СТРАХОВИЙ РИНОК У СИСТЕМІ ФІНАНСОВИХ РИНКІВ, ЙОГО ФУНКЦІЇ І РОЛЬ

У ринково орієнтованій економіці діє кілька взаємопов’язаних ринків. За функціональною ознакою або згідно з економічним призначенням об’єктів ці ринки, як правило, поділяють на такі види:

• ринок товарів та послуг (ринок продовольчих та ринок непродовольчих товарів, ринок послуг);

• ринок факторів виробництва (ринок праці, ринок засобів виробництва, сировинний ринок);

• фінансовий ринок (ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг);

• інформаційний ринок (ринок інтелектуальної продукції).

Основними економічними суб’єктами ринкових відносин є держава (уряд), підприємства (організації як суб’єкти господарювання) та домогосподарства. Сучасний ринок - це явище досить глибоке, комплексне і являє собою систему ринків, серед яких

важливу роль відіграє фінансовий, бо грошові ресурси постійно переміщуються від власників заощаджень до позичальників та інвесторів.

Слід звернути увагу на навчальний посібник «Ринок фінансових послуг», у якому узагальнюються різні методологічні підходи стосовно фінансового ринку. У роботі вказується, що фінансовий ринок - це:

• складна економічна система, що є:

- сферою прояву економічних відносин при розподілі доданої вартості та її реалізації шляхом обміну грошей на фінансові активи (грошові зобов’язання та інвестиційні цінності);

- сферою прояву економічних відносин між продавцями і покупцями фінансових активів;

- сферою прояву економічних відносин між вартістю і споживчою вартістю тих товарів, що обертаються на цьому ринку (гроші, депозити, цінні папери різних видів, зобов’язання та борги, позичковий капітал, дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, об’єкти нерухомості);

• для конкретного підприємця - сукупність споживачів (покупців, вкладників), які зацікавлені в активах (продукції) і послугах, запропонованих цим підприємцем, і мають кошти купити їх;

• відносини між населенням, виробниками і державою щодо перерозподілу вільних коштів на основі повної економічної самостійності, механізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньогалузевого і міжгалузевого перетікання фінансових ресурсів [23].

Наведемо кілька визначень фінансового ринку, які відображають поняття ринку з погляду сукупності економічних відносин з приводу купівлі-продажу специфічних товарів - фінансових ресурсів.

Так, Б. А. Райзберг вважає, що фінансовий ринок відображає попит та пропозицію фінансових ресурсів, тобто грошей, валюти, акцій, облігацій та інших цінних паперів [24].

В. М. Іванов визначає фінансовий ринок як сукупність соціально- економічних відносин у сфері трансформації бездієвих коштів в позичковий капітал через кредитно-фінансові інститути на основі попиту та пропозиції [25].

Згідно з визначенням В. М. Опаріна фінансовий ринок - це сукупність відносин щодо обміну і перерозподілу, пов’язаних з процесами купівлі-продажу фінансових ресурсів, необхідних для здійснення виробничої та фінансової діяльності [26].

О. М. Іваницька визначає фінансовий ринок як мережу спеціальних (банківсько-фінансових) інститутів, що забезпечує взаємодію попиту і пропозиції на гроші як специфічний товар та їхнє взаємне врівноваження [27].

Т. І. Андрушків трактує фінансовий ринок як систему організації руху, розподілу та перерозподілу грошових коштів за посередництва фінансових інституцій, що охоплює сукупність усіх грошових ресурсів країни, які знаходяться в постійному русі та змінюються під впливом співвідношення попиту і пропозиції на дані ресурси з боку різноманітних суб’єктів економіки [28].

В. П. Ходаківська розглядає фінансовий ринок як систему економічних відносин, що виникають між його прямими учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічний продукт - фінансові послуги, які пов'язані з процесом купівлі-продажу, розподілу та перерозподілу фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб’єктів національної, регіональної і світової економіки [23, 29].

В. М. Шелудько вважає, що фінансовий ринок є системою економічних та правових відносин, пов’язаних із купівлею-продажем або випуском та обігом фінансових активів [30].

О. Ю. Смолянська визначає фінансовий ринок як організовану або неформальну систему торгівлі фінансовими інструментами (різні форми короткострокового та довгострокового інвестування - облігації, векселі, казначейські зобов’язання, акції), на якому відбувається обмін грошима, надання кредиту та мобілізація капіталу [31].

Відповідно до [32], фінансовий ринок - це система економічних відносин, пов’язаних з мобілізацією, розподілом і перерозподілом потоків грошових коштів між власниками (кредиторами, інвесторами) і користувачами (позичальниками, емітентами) за допомогою фінансових інструментів, які реалізують форму тих чи інших фінансових активів, у рамках яких існує тільки один об’єкт купівлі-продажу - грошові кошти.

За визначенням І. О. Школьник, фінансовий ринок - це сукупність економічних відносин з приводу перерозподілу тимчасово вільних фінансових ресурсів між населенням (домогосподарствами), суб’єктами господарювання та державою через систему фінансових інститутів на основі взаємодії попиту та пропозиції [33].

На наш погляд, найбільш повним є визначення, відповідно до якого фінансовий ринок - це система економічних відносин, пов’язаних з мобілізацією, розподілом і перерозподілом потоків грошових коштів між власниками (кредиторами, інвесторами) і користувачами (позичальниками, емітентами) за допомогою фінансових інструментів, які реалізують форму тих чи інших фінансових активів, у рамках яких об’єктом купівлі-продажу є грошові кошти.

За класифікацією Standard&Poor’s, ринки країн, що розвиваються, поділяються на «ринки, що розвиваються» та «граничні ринки». Ця класифікація застосовується до ринків акцій.

Термін «ринок, що розвивається» означає ринок акцій на перехідній стадії розвитку, який відзначається зростанням, підвищеним рівнем активності та ускладненням інфраструктури і відповідає хоча б одному з двох критеріїв, а саме: по-перше, функціонує в країні з низьким або середнім рівнем доходів відповідно до класифікації Світового банку; по-друге, реальна капіталізація, в яку можна інвестувати, є незначною порівняно з поточним ВВП країни. До країн, ринки яких вважаються такими, що розвиваються, належать: Бразилія, Китай, Чехія, Угорщина, Ізраїль, Польща, Росія, Туреччина.

До «граничних ринків» відносять ринки, що є занадто малими та неліквідними, щоб віднести їх до категорії ринків, що розвиваються, або найменш розвинутими серед ринків, що розвиваються.

Безпосередньо фінансовий ринок реалізує певну кількість притаманних йому функцій, основними з яких є:

• мобілізація тимчасово вільних фінансових ресурсів населення, суб’єктів господарювання, державних установ, іноземних інвесторів та їх трансформація у фінансовий капітал;

• забезпечення взаємодії покупців та продавців фінансових ресурсів та встановлення рівноважної ціни попиту та пропозиції;

• перерозподіл на взаємовигідних умовах тимчасово вільних фінансових ресурсів із метою їх ефективного використання;

• створення механізму виявлення обсягу і структури попиту на окремі фінансові ресурси та своєчасне його задоволення в межах всіх категорій споживачів, які тимчасово мають потребу в залученні капіталу із зовнішніх джерел;

• підвищення ліквідності фінансових активів, що перебувають в обігу;

• організація процесу доведення фінансових активів до споживача шляхом створення мережі різноманітних інститутів з реалізації фінансових активів (банків, бірж, брокерських контор, інвестиційних фондів, фондових магазинів, страхових компаній та ін.);

• прискорення обороту капіталу суб’єктів господарювання, що сприяє активізації економічних процесів в країні [23].

Основними інституціями фінансового ринку, що забезпечують мобілізацію фінансових ресурсів, є установи кредитної системи та інститути спільного інвестування, страхові компанії та пенсійні фонди. Забезпечення переміщення фінансових ресурсів у просторі й часі реалізується через вказані вище інституції фінансового ринку, а також організаторів торгівлі на ньому - фондові біржі та торговельно- інформаційні системи. Забезпечення ліквідності та управління ризиками відносно суб’єктів господарювання покладається на комерційні банки і небанківські кредитні установи, інвестиційних керуючих, страхові, лізингові, факторингові, форфейтингові та інші компанії.

Розподільна функція фінансового ринку передбачає насамперед алокацію ресурсів між приватним і державним секторами, здійснення справедливого розподілу доходів у суспільстві та наступного їх перерозподілу з метою усунення дисбалансів, викликаних недоліками ринкових механізмів, а також використання засобів фінансового впливу на темпи й пропорції соціально-економічного розвитку.

Сукупність форм і методів, за допомогою яких забезпечується здійснення розподілу, перерозподілу, контролю фінансів, а також створення, мобілізація і використання децентралізованих і централізованих грошових доходів, фондів і резервів, становить фінансовий механізм [34].

Обравши критерієм структурування фінансових ринків особливості обігу фінансових інструментів, О. Ю. Смолянська пропонує їх класифікацію, наведену на рис. 1.5.

За основною групою фінансових активів фінансовий ринок може поділятися на такі ринки: валютний (обмін і використання іноземних валют); дорогоцінних металів; цінних паперів; грошовий (короткострокові депозитно-позичкові операції); капіталу (середньостроковий та довгостроковий позичковий капітал); страховий; нерухомості.

Рис. 1.5. Функціональна структура фінансових ринків

У зв’язку з тим що між структурними елементами фінансового ринку відсутні чіткі межі (постійний розвиток економічного механізму, удосконалення фінансових інструментів та інші причини), не існує й єдиної усталеної структури, такої, щоб сприймалась одностайно усіма науковцями. Наприклад, Д. В. Гармаш наводить класифікацію, подану на рис. 1.6.

Рис. 1.6. Структура фінансового ринку

Також важливо мати уявлення про фінансові ринки з інституціо- нального погляду. Взявши за основу такий критерій, О. Ю. Смолянсь- ка наводить класифікацію, яка подана на рис. 1.7.

Дещо іншу структуру з визначенням суб’єктів фінансового ринку наводить Д. В. Гармаш (рис. 1.8), яку він використовує для характеристики ролі професійних учасників фінансового ринку, під якими розуміються юридичні особи, основна підприємницька діяльність яких здійснюється в межах фінансового ринку та пов’язана з придбанням, продажем, розміщенням фінансових інструментів і (або) обслуговуванням відповідних операцій; які створені у формі кредитно- фінансової організації, спеціалізованого, допоміжного посередника або їх сукупності і такого, що має відповідні ліцензії на ведення даної діяльності від державних регулюючих органів.

Рис. 1.7. Інституціональна структура фінансових ринків [31]

Слід зазначити, що в господарській діяльності важливим є не сам фінансовий ринок, а конкретні форми прояву фінансових відносин через надання фінансових послуг за допомогою фінансових інструментів (цінні папери, ф’ючерси, опціони та ін.).

Рис. 1.8. Структура фінансового ринку (організаційно-інституціональна) [32]

Слід також зазначити, що поняття «фінансовий ринок» і досить часто вживане поняття «ринок фінансових послуг» не є тотожними. Як відомо, товаром на фінансовому ринку є фінансові ресурси, тобто грошові фонди, які створюються в процесі розподілу, перерозподілу та використання валового внутрішнього продукту, що створюється упродовж певного часу в національній економіці країни. На ринку фінансових послуг товаром є саме фінансова послуга, яка являє собою операцію з фінансовими ресурсами. Отже, ринок фінансових послуг можна вважати складовою фінансового ринку.

При цьому слід зазначити, що багато дослідників взагалі можуть вживати зазначені поняття, не наголошуючи на їх нетотожності. Так, наприклад, у навчальному посібнику «Ринок фінансових послуг», незважаючи на відповідну назву, поняття ринку фінансових послуг взагалі не наводиться [23]. Якщо звернутися до змісту цього посібника, то логіка його побудови є такою: фінансовий ринок та його роль в економіці, суб’єкти фінансового ринку, його структура і сегментація та ін. Розділ 2 посібника «Функціональний механізм ринку фінансових послуг» розглядає фінансові послуги на грошовому ринку, валютному ринку, ринку капіталу та ін.

У вказаному виданні є п. 4.1 «Фінансовий ринок як ринок фінансових послуг. Поняття «послуга»». Цей підрозділ повністю присвячений поняттю «послуга» і зовсім не торкається розгляду ані фінансового ринку, ані ринку фінансових послуг. Таким чином, автори не звертають уваги на можливість існування двох нетотожних понять - «фінансовий ринок» і «ринок фінансових послуг».

У Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» поняття «фінансовий ринок» не застосовується взагалі, а під ринком фінансових послуг розуміється «сфера діяльності учасників ринків фінансових послуг з метою надання та споживання певних фінансових послуг».

Що стосується визначення фінансової послуги, то в найбільш поширеному визначенні - це соціально-економічна категорія, пов’язана з трансформацією грошових коштів у грошовий капітал юридичних або фізичних осіб на банківському, страховому або інвестиційному ринках.

Фінансові послуги - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів [23, 35].

Фінансові активи - кошти, цінні папери, боргові зобов’язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів.

Класифікація фінансових послуг відповідно до положень Світової організації торгівлі наводиться в табл. 1.2.

Таблиця 1.2

Класифікатор послуг СОТ (витяг)

Відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими вважаються такі послуги:

• випуск платіжних інструментів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;

• довірче управління фінансовими активами;

• діяльність з обміну валют;

• залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення;

• фінансовий лізинг;

• надання коштів у позику, в тому числі й на умовах фінансового кредиту;

• надання гарантій та поручительств;

• переказ грошей;

• послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення;

• торгівля цінними паперами;

• факторинг;

• інші операції.

Становлення й подальший розвиток ринкової економіки зумовлюють необхідність формування страхового ринку як особливої сфери економічних відносин, у процесі яких формуються попит і пропозиція на страхові послуги та здійснюється їх купівля-продаж, встановлюється ціна на даний товар (страховий захист).

Достатньо важливим є формулювання самої суті поняття, аналіз сучасного стану страхового ринку, а також постановка завдання з підвищення ефективності функціонування страхового ринку.

В. М. Фурман справедливо зазначає, що в економічній літературі залежно від цілей досліджень страховий ринок розглядається як:

• об’єктивна економічна закономірність;

• система суспільних, економічних, фінансово-економічних чи грошових відносин;

• особлива соціально-економічна структура;

• економічне середовище функціонування страховиків;

• економічний простір;

• сукупність страхових компаній;

• форма взаємозв’язку між учасниками страхових правовідносин;

• частина фінансового ринку;

• окрема сфера послуг;

• форма функціонування сукупного страхового фонду [15].

На жаль, на сьогодні ґрунтовному дослідженню страхового ринку присвячено досить мало праць вітчизняних науковців. Так, у навчальному посібнику «Ринок фінансових послуг» [23] розкриттю його суті відведено чотири рядки, у навчальних посібниках [31] та [34] поняття страхового ринку взагалі не фігурує.

У той самий час страховий ринок являє собою багаторівневу структуровану систему зі складним механізмом взаємозалежних зв’язків між структурними одиницями.

Д. А. Навроцький вказує, що страховий ринок є складовою фінансового ринку, яка являє собою особливе соціально-економічне середовище, де об’єктом купівлі-продажу є страховий захист, формується попит і пропозиція на нього, а сукупність усіх його суб’єктів функціонує в системі економічних, фінансових, договірних, інформаційно-консультаційних та інших відносин, обумовлених необхідністю страхової послуги і виникають між ними на всіх етапах її надання [8].

Наведене визначення суперечить думці інших дослідників щодо входження страхового ринку до фінансового ринку, а також є не зовсім чітким у другій своїй частині, тобто не зрозуміло, що таке «сукупність усіх його суб’єктів», яка функціонує в системі економічних, фінансових, договірних, інформаційно-консультаційних та інших відносин. На наш погляд, ця частина визначення є зайвою.

В. В. Шахов зазначає таке: страховий ринок - це особлива соціально-економічна структура, певна сфера грошових відносин, де об’єктом купівлі-продажу є страховий захист, формуються пропозиція і попит на неї [5]. У широкому розумінні страховий ринок являє собою усю сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу страхового продукту.

А. К. Шихов вважає, що це сфера специфічних економічних відносин, які складаються між страхувальниками (застрахованими особами, вигодонабувачами), що мають потребу в силу можливого випадкового настання несприятливих для їх матеріальних, нематеріальних цінностей (благ) у страховому захисті майнових інтересів, і страховиками, які забезпечують його за рахунок використання ними з цією метою страхових фондів, що формуються зі сплачуваних страхувальниками грошових внесків (страхових премій) [36]. Дане визначення досить повно розкриває зміст страхового ринку. Проте недолік полягає в прагненні звести в одному визначенні правові, страхові та економічні аспекти.

У підручнику «Страхування» за редакцією С. С. Осадця визначається, що страховий ринок - це сфера економічних відносин, у процесі яких формуються попит і пропозиція на страхові послуги та здійснюється акт їх купівлі-продажу. Неправильно відносити до страхового ринку всі форми надання страхового захисту, бо не для всіх із них притаманні купівля-продаж. Так, відносини купівлі-продажу не виникають при відшкодуванні збитків із централізованих фондів або із фондів самострахування [3].

За визначенням О. А. Г возденка, страховий ринок являє собою сукупність економічних відносин з купівлі-продажу страхової послуги, яка відображається в захисті майнових інтересів фізичних і юридичних осіб при настанні страхових випадків за рахунок грошових коштів (внесків, премій) страхувальників [10]. Обов’язковою умовою існування страхового ринку є наявність попиту на страхові послуги і страховиків, які здатні задовольнити ці потреби.

У довіднику «Страхование от А до Я» страховим ринком іменується економічний простір, у якому діють страхувальники, які формують попит на страхові послуги, страхові компанії (страховики), що задовольняють цей попит, страхові посередники і організації страхової інфраструктури (консалтингові фірми, рейтинг-бюро та ін.) [8]. Практично аналогічне визначення страхування наводиться в багатьох інших роботах [5, 22, 37, 38, 39].

У дослідженні Н. А. Феоктістової страховий ринок визначається як сукупність економічних відносин, які виникають при формуванні і використанні коштів страхового фонду за допомогою реалізації механізму купівлі-продажу страхової послуги за участю страхових організацій, покупців страхових послуг, інших юридичних і фізичних осіб

[40] .

Ю. М. Журавльов вказує, що страховий ринок - це система економічних відносин, яка становить сферу діяльності страховиків і перестрахувальників в даній країні, групі держав та в міжнародному масштабі по наданню відповідних страхових послуг страхувальникам

[41] .

А. В. Криворучко зазначає, що страховий ринок - це сфера фінансово економічних відносин між страховиками і страхувальниками з надання страхових послуг і захисту майнових інтересів юридичних осіб та громадян, а також зі здійснення відповідної фінансової діяльності в межах чинного законодавства з боку комерційних страхових компаній і фірм чи державних організацій [42]. У запропонованому визначенні акцентується увага лише на фінансовій складовій страхового ринку.

А В. А. Щербаков вважає, що складна інтегрована система, до ланок якої можна віднести страховиків, страхувальників, страхові продукти, страхових посередників, професійних оцінювачів ризиків та збитків, об’єднання страховиків і страхувальників та систему державного регулювання [43]. Наведене визначення обмежене лише переліком основних суб’єктів страхового ринку.

Найбільш повне визначення страхового ринку пропонує, на нашу думку, В. М. Фурман: страховий ринок - це система стійких економічних відносин між покупцями (споживачами, вигодонабувачами), посередниками і продавцями, а також страховиками і регуляторними органами, пов’язаних із формуванням попиту, пропозиції та ціни на прямий страховий захист і перестрахування, які матеріалізуються у страхових, перестрахувальних і супутніх послугах у певній країні, групі країн чи міжнародному масштабі, що піддається регулюванню [15].

Своєрідне визначення страхового ринку наводить російський науковець А. А. Циганов: страховий ринок є сукупністю різних інститутів і відповідних їм механізмів, які діють з метою зниження трансак- ційнних витрат, обмежують і структурують поведінку економічних агентів з приводу створення, купівлі-продажу і споживання страхових послуг [44]. При цьому під економічними агентами розуміються страхувальники, страховики і представники інфраструктури страхового ринку.

В останньому визначенні страхового ринку є досить важлива особливість, на якій інші дослідники не акцентують уваги. У цьому визначенні мова йде не тільки про купівлю-продаж фінансової послуги, а й про її створення і споживання.

Таким чином, слід зазначити, що в теорії страхування поки що не склалося усталеного визначення понять «страховий ринок» і «ринок страхових послуг», а також співвідношення між ними. На наш погляд, тут доцільно використовувати аналогію з раніше розглянутими поняттями «фінансовий ринок» і «ринок фінансових послуг».

У Законі України «Про страхування» вказані терміни вживається взагалі як синоніми. Так, термін «ринок фінансових послуг» зустрічається в законі тільки один раз у преамбулі: «Цей закон регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг...». Термін «страховий ринок» використовується в законі тричі:

1) пункт 6 статті 36 - «узагальнення практики страхової діяльності і посередницької діяльності на страховому ринку.»;

2) пункт 12 статті 36 - «проведення і координація у визначеному законодавством порядку навчання, підготовки і перепідготовки кадрів та встановлення кваліфікаційних вимог до осіб, які провадять діяльність на страховому ринку.»;

3) пункт 9 статті 37 - «здійснювати контроль за достовірністю та повнотою інформації, що надається учасниками страхового ринку».

У світовій практиці, як уже зазначалося вище, страхові послуги як об’єкт специфічних відносин, що становлять зміст страхування, розглядаються як складова фінансових послуг. Так, у п. 5 Додатка з фінансових послуг до ухваленої 15 квітня 1994 р. Генеральної угоди з торгівлі послугами зазначено: «Фінансові послуги охоплюють страхові послуги і ті, що, належать до страхових, а також усі банківські та інттті фінансові послуги (крім страхування)» [45].

Що стосується страхової системи, то за аналогією з фінансовою системою вона повинна розглядатися з двох боків: за внутрішньою структурою (сукупність відносно відособлених взаємопов’язаних сфер і ланок, які відображають специфічні форми та методи страхових відносин); за організаційною побудовою (сукупність органів та інституцій, які управляють наданням страхових послуг).

Кількісні та якісні параметри страхового ринку характеризуються системою показників. Наприклад, ступінь розвитку національного страхового ринку визначається: відношенням обсягу страхових послуг до ВВП; обсягом активів страхових компаній до ВВП, ступенем захищеності майнових інтересів страхувальників від найпоширеніших ризиків; інвестиційним потенціалом страхової галузі, зокрема розміром інвестицій, залучених в економіку країни через систему страхування; структурою страхового ринку; ступенем його інтеграції у світове страхове господарство; рівнем затребуваності страхування як інструмента реалізації державних програм, підвищення його економічної ефективності; рівнем зайнятості в страховій галузі тощо [15].

Страховий ринок реалізує ряд притаманних йому специфічних функцій, які дещо перетинаються з функціями фінансового ринку та страхування, що було розглянуто раніше, конкретизують їх та розвивають.

На жаль, функції страхового ринку в економічній літературі практично не розглядаються. Наприклад, В. М. Фурман значну увагу приділив розгляду функцій страхування, але не сформулював і не обґрунтував функції страхового ринку.

Не йде мова про функції страхового ринку й у базовому підручнику для вищих навчальних закладів «Страхування» за редакцією С. С. Осадця.

У своєму дослідженні російський науковець Н. А. Феоктистова функції страхування ототожнює з функціями страхового ринку [40].

І. Юргенс відносить до функцій страхового ринку такі:

• економічна (резервування частки виробленого продукту для заміщення випадкових втрат факторів виробництва);

• фінансова (акумулювання частки капіталу з метою подальшого інвестування);

• соціальна (захист майнових інтересів фізичних і юридичних осіб при настанні страхових випадків, комерційний і соціальний захист, пенсійне забезпечення населення) [46].

Ще один російський науковець А. А. Мамедов як функцію страхового ринку називає регулювальну, яка проявляє себе у забезпеченні безперервності і збалансованості суспільного виробництва за рахунок інвестицій тимчасово вільних коштів державних соціальних позабюджетних фондів і резервних фондів страхових структур [47].

Відсутність усталеного визначення функцій страхового ринку в теорії та практиці страхування, а також у нормативно-законодавчій базі, потребує проведення серйозних досліджень у цьому напрямку.

Дослідження сутності фінансової системи країни, та визначення в її структурі місця фінансового ринку та страхового ринку дало можливість впорядкувати взаємозв’язки, що виникають між ринком фінансових послуг, страхових послуг, страховим ринком та фінансовим ринком (рис. 1.9).

Однією з визначальних характеристик страхового ринку є його структура.

Структура страхового ринку - це співвідношення і пропорції між різними інститутами, суб'єктами (страхові компанії і страхувальники) і об'єктами (види і технології страхування) страхового ринку, які виникають і відтворюються у зв'язку з процесом страхування.

Інституційна структура страхового ринку - соціально-політичні, організаційно-економічні і правові норми, що є базою для створення, просування і споживання страхових послуг на основі контрактів - договорів страхування (інституційне середовище), а також сукупність організацій, що професійно займаються страховою діяльністю або її регулюванням (організаційна структура).

Сьогодні організаційна структура страхового ринку, на жаль, не відрізняється достатньою повнотою, бо в масштабах країни практично не помітна діяльність товариств взаємного страхування, страхових брокерів. До цього часу інституційна структура страхового ринку також є неефективною, слабо враховує інтереси страхувальників, значною мірою орієнтована на підтримку екстенсивного розвитку шляхом введення нових видів обов'язкового страхування, і практично не здатна до інтенсивного зростання внаслідок більш повного задоволення страхових інтересів суспільства і суб'єктів господарювання шляхом розробки й упровадження нових видів і технологій добровільного страхування.

На нашу думку, страховий ринок та фінансовий ринок є самостійними складовими елементами фінансової системи країни, що перетинаються у сфері інвестиційної діяльності лише одного із суб’єктів страхового ринку - страховиків, що на фінансовому ринку діють як інституціональні інвестори, тобто взаємозв’язок між фінансовим ринком та страховим ринком виявляється на суб’єктному рівні. Взаємозв’язок між страховим ринком та ринком фінансових послуг виникає на об’єктному рівні в частині формування видів і технологій страхування. Зазначимо, що складовим елементом, у межах якого відбувається перетин ринку фінансових послуг та страхового ринку, є ринок страхових послуг.

Рис. 1.9. Суб’єктно-об’єктна структура страхового ринку та його зв’язок із фінансовим ринком та

ринком фінансових послуг

Упорядкування суб’єктно-об’єктної структури страхового ринку дало можливість визначити сутність структури страхового ринку як співвідношення і пропорції між різними інститутами, суб'єктами (страхові компанії, страхові посередники і страхувальники) і об'єктами (види і технології страхування) страхового ринку, які виникають і відтворюються у зв'язку з процесом страхування.

Систематизація основних функцій, що виконують суб’єкти страхового ринку, а також запропонована суб’єктно-об’єктна структура ринку дозволила суттєво удосконалити класифікацію учасників страхового ринку і на відміну від існуючих підходів, що розрізняють лише два базові суб’єкти ринку - страховиків та страхувальників, виокремити третього базового суб’єкта, а саме, страхових посередників до яких слід віднести страхових агентів, брокерів, актуаріїв, аджастерів, сюрвейєрів.

Систематизація існуючих науково-методичних підходів щодо розуміння сутності страхового ринку дозволило дійти висновку про відсутність єдиного усталеного визначення даної категорії. На основі проведеного дослідження пропонуємо розглядати категорію «страховий ринок» з позиції:

• системного підходу: як самостійний сегмент фінансової системи країни, який тісно взаємопов’язаний та має точки перетину з фінансовим ринком, ринком фінансових послуг та його складовим елементом ринком страхових послуг за суб’єктно-об’єктними ознаками;

• інституціонального підходу: як сукупність інститутів і механізмів зі створення, купівлі-продажу і споживання страхових послуг;

• функціонального підходу: як систему економіко-правових відносин між покупцями (споживачами, вигодонабувачами), продавцями послуг зі страхування та перестрахування і їхніми посередниками, у результаті яких здійснюється мобілізація, розподіл і перерозподіл грошових коштів;

• концепції сталого розвитку: як одну з ланок загальноекономічного механізму реалізації сталого розвитку, яка забезпечує стабільне функціонування суб’єктів господарювання в умовах невизначеності і ризику (у тому числі ризиків екологічного характеру (екологічних ризиків)) та озброює уповноважені органи інструментами еко- страхової політики.

Доцільно також навести структуру страхового ринку (рис. 1.10).

Oi

о

Рис. 1.10. Організаційна структура страхового ринку

Ключовою ланкою в структурі страхового ринку є страхові компанії, які акумулюють грошові кошти від юридичних та фізичних осіб з метою їх захисту від непередбачуваних або передбачуваних, але настання яких є невідворотним, подій. Саме на даному рівні здійснюється формування страхових та інших фондів, які використовуються як джерело здійснення інвестицій в економіку країни.

Наведемо визначення основних учасників страхового ринку, виходячи з практики страхування.

Страхувальники - юридичні та фізичні особи, які уклали договір страхування зі страховою компанією для захисту майнових інтересів у разі настання певних подій.

Перестраховики - страхові компанії, які на визначених договором умовах здійснюють страхування значних та небезпечних ризиків, що передані іншим страховиком.

Товариства взаємного страхування - об’єднання фізичних та/або юридичних осіб, які формуються з метою забезпечення страховим захистом власних майнових інтересів.

Згідно із Законом України «Про страхування» страховиками визначаються юридичні особи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств, що одержали у встановленому порядку ліценцію на здійснення страхової діяльності.

Просуванням страхових продуктів від страховика до страхувальника займаються прямі страхові посередники - страхові брокери та страхові агенти. Страхові брокери - це фізичні або юридичні особи, які зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності і здійснюють на страховому ринку посередницьку діяльність від свого імені на підставі доручень страхувальника чи страховика. Страхові агенти - фізичні або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика, виконуючи частину його страхової діяльності.

До основних непрямих страхових посередників, які беруть участь в організації страхової послуги та її виконання є:

• аварійний комісар - особа, яка визначає причини страхового випадку і встановлює причини, характер і розмір збитку в результаті страхового випадку;

• аджастер - фізична або юридична особа, яка представляє інтереси страхової компанії при вирішенні питань з урегулювання заявлених претензій страхувальника у зв'язку зі страховим випадком;

• андерайтер - висококваліфікований спеціаліст, який має право від імені страховика брати на страхування запропоновані ризики, визначати тарифні ставки та умови договору страхування цих ризиків;

• диспашер - спеціаліст у галузі морського права, який здійснює розподіл витрат по загальній аварії між судном, вантажем і фрахтом при страхуванні морських ризиків;

• сюрвейєр - експерт, який здійснює огляд майна, що приймається на страхування, дає йому оцінку та визначає ймовірність настання страхового випадку.

Фахівців, які здійснюють математичні розрахунки на основі статистичної інформації про настання страхових випадків для обчислення страхових тарифів, називають актуаріями.

Для захисту власних інтересів, розробки рекомендацій до нормативно-правових актів у галузі страхування та для реалізації спільних програм страхові компанії створюють об’єднання страховиків на регіональному та національному рівнях.

У разі недостатньо великих обсягів здійснення страхової діяльності ключову роль у регулюванні страхового ринку відіграє держава. Проте з розвитком страхового ринку держава втрачає контроль та намагається передати частину своїх контрольних функцій са- морегулівним організаціям, які об’єднують професійних учасників страхового ринку. Більше того, цілі страховиків та держави збігаються, які полягають в захисті інтересів учасників ринку, встановленні та контролі за дотриманням визначених принципів поведінки на страховому ринку.

Особливою формою об’єднання страховиків є страхові пули, які створюються для спільного страхування визначених ризиків (катастрофічних та малоймовірних) на умовах солідарної відповідальності між її учасниками. У страхових пулах, як правило, страхують такі ризики: авіаційні, ядерні, екологічні, будівельні, аграрні тощо.

Крім страховиків, об’єднуються для захисту власних інтересів і страхувальники. Дані організації представляють інтереси страхувальників у разі недобросовісної поведінки страховика, надають юридичну підтримку застрахованим та беруть участь в удосконаленні страхового законодавства.

Важливим елементом страхового ринку є система державного регулювання, необхідність якої полягає в дотриманні вимог чинного законодавства України, захисті інтересів учасників страхового ринку та запобігання неплатоспроможності страховиків. Основними інструментами державного регулювання на страховому ринку є:

• вимоги до провадження страхової діяльності (мінімальний статутний фонд та джерела його сплати, правила страхування);

• ліцензування страхової діяльності;

• правила розміщення страхових резервів;

• вимоги до запасу платоспроможності страховика;

• порядок ліквідації, реорганізації та санації страховика.

Страховий ринок передбачає самостійність суб’єктів ринкових відносин, їх рівноправне партнерство з приводу купівлі-продажу страхових послуг, розвинуту систему горизонтальних та вертикальних зв’язків. І тому структуру страхового ринку розглядають у трьох аспектах - територіальному, організаційному та галузевому.

За масштабом території страховий ринок може бути: місцевим (охоплює страхові інтереси окремого регіону), національним (страхові відносини, які виходять за межі регіону та досягають загальнодержавного рівня) та світовим (попит на страхову продукцію задовольняється на міждержавному рівні).

Інституційна структура страхового ринку визначається організаційно-правовою формою страхової компанії та особливостями державного регулювання її діяльності.

У галузевому аспекті страховий ринок поділяють на галузі та види страхування. Зокрема, розрізняють ринок особистого, ризиково- го та майнового страхування. У свою чергу, кожен із названих вище секторів можна поділити на страхування від нещасних випадків, страхування фінансових ризиків, страхування застави.

Крім того, страховий ринок, як і будь-який інший ринок, можна розмежувати за співвідношенням попиту та пропозиції: ринок покупців (пропозиція переважає попит) та ринок продавців (значка кількість страховиків, які пропонують широкий спектр страхових послуг).

Дослідження попиту на страховому ринку вимагає створення в організаційній структурі страхової компанії відділу маркетингу, основним завданням якого є оцінка потенційних страхувальників та потреби в страхових послугах. Основним фактором, що визначає попит на страховому ринку є рівень платоспроможності страхувальника. Так, в умовах дефіциту фінансових ресурсів підприємці або громадяни менш за все зацікавлені в придбанні страхових продуктів. І, навпаки, у період пожвавлення економіки частка витрат на страхування зростає.

Для аналізу попиту на страховому ринку маркетинговий відділ здійснює статистичну обробку інформації щодо доходів та витрат потенційних страхувальників, проводить анкетування та тестування, аналізує дані, отримані від страхових посередників (з’ясовують основні причини відмови від укладання страхових договорів, ураховують побажання від клієнтів).

До основних факторів, що визначають попит на страховому ринку, можна віднести:

• кількість потенційних страхувальників;

• рівень доходів потенційних користувачів страхових продуктів;

• щодо страхування життя - вартість аналогічних послуг у банках, недержавних пенсійних фондах та інвестиційних компаніях;

• механізм оподаткування страхових операцій, а саме можливість внесення витрат на страхування до складу валових витрат суб’єкта господарювання;

• інфляційні очікування.

Пропозиція на страховому ринку формується власне страховими компаніями та товариствами взаємного страхування. Факторами впливу на пропозицію страхових продуктів є:

• вартість послуг на страхові продукти;

• кількість страхових компаній;

• стан фінансового ринку;

• наявність страхових компаній з іноземним капіталом;

• рівень капіталізації національного страхового ринку;

• оподаткування страхових компаній тощо.

Що стосується практики страхування, то слід зазначити, що світовий страховий ринок перестав бути лише простою сукупністю національних.

Станом на 2009 р. сукупний обсяг зібраних у світі страхових премій оцінюють у 4066 млрд дол. США, або 6,98% світового ВВП. В умовах посилення інтеграційних процесів та лібералізації торгівлі страховими послугами, страховики фактично акумулюють, накопичують та перерозподіляють суспільне багатство між різними країнами світу. Це зумовлює необхідність вирішення нових завдань, які постають перед суспільством, а саме: удосконалення страхового нагляду, узгодження інтересів учасників страхового ринку та недопущення значного «перетікання» грошових коштів за кордон шляхом здійснення перестрахових операцій. Проте основне завдання діяльності страхових компаній на ринку полягає в забезпеченні супроводу страховим захистом економічних процесів та явищ.

Відбиток глобалізації проявляється і в страхових продуктах, оскільки деякі з них є глобальними за своєю сутністю. Наприклад, страхування морських суден (каско), вантажів та фрахту здійснюється з урахуванням міжнародних конвенцій та договорів внаслідок міжнародного характеру морських перевезень. Ознаки глобальності мають такі страхові продукти як космічне, авіаційне, ядерне страхування тощо за участю міжнародних перестраховиків. Регулювання ядерного страхування здійснюється на основі Віденської та Паризької конвенції, Конвенції про відповідальність операторів ядерних суден та інших міжнародних і національних нормативно-правових актів.

Особливим проявом глобалізації на ринку є удосконалення та ускладнення страхових продуктів. Значного поширення в країнах Центральної та Західної Європи й США набули продукти unit-linked (продукти довгострокового страхування життя з інвестиційною складовою), що дає можливість власнику полісу не тільки сплачувати страхові платежі, а й власноруч здійснювати інвестиційну діяльність.

В умовах стрімкого розвитку страхового та фондового ринків іноземні страхові компанії дедалі активніше почали використовувати у своїй діяльності як альтернативний інструмент передачу ризиків облігації катастроф. У 2010 р. страховики випустили облігацій катастроф на суму 4850 млрд дол. США, що на 43% більше, ніж минулого року (цей напрям у страхуванні далі буде розглянуто докладно).

Г оловною ознакою світових тенденцій на страховому ринку є поява нових ризиків, які вносять корективи в діяльність страховиків. Протягом останнього десятиріччя міжнародну спільноту дедалі частіше хвилює ризик терористичних актів. Так, страхові збитки від теракту 11 вересня 2011 р. становили більше ніж 23 млрд дол. США.

Однією з найбільш обговорюваних проблем сучасності залишається зміна клімату та як наслідок - часті природні катастрофи по всьому світу (рис. 1.11). Найбільший обсяг страхових збитків (112 817 млрд дол. США) припадає на 2005 р. внаслідок руйнівної сили низки ураганів: Katrina, Wilma, Rita. Аналіз динаміки страхових збитків засвідчив циклічність настання природних катаклізмів, що дозволяє стверджувати про ймовірність виникнення в найближчій перспективі ряду стихійних лих, що може призвести до зростання страхових збитків та спонукає страховиків змінювати стратегії управління ризиками.

Забезпечуючи диверсифікацію страхових ризиків у міжнародних перестраховиків, вони є важливим елементом сучасного страхового бізнесу. Страхові компанії, використовуючи механізм перестрахових операцій, мінімізують ризик неплатоспроможності в результаті настання природних катастроф, техногенних аварій та інших застрахованих ризиків.

У свою чергу, перестраховики для підтримання збалансованості свого страхового портфелю географічно перерозподіляють ризики з використанням цінних паперів, які в міжнародній практиці отримали назву Insurance-Linked Securities (ILS). У 2009 р. світовий обсяг перестрахових операцій оцінювався у розмірі 161,5 млрд дол. США (рис. 1.12).

Рис. 1.11. Обсяг страхових збитків від катастроф за період

1970-2010 рр. [6]

Рис 1.12. Сукупний обсяг перестрахового ринку [7]

Ринок перестрахування є достатньо сконцентрованим, оскільки лідируючі позиції протягом тривалого періоду часу належать таким компаніям, як Munich Re (Німеччина), Swiss Re (Швейцарія), Hannover Re (Німеччина), Berkshire Hathaway Re (США), які в сукупності займають 50% ринку (рис. 1.13).

Рис. 1.13. Найбільші перестрахові компанії світу [7]

Сьогодні у світі відбувається ще одне явище - посилення процесів конвергенції фінансових посередників (даний аспект буде розглянуто в наступних розділах).

Одним із найбільших зрушень в економічному житті стало зближення відносно самостійних елементів фінансового ринку, а саме: страхового, банківського та інвестиційного.

До основних факторів, що сприяли зближення страхового, банківського та інвестиційного секторів економіки, відносять:

• зростання вартості майна в географічних районах, які найбільшим чином піддані катастрофічним ризикам. Так, ураган Катріна 2005 р. завдав безпрецедентних збитків на суму 73,3 млрд дол. США. При цьому зазначений обсяг збитків є відносно великим порівняно з обсягом світового перестрахового ринку (165,5 млрд дол. США) і у той самий час становить не більше 1% вартості американських акцій та облігацій. І тому логічним поясненням є вибір саме ринку капіталу для фінансування даних ризиків із застосуванням облігацій катастроф;

• розвиток обчислювальних технологій, удосконалення процесів інформатизації та операційних бізнес-процесів;

• покриття страховим захистом постійно зростаючих ризиків у банківській системі;

• упровадження практики формування єдиної системи управління ризиками (enterprise-wide risk management - ERM) у діяльності страхової компанії, що дозволяє приймати виважені рішення в напрямі можливого нарощення та зниження ризикованості діяльності. На основі розроблених моделей, які запроваджуються в рамках

ERM, страховики мають уявлення про те, як різноманітні події (природні катастрофи, рішення про зміну політики управління ризиками та ін.) можуть вплинути на їхній фінансовий результат;

• зміна характеру політики державного регулювання та контролю за фінансовими установами в трьох головних регіонах світового фінансового ринку: Північноамериканському, Європейському, Схід- ноазійському [48].

Основні сфери взаємодії страхового, банківського та інвестиційного секторів економіки наведено на рис. 1.14.

Що стосується страховиків, то вони виходять за межі здійснення лише страхової діяльності, надаючи широкий спектр додаткових послуг: інформаційних, консультаційних, інвестиційних тощо. Таким чином, страхові компанії перетворюються на могутніх учасників фінансового ринку, пропонуючи клієнтам комплексні фінансові продукти.

Загальносвітовою тенденцією є посилення взаємозалежності та взаємопроникненості страхового і банківського секторів економіки. Значного поширення набула така форма конвергенції страхового та банківського секторів, як взаємне вкладення в капітал, тобто коли банки є засновниками страхових компаній, а останні - акціонерами банківських установ. Можливою є також ситуація, коли страхова компанія та банківська установа входять до складу єдиного холдингу. Взаємні фінансові вкладення означають, по-перше, нарощення обсягу статутного капіталу даних фінансових установ, а, по-друге, отримання конкурентних переваг на ринку.

Взаємодія страховиків та банків реалізується також у рамках організації клієнтських відносин, а саме випадках, коли:

• банк є клієнтом страхової компанії. У межах зазначених відносин страхова компанія пропонує банку широкий спектр страхових продуктів (страхування життя позичальника, страхування застави, страхування ризику неповернення кредиту, страхування майна та співробітників банку, страхування емітентів пластикових карток, страхування застави, страхування топ-менеджерів (Directors&Officers), програми комплексного страхування банку (Bankers Blanket Bond) та ін.);

• страхова компанія є клієнтом банку. Організація діяльності страхової компанії передбачає налагодженої роботи у сфері розрахунково-касового обслуговування банком, реалізації зарплатних проектів. Страховим організаціям притаманний інтерес до банків як консалтингових структур з питань валютного регулювання, управління портфелем цінних паперів, експертизи фінансових проектів, консультацій у нестандартних ситуаціях [49].

Oi

со

Рис. 1.14. Сфери взаємодії страхового, інвестиційного та банківського секторів

Слід також зазначити, що банківсько-страхова інтеграція передбачає:

• диверсифікацію каналів збуту страхових та банківських продуктів;

• розширення клієнтської бази без залучення додаткових витрат на розвиток мережі філій та представництв;

• надання комплексних страхових продуктів клієнтам фінансових установ.

Крім того, характерною особливістю вітчизняного страхового ринку, що кардинально відрізняє його від міжнародного, є зосередження більшої частини страхових резервів на поточних та депозитних рахунках банку. Страхові компанії, з метою диверсифікації інвестиційного портфелю, здійснюють також вкладення в акції, облігації, емітентами яких є банки.

Таким чином, співпраця страховиків та банків сприяє підвищенню ефективності діяльності кожної з них та забезпеченню отриманню конкурентних переваг на фінансовому ринку.

Сучасний етап розвитку міжнародних фінансових ринків характеризується також взаємопроникненістю страхового та інвестиційного ринків.

Результатом цього став розвиток альтернативних інструментів управління ризиками страхової компанії, при цьому найбільш поширеною формою є облігації катастроф. Механізм їх застосування передбачає передачу страховиком частини своїх ризиків спеціальній пе- рестраховій установі, до функціональних повноважень якої належить проведення емісії цінних паперів та їх розміщення на фондовому ринку. Крім облігацій катастроф, для передачі катастрофічних ризиків часто використовуються варанти страхових збитків, катастрофічні форвардні опціони, свопи катастрофічного ризику та інші інструменти фондового ринку, прив’язані до договорів страхування [50].

Взаємодія страхового та інвестиційного секторів також знаходиться в площині розміщення власних та залучених коштів страховиків. Страховики з метою одержання додаткового прибутку та захисту страхових резервів від інфляційного знецінення інвестують страхові резерви у визначені законом напрями. Тобто страхові компанії виконують функції інституційних інвесторів.

З іншого боку, страхові компанії виходять на інвестиційний ринок як емітенти власних акцій та облігацій, нарощуючи цим самим власний та позиковий капітал компанії.

Що стосується діяльності банків на інвестиційному ринку, то вона є багатогранною і може розглядатись з трьох позицій: емітента, інвестора та посередника. Банківська установа як фінансова установа може випускати такі цінні папери, як акції, облігації, ощадні (депозитні) сертифікати, банківські векселі, похідні цінні папери. Цінні папери можуть використовуватися банками як застава для одержання кредиту на міжбанківському ринку, для рефінансування через центральний банк, а також для проведення операцій РЕПО [51]. При цьому позиціонування банку як інвестора означає, по-перше, розміщення власних фінансових ресурсів у цінні папери та, по-друге, надання середньо- і довгострокових кредитів.

Окремою сферою діяльності банку на інвестиційному ринку є здійснення посередницької діяльності, а саме:

• випуск цінних паперів за дорученням, від імені і за рахунок клієнта (андерайтингова діяльність);

• купівлі-продажу цінних паперів за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність);

• купівлі-продажу цінних паперів за дорученням, від імені і за рахунок клієнта (брокерська діяльність);

• управляють портфелями цінних паперів своїх клієнтів;

• проводять розрахунково-клірингову діяльність за угодами щодо цінних паперів;

• надають послуги консультаційно-інформативного характеру у сфері інвестування.

Слід наголосити, що наявність багатоваріантних взаємозв’язків між страховим, банківським, інвестиційним секторами економіки та фінансова криза, яка охопила всі ланки фінансового ринку обумовлюють необхідність вирішення питання їх державного регулювання.

Особливого значення має поєднання страхового та банківського нагляду з погляду їх діяльності на інвестиційному ринку. Схожість у продуктах, інструментах та методах управління ризиками дозволяє застосувати аналогічні підходи до сфери регулювання. У світі великого поширення набула практика створення єдиного органу державного нагляду за фінансовими ринками - «мегарегулятора» для забезпечення макроекономічної стабільності. Інституційна незалежність від політичного впливу, ефективність, цілісність та прозорість діяльності є тими важливими ознаками, які визначають необхідність створення консолідованого фінансового органу.

Що стосується перспектив розвитку страхового ринку, то тут слід наголосити, що даний розвиток повинен відбуватися на базі таких основних принципів:

• вільний рух капіталів та страхових послуг на території України;

• захист прав споживачів страхових послуг, включаючи формування системи гарантування забезпечення виплат за договорами

довгострокового страхування життя та за договорами страхування, передбаченими Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення»;

• вільний вибір страховика;

• прозорість діяльності учасників страхового ринку;

• уніфікація процедур страхування;

• використання міжнародного досвіду;

• державне регулювання та нагляд у сфері страхування, а також формування системи запобіжного (пруденційного) нагляду, включаючи впровадження системи оцінки діяльності страховиків на основі застосування міжнародних стандартів обліку і фінансової звітності;

• невтручання органів державної влади в поточну діяльність учасників страхового ринку;

• рівність перед законом усіх учасників страхового ринку;

• функціонування страхового ринку на засадах вільної конкуренції [52].

Цей розвиток, на думку науковців, відбуватиметься за такими основними напрямами:

• удосконалення правових засад захисту прав споживачів страхових послуг;

• забезпечення ефективного державного регулювання і нагляду у сфері страхування з урахуванням міжнародно визнаних принципів та стандартів, рекомендованих Міжнародною асоціацією органів нагляду за страховою діяльністю;

• сприяння розвитку довгострокового страхування життя, участі страховиків у системі недержавного пенсійного забезпечення та врегулювання діяльності страховиків у сфері обов’язкового медичного страхування;

• підвищення рівня капіталізації страховиків, їх фінансової надійності та платоспроможності, зміцнення національного перестрахово- го ринку;

• забезпечення розвитку страхового посередництва, діяльності актуаріїв та аварійних комісарів;

• підвищення рівня страхової культури населення;

• забезпечення захисту національних інтересів на страховому ринку;

• удосконалення податкового законодавства щодо страхування;

• формування системи кадрового та наукового забезпечення страхового ринку [52].

1.3.