Ринок природних ресурсів та його рівновага

Рідкісність (обмеженість) і нсвідтворюваність природних ре­сурсів визначають специфіку ціноутворення їх на ринку. Оскільки за ринкових умов ресурси стають товаром, тобто об’єктом купівлі- продажу, то їх ціна визначається співвідношенням попиту і пропо­зиції.

Якщо попит на земельні ділянки високий (в містах, особливо в їх центрах), то земля дорога, але якщо земля розташована у відда­лених від цивілізації регіонах, вона може мати символічну ціну. При цьому обмін землею практично неможливий, адже вона нетра­нспортабельна (її не можна перевезти з місця на місце). Пропозиція землі також впливає на її ціну: чим більша пропозиція, тим нижча ціна земельних ділянок, її зменшення приводить до зростання ціни.

Щодо формування ціни на природні ресурси (землю) в економі­чній теорії існують різні точки зору.

За марксистською концепцією, ціна природних ресурсів є по­няттям ірраціональним, тобто таким, що поясненню не піддається. Згідно цього підходу ціну можуть мати лише продукти праці, тому що тільки праця створює вартість, а остання складає основу ціни. Природні ресурси не є продуктом людської праці, вони — продукт природи. Тому сама земля вартості мати не може, якщо не брати до уваги інвестицій (капітальних вкладень) на її освоєння і наступного штучного підвищення якості (родючості), тобто витрат на осушен­ня чи зрошення, добрива, агротехніку, будівництво доріг, госпо­дарських споруд тощо. Ціна землі, за марксистською теорією, на відміну від ціни на інші товари, не може формуватися як грошове вираження її вартості.

Неокласична концепція розглядає ціну землі похідною від ціни кінцевих продуктів, які на землі вирощувалися. Якщо, наприклад, ціна пшениці знизилася, то і ціна землі, на якій ця пшениця виро­щувалася, повинна знизитися.

Ціна землі та інших природних ресурсів визначається орендною платою (рентою), яку прагнуть одержати землевласники.

Розглянемо механізм встановлення рівноважної ціни природних ресурсів на ринку їх послуг, аналізуючи попит на них та їх пропо­зицію і відволікаючись від їх якості. Ціна природних ресурсів буде визначатися на графіку як результат взаємодії кривої сукупного попиту усіх фірм на природні ресурси «D» (англ. demand — попит) з кривою їх загальної пропозиції «S» (англ. supply — пропозиція) (див. статтю до графіка «Рівновага ринку послуг природних ресур­сів»).

Таким чином, земля як об’єкт власності приносить своїм влас­никам фіксований дохід у формі земельної ренти. Власники землі, продаючи її, намагаються зберегти рівень свого доходу. У цьому розумінні ціна землі стає капіталізованою рентою, тобто, продаю­чи свою земельну ділянку, її власник передає покупцеві право на отримання земельної ренти. При цьому продавець землі повинен отримати таку суму грошей від продажу, щоб, поклавши їх в банк, отримувати стійкий дохід у формі процента, який не може бути меншим від ренти. З іншого боку, покупець земельної ділянки по­годиться на купівлю лише в тому випадку, коли його дохід у формі ренти не буде нижчим від процента, якби ці гроші він поклав до банку. Отже, ціна землі — це капіталізована рента, покупець наза­вжди купує право отримувати земельну ренту. З цих позицій ціну землі можна розглядати як дисконтовану вартість аналогічно з придбанням будь-якого капітального блага, що приносить регуляр­ний дохід. Поняття дисконту розглядалося вище (у попередньому розділі).

Потрібно зазначити, що купівля землі передбачає отримування доходу (ренти) не протягом 1, 2 чи 10 років, а протягом невизначе- ного часу.

Однак рівень ціни землі на практиці коректується додатковими чинниками, такими як попит на землю, швидка урбанізація, інтен­сифікація сільськогосподарського виробництва, інфляція, державне регулювання економіки тощо.

Протягом XX ст. ціни на змелю у ринковій економіці неухильно зростають. Так, у США середня ціна у 1968 році складала 300 дол. за га, а через 20 років піднялася до 40θ дол., що у 10 разів переви­щило середній рівень 1940 року. У Токіо ціна невеликої ділянки під будинок сьогодні сягає 37 середньорічних доходів громадян, у Ки­єві одна сотка землі коштує 5 тис. дол.

За підрахунками економістів, середня вартість одного га сільсь­когосподарських угідь в Україні в середині 90-х років становила від 15 до 20 тис. дол. Загальна вартість українських чорноземів— до 5,5 трлн дол.^[21].