Наукове пізнання економічної життєдіяльності: емпіричний та теоретичний рівні

Наукове пізнання економічної дійсності — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоретичний.

На емпіричному рівні переважає живе споглядання — чуттєве пізнан­ня економічного життя.

Емпіричне, дослідне випробовування спрямоване безпосередньо на об’єкт і опановує його за допомогою таких засобів, як порівняння, вимі­рювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція. Таким чином до­слідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою теорії. З цієї причини так звані емпіричні факти завжди мають теоретичне навантаження. Початок науки — це не самі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності. Вони складаються з абстрактних, ідеальних конструктів. Це — постулати, визначення, прин­ципи, концептуальні моделі тощо[1]. Експеримент є дією, яка планується і на кожному кроці скориговується теорією. Тобто людина сама формує свій досвід.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раці­онального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов’язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутріш­ніх зв’язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомо­гою систем абстракцій — понять, умовиводів, законів, категорій, принципів.

Межа між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома [2].

Структурними компонентами теоретичного рівня наукового пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні [3].

Теорія (грец. teoria — спостереження, дослідження) — найрозвинутіша форма наукового пізнання, яка дає цілісне, системне відображення законо­мірних та сутнісних зв’язків певної сфери дійсності.

У сучасній методології науки розрізняють такі головні елементи теорії:

1) вихідні засади — фундаментальні поняття, принципи, закони, аксіоми;

2) ідеалізований об’єкт — абстрактна модель істотних якостей та зв’яз­ків, речей і явищ;

3) логіка теорії націлена на з’ясування структури та зміни знання;

4) сукупність законів, тверджень, виведених із засад певної теорії від­повідно до певних принципів.

Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна роз­глядати як систему законів, що відображають сутність досліджуваного об’єкта. Різноманітність видів реальних взаємозв’язків є засадою існування багатьох форм законів, які можна розподілити за певною ознакою: фізичні, закони мислення, загальні.

Примітки

1. На думку К. Поппера, абсурдною є віра в те, що можна почати наукове до­слідження з «чистого споглядання», не маючи чогось на зразок теорії. І тому певна концептуальна точка зору є необхідною. Навіть достеменна перевірка ідей досві­дом сама, за Поппером, живиться ідеями.

2. Емпіричні дослідження, набуваючи за допомогою експериментів та спосте­режень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання.

3. Проблема (грец. — задача) — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання. Проблема є процесом, який має два момен­ти руху пізнання: порушення проблеми та її розв’язання. Необхідним при цьому є правильне виведення проблемного знання з попереднього узагальнення фактично­го матеріалу, вміння правильно поставити проблему. Розв’язання певної проблеми є суттєвим моментом розвитку знання, під час якого виникають нові проблеми, висуваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.

Гіпотеза — ( грец. — основа, припущення) — форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є неви- значеним і потребує доведення. Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і потребує перевірки, обгрунтування.

1.3.