Соціально-економічний потенціал народонаселення України

Основною продуктивною силою є людина. Тому, провідною складовою частиною сукупного ресурсного по­тенціалу регіону є його людські ресурси. Роль населення у розвитку і територіальній його організації багатогранна і вирішальна, адже людина є головною продуктивною силою.

Народонаселення, або населення — це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, області, міста, села та ін.). Населення проживає у певно­му географічному середовищі і здійснює виробництво ма­теріальних благ у відповідності з наявними природними ресур­сами. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва — з одного боку, та предметів праці — з іншого, забезпечує ма­теріальне виробництво, а необхідність задоволення людських потреб — попит на товари і послуги та їх споживання. Завдяки цьому забезпечується економічний цикл виробництва.

Таким чином, людина є, з одного боку, активною продук­тивною силою, що своєю трудовою діяльністю забезпечує ви­робництво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого, — вона є споживачем про­дуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Тому насе­лення й господарство складають собою особливу систему, в якій людські потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей, забезпечуючи відновлення робочої сити, фізичний і духовний розвиток людини. Виходячи з того, що людина є ос­новним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація його працездатної частини (трудових ресурсів) є провідним фактором, який обу­мовлює можливості економічного розвитку.

Територіальна організація населення називається розсе­ленням населення. Розселення населення відбувається в ме­жах системи розселення, у якій традиційно розрізняють сільську, міську та інтегральну (міську й сільську разом) сис­теми.

Формування заганаціональної та територіальних систем розселення в Україні відбувається, як постійний процес на п'яти рівнях — загальнонаціональному, регіональному, суб- регіональному, локальному та місцевому. Воно є об'єктивним і прогресивним напрямом його просторової організації, який сприяє підвищенню ефективності розвитку міських і сільських поселень та забезпеченню соціальних потреб насе­лення. За територіальною ознакою інтегральна система розсе­лення поділяється на 10 регіональних систем, з них 8 відно­сяться до класу сформованих, а дві (Луцька та Черкаська) зна­ходяться на стадії формування.

Регіональні системи розселення формуються у межах 2-4 областей за винятком Сімферопольської, що функціонує на півострові в межах Автономної Республіки Крим. За демо­графічним потенціалом найбільшими є Київська та Донецька регіональні системи (7,2-7,6 млн. чол.), а за поселенським — Київська та Хмельницька (4,0-4,4 тис. поселень). Найвищий рівень урбанізації мають Донецька та Дніпропетровська систе­ми (81-89%), щільність населення — Донецька та Львівська (11З-143 чол. на 1 км.), густоту поселенської мережі — Львівська та Хмельницька (66 од. на 1 тис. км.).

Субрегіональні системи розселення сформувалися в ме­жах адміністративних областей. В Україні функціонує 24 суб- регіональних системи розселення, сформованих в процесі інтенсифікації внутрішніх обласних зв'язків.

Локальні системи формуються навколо системотворних центрів у межах декількох адміністративних районів (від 3 до І5). В Україні виділяються 72 локальних системи розселення нижчого рангу.

Нижчим ієрархічним рівнем від локальних систем є місцеві системи, що формуються у межах сільських адміністративних районів і територій, підпорядкованих містам загальнодержавного, республіканського та обласного підпорядкування.

До основних показників, які характеризують населення в Україні відносяться його чисельність, густота, національний склад та статево-вікові характеристики. Повну картину вказа­них характеристик розвитку і розміщення населення України дає всеукраїнський перепис населення, останній з яких відбув­ся 2001 року. Україна за чисельністю населення є однією з ве­ликих держав Європи. За чисельністю населення в країнах на­ша держава поступається тільки Росії, а серед країн Європи — лише Великобританії, Італії та Франції. Чисельність населен-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України ня України складає 47,3 млн. чоловік. Україна відноситься до країн Східної Європи, де спостерігається загалом висока гус­тота населення. У цілому в країні густота населення складає 83 чол. на 1 км2. Найменша щільність населення характерна для гірських територій Карпат, Полісся та Степу України. Тут вона становить менше 60 чол. на 1 км2. Найвищий показник густоти населення в Україні характерний для областей Сходу, де він перевищує 130 чол. на 1 км2, а в Донецькій області дося­гає майже 190 чол./км2. Загальна чисельність населення країни та кількість населення в регіональному вимірі фор­мується під впливом сукупності демографічних, соціально- економічних та екологічних факторів. Серед чинників розвит­ку та розміщення продуктивних сил виділяється група соціальних, серед яких важливе місце належить соціально-де­мографічним. Останні охоплюють кількість населення і його динаміку, розміщення, структуру (вікову, освітню) тощо.

В нашій країні, як і у світі в цілому відбувається зміщення чисельності населення у бік зростання питомої ваги міської його частини та зменшення частки сільського населення. За­раз (2005 р.) 67,7 % її населення мешкає в міській місцевості і лише 32,3% — у сільській мережі розселення.

важанням жінок та зниженням частки дітей в у загальній чи­сельності населення. Найбільш сприятлива статево-вікова структура населення у західних областях: Волинській, Закар­патській, Івано-Франківській, Львівській та Рівненській. Найгіршими є негативні ознаки статево-вікової ситуації у Подільському та на Черкащині й Кіровоградщині.

Національний склад населення України характеризується тим, що українці переважають чисельно в усіх регіонах, окрім АР Крим. В нашій державі усі національності є рівноправни­ми і формують єдиний народ України. Поряд з українцями на території України проживає більше ста національностей, се­ред яких переважають автохтонні народи (які одночасно й ра­зом з українцями, або навіть і раніше них століттями прожива­ють на території країни — греки, кримські татари, євреї, ка­раїми тощо та представники населення з прилеглих до країни держав (білоруси, молдавани, болгари, угорці, румуни, поляки тощо). За межами України проживає майже 10 млн. українців та їх нащадків, з яких більше ніж 7 млн. чоловік — у рес­публіках колишнього Радянського Союзу. Великі українські громади проживають у США, Канаді, Німеччині тощо.

Етногенез українського народу тісно пов’язаний із регіональним розвитком розселення автохтонних етно­графічних груп. Українці за етнічним складом поділяються на такі основні етнографічні групи: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини. За регіональними ознаками, гуцули, бойки та лемки — групи українського етносу Карпатського регіону, поліщуки та литвини — Українського Полісся.

Зокрема, гуцули — етнографічна група українців, тобто ча­стина гірського українського населення Карпат. Етимологія назви “гуцули” в науковій літературі розглядається в декількох обґрунтованих гіпотезах. Найпопулярніша серед них пояснює її походження від слова “кочул” — чабан, вівчар, що вказує на спорідненість з основним видом господарської діяльності гуцулів — скотарством. Територія Гуцульщини ста­новить 6,5 тис. км². Гуцулів проживає приблизно 200 тис. чол., З населення гуцульщини частка українців становить в серед-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України ньому 92,1-94,0%. Найбільші населені пункти: Делятин, Пис- тинь, Косів, Кути, Вижниця, Ворохта, Яблонів, Рахів, Яремча та ін. Ареал розселення гуцулів згідно з сучасним адміністра­тивно-територіальним поділом України входить до Верхо­винського та південних частин Наддвірнянського і Косівсько- го районів Івано-Франківської області — Галицька Гуцульщи- на, Путильського та південної частини Вижницького районів Чернівецької області — Буковинська Гуцульщина, Рахівсько- го району Закарпатської області — Закарпатська Гуцульщина. Етнографічні межі Гуцульщини: на півдні вона межує з Ру­мунією, на півночі та північному сході — з Прикарпаттям, на заході — з Бойківщиною. Традиційні галузі господарства гуцулів — тваринництво та лісництво, додаткові — курорти й домашні художні промисли. Тваринництво є домінуючим на­прямом виробничої діяльності, його вплив поширено й на інші сфери культури гуцульського побуту. Завдяки продуктам вівчарства гуцули виробляють домоткане вовняне сукно для одягу, а також овече хутро та саморобну шкіру. Молочні про­дукти — один із основних компонентів щоденного харчування.

Бойки — етнографічна група українців, які заселили північні та південні схили Карпат від р. Ломниця й Тересьва на сході — до р. Уж і Сан на заході. Існує декілька гіпотез сто­совно походження етноніму “бойки”. Одну з них етнологи пов’язують з лінгвістично-діалектичною особливістю мовлен­ня бойків. За гіпотезою О. Верхратського, населення Бойківщини часто вживало в своєму говорі частку “бойе” в значенні “так”. За другою гіпотезою, етнонім “бойки” походить від антропоніма “Бойко”.

Історична доля бойків тісно пов’язана із східнослов’янсь­ким племенем білих хорватів, яке входило до складу Київської Русі. Бойківщина займає близько 8 тис. км². На її території проживає близько 300 тис. чол. (питома вага українців стано­вила в середньому 73,2%). Найбільші міські поселення Бойківщини: Турка, Бориня, Волове, Старий Самбір, Самбір, Борислав, Дрогобич, Долина, Калуш. За сучасним адмінподілом, ареал розселення бойків охоплює південно-

західну частину Рожнятівського і майже весь Долинський райони Івано-Франківської області; Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Симбірського і більшу частину Старосамбірського районів Львівської області; північну частину Міжгірського і Велико- березнянського та Воловецький райони Закарпатської об­ласті. Усучасних умовах бойки займаються переважно земле­робством і скотарством, працюють на лісорозробках, нафтових промислах. Бойки успішно розвивають курортну галузь, що сприяє збільшенню прибутків від туризму. У місцях рекреа­тивного відпочинку бойківські майстри демонструють чис­ленні художні вироби.

Лемки — етнографічна група карпатських українців, вони здавна селилися на схилах Низьких Бескидів (між р. Уж, Сян на сході — та Попрад з Дунайцем на заході). Назва “лемки”, скоріше за все, походить від частого вживання лемками діалек­тичної частки “лем” (у значенні “лише”, “тільки”), внаслідок чо­го сусідні народи дали їм таку назву. У X ст. Лемківщина входи­ла до складу Київської Русі. Після занепаду української держа­ви на її землях запанували іноземні завойовники. З 1945 р. до складу УРСР відійшла лише частина Лемківщини. Врегулю­вання післявоєнних державних кордонів між СРСР та Поль­щею вплинуло на подальше розселення лемків. Країни-сусіди провели взаємний обмін населенням. Урядом Польщі з Же- шувського, Люблінського та Краківського воєводств до Ук­раїни (Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська, Мико­лаївська й ін. області) було переселено 500 тис. чоловік. У період 1945-1947 р.р. тодішня польська влада примусово пере­селила близько 300 тис. лемків у західні та північні воєводства, де вони були в більшості своїй асимільовані. В нашій країні лемки компактно проживають у Перечинському та Великобе- резнянському районах Закарпаття. Характерною рисою лемківських поселень є їх зосередження у долинах вздовж річок та доріг. Серед головних галузей господарства лемків бу­ло землеробство (рілля становила 35% території) та тварин­ництво. Розвивалися також домашні промисли: ткацтво, гон-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України чарство, різьбярство й ін. Поліщуки та литвини- етно­графічна група українців, які живуть на Українському Поліссі. Етнонім “поліщуки” походить від топоніма “Полісся”, котрий вперше зустрічається у Єпатієвському літописі. У XIII — XIV ст. мешканці цього регіону ще не сформувалися як етно­графічна група, хоча й мали деякі відмінності та різні назви: полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони по­чали проявляти приблизно з XV ст. Саме у цей час і зафіксова­на історичними джерелами самоназва “поліщуки”. Етнонім “литвини”походить від назва давньолитовської держави, на те­ренах якої формувалася дана етнічна група. У XIV — XVI ст. проходили процеси формування східнослов’янських народів — українців, росіян та білорусів. Проте поліщукам та литвинам вдалося залишити порівняно стійкими архаїчні пережитки у культурі та побуті з нашаруваням мовно-культурних особливо­стей усіх трьох народів. Традиційно поліщуків та литвинів розрізняють за місцем проживання відповідно у західному та східному (Чернігівщина) Поліссі. У теперішній час найбільш своєрідним для цих етнічних груп є характерне органічне та відносно гармонійне (на відміну від т.з. українсько-російського “суржика”) переплетіння російських, українських та білорусь­ких особливостей в усному мовленні. Традиційними галузями господарства поліщуків були землеробство й скотарство. Поліщуки займалися також рибальством, бортництвом, бджільництвом, обробкою рослинного волокна (льону, коно­пель) з метою виготовлення тканин для одягу та інших потреб, виробництвом скла, лісозаготівлею, деревообробними промис­лами й ремеслами, гончарством тощо. Невиправної шкоди на­несла традиційному укладу господарювання та побутовій куль­турі Полісся Друга світова війна та Чорнобильська катастрофа, примусове відселення населення постраждалих територій в ос­новному Київщини та Житомирщини, руйнація сільської ме­режі розселення цих етнічних груп в результаті депопуляції.

Основними показниками, які характеризують демо­графічну ситуацію, є коефіцієнти народжуваності, смертності, та міграції. Вони вимірюються, як обчисленні у тисячних до-

лях ( проміллє, позначених значком ‰ ) кількості відповідних випадків (народження, смерті, міграції) на 1000 жителів.

Як й інші європейські країни, Україна знаходиться на та­кому етапі демографічного розвитку, коли народжуваність зменшується, а смертність зростає і формується звужений тип відтворення населення. Найгіршою особливістю сучасної де­мографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смерт­ності населення. При цьому природний приріст населення має від'ємне значення.

В 1991р. загальна кількість померлих в державі вперше пе­ревищила кількість народжених. У 90-і роки ця тенденція по­силилася й почала уповільнюватися лише на межі нового ти­сячоліття. Однак, зменшення чисельності населення спос­терігається в усіх без вийнятку областях України. Масштаби депопуляції (переважання померлих над народженими) про­тягом останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпро­петровській, Запорізькій та Луганській областях, найкраща демографічна ситуація (яка, однак, теж характеризується не­гативними явищами депопуляції) зберігається у Закар­патській, Івано-Франківській, Рівненській, Львівській, Во­линській та Чернівецькій областях, тобто на Західній Україні. Ці явища обумовлені складним та багатоплановим впливом різних факторів (політичних, економічних, соціально-психо­логічних, біологічних та ін.).

В основному депопуляція пояснюється більше, ніж 30- тивідсотковим скороченням сумарного коефіцієнту народжува­ності. Це з одного боку, відображає світові тенденції демо­графічних змін, а з другого, є наслідком глибокої кризи. Також, у старший вік увійшли багаточисельні вікові групи (т.з. когор­ти), народжені перед другою світовою війною та після неї.

Як наслідок економічної кризи, різко знизився рівень міграційної мобільності населення, причому інтенсивність зовнішніх міграційних контактів зменшилась істотніше, ніж внутрідержавних. На демографічну ситуацію в країні найбільш істотно впливає віковий склад населення. За останні десять років значно зросла частка осіб пенсійного віку.

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України

Щодо статево-вікової структури населення, то аналіз ста­тистичних матеріалів свідчить про те, що на Україні спос­терігається постійне переважання жінок в загальній чисель­ності її населення. На початок 2005 року жінок в Україні — 25,3 млн. осіб, чоловіків — 21,8 млн. осіб., або ж 53,8% та 46,2% в статевій структурі населення відповідно. Кожного року абсо­лютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про незначне вирівнювання співвідношень між чи­сельністю чоловіків і жінок. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється, в першу чергу, нижчою смертністю жінок — з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави на роботу в інші країни, що найбільше впливає на чисельність чоловіків, — з другого. Найгіршим є співвідношення у ко­ефіцієнтах смертності між жінками і чоловіками у працездат­ному віці. Коефіцієнт смертності жінок у віці 40-50 років скла­дав в останні роки 4,8-6,6 осіб на тисячу населення цього віку, то чоловіків відповідно 13,1-19,5 осіб. Коефіцієнт смертності немовлят — 8,8-9 осіб. Не останню роль при цьому відіграють антисоціальні явища (алкоголізм, наркоманія тощо), більш поширені серед чоловіків.

Наявну зараз структуру населення України можна вважа­ти несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та при­родного відтворення населення. Разом, в Україні спос­терігається явище демографічної кризи, причому у сільській місцевості вона є значно гострішою, ніж у місті — на одну осо­бу працездатного віку припадає більше однієї особи з непра­цездатних вікових груп. Найгостріша з цього боку ситуація склалася у Чернігівській області. Складними залишаються й проблеми формування й розвитку шлюбно-сімейних відно­син, збільшується кількість розлучень, зростає чисельність дітей, що народжуються поза шлюбом. Однак, коефіцієнт на­роджуваності дітей на одну жінки останнім часом незначним чином зростає, що свідчить про деяке покращання тенденцій розвитку демографічної ситуації в державі.

Наслідки демографічної кризи для продуктивних сил на­шої країни є небезпечними з усіх точок зору. Аналіз статис-

тичних даних свідчить, що за 1992-2005 рр. продовжувалось зменшення загальної кількості населення України, яке стано­вило більше 4 млн. осіб. У 2006 році очікується, що загальна чисельність населення не перевищить 47300 тис. осіб. Такі зміни позначились і на коефіцієнтах його територіального зо­середження. За останній десятирічний період територіальне зосередження населення зазнало структурних зрушень. Так, у структурі населення частки Центрального і Карпатського рай­онів за тенденцією зростають, Придніпровського і Донецького зменшуються, частки інших районів — залишаються без суттєвих змін.

Певні надії на покращання демографічної ситуації в дер­жаві пов’язуються з міграцією. Міграція — це переміщення на­селення з постійного місця проживання, пов’язане з перети­ном певних меж (міста, району, області, країни, материка). У більшості розвинутих країн саме цілеспрямована й керована зовнішня міграція є фактором стабілізації демографічної ситу­ації. Переміщення населення може бути зі зміною місця про­живання або без його зміни. Можливі і сезонні виїзди на зби­рання врожаю, на лісозаготівлю тощо. За роки незалежності України різко знизився рівень міграційної мобільності насе­лення, як наслідок економічної кризи та зниження рівня жит­тя українських громадян: якщо на рубежі 1980-1990рр. в міграціях щорічно брали участь 3-3,5 млн. жителів України, то нині — менше 2 млн. Починаючи з 1994 р., сальдо міграції на­селення України набуло від’ємних значень, і стало фактором зменшення загальної чисельності населення країни. Після цього сальдо міграцій (баланс між прибулими і вибулими) на­селення України утримується на рівні -80...-145 тис. чол. на рік, причому структура вибуття та прибуття за напрямами не зазнає суттєвих змін. Це свідчить про формування відносно стабільної міграційної поведінки населення України. Від’ємне сальдо міграцій не є позитивним фактором формування демо­графічної ситуації. Цілеспрямована гнучка зовнішня міграційна політика в нашій країні у майбутньому дозволить збалансувати демографічну ситуацію, сприяти відродженню

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України сільської мережі розселення, припиненню деградації головної продуктивної сили суспільного виробництва.

Перспективи демографічних процесів в Україні перебува­ють також у безпосередній залежності від збереження пози­тивних зрушень у виробництві, майбутніх тенденцій еко­номічного розвитку, успіху проведення соціально-еко­номічних реформ, ефективності заходів щодо укріплення національної валюти й економіки у цілому, протидії масовому безробіттю, можливостей забезпечення соціального захисту населення тощо, підтримки інституту материнства і дитинства тощо.

10.2.