ОПЕРАЦІЇ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність”, банк має право на підставі ліцензії НБУ проводити в сукупності такі операції: залучати кошти фізичних та юридичних осіб; розміщувати ці кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик; відкри­вати і вести банківські рахунки фізичних та юридичних осіб.

1) залучення вкладів;

2) кредитування;

3) розрахунково-касове обслуговування.

Банківські операції поділяють на пасивні й активні. Пасивні - це операції щодо залучення коштів шляхом збільшення вкладів та випус­ку цінних паперів. До активних належать операції банків щодо розмі­щення тимчасово вільних коштів шляхом надання кредитів та купівлі цінних паперів чи іншого майна.

Поряд з депозитними, кредитними та інвестиційними операціями, за якими традиційно закріпився термін “банківська операція” виділя­ють також комісійно-посередницькі операції (послуги) - комісійні, до­вірчі, трастові, касові, конверсійні, а також факторингові, лізингові, агентські та інші види банківських операцій.

Унаслідок проведення пасивних операцій банки формують ресурс­ну базу. Банківські ресурси - це сукупність коштів, що є в розпоря­дженні банків і які використовують для проведення активних опера­цій. Відповідно до джерел формування банківські ресурси поділяють на власні, залучені та позичені.

У вітчизняній банківській практиці до пасивних операцій банку на­лежать:

- випуск власних цінних паперів (акцій і облігацій), а також таких фі­нансових інструментів, як векселі, депозитні й ощадні сертифікати;

- приймання вкладів у національній грошовій одиниці та в інозем­ній валюті;

- відкриття та ведення рахунків клієнтів, у тім числі рахунків ЛОРО банків-кореспондентів;

- отримання міжбанківських кредитів, а також кредитів у НБУ

Спершу банк повинен сформувати власний капітал.

Власний капітал банку формується з внесків учасників і прибутку. Його частка у структурі пасивів банку є незначною. Він виконує три головні функції:

1) захисну (гарантує захист інтересів кредиторів банку у випадку його банкрутства);

2) оперативну (на початку діяльності банк використовує його для придбання основних засобів, оренди приміщення тощо);

3) регулювальну (використовує центральний банк у разі визначення нормативів діяльності банків).

До складу власного капіталу належать фонди - статутний, резерв­ний, спеціальні резерви на покриття кредитних ризиків і знецінюван­ня цінних паперів; прибуток поточного та нерозподілений прибуток минулих років.

Традиційно головним джерелом ресурсів банку є вклади - кошти в національній та іноземній валюті, передані банку їхнім власником або іншою особою за його дорученням на рахунок власника для зберіган­ня. Вклади поділяють на такі види:

1) вклади до запитання - розміщують на поточних рахунках, мо­жуть бути вилучені на вимогу клієнта в будь-який час;

2) строкові - розміщені в банку на певний термін, їх вилучають піс­ля його закінчення або після попереднього повідомлення про ви­лучення;

3) ощадні вклади - призначені для нагромадження грошових за­ощаджень (їхньому власнику видають ощадну книжку).

Джерела й структура банківських позичених і залучених ресурсів показані на рис. 13.1.

Як відомо, переважну частину банківських ресурсів становлять за­лучені та позичені кошти (85-90%). Вагомим джерелом ресурсів бан­ків є заощадження населення. У країнах з розвинутою ринковою еко­номікою саме сектор домашніх господарств має надлишок грошових заощаджень і слугує “постачальником” капіталу для інших секторів економіки, зокрема, сектора ділових фірм і державного сектора, які є чистими позичальниками на ринку позикових капіталів. І хоча майже 70% зайнятих повнолітніх громадян США регулярно скеровують свої заощадження в інвестиційні фонди, а не в комерційні банки, банків­ські депозити в США на початок 2001 р.

Рис. 13.1. Джерела та структура залучених і позичених ресурсів банків Складено за [18. С. 123].

У сучасних умовах в Україні проблема зростання заощаджень на­селення набуває надзвичайно важливого значення. Обсяги вкладів фізичних осіб зростали високими темпами до початку фінансово- економічної кризи (осінь 2008 р.), однак рівня 1989 р. не досягли. За оцінками Світового банку, у 1989 р. депозити на одну особу в Україні становили 2 114 дол. США. Зазначимо, що переважно це стало наслід­ком примусових заощаджень, оскільки економіка була неспроможна забезпечити обсяги виробництва товарів на рівні доходів споживачів. У 2000 р. депозити на одну особу зменшились на 88% і становили лише 250 дол. США. Для порівняння: цей показник у країнах Балтії 2000 р. був значно вищий. Зокрема, Естонія досягла рівня 1989 р. у 2000 р. Де­позити на особу в Естонії становили 2 250 дол. США при 2 227 дол. у 1989 р. [20. С. 25]. Значний спад депозитів населення в перехідний період зумовлений дією низки чинників. Одним з найсуттєвіших була втрата заощаджень населення у 1990-х роках унаслідок розпаду СРСР та гіперінфляційних процесів. У 1995 р. співвідношення заощаджень до суми грошових доходів досягло мінімальної межі - 1,7%. З 1992 р. кількість грошей поза банками зростала. Якщо на кінець 1992 р. частка готівки становила 20% від загальної грошової маси в обігу, то на кінець 1997 р. досягла 48,9%. У наступні роки часка готівки поза банками дещо зменшилася, проте залишалась високою. Висока частка готівки зумовлена втратою довіри населення до фінансових посередників, пе­реважанням готівкових розрахунків в оплаті товарів та послуг, існу­ванням тіньового сектора економіки.

Стрімке нарощування обсягів вкладів населення в комерційних банках почалося з 2001 р. і тривало до осені 2008 р., тобто початку бан­ківської і фінансової кризи.

Банки в намаганні отримати більше ресурсів використовували гнучку відсоткову політику, шукали нові форми та способи залучення депозитів. З розвитком грошового ринку з’являлися нові типи вкладів, змінювалась їхня структура.

Окремі види рахунків поєднують у собі властивості вкладів “до за­питання”, строкових депозитів та ощадних вкладів: строкові депози­ти з поповненням рахунка, депозити зі щомісячною (щоквартальною) сплатою процентів тощо. Банки пропонують різноманітні акційні де­позитні продукти на привабливіших та вигідніших умовах, ніж стан­дартні продукти, наприклад, “святковий”, “відпускний”, “різдвяний”.

У разі відкриття клієнтам депозитних рахунків банки випускають та обслуговують пластикові картки, консультують клієнтів щодо ши­рокого кола проблем. Сьогодні зростає роль банків у наданні клієнтам економічної інформації.

Однією з передумов зміцнення довіри населення України до бан­ківської системи стало створення 1998 р. Фонду гарантування вкла­дів фізичних осіб. Ресурси фонду формуються з внесків банків-членів Фонду: початковий внесок у розмірі 1% від статутного фонду банку, а також щорічні внески у грудні та червні по 0,25% від суми вкладів. Роз­мір обов’язкового відшкодування з Фонду регулярно підвищується і сьогодні становить 150 тис. грн.

Водночас банківська система України все ще недостатньо розвину­та й не виконує своїх функцій повною мірою.

Капітал банків на початок 2005 р. становив лише 5,3% ВВП. Для порівняння: у країнах Центральної та Східної Європи частка капіта­лу банків щодо ВВП становить понад 40%. Отже, банківська система України у розвитку відстає від інших Європейських країн. Це зумов­лено низкою об’єктивних причин, серед яких можна виділити такі: недовіра до банківської системи, яка значно посилилась з початком фінансової і банківської кризи; велика частка збиткових підприємств; низькі доходи населення; значна частка тіньової економіки і, як наслі­док, - недостатня стабільність джерел надходження коштів до банків.

Як уже зазначено, традиційно в країнах Заходу основним джерелом формування ресурсів банків є заощадження населення. Рівень заоща­джень залежить від рівня доходів та напрямів їхнього використання. І хоча номінальні доходи населення України мають стійку тенденцію до зростання, переважну частину доходів населення спрямовує на спо­живчі витрати, пов’язані з придбанням товарів і послуг (понад 80%). Водночас значну частку заощаджень зберігають у готівковій формі. Питома вага грошової маси поза банками у загальному її обсязі зали­шається значною, на початок 2011 р. вона становила 30,6%.

Позичені кошти банків - це кошти, позичені в інших банків на міжбанківському ринку, кредити Національного банку України, а та­кож кошти, отримані від емісії цінних паперів власного боргу банку.

На міжбанківському ринку банки одержують у позику один від од­ного, а також від НБУ тимчасово вільні кредитні ресурси. Процентна ставка за такими кредитами пов’язана з обліковою ставкою і, зазвичай, є нижчою, ніж ставка за кредитами для юридичних та фізичних осіб.

Кредитні угоди, які оформляють на міжбанківському ринку, мо­жуть бути разовими або генеральними, тобто у вигляді своєрідних кредитних ліній. На міжбанківському ринку укладають поточні (ви­конання протягом трьох робочих днів) і строкові угоди.

Однією з функцій Національного банку України, як зазначено вище, є кредитування комерційних банків. Таке кредитування називають ре­фінансуванням.

НБУрефінансує комерційні банки за допомогою таких інструментів:

1) кредити “овернайт”;

2) кредити терміном до 14 та до 90 днів;

3) операції РЕПО;

4) операції з власними борговими зобов’язаннями;

5) операції з державними облігаціями України;

6) стабілізаційні кредити.

Кредит “овернайт” Національний банк України надає комерцій­ним банкам через постійно діючу лінію рефінансування на один ро­бочий день.

Кредити терміном до 14 та до 90 днів НБУ надає шляхом проведен­ня кількісного та процентного тендеру.

Під час проведення кількісного тендеру відсоткову ставку, за якою банки можуть одержати кредити шляхом рефінансування, Національ­ний банк визначає наперед. Кошти в цьому випадку розподіляють відповідно до поданих заявок до закінчення суми тендеру. Якщо ж запропонованої суми не вистачає на всіх бажаючих, то розподіл від­бувається між банками пропорційно до поданих ними заявок.

За процентного тендеру банки самі пропонують відсоткову ставку, яку вони готові сплачувати у разі рефінансування. НБУ передусім фі­нансує тих, хто запропонував найліпші умови, а далі - за принципом зниження запропонованої ними ставки до задоволення всіх вимог ко­мерційних банків або закінчення суми тендеру.

Операції РЕПО - це угоди, за якими відбувається купівля-продаж цінних паперів із зобов’язанням зворотного продажу-купівлі у визна­чений термін за наперед обумовленою ціною. Розрізняють “пряме РЕПО” (купівля НБУ в комерційного банку державних цінних паперів на певний період з умовою їх викупу комерційним банком у визначений термін) і “зворотне РЕПО” (продаж НБУ комерційному банку державних цінних паперів на певний період з умовою їх викупу у визначений термін).

Операції з власними борговими зобов’язаннями НБУ проводить, емітуючи бездокументарні депозитні сертифікати. Такі сертифікати випускають у національній валюті терміном на один день та до 90 днів, вони свідчать про внесення комерційним банком на строковий раху­нок НБУ певної суми. Національний банк з настанням дати погашен­ня сертифіката виплачує банку основну суму вкладу та проценти.

Операції з державними облігаціями України НБУ проводить, беру­чи участь у торгах ними.

Стабілізаційні кредити НБУ надає платоспроможним банкам для підтримки ліквідності на строк до 90 днів з правом продовження стро­ку користування ними. Загальний строк користування стабілізацій­ним кредитом не може перевищувати 360 днів, а в разі реальної загро­зи стабільності роботи банку - 450 днів.

Відповідно до українського законодавства, яке передбачає створен­ня в Україні комерційних банків універсального типу, банкам за умови отримання ними письмового дозволу НБУ на ринку цінних паперів дозволено проводити емісію власних цінних паперів.

Емісійні операції банків, залежно від виду цінних паперів, можна роз­ділити на три групи:

- операції з випуску пайових цінних паперів (акцій);

- операції з випуску боргових зобов’язань (облігацій, депозитних сертифікатів, комерційних цінних паперів);

- операції з випуску похідних цінних паперів.

Акції випускають банки під час формування власного капіталу, об­лігації - під час формування позикового капіталу. Порядок емісії акцій і формування статутного капіталу залежить від організаційної форми банку. Згідно зі змінами, внесеними до Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 14.09.2006 р., всі новостворені банки, по­чинаючи з 2007 р., потрібно реєструвати тільки у формі публічних акціонерних товариств і кооперативних банків. Банки, що вже діяли, підлягали перереєстрації впродовж трьох років.

Акція - це цінний папір без визначеного терміну обігу, що засвідчує участь у статутному капіталі банку, право на участь в управлінні, на одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також частини майна у разі банкрутства та ліквідації банку. Акції бувають іменними та на пред’явника, простими і привілейованими.

Прості акції засвідчують участь в акціонерному капіталі, надають можливість управління акціонерним товариством, дають право голо­су (одна акція = один голос), право на отримання дивідендів, частини майна акціонерного товариства в разі його ліквідації.

Привілейовані акції відрізняються тим, що надають власникам певні пе­реваги у випадку розподілу прибутків та дивідендів, ліквідаційного виторгу тощо. Відповідно до статуту акціонерного товариства, власники привіле­йованих акцій певного типу можуть мати право голосу, якщо передбачена можливість конвертації акцій цього типу в прості акції. Акціонери-власники привілейованих акцій беруть участь у загальних зборах акціонерів з пра­вом голосу під час вирішення питань про реорганізацію і ліквідацію банку.

У разі першої емісії банки України можуть випускати тільки про­сті іменні акції. Перша емісія акцій спрямована на створення власного капіталу, наступні - на збільшення статутного капіталу шляхом роз­міщення акцій за закритою підпискою чи на відкритому ринку. Нада­лі банкам дозволено проводити емісію привілейованих акцій, частка яких не може перевищувати 10% статутного фонду. Вітчизняним бан­кам заборонено випускати акції на пред’явника.

Відповідно до законів України, випуск акцій акціонерним товари­ством має бути зареєстрований у Державній комісії з цінних паперів і фондового ринку. Випуск акцій публічним акціонерним товариством повинен супроводжуватись інформуванням Державної комісії з цін­них паперів і фондового ринку про емісію.

Облігація - це борговий цінний папір, який характеризує відноси­ни позики. Через визначений термін емітент повертає власнику облі­гації її вартість та оплачує фіксований дохід. Облігації банків можуть бути іменні та на пред’явника, процентні та дисконтні.

Процентні облігацій передбачають виплату фіксованого доходу у вигляді процента від номінальної вартості. Дисконтні реалізують за нижчою вартістю, ніж номінальна, а викуповують за номінальною.

Банки проводять також емісію короткострокових боргових інстру­ментів - депозитних і ощадних сертифікатів. До емісійних паперів належать і векселі, що не потребують реєстрації проспекту емісії.

Такі цінні папери (депозитні й ощадні сертифікати, векселі) мають високу ліквідність, низький ризик і багатофункціональність у вирі­шенні тих чи інших фінансових завдань.

Депозитні сертифікати надають юридичним, а ощадні - фізичним особам. Вони засвідчують те, що в банк внесено строковий вклад. Ко­мерційні банки, емітуючи й обслуговуючи векселі, ощадні й депозит­ні сертифікати, забезпечують грошовий обіг і акумулюють вільні ко­шти. Ці інструменти грошового ринку дають змогу залучати ресурси технічно простішими способами, не пов’язаними з переданням прав участі в управлінні банком. Емісійна політика визначена в цьому ви­падку потребами банку в коротко- і середньотермінових ресурсах і по­точними ставками грошового ринку.

Банки, орієнтовані на роботу з дрібними клієнтами, пропонують ши­рокий вибір депозитних і ощадних сертифікатів. Банки, що працюють переважно з акціонерними товариствами, набагато ширше викорис­товують векселі. Процедура емісії цінних паперів, відповідно до Закону України “Про цінні папери і фондовий ринок”, передбачає такі етапи:

- прийняття банком рішення про емісію;

- підготовка проспекту емісії цінних паперів;

- реєстрація випуску цінних паперів та проспекту емісії в Держав­ній комісії з цінних паперів і фондового ринку;

- видання проспекту емісії та публікація в засобах масової інфор­мації даних про емісію, її обсяги, терміни та порядок погашення;

- розміщення цінних паперів;

- реєстрація підсумків випуску емісії;

- опублікування підсумків.

Банк проводить роботу щодо залучення ресурсів за допомогою продажу власних депозитних сертифікатів. Продаж сертифікатів від­бувається шляхом укладання договору між банком і покупцем цих цінних паперів. Сертифікат реєструють і видають бенефіціару в міру надходження на рахунок банку суми, зазначеної в договорі. Після за­кінчення терміну обігу депозитних сертифікатів комерційний банк погашає їх за номінальною вартістю. Депозитний договір може бути пролонгований, що повинно бути зафіксовано в додатковій угоді, на підставі якої буде виданий новий сертифікат на ту ж суму.

До активних операцій комерційних банків належить, передусім, кредитування.

Процес кредитування традиційно поділяють на кілька етапів.

1. Отримання заявки на кредит і ознайомлення з потенційним по­зичальником.

На цьому етапі банк, отримавши звернення потенційного пози­чальника, намагається сформувати загальне уявлення про його госпо­дарську діяльність, фінансовий стан і потребу в кредиті.

2. Визначення кредитоспроможності позичальника.

Банк збирає відомості про потенційного клієнта і шляхом їхнього аналізу робить висновки про спроможність потенційного позичаль­ника повернути основну суму кредиту і сплатити за ним проценти.

3. Структурування кредиту.

Так називають процес визначення основних умов кредитування і підготовку до укладення кредитного договору. На цьому етапі визна­чають вид майбутнього кредиту, який найбільше відповідає потребам позичальника, суму позики, способи її надання і погашення, термін погашення, рівень відсоткової ставки, спосіб забезпечення тощо.

4. Юридичне оформлення кредиту (укладання кредитного договору) і надання кредиту.

Після структурування починається робота з укладання кредитного договору. Проводять переговори між сторонами, в ході яких має бути досягнута згода з усіх важливих питань щодо кредиту. Після успішно­го завершення переговорів підписують кредитний договір.

Банк в обумовлений у договорі спосіб надає кредит.

5. Контроль за дотриманням умов кредитного договору (кредитний моніторинг) і повернення кредиту.

Проводять моніторинг дотримання позичальником узятих зобов’я­зань за договором (сплати основної суми кредиту і процентів) аж до повного погашення кредитного зобов’язання.

Питання банківського кредитування розглянуті в окремому розділі.

Активними є також інвестиційні операції банків, які полягають у вкладенні коштів у цінні папери від свого імені і за свій кошт.

Вкладати кошти в цінні папери банки можуть з метою:

- проведення контролю над власністю для забезпечення участі в управлінні діяльністю об'єкта інвестування;

- отримання доходу (дивідендів, відсотків, курсової різниці) від вигідного розміщення коштів, а також від проведення спекуля­тивних операцій на ринку цінних паперів;

- підтримки ліквідності банку від вкладень у високоліквідні активи;

- забезпечення диверсифікації банківської діяльності та зменшен­ня ризиків;

- розширення клієнтської бази.

Класифікувати банківські інвестиції можна за

- складом;

- видами цінних паперів;

- видами валюти;

- термінами.

За складом банківські інвестиції поділяють на

- прямі - вкладення у статутний капітал (через паї та частки);

- портфельні - вкладення коштів у цінні папери різних видів і різних емітентів.

За видом цінних паперів виділяють:

- вкладення у боргові цінні папери (облігації, векселі, банківські сертифікати);

- вкладення в акції.

За термінами:

- короткострокові (до одного року);

- довгострокові (понад один рік).

У розрізі валют:

- вкладення у цінні папери в національній валюті;

- вкладення у цінні папери в іноземній валюті.

За емітентом цінних паперів:

- державні;

- приватні.

Комісійно-посередницькі послуги - це виконання банком опера­цій за дорученням клієнта за комісійну винагороду. До них належить розрахунково-касове обслуговування, валютні операції, трастові (до­вірчі) операції, гарантійні операції, факторинг, форфейтинг, лізинг, консультаційні послуги.

Розрахунково-касове обслуговування передбачає проведення банком безготівкових розрахунків за дорученням клієнта шляхом перераху­вання коштів на рахунках у банку, а також приймання готівки, зараху­вання відповідних сум на рахунки та видача готівки.

Валютні операції - це операції з купівлі-продажу валюти та інших валютних цінностей.

До фінансового посередництва належать також емісійно-посеред­ницькі та торгово-посередницькі операції, а саме:

1) випуск цінних паперів за дорученням, від імені і за кошт клієнта та організація їхнього розміщення (андерайтинг);

2) купівля-продаж цінних паперів банком від свого імені та за свій кошт для перепродажу третім особам (дилерська діяльність);

3) купівля-продаж цінних паперів на підставі договорів доручень чи комісії за кошт клієнтів (брокерська діяльність).

Під трастовими (довірчими) операціями з цінними паперами розу­міють діяльність комерційного банку як довіреної особи своїх клієнтів з управління цінними паперами від свого імені на власний розсуд із зобов’язанням збереження та примноження капіталу клієнта за визна­чену, зазвичай, відсоткову винагороду від приросту активів клієнта.

Для проведення трастових операцій при комерційному банку орга­нізовують окремий траст-відділ, який, здебільшого, є відокремленим підрозділом з власними коштами та балансом. Така організація траст- відділів покликана не допустити безпосереднього розпорядження ак­тивами клієнтів комерційного банку, окрім винагороди, що передбаче­на трастовим договором [1. С. 254].

Депозитарна діяльність банків передбачає надання послуг зі збе­рігання цінних паперів та виконання доручень з реалізації прав, що засвідчені цінними паперами. Для цього при банках створюють спеці­алізовані підрозділи - депозитарії цінних паперів.

У разі проведення депозитарної діяльність банки забезпечують:

- зберігання цінних паперів;

- обслуговування обігу цінних паперів на рахунках у цінних паперах;

- обслуговування операцій емітента, пов’язаних з випущеними ним цін­ними паперами;

- надання послуг щодо знерухомлення та дематеріалізації цінних паперів у випадку прийняття 'їх на збереження;

- ведення реєстру акціонерів;

- нарахування, виплата відсотків і дивідендів та ін.

Клієнтами депозитарію комерційних банків є емітенти, індивіду­альні та інституціональні інвестори.

Банки та депозитарні установи зберігають цінні папери двома спо­собами: відокремленим (закритим) та колективним (відкритим).

У випадку відокремленого способу цінні папери, довірені депозита­рію власниками, зберігають окремо від цінних паперів інших клієнтів та цінних паперів, що належать самому банку. Тобто зазначають інди­відуальні ознаки їхніх сертифікатів, зокрема, серії та номери.

За колективного способу належність цінних паперів конкретним клієнтам не ідентифікують за номерами та серіями. Тобто їхній облік ведуть без зазначення індивідуальних ознак.

Гарантійні операції' - це операції із взяття банком на себе зоб ов’язань клієнта у випадку, якщо він сам не в змозі їх погасити.

Консультаційні послуги - це надання банком роз’яснень з фінансо­вих питань, які виникають у клієнта.

Проте є види діяльності, якими банкам заборонено займатися. Це діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних та інвестиційних монет) і страхуван­ня, крім виконання функцій страхового посередника.

Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) також забороне­но залучати депозити від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5% капіталу банку.

13.3.