СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ

Економічна система - це надзвичайно складна категорія, що має розгалужену структуру, систему законів її функціону­вання і розвитку. Йдеться не про простий набір різних елемен­тів, а про їхню ієрархічну побудову, де є головні системоутво­рюючі елементи, що визначають природу економічних систем, поєднання загальноекономічних і специфічних законів.

Джерелом розвитку економічних систем, переходу еконо­мічної системи на вищу стадію є суперечності, глибина і го­строта яких визначають, чи може система бути удосконале­на завдяки реформам і перейти на вищий рівень розвитку, як ми це бачимо на прикладі еволюції економічної системи капі­талізму, чи вона настільки неефективна, настільки зжила себе, що лише революційні методи, тобто ліквідація її, заміна новою системою забезпечать соціально-економічний прогрес, як ми це бачимо на прикладі нашої країни, коли йдеться про перехід від адміністративно-командної системи до ринкової економіки.

Головні структурні елементи економічної системи

Підґрунтям економічної системи є суспільний поділ праці. Це визначається тим, що спеціалізація підприємств на виготов­ленні окремих продуктів і, тим більше, їхніх частин - вузлів, деталей - породжує сталі економічні зв’язки, перетворює на­родне господарство на єдине ціле. Через це економіка - не на­громадження фабрик, заводів, сільськогосподарських, торго­вельних та інших закладів. Суспільний поділ праці перетворює їх на невід’ємні частини суспільного виробництва.

Сучасні продуктивні сили, що ґрунтуються на розвиненому суспільному поділі праці, є складною структурою взаємопов’я­заних галузей і виробництв. І якщо вважати, що кожному етапу

розвитку суспільства властиві і своєрідна техніка, і технологія виробництва, тоб­то технологічний спосіб виробництва, і своєрідне співвідношення між сферами та галузями народного господарства, то цілком зрозуміло, що все це знаходить уза­гальнений вияв у специфічній структурі суспільного виробництва.

Водночас спосіб виробництва охоплює виробничі відносини як суспільну фор­му продуктивних сил. Через це суспільний поділ праці означає розподіл не лише засобів виробництва, а й робочої сили. Для задоволення різноманітних потреб суспільства потрібні різні та кількісно визначені обсяги суспільної сукупної пра­ці, які застосовуються у різних сферах і галузях народного господарства, тобто розподіл суспільної праці у відповідних пропорціях. Отже, суспільна організація праці - це не хаотичний рух робочої сили, а її розподіл і функціонування у суворій відповідності з потребами суспільства. Пропорційність суспільного виробництва є об’єктивною необхідністю його успішного розвитку.

Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин знаходить вияв у діа­лектиці усуспільнення і відокремлення, що визначає організаційно-економічну і соціально-економічну структуру економічної системи. Розвиток продуктивних сил, удосконалення техніки і технології посилюють процеси концентрації вироб­ництва, зростання його усуспільнення. Це зумовлює розвиток форм власності на засоби виробництва, всієї системи виробничих відносин. Усуспільнення вироб­ництва - це об’єктивно зумовлена форма руху способу виробництва, діалектич­на єдність загальноекономічного і конкретно-історичного, матеріально-речового і суспільно-економічного змісту. Так, у докапіталістичних формаціях усуспільнення економіки відбувалося у найпростіших формах і виявляло себе слабко. Через це їм була властива розпорошеність дрібних господарств, що ґрунтувалися на ручній праці. Капіталізм, створивши велике машинне виробництво, зумовив прискорення процесу злиття розрізнених процесів виробництва у різних галузях виробництва в єдиний взаємопов’язаний суспільний процес, істотно розвинув суспільний харак­тер виробництва. Концентрація і централізація капіталу зумовили збільшення роз­мірів підприємств, розширення меж суспільно комбінованої праці.

Процес усуспільнення виробництва, хоча і має надзвичайно важливе значен­ня, все ж не є абсолютним, адже на кожному етапі розвитку суспільства цей про­цес взаємодіє з процесом відокремлення.

Тривалий час у нашій економічній літературі заперечувалася категорія ві­докремлення за умов панування загальнодержавної власності, її діалектичний

взаємозв’язок з усуспільненням. Це призвело до однобічного трактування, згідно з яким процес усуспільнення відбувається безперервно і неухильно.

Досвід засвідчив, що абсолютизація усуспільнення призвела до ство­рення в нашій країні такої економіки, яка за своєю соціально-економічною, організаційно-економічною та технолого-виробничою структурою суперечить сучасним тенденціям.

Розвиток передових країн підтверджує, що науково-технічний прогрес у другій половині XX ст. привів до створення нового технологічного способу виробництва, якому властиві широкий розвиток кібернетики, інформатики, що істотно зміни­ло внутрішню структуру машин і устаткування, суміщення в них різних процесів та елементів, мініатюризація техніки. Все це справило величезний вплив на про­цес усуспільнення виробництва. Виявилося, що в США, наприклад, починаючи з 60-х років XX ст. зменшуються середні розміри підприємств, істотно змінюєть­ся організаційно-економічна структура економіки через збільшення кількості не­великих підприємств, малого бізнесу. Це переконливо свідчить, що в епоху інду­стріалізації в діалектичній взаємодії усуспільнення і відокремлення панівна роль належала усуспільненню. А в постіндустріальну епоху стало очевидним, що усус­пільнення не відбувається ні безперервно, ні неухильно, але зберігає свою важливу роль, особливо в сферах і країнах, які ще не пройшли епоху індустріалізації.

Своєчасне пізнання того нового в діалектиці усуспільнення і відокремлен­ня, що зумовило сучасний стан НТП, а також постіндустріальна епоха дали змо­гу оптимально поєднати велике, середнє і дрібне виробництво. Це прискорило науково-технічний прогрес та втілення його результатів у господарській практиці, забезпечило значне підвищення ефективності виробництва й істотне поліпшення задоволення потреб населення. І навпаки, догматична абсолютизація усуспільнен­ня в теорії та на практиці в нашій країні призвели до вкрай неефективної структу­ри економіки, в якій переважають підприємства-гіганти, державний монополізм, що суперечить розвитку продуктивних сил за умов НТП, обмежує підприємниць­ку ініціативу, породжує безгосподарність, низьку якість продукції, тобто не дає змоги з найбільшою віддачею задіяти рушійні сили розвитку економіки.

Кожна економічна система породжує іманентні їй економічні закони, механіз­ми функціонування і розвитку.

В економіці, як і в будь-якій іншій сфері суспільного життя та в природі, крізь зовнішнє нагромадження випадковостей прокладає собі шлях необхідність, тоб­то закономірність розвитку. Економічні закони - це закони суспільних дій людей. Вони виявляються як панівна тенденція, що пробивається через сукупність явищ і процесів. Економічні закони - це типові, стійкі, що повторюються, як правило, причинно-наслідкові зв’язки і залежності. Вони визначають головні напрями роз­витку певної сфери економічної життєдіяльності людини.

Економічні закони об'єктивні, вони виникають та існують незалежно від волі й свідомості людей. Кожен тип виробничих відносин, кожна економічна система породжують властиві їй економічні закони. Хоча закони виникають та існують не­залежно від волі й свідомості людей, проте реалізуються вони через діяльність останніх. Для цього люди мають пізнати ці закони і діяти згідно з ними.

Оскільки економічний розвиток характеризується наступністю і послідовніс­тю, то система економічних законів містить загальні економічні закони, властиві всім способам виробництва, всім економічним системам. Це закони відповіднос­ті продуктивних сил і виробничих відносин, економії часу, зростання продуктив­ності праці та ефективності виробництва. Друга група економічних законів відби­ває загальні риси не всіх, а ряду способів виробництва. До неї належать передусім закони товарного виробництва та інтенсивного типу економічного розвитку.

І нарешті, особливу групу в цілісній системі економічних законів станов­лять специфічні економічні закони, які породжуються конкретними соціально- економічними відносинами певного способу виробництва чи економічної систе­ми. Відомо, що феодалізм має власні економічні закони, так само, як і капіталізм. Система економічних законів, що поєднує загальні, особливі та специфічні зако­ни, визначає рух економічних систем, їх функціонування і розвиток. Якщо загаль­ні закони визначають поступальний процес розвитку суспільного виробництва, перехід з одного рівня на інший, поєднують економічну історію людства, то особ­ливі та специфічні - визначають конкретні закономірності і форми, з яких розви­вається ця економічна система.

Складовою економічної системи є механізм її функціонування і розвитку. Ме­ханізм руху економічної системи - це функціональний аспект виробничих відно­син, які визначають сутність економічної системи, взаємодію виробничих відносин з продуктивними силами і надбудовою. Він містить як глибокі докорінні (сутнісні) відносини власності, тобто ядро виробничих відносин, так і поверхові організа­ційні структури та конкретні форми господарювання. Як відомо, К. Маркс роз­різняв капітал-власність - сутність відносин і капітал-функцію, так і ми можемо розрізняти сутнісний, констатуючий аспект виробничих відносин та їхній функ­ціональний аспект, який у взаємозв’язку з продуктивними силами та надбудовою утворює механізм господарювання економічної системи. Інакше кажучи, якщо ви­робничі відносини та властиві їм економічні закони об’єктивно необхідно висту­пають у формах власності та інших економічних категорій - грошей, собівартості, прибутку, ціни, фінансів, кредиту, то все в сукупності й становить механізм госпо­дарювання економічних систем. Це форма дії та використання економічних зако­нів, або, точніше кажучи, форма організації суспільних дій людей, спрямованих на реалізацію економічних законів. Господарський механізм має складну структуру, яка містить поряд з об’єктивними економічними категоріями як головними і ви­значальними також економічну роль держави, політико-правові форми господар­ських відносин, соціально-психологічні аспекти управління.

Отже, економічна система - надзвичайно складне утворення, яке охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, тобто спосіб виробництва на певному етапі розвитку. До економічної системи входять також надбудова, передусім еко­номічна роль держави, її політико-правові форми.

В економічній літературі нерідко трапляються визначення, за якими економіч­на система зводиться до системи виробничих відносин. З таким підходом важ­ко погодитися. Досвід України та інших постсоціалістичних країн щодо переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки засвідчує, що потрібно не лише перетворити форми власності та організаційно-економічні відносини (роз­державлення власності, демонополізація економіки тощо), а й істотно змінити виробничо-технологічну структуру економіки. Без структурної перебудови народ­ного господарства, зміни співвідношення між важкою промисловістю і спожив­чим сектором економіки, перебудови системи державного управління економі­кою і переходу на економічні методи регулювання перейти до ринкової економіки неможливо. Інакше кажучи, радикальна економічна реформа охоплює не лише ви­робничі відносини, в тому числі систему управління економіки, а й продуктивні сили, їхню структурну реорганізацію та надбудовні елементи. Лише у такий спосіб можна перейти до принципово нової економічної системи ринкової економіки.

Побудова економічної системи і джерела руху

Принципово важлива риса будь-якої системи, а тим більше економічної, поля­гає в тому, що всі її елементи перебувають у глибокому, органічному взаємозв'язку та взаємодії, що вона, до того ж, побудована за ієрархічним принципом, згідно з яким є елементи головні, визначальні та елементи підпорядковані, ті, що визна­чаються. В економічній системі визначальна роль належить виробничим відноси­нам, відносинам власності. Саме вони визначають соціально-економічну природу економічної системи, специфічні закони її функціонування і розвитку, характер економічних зв’язків між суб’єктами економічної системи - підприємствами, ор­ганізаціями, індивідами та їхніми колективами, які виступають у формі горизон­тальних, матеріальних, грошових та інформаційних потоків, а також вертикаль­них, передусім інформаційних, пов’язаних з управлінням економікою.

Відмітною рисою категорії “економічна система’’ є те, що вона не статична, не застигла, а є живим організмом, який перебуває у постійному русі. На основі розвитку і розв’язання суперечностей суспільство розвивається як природничо- історичний процес, коли кожна економічна система, виникнувши, розвивається у напрямі цілісності, підкорює окремі елементи суспільства або створює нові, яких їй не вистачає. Завдяки цьому система у ході історичного розвитку перетворюєть­ся на цілісність.

Водночас було б неправильно вважати, що економічна система безперервно і неухильно розвивається і вдосконалюється. Навпаки, їй властивий циклічний ха­рактер руху, тобто вона проходить послідовні фази: економічна криза, депресія, по­жвавлення, піднесення, а потім все знову. І це невипадково, адже за умов стихійного господарства криза є насильним, навіть руйнівним способом встановлення пропор­ційності між виробництвом і споживанням, виробництвом і обігом тощо. Матері­альним підґрунтям циклічного характеру руху економічної системи є становлення основного капіталу, оскільки лише технічне та організаційне вдосконалення забез­печує зниження його витрат, зростання конкурентоспроможності підприємств. Це забезпечує перехід від депресії до пожвавлення, а потім і до піднесення.

Поряд з цими порівняно короткими циклами, які охоплюють, як правило, 8-12 років, відомий економіст М. Кондратьев відкрив довгі цикли, які він назвав “довгими хвилями”.

Саме теорія "довгих хвиль” дає змогу краще зрозуміти внутрішні стадійні змі­ни, властиві економіці. Аналіз свідчить, що приблизно один раз на півсторіччя відбуваються глибокі трансформації економіки, які зумовлюють її перехід до но­вої, вищої фази. Ці довгі цикли фазових переходів засновані на періодичних тех­нічних революціях і структурних кризах в економіці.

Конкретне розкриття довгих циклів, взаємозв’язку технічних революцій зі змі­нами в економічній системі дає змогу передбачати не лише історичні періоди успіш­ного розвитку економіки, а й неминучі періоди його спадів, глибоких структурних криз. Інакше кажучи, якщо звичайний цикл пов’язаний з оновленням основного капіталу і охоплює менший період, то довга хвиля, довгий цикл пов’язаний з глибо­кою структурною перебудовою економіки. Це перехід від мануфактури до фабрики наприкінці XVIlI ст., поширення акціонерних товариств починаючи з 1820 р., на­ступ монополістичного капіталу в останній чверті XIX ст., поширення державно­го монополістичного регулювання з 30-х років XX ст., становлення міжнародних, особливо транснаціональних, форм капіталу з 70-х років XX ст.

Поєднання різних елементів, які відрізняються за багатьма ознаками і темпами розвитку, неминуче породжує внутрішні суперечності економічної системи. Це пе­редусім суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами. Ви­робничі відносини, якщо вони відповідають рівню і характеру продуктивних сил, є могутнім чинником розвитку останніх. Однак на практиці під впливом безперерв­ного науково-технічного прогресу продуктивні сили змінюються, розвиваються, а виробничі відносини ще залишаються старими. І форми власності, форми розпо­ділу, інші елементи виробничих відносин приходять у суперечність з потребами розвитку продуктивних сил, гальмують їх зростання і вдосконалення. Розв’язання цієї суперечності досягається через удосконалення виробничих відносин, розподі­лу, зміну форм власності, інших їхніх елементів, приведенням їх у відповідність зі станом продуктивних сил. Це відкриває простір для подальшого розвитку продук­тивних сил. І лише на певному етапі розвитку економічної системи, коли вся сис­тема виробничих відносин зживає себе, їх уже не можна вдосконалити, а потрібно замінити якісно новими. В цих умовах розгортається загальна криза економічної системи, в ході якої суспільство створює нові форми власності, розподілу, господа­рювання, тобто нові виробничі відносини, які лише і здатні подолати спад вироб­ництва, забезпечити його піднесення. Саме сьогодні в процесі глибокої кризи еко­номіки наше суспільство докорінно реформує усю систему виробничих відносин, щоб забезпечити подальший економічний і соціальний прогрес.

Глибока внутрішня суперечність існує між виробничими відносинами, тобто економічним базисом, і надбудовою, тобто політикою, державою, правом. Якщо

економічна політика, державне економічне регулювання, в тому числі господар­ське право, відбивають прогресивний характер виробничих відносин, то вони активно впливають на розвиток продуктивних сил, усієї економічної системи. 1 навпаки, якщо економічна політика, система державного управління, право харак­теризують застарілі виробничі відносини, узаконюють їх, то вони стають гальмом у розвитку народного господарства. Знову ж таки наочним прикладом є наша су­часність. І економічна політика, і система державного управління, і право були пристосовані до адміністративно-командної системи економіки, до властивих їй виробничих відносин, пов’язаних з надмірним одержавленням власності, небаче­ною централізацією державного управління, приниженням ролі людини у госпо­дарському житті. Як і віджилі виробничі відносини, так і породжена ними над­будова стала однією з головних причин загальної кризи економічної системи, що існувала. Через це лише докорінна перебудова системи державного управління, зміна економічної політики, створення системи юридичних актів, які відбивати­муть характерні риси ринкових відносин і сприятимуть їх встановленню, є необ­хідною умовою подолання адміністративно-командної системи і переходу країни до ринкової економіки.

Виникають істотні суперечності у процесі виробництва між промисловістю і сільським господарством, між виробництвом засобів виробництва і виробниц­твом предметів споживання, диспропорційність в їх розвитку, між виробництвом і споживанням, між пропозицією товарів і платоспроможним попитом на них. В адміністративно-командній системі попит, наявність грошей у населення значно перевищують пропозицію товарів, що призводить до товарного дефіциту, з одного боку, та інфляції, тобто знецінення грошей, - з другого; між матеріально-речовими потоками і грошовими потоками внаслідок недосконалості системи ціноутворен­ня, заниження цін на сировину, паливно-енергетичні ресурси і завищення цін на готову продукцію машинобудування (автомобілі, комбайни, верстати, прилади тощо), легкої та інших галузей промисловості. Долаються ці суперечності різними способами. Головний з них - це зміна структури виробництва, пріоритетний роз­виток споживчого сектору економіки, що має подолати товарний дефіцит, збіль­шити виробництво різноманітних товарів. Водночас важливу роль мають відіграти суттєві удосконалення ціноутворення, наближення цін до вартості товарів, упоряд­кування джерел формування доходів населення, посилення контролю за держав ними витратами з бюджету країни. Суперечності, що стосуються окремих аспектів економічної системи, розв’язуються еволюційним шляхом, шляхом удосконалення тих чи інших елементів виробничих відносин, системи державного управління еко­номікою. Коли суперечності занадто загострені, охоплюють усю систему, тоді вони розв’язуються революційним шляхом, тобто ліквідацією старих виробничих від носин і встановленням нових, прогресивних, які забезпечують перехід економіки в нову якість, створення і функціонування нової економічної системи.

Цілком зрозуміло, що кожна органічна система проходить закономірні еіапи виникнення, становлення, зрілості, занепаду, переходу в якісно нову економічну систему.

Виробництво та його основні чинники

Виробництво матеріальних благ - це основа життя і розвитку суспільства. За цією загальною формою приховуються глибокі зміни в умовах і чинниках вироб­ництва, Це і трудова діяльність за допомогою елементарних знарядь первісної лю­дини, і виробництво на основі сучасних гнучких автоматизованих систем, які спи­раються на швидкодіючу електронно-обчислювальну техніку. Це і виробництво, що орієнтується тільки на фізичну силу людини-працівника, і виробництво, яке втілює інтелектуальні можливості людини. Сучасна науково-технічна революція несе у виробничий процес новий технологічний переворот.

Незважаючи на глибокі зміни у виробництві, воно нині, як і завжди, зберігає єдиний зміст, який є процесом взаємодії людини з природою, впливу людини на предмети і сили природи, їх пристосування до задоволення потреб людей, сус­пільства. У зв’язку з цим головні складові і чинники виробництва єдині. Це робоча сила, предмети і засоби праці.

Робоча сила - це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здат­ність до праці.

Однак здатність до праці і сама праця - це не одне й те саме. Людина може мати здібності до праці, проте через ті чи інші причини не застосовувати їх. Пра­ця - це процес споживання робочої сили, доцільна діяльність людини, спрямова­на на видозміну, пристосування предметів і сил природи з метою задоволення її потреб.

Праця характеризується усвідомленістю дій, цілеспрямованістю на досяг­нення певного результату. Ось чому здатність до праці та сама праця - це якість, що притаманна тільки людині. Трудові операції виконують і тварини, але вони роблять це інстинктивно. Праця ж як усвідомлена діяльність властива лише лю­дині. Наприклад, архітектор на відміну від бджоли, яка в силу інстинкту створює прекрасні соти, спочатку в уяві створює ідеальний образ майбутнього твору, а по­тім за детальними кресленнями створюється будова. В процесі праці людина не лише перетворює природу, а й змінюється сама, нагромаджуючи досвід, знання, вміння. В цьому розумінні праця створила людину, забезпечує її розвиток і вдо­сконалення. Процес поглиблення суспільного поділу праці посилює спеціалізацію, зосереджує працівника спочатку на виготовленні лише окремих предметів, а на вищих рівнях - на виконанні окремих операцій, що, в свою чергу, зумовлює коо­перацію виробників, розвиток суспільного характеру праці. Кооперація праці до­сягає великих масштабів, створюється сукупна робоча сила як вираження зроста­ючого суспільного характеру праці, певної її суспільної комбінації.

Носієм робочої сили є людина. Це особистий чинник виробництва, тобто риса, притаманна лише людині. Саме особистий чинник приводить у рух засоби вироб­ництва і використовує їх для створення певних речей. Історичний досвід незапе­речно доводить, що роль особистого чинника виробництва неухильно зростає. Всупереч поширеним твердженням, ніби в умовах повністю автоматизованого ви-

робництва роль людини зводиться нанівець, практика переконливо свідчить, що науково-технічна революція, озброюючи людину могутніми знаряддями і устат­куванням, не лише не знижує, а навпаки, підвищує роль людини, висуває значно вищі вимоги до кваліфікації, до її відповідальності за функціонування цих могут­ніх засобів. Недбалість, некомпетентність призводять до великих збитків для са­мих же людей, для суспільства.

Предмети праці - це те, на що спрямована праця людини, що вона перетворює і пристосовує до своїх потреб.

Земля, її надра, природа землі - це загальні предмети людської праці. Ліс, кам’яне вугілля, залізна руда та інші корисні копалини, риба у воді - це первин­ні предмети праці, тобто ті, що безпосередньо дає природа. Внаслідок перероб­ки утворюються також предмети праці; метал, цемент, бавовна тощо, які назива­ють сировиною, сирим матеріалом. їхня особливість полягає у тому, що вони, хоч і пройшли складну переробку, проте все ж залишаються предметами праці. З роз­витком науково-технічної революції з’являється можливість передусім все ширше залучати у виробництво ті ресурси, які вже були використані та повертаються у ви­робництво для подальшої переробки, тобто для створення тих чи інших речей. Це вторинні ресурси. Широке застосування їх має величезне значення для економіч­ного використання предметів праці, зростання суспільного багатства. До того ж, новітні науково-технічні досягнення дають змогу створювати якісно нові предмети праці з наперед заданими властивостями, тобто такими, яких немає у природі. Нині розвиток хімії, матеріалознавства дає змогу у великих масштабах створювати штуч­ні тканини, полімерні, керамічні матеріали та багато іншого, що розширює ресурсну базу і певною мірою заповнює процес вичерпання природних ресурсів. Недостатній розвиток технології призводив до того, що корисні копалини використовувалися лише частково, іноді мінімально, а рідкісні метали та інші корисні копалини, вміст яких був значним, зовсім не використовувалися. В умовах напруженого ресурсного забезпечення важливе значення має комплексне використання корисних копалин, якомога повніше вилучення цінних речовин природи на основі сучасних досягнень науки і техніки, що дає змогу значно збагатити ресурсний потенціал.

За допомогою засобів праці людина впливає на предмети праці, перетворює і пристосовує їх для своїх потреб. Рівень розвитку засобів праці є показником тих відносин між людьми, за яких здійснюється праця. Поняття "засоби праці" досить різноманітне, містить різні за своїми функціями знаряддя праці. Це різні механіз­ми і машини, двигуни та інструменти, передавальні пристрої тощо. З розвитком науково-технічного прогресу, одночасно з появою складних машин та установок з великою одиничною потужністю дедалі ширше відбувається перехід до застосу­вання системи машин, які реалізують нову технологію.

Іноді вважають, що НТП призвів до того, що до трьох традиційних компонен­тів машин (робоча машина, двигун і передавальний пристрій) додається четвертий елемент - керуючий пристрій. Насправді це механічне уявлення про розвиток ма­шин. НТП вносить істотні зміни у традиційні уявлення про систему машин. Адже з’являються машини, які органічно поєднують машину-двигун і робочу машину

без передавального пристрою, тобто замість триланкових машин з'являються дво- ланкові. Виникла і розвивається так звана безмашинна техніка, яка ґрунтується на використанні природничо-фізичних та біологічних процесів, що докорінно пере­творюють виробничий процес. У такій техніці "робочим знаряддям” стають елек­тричний розряд, хімічний та електрохімічний процеси, ультразвукові коливання, світловий промінь з високою концентрацією енергії. У "безмашинній” техніці зни­кають основні традиційні компоненти машин. І взагалі визначальним елементом НТП є створення не машин, а технологій виробництва. Саме вони втілюють нові науково-технічні принципи і зумовлюють перехід техніки на якісно новий рівень.

Засоби виробництва охоплюють також "судинну систему виробництва" - тру­бопроводи, цистерни та інше устаткування. Причому в деяких галузях, наприклад, у хімічній, нафтохімічній промисловості та енергетиці саме цей елемент засобів виробництва відіграє першорядну роль.

До засобів виробництва належать також такі їхні елементи, які безпосередньо не беруть участі в процесі праці, але без них він стає неможливим. Це виробничі споруди, шляхи та інші засоби сполучення, канали зв’язку. Всезагальним засобом праці є земля, а в сільському господарстві вона безпосередньо входить до про­цесу виробництва як головний засіб та предмет праці. Предмети і засоби праці у сукупності становлять засоби виробництва і виступають як матеріально-речовий чинник виробництва. Вони приводяться у рух працівниками виробництва, тобто особистим чинником виробництва. Саме завдяки активній, творчій діяльності ро­бітника предмети і засоби праці перетворюються на діючі засоби виробництва.

Взаємодія і розвиток чинників виробництва

Процес виробництва - це складна взаємодія чинників, що знаходить вияв у технології та організації виробництва. Механічне складання чинників без внут­рішнього взаємозв’язку не може забезпечити їхнє функціонування, а тим біль­ше одержання корисного результату. Саме технологія встановлює послідовність операцій з обробки предмета праці, взаємозв’язок чинників виробництва, спроби їх впливу в процесі виготовлення готового продукту. Наука розкриває нові влас­тивості у речах, створює нові механізми і машини, способи впливу на предмети праці, що втілюються у нових прогресивних технологіях. Водночас підвищується і професійно-кваліфікаційний рівень працівників. Усе це дає змогу здійснювати виробничий процес ефективніше. Поряд з технологією важливу роль у цьому про­цесі відіграє організація виробництва, яка включає організацію робочого місця окремого робітника, бригади, ділянки, цеху, підприємства, об’єднання, території тощо. Адже поглиблення поділу праці, його галузева диференціація ускладнюють структуру економіки, потребують раціональної організації виробництва. Спеціа­лізація і кооперування, концентрація і комбінування зумовлюють ефективне по­єднання організації виробництва та праці як окремих працівників, так і колекти­вів, цехів, підприємств та об’єднань. Раціональна спеціалізація і кооперація праці,

правильне розміщення і доцільні зв’язки між взаємопов’язаними операціями - важлива умова розвитку суспільного виробництва.

Зростання усуспільнення виробництва, посилення його суспільного характеру перетворює народне господарство на складний комплекс, в якому виокремлюються галузеві та міжгалузеві комплекси (машинобудівний, паливно-енергетичний, агро­промисловий та ін.), територіально-виробничі комплекси тощо. Організація вироб­ництва змінюється і вдосконалюється разом з розвитком суспільного поділу праці та усуспільненням виробництва. Вона має бути адекватною стану реального усус­пільнення. Лише за цієї умови організація виробництва сприятиме економічному розвитку, підвищенню його ефективності. І навпаки, коли вона не відбиває зрушень в усуспільненні виробництва, то перетворюється на гальмо економічного прогресу.

З розвитком суспільного виробництва відокремлюється і набуває самостійно­го і ключового значення енергетика. На перших сходинах суспільного розвитку використовувалася рушійна сила людини, вітру і води (як правило, для створення млинів). Нині електроенергетика, яка забезпечується гідро- і тепловими, атомни­ми електростанціями, визначає розвиток суспільного виробництва. Одночасно з поступовим вичерпанням таких джерел енергетики, як вугілля, нафта, газ (обме­женістю водних ресурсів, складністю атомної енергетики), знову зростає значен­ня використання відновлюваних джерел енергії - сонця і вітру. Енергетична проб­лема - це одна з глобальних світових проблем.

Науково-технічний прогрес висунув як першорядний чинник суспільно- економічного прогресу інформацію. Вона проникає в усі сфери суспільного ви­робництва, технологію, організацію, управління, підготовку кадрів, революціоні­зує усе виробництво, прискорює його прогрес.

Під впливом суспільного поділу праці відокремлюється і відіграє дуже важли­ву роль виробнича інфраструктура, яка включає транспорт, зв’язок, енергетичне та інформаційне обслуговування виробництва. Науково-технічний прогрес зумо­вив перехід від тяглової худоби до залізничного, авіаційного, автомобільного, су­часного морського та річкового транспорту. Поряд з телефоном, телеграфом ви­никли радіо, телевізійний зв’язок, інші сучасні способи передавання інформації. Все це істотно змінює умови функціонування суспільного виробництва.

Виробництво створюється заради задоволення потреб, а задоволена потреба породжує нову, ще складнішу потребу. Наприклад, людина створила телебачення, спочатку чорно-біле. Проте вже через порівняно короткий час з'явилося кольо­рове телебачення. Так було з кіно (німе і звукове тощо). Виробництво, задоволь­няючи одну потребу, породжує нову, яку має знову задовольнити. Інакше кажучи, потреби, породжені і задоволені виробництвом, неминуче зумовлюють нові, спо­нукаючи виробництво до розвитку та вдосконалення.

Створений суспільний продукт проходить також фазу розподілу. Від того, у чиїх інтересах і як він розподіляється, залежить подальший розвиток виробниц­тва і суспільства в цілому. Те саме можна сказати про обмін. Він, як і розподіл, опосередковує зв’язок між виробництвом і споживанням, доводить створені про­дукти до споживачів. Однак, як і розподіл, обмін - не пасивний елемент, а актив-

на форма зворотного впливу на виробництво, своєрідний механізм їх взаємодії. Швидке доведення продуктів до споживачів дає змогу повніше задовольняти по­треби, створює умови і додаткові стимули розвитку виробництва.

Суспільна форма фаз виробництва

Глибоке розуміння взаємозв’язку і взаємодії фаз суспільного виробництва як єдиного і суперечливого процесу потребує врахування економічних відносин, які пов’язані з рухом суспільного продукту і визначають суспільну форму виробниц­тва, в межах якої та через яку відбувається привласнення предметів природи. І тут знову важливо підкреслити визначальну роль виробництва. Воно не лише ство­рює продукт, який може і розподілятися, і обмінюватися. Істотно й те, що воно як форма привласнення, тобто маючи певний соціальний тип і характер, визначає соціальний тип і характер розподілу, обміну і споживання. Якщо процес вироб­ництва ґрунтується на приватній власності, то це визначить соціальну природу і характер усіх фаз виробництва. Вони також реалізуватимуть відносини приватної власності. Через це неспроможними є також пропозиції, за якими начебто мож­ливо, змінивши відносини розподілу чи обміну, змінити відносини у суспільстві, перейти до нового типу відносин. Хоча варто зауважити, що в межах цього спосо­бу виробництва вдосконалення відносин розподілу та обміну має величезне зна­чення для розвитку виробництва.

Суспільна форма розподілу визначається тим, що одна його частина - розподіл засобів виробництва і розподіл членів суспільства за видами виробництва, що від­повідає йому, безпосередньо входить у саме виробництво, є його складовою. Не­важко помітити, що ця частина сфери розподілу відбиває форму власності на засоби виробництва. Вона визначає і його другу частину - розподіл предметів споживання. Форма власності на засоби виробництва визначає принципи розподілу, його харак­тер, частку різних класів, соціальних груп та індивідів у створеному продукті.

Слід ще раз наголосити, що розподіл - це не пасивна фаза. Навпаки, відносини розподілу є важливим стимулом розвитку виробництва. Проте і вони виконують ці функції в тому разі, якщо спосіб розподілу якнайповніше відбиває об’єктивні за­кони розвитку способу виробництва. І навпаки, організація розподілу, яка супер­ечить умовам розвитку виробництва, неминуче перетворюється на гальмо його зростання. Так, зрівнялівка не лише суперечить принципу розподілу за працею, а й послаблює зацікавленість працівників у результатах праці, поліпшенні якості продукції, призводить до пасивності виробників. Ось чому подолання зрівнялівки і послідовне здійснення оплати за працю є важливим засобом зростання трудо­вої активності мас, підвищення продуктивності праці, збільшення вироблюваного суспільного продукту.

Обмін, як і розподіл, існує і в самому виробництві як обмін діяльністю та зді­бностями, як самостійна функція в русі суспільного продукту. Адже працівники у самому виробництві, зайняті виконанням послідовних виробничих операцій, передають один одному результати своєї праці, поки не буде зрештою створено

складну деталь чи вузол. Ще яскравіше це виявляється під час збирання складно­го продукту.

Поряд з обміном діяльністю у самому процесі виробництва відбувається та­кож обмін продуктами, покликаний забезпечувати усіх членів суспільства певни­ми благами відповідно до їхньої частки, визначеної в процесі розподілу.

З розвитком суспільного поділу праці роль і значення обміну зростають. До його сфери входять продукти виробничого призначення (сировина, матеріали, устаткування, машини, механізми тощо), різноманітні предмети споживання. Не­досконалість системи обміну призводить до того, що пропозиція продуктів праці за існуючого рівня виробництва їх не відповідає існуючим потребам. Внаслідок цього, з одного боку, збільшуються нереалізовані запаси одних продуктів, які ля­гають мертвим тягарем на виробництво, а з другого - зростає гострий дефіцит інших важливих продуктів, а отже, незадоволення потреб, що гальмує розвиток і виробництва, і суспільства загалом. У зв’язку з цим потреби вдосконалення сфери обміну, як і виробництва, мають величезне значення для прогресу економіки.

Завершальною стадією руху продукту є споживання. Саме тут реалізується споживча вартість продукту, його спроможність задовольнити ту чи іншу потребу. Споживання є двох видів: виробниче і особисте. Виробниче - це споживання засо­бів виробництва (сировини, матеріалів, палива, устаткування, машин, приладів) у самому виробництві. Особисте споживання - це задоволення власних потреб лю­дини, тобто споживання їжі, одягу, житла, предметів культурно-побутового при­значення. Воно забезпечує відтворення і розвиток людини. Через це споживання є відносно самостійною стадією руху суспільного продукту, яка створює могутні стимули розвитку і вдосконалення виробництва.

Викладене свідчить, що виробництво, розподіл, обмін і споживання є діалек­тичною єдністю. їхній взаємозв'язок настільки глибокий, що розподіл, обмін і споживання однією частиною входять у виробництво, становлять його внутрішні складові елементи. Водночас вони виконують відносно самостійні функції руху суспільного продукту, визначаючись виробництвом, активно впливають на нього, забезпечуючи або гальмуючи його розвиток.