§ 1. Економічні кризи і циклічність економічного розвитку

Як було зазначено у попередніх темах, теоретичне вирішення питань забезпечення постійного стабільного економічного зростання (розширеного відтворення) є однією з найважливіших цілей макроекономікияк прикладної наукової дисципліни.

Криза, як явище економічного життя суспільства проявляє себе наступним чином. Як правило, все починається з дедалі відчутнішого розриву між загальною (сукупною) пропозицією товарів та послуг на ринку країни та існуючим на них загальним (сукупним) попитом. Наслідком цього стають зростаючі проблеми торгових фірм та організацій, пов’язані з неможливістю реалізації всієї закупленоїу виробників та пропонованої споживачам продукції. Зростаючі товарні запаси торгових фірм, у свою чергу, змушують їх скорочувати замовлення виробничим підприє мствам, що веде до скорочення самого обсягу виробництва. Підприємці-виробники, змушені в даній ситуації виробляти менше, ніж раніше, готової продукції, скорочують закупівлю потрібних їм економічних ресурсів, що має наслідком, з одного боку, поширення спаду вироб-234 ництва на видобувні галузі промисловості, а з другого - загальне зростання безробіття в країні через зменшення кількості робочих місць в усіх сферах діяльності.

За кризою наступає більш-менш тривалий період так званоїдепресїї, що характеризується стабілізацією виробництва на існуючому низькому рівні при високих показниках незайнятості працездатного населення. В цей період загальний обсяг виробництва вже не скорочується, але й не зростає, рівень безробіття істотно не змінюється. Під час депресії поступово зменшуються запаси нереалізованої продукції та відбувається оновлення основних виробничих фондів підприємств на новій технологічній основі.

Депресію змінюють пожвавлення та економічне піднесення. Ці стадії у розвитку ринкової економіки означають перехід до зростання загального обсягу виробництва, а відповідно й зайнятості населення. Вважається, що стадія пожвавлення триває до моменту досягнення економікою показників, які вже мали місце у ній до початку кризи. Перевищення цих показників та їх подальше зростання означає перехід економіки у стадію піднесення. Зростаюча зайнятість населення на основі зростання обсягу виробництва означає й зростання загального фонду заробітної плати, доходів підприє мців та власників природних ресурсів, що використовуються у процесі суспільного виробництва. Тобто, зростає сукупний попит на вироблену продукцію, що ще більше стимулює процес економічного зростання. Економічне зростання в стадії піднесення відбувається високими темпами, загальний обсяг виробництва сягає своєї максимальної величини, але наступною стадією знову стає економічна криза.

Криза, депресія, пожвавлення та піднесення являють собою чотири фази економічного циклу.

Визнання самої наявності певного циклу у розвитку ринкової економіки не викликає особливих суперечок серед економістів різних шкіл та напрямків (хоча дехто з них вважає, що мову слід вести не про циклічність економічного розвитку, а швидше, про коливання економічної кон’юнктури, що не підда-235

ються узагальненням і спричинюються різними чинниками). Що ж до пояснення причин економічного циклу та відповідних теоретичних висновків і практичних рекомендацій, то тут усе значно складніше, бо існує безліч точок зору з приводу названих питань.

Якуже було відзначено, дехто з економістів схиляється до думки, що про цикл взагалі казати не варто, а мова йде лише про коливання ділової активності, які не мають єдиноїдляусіх випадків причини.

Отже, з цього погляду, створити теорію циклічного розвитку, яка розкрила б певні закономірності цього процесу і дозволила б розробити заходи протидії кризам — взагалі неможливо.

Проте більшість економістів, зважаючи на періодичність повторення криз та ті спільні риси, що притаманні їм усім, намагаються відшукати певні закономірності їх виникнення та пояснити суть цього явища у рамках загальної теорії економічного розвитку. Справді, важко розглядати економічний циклякви-падкове явище, якщо звернутись до історії промислових криз у країнах з ринковою економікою.

Вперше криза перевиробництва вразила у 1825р. Великобританію, що була на той час найбільш розвинутою промисловою державою світу. Наступна криза (1836 р.) охопила вже не тільки британську економіку, а й економіку США.

Один лише перелік економічних криз, що залишили свій слід в історії розвитку країн з ринковою системою господарства, може переконати утому, що це явища не випадкового характеру. Ате навіть визнавши явище за таке, що має в своїй основі певну закономірність, можна пояснювати його досить по-різному. Так, в економічній літературі можна знайти пояснення циклічних коливань на основі їх взає мозв’язку з появою плям на сонці; діями політиків, що бажають бути переобраними на наступний строк; зробленими винаходами, що впроваджуються у промисловість; помилковою оцінкою людьми економічних реалій і таке інше.

Найбільшрозробленимитаобгрунтованимитеоріями, що пояснюють причини економічного циклу та періодичних криз перевиробництва, є теорії, які акцентують свою увагу на проблемах рівноваги сукупного попиту та сукупної пропозиції. Прихильники даного підходу вважають, що безпосередньою причиною кризи завжди виступає розрив міжнаявним сукупним попитомта сукупною пропозицією. Розгляд даної концепції потребує чіткого уявлення про те, що ж стоїть за економічними категоріями сукупного попиту та сукупної пропозиції. 236

У попередньому розділі вже розглядались питання взаємодії попиту та пропозиції на окремих ринках товарів та послуг. Проте попит на окремому ринку — це зовсім не те саме, що сукупний попит, як і пропозиція на окремому ринку

— не те саме, що сукупна пропозиція.

Під сукупним попитом економісти розуміють загальний обсяг товарів та послуг, тобто реальний обсяг національного виробництва, що його окремі споживачі, підприємства та уряд готові купити при певному рівні цін (якщо враховувати й міжнародну торгівлю, то до сукупного попиту слід включати експорт країни). За інших рівних умов зростання загального рівня цін у країні зменшує сукупний попит і навпаки — зниження загального рівня цін буде збільшувати величину сукупного попиту. Крім того, сукупний попит може мінятись і під впливом нецінових чинників, тобто без змін у загальному рівні цін. До неціно-вих чинників, що впливають на зміну сукупного попиту відносять усі фактори, які викликають зміни у споживчих витратах населення, інвестиційних витратах підприємців, державних витратах та обсязі чистого експорту.

Сукупна пропозиція—це наявний реальний обсяг виробництва в країні при певному загальному рівні цін (як і у випадку з сукупним попитом, при врахуванні міжнародної торгівлі, до сукупної пропозиції слід додавати імпорт країни). Зв'язок між сукупною пропозицією і загальним рівнем цін (на відміну від сукупного попиту) — прямий. Більш високий рівень цін стимулює виробництво додаткової кількості товарів, що збільшує їх сукупну пропозицію, і навпаки, зниження рівня цін викликає скорочення обсягів виробництва. На сукупну пропозицію вливають також нецінові чинники. До нецінових чинників, що викликають зміну сукупної пропозиції, відносять усі фактори, які впливають на зміни цін на необхідні для виробництва ресурси, продуктивність праці, правові норми господарювання.

Як видно з наведених визначень, і сукупний попит, і сукупна пропозиція мають тісний зв'язок із загальним рівнем цін у країні. Враховуючи регулюючу функцію вільних цін в умовах ринкової економіки, можна зробити цілком справедливе припущення, що ціни (за відсутності їх державного регулювання) автоматично будуть встановлюватись на такому рівні, який забезпечуватиме збіг обсягу сукупного попиту та обсягу сукупної пропозиції. Рівність між сукупним попитом і сукупною пропозицією означає, що вся вироблена продукція споживається без залишку, а це є необхідною умовою процесу суспільного відтворення і розглядається як стан економічної рівноваги на макрорівні.

Тут слід пригадати, що суспільне відтворення може бути простим і розширеним. Якщо поточне споживання дорівнює поточному виробництву, це означає лише процес простого відтворення. Для економічного зростання необхідним є процес нагромадження — створення певного надлишку у виготовлених запасах виробництва над спожитими в поточному періоді. Однак це не означає, що для розширеного відтворення необхідно перевищення сукупної про-

позиції над сукупним попитом (ця ситуація і є причиною кризи перевиробництва). Надлишок поточного виробництва над поточним споживанням теж повинен бути закупленим і спожитим. Отже, в економіці, що зростає, стан мак-роекономічноі рівноваги означає одночасне збалансоване розширення як обсягу виробництва (сукупної пропозиції), так і обсягу споживання (сукупного попиту). Криза перевиробництва у цій ситуації виступає як результат відставання сукупного попиту від сукупної пропозиції. Що ж може бути причиною такого відставання?

За часів, коли ринкова система господарювання розвивалась ще без відчутних проблем і перешкод (до 1825 р.) серед економістів переважали оптимістичні прогнози щодо її майбутнього. Дехто вважав, що кризи перевиробництва в умовах ринкової економіки неможливі в принципі. Так, у 1803 р. було сформульовано так званий закон Сея, що теоретично спростовував саму ідею можливості відставання сукупного попиту від зростаючої сукупної пропозиції. Французький економіст Ж.Б.Сей у своєму “Трактаті політичної економії” стверджував, що сам процес виробництва товарів створює дохід, який за своєю величиною точно збігається з вартістю цих товарів. Це означає, що виробництво будь-якої кількості товарів автоматично забезпечує дохід, який потрібен для їх закупівлі на ринку. Пропозиція породжує свій власний попит. Ідея тотожності загальної вартості проданих товарів і загального обсягу отриманих доходів працює й сьогодні (пригадаємо підрахунок ВНП за витратами і за доходами). Раціональне зерно закону Сея полягає у тому, що зростання реальних доходів населення, справді, відбувається на основі зростання реального обсягу виробництва. Але чи з такою ж самою швидкістю і чи означає це неможливість розриву між сукупною пропозицією та сукупним попитом?

Розмірковуючи над сформульованим Сеєм законом, можна помітити дві важливі обставини, що були ним не враховані. По-перше, виробництво нового товару не означає одночасну появу додаткового доходу — дохід виникає тільки після реалізації товару. Отже, між створенням нової вартості у вигляді товарів та виникненням такої ж за величиною вартості у вигляді доходів існує розрив у часі. По-друге, немає ніякої гарантії, що отриманий дохід буде витрачено у повному обсязі. Частину доходу можна заощадити (не витратити), і тому вона не знайде відображення у попиті. Якщо частина отриманих доходів залишається не витраченою (заощадженою)—пропозиція не створює власного попиту. Перша ж криза перевиробництва на практиці спростувала закон Сея, а наступні кризи, що з цього моменту почали повторюватись з досить прогнозованою періодичністю, примусили шукати їм теоретичне пояснення.

Втім, слід наголосити, що навіть періодичні кризи перевиробництва не похитнули поглядів представників класичної школи (що була пануючою протягом усього ХІХ ст.) на ринкову економіку як на досконалий механізм господарювання, що не потребує регулювання ззовні. Проблема заощаджень, на їхню 238

думку, не ускладнює вирішення питання про врівноваження сукупного попиту та сукупної пропозиції, бо заощаджені гроші інвестуються у розвиток промис -ловості (через банківську систему—у вигляді кредитів потрапляють підприє м-цям, що використовують їх для капіталовкладень). Отже, всі доходи населення так чи інакше використовуються на придбання товарів призначених для особистого або виробничого споживання. Криза розглядалась у класичній теорії як необхідна фаза циклічного економічного розвитку, підчас якої відбувається відновлення порушеної внаслідок стихійного розвитку рівноваги між попитом і пропозицією та досягнення необхідної пропорційності між різними секторами суспільного господарства. Насильницьке встановлення рівноваги під час кризи пов’язане з деякими економічними втратами тасоціальними ускладненнями, але все це виправдовується наступним піднесенням економіки. Тому криза містить у собі більше позитивного ніж негативного і не потребує застосування протидіючих заходів.

Іншої думки щодо природи та наслідків економічних криз переви-робництвадотримувався K,Map?c. Погоджуючись з тим, що безпосередньою причиною кризи перевиробництва є розрив між виробництвом і споживанням, він пояснював цей розрив суперечностями капіталістичної системи господарювання, що породжуються особистою власністю на засоби виробництва. Власники засобів виробництва, маючи за мету отримання максимального прибутку, своєю діяльністю створюють перешкоди на шляху стабільного економічного зростання на макроекономічному рівні. З одного боку, вони намагаються максимально нарощувати обсяг виробництва продукції, бо чим більше її буде вироблено і реалізовано, тим більші можна отримати прибутку. З другогож боку, власники підприємств намагаються вести процес виробництва з мінімальними витратами, що зводить заробітну плату найманих робітників (як один з ос -новних елементів цих витрат) до прожиткового мінімуму. Підсумком таких дій на мікроекономічному рівні стає руйнування необхідних пропорцій у макро-економіці. Зростаюча сукупна пропозиція товарів стикається з недостатністю платоспроможного попиту населення, яке складається, переважно, з людей найманої праці. Відставання сукупного попиту від сукупної пропозиції на ринку споживчих товарів, всвою чергу, зменшує стимули для інвестування грошових доходів у розвиток економіки власниками засобів виробництва. Немає сенсу вкладати кошти у будівництво нових заводів і фабрик у той час, коли й ті, що вже працюють, виробляють більше продукції, ніжїї споживають.

Отже, основа капіталістичної системи господарства—приватна власність на засоби виробництва, виступає головною причиною відриву сукупної пропозиції від сукупного попиту, що й спричинює періодичні економічні кризи перевиробництва. Можливість стабільного економічного зростання, за марксистською концепцією, пов’язувалась з переходом від особистої до суспільної форми власності на основні засоби виробництва і впровадженням на цій ос -239 нові державного регулювання економіки, її розвитку на базі свідомого планування процесу виробництва.

Кризи перевиробництва К. Маркс розглядав як прояви хвороби економічної системи капіталізму, і, оскільки позбавитись головної причини цієїхво-роби (особистої власності на засоби виробництва), не зруйнувавши саму систему він вважав неможливим, то й пророкував її неминучий краху перспективі. Найглибша за всю історію ринкової економіки криза 1929-33 рр. примусила всерйоз замислитись над цим пророцтвом навіть найпалкіші їх прихильників ринкової економіки.

«Велика депресія» 1929-33 рр. розвіяла уявлення, що культивувалися класичною теоріє ю про кризу як цілком прийнятний для суспільства механізм саморегулювання ринкової економічної системи. Марксистський аналіз економічного циклу з його попередженням про все більш руйнівний для суспільного господарства характер криз з розвитком капіталізму, здавався більш обгрунтованим і ближчим до істини. В даних умовах з’явилась нова теорія, що поєднала в собі класичний принцип недоторканості приватної власності на засоби виробництва з марксистським твердженням про необхідність державного регулювання зрос -таючої економіки. За ім’ям автора,ця теорія отримала назву кейнсіанськоі. Мак-роекономічну теорію Дж.М.Кейнса було покладено в основу антициклічноїекономічної політики провідних країн Заходу у повоєнний період. Погоджуючись зі своїми попередниками у тому, що кризовий стан економіки пов’язаний з недостатнім сукупним попитом, Дж.Кейнс, на відміну від представників класичної школи, не вважав, що ситуація може виправитись сама собою під впливом саморегулюючих механізмів ринку. Він стверджував, що ринкові ціни не настільки гнучкі, якце подається в класичній теорії, іто му рівновага сукупного попиту та сукупної пропозиції може встановлюватись на рівні, що є незадовільним зточки зору зайнятості та сукупного обсягу виробництва. Іншими словами, ринкова економиш може перебуватиу стані кризияк завгодно довго, інемає ніякого об’єктивного механізму, що мігби стимулювати їїдо виходу з цього стану. Втойже час Кейнс не погоджувався з тим, що капіталістична система себе вичерпала, і подальше стабільне зростання економиш можливе тільки шляхом її одержавлення та всеохоплюючого директивного планування. Дж Кейнс запропонував третій шлях—збереження ринкового механізму в мисроекономіці за умови доповнення його державним регулюванням на макроекономічному рівні. Основним завданням макроекономічної політики держави віїг вважав стимулювання сукупного попиту. Цілеспрямована підтримка сукупного попиту з боку держави, на думку Кейнса, нетількидозволяє виводити економіку з кризи, ай створює стимули для її подальшого розвитку. Впровадженняу життя кейнсіанськоїтеорії ознаменувало перехід від ринкової економиш у чистому вигляді до економиш змішаного типу і відчутно змінило характеристики економічних криз (у післявоєнні роки вони стали менш жорсткими) та економічного циклу в цілому (у благопо-240

лучні 60-ті роки навіть заговорили про остаточну перемогу над кризами). Водночас, застосування кейнсіанських рецептів оздоровлення ринкової економіки не обійшлосядля неї без негативних побічних ефектів. Одним з них можна вважати загострення проблеми інфляції—не випадково Кейнса називають батьком сучасної «повзучої» інфляції (цю проблему більш докладно буде розглянуто у на-ступнихпараграфах).

В основу кейнсіанської моделі макроекономічного регулювання ринкової економіки покладено дуже просту (як усе геніальне) ідею — якщо криза є результатом недостатнього сукупного попиту порівняно з сукупною пропозицією, треба його збільшити. Уряд може збільшувати сукупний попит, впливаючи на його складові частини: особисті витрати населення, інвестиції підприємців, державнівитратитаекспорт. Політика стимулювання витрат усіх видів, справді, сприяє розв’язанню проблеми реалізації продукції виробництва, а це й означає усунення самої причини кризи перевиробництва. Проте активне стимулювання сукупного попиту може призводити до його випереджаючого зростання порівняно з сукупною пропозицією, а це, у свою чергу, означає зростання загального рівня цін, тобто інфляцію.

Оскільки в умовах стихійної ринкової економіки досягти одночасного збалансованого зростання попиту та пропозиції практично неможливо, держава опиняється перед вибором - або економічне зростання в умовах інфляції, або стабільні ціни в умовах надмірного безробіття (через неповну завантаженість наявних виробничих потужностей). У1950-60 рр. перевагубуло віддано першому варіанту розвитку подій, що, як уже відзначалося, зміїгило сам малюнок промислового циклу тапоставило під сумнів неминучість економічних криз в регульованому капіталізмі.

Кризи 1970-80 рр., вочевидь, не були пов’язані з недостатністю сукупного попиту, що й відродило уявлення про відсутність у їх основі загальної причини та неповторність і індивідуальність кожної з них. Більше того, для криз цього періоду стало характерним явище стагфляції (спад виробництва в умовах зрос -таючого рівня цін), що викликало сумніви у придатності кейнсіанськоі теорії для подальшого використання. Дедалі більшої популярності в цих умовах набуває теорія “економіки пропозиції».

Прихильники теорії пропозиції, на відміну від кейнсіанців, пояснюють кризи не недостатнім сукупним попитом, а проблемами, що виникають у самому процесі виробництва. Справді, якщо уявити собі, що за умов наявного високого попиту з інших причин відбувається скорочення загального обсягу виробництва, то не дивно, що в цій ситуації інфляція і безробіття будуть зростати одночасно (поясненняявшца стагфляції). Проте, незважаючи на таку протилежність поглядів представників кейнсіанської теорії та теорії економіки пропозиції, їх поєднує те, що й ті, й інші, пояснюють кризи з позицій аналізу взає модії сукупного попиту та сукупної пропозиції.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що сучасна теорія досить достовірно пояснює суть і природу промислового циклу та економічної кризи і може виступати основою для державної стабілізаційної політики. Проте на практиці уникнути криз поки що не вдається. Сьогодні багатьом економістам кризи вже не здаються такимижнеминучими, як, скажімо, настання зимової пори року. їх частіше порівнюють з аварійною ситуацією, що може виникнути під час польоту на борту літака. Та не слід забувати, що хоч не кожна аварійна ситуація закінчується катастрофою — вони все ще трапляються.

Циклічність економічного розвитку проявляє себе не тільки через кризи перевиробництва. Відомі ще довготривалі періоди (40-60 рр.) економічного піднесення і спаду, що проявляють себе на рівні світової економіки — «цикли Кондратьева» (»довгі хвилі» економічної кон’юнктури).

Довгочасні циклічні коливання в економіці були помічені економістами ще у другій половині XIX ст. Проте, створення наукової теоріїдовгих хвиль в економічному розвитку справедливо пов’язується з ім’ям російського вченого М.Д .Кондратьева, який опублікував на початку 20-х років ряд аналітичних досліджень з цієї проблеми. Теорія довгих хвиль Кондратьева увійшла у світову економічну літературу як видатне відкриття XX ст.

Матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне оновлення технологічного способу виробництва. Цейпроцес здійснюється двояко: еволюційно, коли поступово поліпшуються і вдосконалюються існуючі технології, та революційно, коли відбуваються докорінні якісні зміни в матеріалізації наукових знань.

Цих два процеси взаємопов’язані, доповнюють і посилюють один одного: еволюційний шлях дає можливість повною мірою використовувати потенціал існуючих технологій, підготовувати умови стрибка в їх розвитку. Технічні революції означають перехід до нових технологічних принципів, які потім поширюються еволюційно. У кінцевому підсумку загальнотехнічні революції стають серцевиною революції у прод уктивних силах, знаменують піднесення їх на якісно новий ступінь розвитку. Одночасно відбуваються якісні зміни в розвитку людини як головної прод уктивної сили, зростанні ефективності її праці.

Це дає підставу говорити про закономірності циклічного оновлення технологічних структур прод уктивних сил суспільства, що періодично повторюється в міру кількісного нагромадження відповідних удосконалень через певні проміжки часу. Інтенсивність науково-технічних відкриттів та винаходів, як писав М.Д. Кондратьев, є функцією запитів економічної дійсності та попереднього розвитку науки й техніки. Самрозвитоктехніки, за його словами, включається в закономірний процес економічної динаміки. В зв’язку з цим аналіз довгих циклів не може обмежуватися лише розглядом циклічності технічних коливань. Він неминуче повинен включати в себе і розгляд змін в організаційно-економічній структурі суспільства, які відповідають цим процесам.

Тождослідження довготривалих коливань економічної кон’юнктури є не менш важливим, ніждослідження суті і причин промислового циклу.