічний (фіскальні позиції, експортний потенціал).

Необхідність урахування зазначених факторів формуван­ня сучасного українського суспільства обумовлена історич­ною пам'яттю регіонів України, що обумовлюється регіональ­ною специфікою:

• економіко-географічного положення щодо ресурсної бази і ринків збуту, торгових шляхів і т.п.;

• кліматичних умов (кількість годин сонячного світла, обсяг середньорічних опадів, тривалість зимового періоду і т.п.);

• показників якості (родючості) ґрунтів (чорноземні ґрунти, степова зона, лісостепові регіони, наявність ре­креаційних умов у регіоні і т.п.);

• історичних особливостей розвитку продуктивних сил;

• збереженими звичаями, звичками, дотримуваними тра­диціями, соціально-психологічними особливостям на­родонаселення регіону;

• складом населення за національною і демографічною ознаками;

• приналежності населення регіону до певних видів релігійних конфесій чи соціальних груп світської орієнтації;

• характеристик матеріальної бази виробничого, агропро­мислового, інвестиційно-будівельного, транспортного комплексів, виробничої і соціальної інфраструктури.

Вплив факторів географічного розташування регіону, йо­го кліматичних умов, наявності історичного досвіду, що зберігся, звичаїв і традицій, від яких залежить організація су­часного суспільства, не можна недооцінювати і через існуван-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України ня таких натурсоціологічних напрямків соціальної науки, як біополітика і біорегіоналізм, що займаються дослідженням впливу біології й екології людини на формування гуманістич­ної орієнтації сукупного наукового знання і процеси функціонування держави.

У зв'язку з цим необхідне здійснення класифікації регіонів України за основними ознаками соціального регіоно- утворення. Так, усі регіони країни можна класифікувати (табл. 12.1):

1) За історичним характером територіального господар­ства:

• з давнім досвідом господарювання в умовах поширення приватної власності, у тому числі на землю — Волинсь­ка, Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька;

• старопромислові — Дніпропетровська, Донецька, Запо­різька, Луганська, Сумська;

• буферні аграрно-промислові — Вінницька, Житомирсь­ка, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Чер­каська, Чернігівська;

• столичні — м. Київ, Київська, Харківська області;

• інфраструктурно-рекреаційні — Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська, Херсонська, м. Севасто­поль.

2) За особливостями регіонального менталітету, які відби­вають у тому числі національно-психологічні особливості лю­дини — виробника і споживача матеріальних і духовних благ, а також за вживанням населенням державної мови:

• перевага україномовного населення й українського на­ціонально-психологічного менталітету (працьовитість, хазяйновитість, ощадливість, любов до праці на благо батьківщини, релігійність, дбайливе відношення до національно-культурної спадщини) — Вінницька, Во­линська, Житомирська, Закарпатська, Івано- Франківська, Київська, Кіровоград-ська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська і Чернівецька;

440

Таблиця 12.1

Класифікація територій України за ознаками соціального регіоноутворення

Д.В. Клиновий,Т.В.Пепа

Продовження табл. 12.1

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України

• перевага російськомовного населення й інтер­національно-психологічного менталітету (колективізм, готовність до праці на благо суспільства, щирість, орієнтація на братні стосунки з державами СНД, національно-релігійна терпимість) — Автономна Рес­публіка Крим, Дніпропетровська, Донецька, Запорізь­ка, Луганська, Миколаївська, Одеська, Сумська, Хар­ківська, Херсонська, м. Київ і Севастополь;

3) За географічним розташуванням:

• приморські регіони — Автономна Республіка Крим, За­порізька, Донецька, Миколаївська, Одеська, Херсонсь­ка області, м. Севастополь;

• гірничо-прикордонні регіони — Закарпатська, Івано- Франківська, Чернівецька;

• рівнинні регіони — Вінницька, Волинська, Житомирсь­ка, Луганська, Львівська, Ровенська, Сумська, Тер­нопільська, Харківська, Хмельницька;

• придніпровські регіони — Дніпропетровська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська області, м. Київ.

4) За відношенням населення до релігії:

• значна частина населення мусульманського віроспові­дання — Автономна Республіка Крим;

• значна частина населення католицького і греко-като- лицького віросповідання — Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Ровенська, Тер­нопільська області;

• значна частина населення православного віросповідан­ня — Вінницька, Донецька, Дніпропетровська, Жито­мирська, Запорізька, Київська, Кіровоградська, Лу­ганська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Сумська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, Чернівецька області, м. Київ і Севасто­поль.

5) За відношенням населення регіону до ідеї національної державності (подібний розподіл областей України засновано

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України на результатах соціологічного моніторингу, висвітленого у за­собах масової інформації в кінці 90-х років):

• підтримка ідеї винятково національної незалежності — Волинська, Львівська, Рівненська, Тернопільська об­ласті;

• підтримка інтеграційних процесів із країнами СНД — Автономна Республіка Крим, Донецька, Дніпропет­ровська, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Харківська, Херсонська області, м. Севастополь;

• перевага ідей багатовекторного співробітництва — Він­ницька, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франків­ська, Київська, Кіровоградська, Одеська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, Чернівецька області, м. Київ.

З запропонованої класифікації (табл. 12.1) видно, що кож­на з областей України попадає в одну з виділених груп ознак. Групування регіонів згідно наявних загальних ознак дозволяє одержати наступну класифікацію:

• загалом зазначені п'ять ознак:

1- а група областей — Вінницька, Житомирська, Хмель­ницька;

2- а — Черкаська, Чернігівська;

3- а — Кіровоградська, Полтавська;

4- а — Волинська, Львівська;

5- а — Рівненська, Тернопільська;

6- а — Миколаївська, Херсонська;

7- а — Донецька, Запорізька.

Інші десять областей мають меншу кількість (чотири і менше) загальних ознак:

• чотири ознаки (за винятком географічного положен­ня) — Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Лу­ганська;

• чотири ознаки (за винятком відношення населення до релігії) — Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька;

• чотири ознаки (за винятком відношення населення регіону до ідеї національної державності) — Луганська, Сумська;

• загальні ознаки: наявний історичний досвід, уживання населенням державної мови і географічне положення — Автономна Республіка Крим і Одеська область;

• загальні ознаки: наявний історичний досвід і відношен­ня населення до релігії — Київська і Харківська області.

У даному випадку не ідентифікувалися міста Київ і Сева­стополь, тому що Київ має особливий статус — столиці держа­ви, а штучне інформаційне виділення м. Севастополя з Авто­номної Республіки Крим викликано державно-стратегічними міркуваннями.

На підставі виділених груп областей можна зробити вис­новок, що соціально-економічна політика, здійснювана щодо розвитку соціального комплексу, в приблизно подібних обла­стях повинна бути аналогічно близькою.