УМОВИ І ПОТЕНЦІАЛ РОЗВИТКУ економічної системи Японії

Економічний розвиток Японії характеризується двома супе­речливими процесами: тривалою свідомою ізоляцією країни від навколишнього світу і готовністю впровадити в національну еко­номіку найкращі здобутки світової наукової і технічної думки.

Незважаючи на самоізоляцію, Японія пройшла основні етапи соціально-економічного розвитку, притаманні розвинутим краї­нам. Поворотним пунктом її історії була антифеодальна револю­ція «Мейдзі» (1867—1868 рр), яка розчистила шлях ринковим відносинам в економіці йдала початок формуванню національної буржуазії. Відюді починається стрімкий процес промислового перевороту, який перетворив Японію на індустріальну державу на початку XX століття.

Економічні реформи в Японії великою мірою пов’язують із окупацією країни американськими військами під час Другої сві­тової війни. Як відомо, Верховний штаб окупаційних військ роз­робив післявоєнну економічну реформу, яка наполегливо втілю­валася в життя під керівництвом американського економічного радника Доджа. Основні напрями реформи полягали в деміліта­ризації економіки, її декартелізації, підвищенні ефективності аг­рарної сфери. У рамках економічної реформи були впроваджені такі заходи:

— введено процедуру банкрутства, здійснено реорганізацію й ліквідацію збанкрутілих компаній;

— відтворено контроль уряду над ключовими галузями еко­номіки,

— заморожено ціни й заробітну плату;

— відтворено централізоване постачання підприємств.

Таким чином, роль держави в післявоєнній відбудові економі­ки Японії не тільки не зменшилася, а й зросла. Посилення урядо­вого управління відбудовою зруйнованої економіки не є унікаль­ним явищем, притаманним тільки Японії, — ця модель була застосована також у повоєнні роки в Ітапії, Франції, ФРН, але ак­тивна роль держави в регулюванні японської економіки зберегла­ся і в післявоєнні періоди, що є специфічною рисою Японії. Ре­форма впроваджувалася в умовах жорсткої дисципліни: саботаж­ники штрафувалися, навіть могли опинитися у в’язниці, а їхнє майно конфісковувалося.

Нарешті вже наприкінці американської окупації була здійсне­на «шокова терапія», яка включала такі заходи:

— бюджетну реформу, основою якої став баланс державних доходів і витрат за всіма статтями, скасування дотацій збитковим підприємствам,

— нову кредитну політику, яка полягала у відмові від фіксо­ваних цін;

— валютну реформу, яка встановлювала фіксований курс єни до долара.

Післявоєнна економічна реформа оздоровила японську еконо­міку. вона стала тим трампліном, з якого почалося бурхливе під­несення Японії у світовому економічному просторі.

Господарство сучасної Японії сформувалося в період безпре­цедентного економічного злету в розвитку економіки країни в другій половині XX сторіччя. Поряд зі CIIIA і країнами Західної Європи, Японія стала одним з основних центрів економічного зростання у світовому господарстві Державні органи і ділові ко­ла Японії мають такі самі організаційні можливості, як і відпо­відні структури інших економічно розвинутих країн. Країна має сучасні продуктивні сили, при цьому брак природних ресурсів сповна компенсується високим рівнем кваліфікації і культури праці робочої сили, активним і гнучким використанням капіталу і сучасних методів організації виробництва, проіресом у розвит­ку науки і техніки До кінця 80-х років XX в, у Японії склалося унікальне господарство, що поєднувало високоїнтенсивне вироб­ництво (енерго- і ресурсозберігаюче, яке базувалось на високих технологіях) і невиробничу сферу, орієнтовану на світові стан­дарти забезпечення якості життя.

Нагромаджений економічний потенціал вивів Японію на дру­гу після CIUA позицію в сучасному світі. Масштаби японської економіки удвічі перевищують масштаби економік усіх інших країн Азії. Валовий внутрішній продукт Японії становить понад 14 % світового й до кінця 1990-х рр. досяг 4,6 трлн дол. (у США — 7,6 трлн дол.), а розмір ВВП. на душу населення — 36,6 тис. дол. На частку Японії припадає близько 12 % світового промислового виробництва. Країна посідає перше місце у світі з виробництва суден, автомобілів, верстатів, побутової електроніки й електрон­них компонентів, роботів. Частка Японії у світовому виробництві телевізорів становить понад 60 %, виплавленої сталі — 14,3 %, штучних волокон — 12,3 %. За обсягами вилову риби Японія по­сідає перше місце у світі, за тоннажем морського торговельного флоту —друге.

З кінця 1980-х рр., у зв’язку із загостренням економічних су­перечностей із основними торговельними партнерами й нарос­танням конкуренції з боку нових індустріальних країн, у Японії розпочалася структурна перебудова економіки з метою розши­рення внутрішнього попиту, підвищення ролі сфери послуг та інформатики, розвитку власного науково-технічного потенціалу. Пріоритетними стали галузі «високого потенційного зростання», високотехнологічні проекти й наукомісткі напрями, такі як теле­комунікації, мікроелектроніка, оптоволоконні матеріали, авіація й космонавтика, медицина, біотехнолопя, захист навколишнього середовища тощо.

У японській економіці зберігається потужний потенціал по­дальшого розвитку — висока норма нагромаджень, стабільні від­носини між робітниками й підприємцями, працьовита й виконав­ча робоча сила, активні менеджери на підприємствах. Ринок пра­ці в Японії має у своєму розпорядженні робочу силу з дуже високим рівнем підготовки, культури праці і професійної мобіль­ності. Показники продуктивності праці — одні з найвищих у сві­ті C творено сучасні основні фонди. Завдяки практиці прогресив­них амортизаційних відрахувань виробни - 4змін, що мають революційне значення у всьому суспільному уст­рої сучасного капіталізму (насамперед в економіці).

Ще одна важлива особливість структури власності в Японії — повсюдне поширення взаємного володіння акціонерною власніс­тю. Класична схема, коли материнська компанія володіє акціями дочірньої чи підконтрольної фірми, характерна для організації підприємницьких груп (кейрецу), однак більш поширені структу­ри із взаємним володінням акціями, коли ними взаємно володі­ють материнська і дочірня фірми, десятки фірм у підприємниць­ких об’єднаннях (сюдан) володіють акціями одне одного. Подіб­на система взаємного зв’язку є основою такої організації фінан­сового капіталу, за якої утворюються величезні конгломерати ко­лективної власності, де володіння акціями здійснюється здебіль­шого не заради одержання прибутку, а для здійснення контролю й управління.

Нового вигляду набувають структури управління. Компанії, об’єднані перехресним володінням акціями, здійснюють колек­тивний контроль над управлінням у кожній із корпорацій, що входять до тієї чи іншої фінансової групи, часто і не втручаючись безпосередньо в управління конкретними фірмами. Діючий же контроль за проведенням конкретних технологічних, виробничих і комерційних операцій можливий завдяки правовому забезпе­ченню як виробництва, так і ринкових операцій. На основі змін у фінансовій базі великих корпорацій Японії, у виробленні страте­гії господарської діяльності як корпорацій, так і економіки в ці­лому зросли значення і реальна влада управлінської ланки, на­самперед груп вищих менеджерів. Це підтверджується тим, що за системи взаємного утримання акцій юридичними особами, коли головну роль відіграють не дивіденди, а можливість контролю, і партнери по капіталу виступають у ролі надійних постачальників покупців продукції, створюються стійкість і стабільність управ­лінських структур корпоративної ієрархії. Це дає можливість ви­щій управлінській ланці зосередити увагу на питаннях стабільно­сті господарської діяльності своїх компаній і їх конкурентоспро­можності. Вищеописані зміни в системі власності і структури управління принесли з собою, з одного боку, міцну перевагу кон­курентного «начала» над монополістичним, а з другого — ста­більність відтворювального процесу.

Конкурентний характер японського ринкового господарства виявляється насамперед у тому, що в країні немає жодної абсо­лютно монополізованої галузі. У кожній з основних функціо­нально-господарських систем кілька великих підприємств станов­лять лише ядро системи, і належать ці підприємства різним фі­нансово-монополістичним групам. Інший важливий чинник кон­куренції — велика кількість дрібних і середніх підприємств. У японських кейрецу традиційно навколо тієї чи іншої великої кор­порації групуються дрібні підприємства, і для них боротьба за участь у групі є однією зі сторін конкуренції. У цілому ж у країні збереження чинника конкуренції в господарстві за наявності мо­гутніх структур монополістичного типу і сформованих міжгалу­зевих функціонально-господарських систем є визначальним на­самперед для динамічності розвитку ринку, постійної зміни його внутрішньої структури. Сучасні ринкові відносини пронизуючі, усі стадії підприємницького процесу — від зародження ідеї у відповідь на ринковий попит через усі технологічні стадії вироб­ництва до реалізації продукту або послуги.

Сучасна японська економіка відрізняється від західноєвропей­ської й економіки СІЛА набагато більшою роллю держави. При цьому в Японії порівняно невелика частка державної власності (у багатьох західноєвропейських державах частка державних ос­новних фондів і державних підприємств у виробництві набагато більша) і в останні десятиліття навіть проведена денаціоналізація електроенергетики і залізничного транспорту, системи телефон­ного і телеграфного зв’язку.

Однією з головних особливостей японської соціально-еконо­мічної політики є вироблення як загальних напрямів розвитку на перспективу, так і конкретних економічних програм і стиму­лювання на їх основі господарського (економічного) розвитку. У Японії склалася розвинута система державного програмування і планування, що має добрі традиції і вражаючі результати. По­чинаючи з післявоєнних років у країні здійснюється серія довго­строкових планів економічного розвитку. У цих планах зазви­чай визначаються ті чи інші стратегічні політичні цілі (напри­клад, подвоєння національного доходу, запобігання забруднення навколишнього середовища, лібералізація зовнішньої торгівлі і т ін.), виявляються проблеми розвитку і розробляється механізм їх вирішення. Відповідальність за складання і реалізацію еконо­мічних планів несе Управління економічного планування, що за­стосовує новітні методи експертних оцінок, економічного про­гнозування і програмування.

Протягом усього післявоєнного періоду уряд Японії послідов­но здійснював економічну політику, грунтуючись на середньо- і довгострокових планах, цільові орієнтири яких варіювалися за­лежно від фази циклу, на якій перебувала економіка у своєму розвитку. Незважаючи на те, що плани в Японії за своїм харак­тером є індикативними, елементи плановості роблять істотний вклад у розвиток економіки. Так, перший план («План віднов­лення економіки») був складений ще в 1949 р. Він був розрахо­ваний до 1952 р. і мав на меті відновлення довоєнного економіч­ного й життєвого рівня. Другий економічний план був розроб­лений у 1955 р. Відтоді було підготовлено ще 12 планів, в основ­ному п’ятирічних, ступені впливу яких на реальне життя відріз­нялися залежно від довгострокової економічної мети країни. За чинністю впливу на економіку й ефективність реалізації най­більш значним був прийнятий у 1960 р. «План подвоєння націо­нального доходу». Відповідно до цього документу, національний дохід повинен був зрости удвічі за десять років, хоча насправді мета плану була досягнута за сім років.

У грудні 1995 р. кабінет міністрів Японії схвалив нову еконо­мічну програму, що охоплювала період із 1996 по 2000 рр., на­звану як «Соціально-економічний план структурних реформ — сильна економіка й вільна від проблем життя народу». Цей доку­мент ставив за головну мету форсоване проведення в країні ши­роких структурних реформ, включаючи коригування структури економіки. Він акцентував увагу на розвитку внутрішнього попи­ту, зниженні залежності економіки від експорту, розширенні ім­порту готових промислових товарів і напівфабрикатів, стимулю­ванні закордонних інвестицій, збільшенні економічної допомоги державам, що розвиваються.

У Японії існує досить дієва система державного регулювання. Держава через міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості, міністерства фінансів, управління економічного планування, різ­номанітні спеціальні комісії й комітети активно впливає на бага­то сторін господарського життя: економічне зростання (темпи, структурні пропорції, вишукування фінансових засобів та ін.), процеси конкуренції і формування структури власності, розвиток освіти і науки, на політику кредиту і грошового обігу, ціноутво­рення, розроблення стратегії зовнішньоекономічних зв’язків ТО­ЩО. Цей вплив здійснюється шляхом непрямих, переважно еко­номічних заходів (податки, кредити, процентні ставки, пільги, система пріоритетів та ін ). Незмінно і послідовно здійснюється державна протекціоністська політика у життєво важливих сферах держави.

У 1950-ті роки держава сприяла розвитку металургії, заліз­ниць, електроенергетики, основних галузей хімії, використовую­чи спеціальні заходи у сфері оподатковування і державного фі­нансування. У 1960-ті роки енергійні зусилля були спрямовані на розвиток хімії синтетичних матеріалів і синтетичних волокон, нафтохімії і нафтопереробки, загального машинобудування й ав­томобілебудування, радіоелектронної промисловості. При цьому до заходів, що раніше застосовувалися, додалися зусилля із залу­чення новітнього закордонного наукового досвіду, підтримка у сфері регіонального планування, закупівлі землі та ін. У 1970— 80-ті роки пріоритетними стали наукомісткі галузі. Спочатку це було виробництво інтегральних схем і тонка кераміка, виробниц­тво комп’ютерів, нових матеріалів, верстатів із ЧПУ, потім — виробництво роботів, авіакосмічна промисловість, біоіндустрія і виготовлення новітніх медичних препаратів, «індустрія інформа­ції», оптиковолоконна техніка, космічний зв’язок, інші галузі, орієнтовані на перспективу. Суворо здійснювались система захо­дів для підтримки економічної безпеки держави, захист інтелек­туальної власності, що поєднувався з пошуком цінної науково- технічної інформації (здійснюють Патентне відомство Японії і служби науково-технічної інформації). Належну підтримку мали системи народної освіти і вищої школи, постійна увага приділя­лась питанням збереження екологічної безпеки і захисту здоров’я населення. Особливістю розвитку науково-технічного прогресу в Японії останніх десятиріч була орієнтація його досягнень на по­треби ринку, що різко контрастувало з особливостями НТП у США і колишньому CPCP, де пріоритет віддавався інтересам військово-промислових комплексів.

У сучасній Японії можна виділити вже цілком сформовану групу міжгалузевих функціонально-господарських систем. Особ­ливо розвинутими є системи у сфері наукових досліджень і конс­трукторських робіт, базових виробництв сировинної орієнтації, машинобудування, агробізнесу (агропромисловий комплекс), швид­кими темпами формуються системи «індустрії інформації», осво­єння океану, індустріально-екологічна та ін. Ці міжгалузеві дер­жавно-корпоративні системи є основними ланками не тільки тех­нологічної, економічної й політичної організації сучасного рин­кового господарства, а й його територіальної структури.

У територіально-господарських структурах складається взаємо­дія елементів, що беруть участь у господарському житті (проми­слові підприємства, фірми, банки, торгові фірми і т.д.), з іншими елементами геосистеми країни: системами розселення, техніко- економічної і соціальної інфраструктури, природокористування і захисту' природи. Ключовим моментом формування господарсь­кого вигляду територіальних утворень різного ієрархічного рівня є те, шо саме тут, на конкретній території збігаються (або проти­стоять) інтереси, з одного боку, великих корпорацій, а з друго­го — жителів даної території, доля її природи й історичних і культурних цінностей.

За таких умов втручання держави в економіку здійснювалося переважно через податкову систему або кредитно-фінансові ме­ханізми. Основними важелями цієї політики були податкові піль­ги й державна кредитно-інвестиційна діяльність. Податкові піль­ги надавалися або в межах спеціальної системи амортизаційних відрахувань, що застосовувалася щодо важливих видів устатку­вання, або звільненням від податку на основний капітал. Держав­на кредитно-інвестиційна діяльність полягала в наданні урядом низьковідсоткових кредитів з коштів, акумульованих у системі поштових ощадних кас, пенсійних фондах і фондах медичного й соціального страхування. Протягом 1952—1955 рр. промисло­вість одержувала із цих джерел 28 % необхідних їй фінансових коштів.

Специфічною для Японії рисою є співробітництво між приват­ним бізнесом і урядом, особливо в періоди депресії.'Ухваленню важливих економічних рішень передують консультації з ділови­ми колами, і, як правило, ці рішення є результатом компромісів зацікавлених сторін. Так, під час нафтової кризи 1993 р. і в пері­од кризи «високої ієни» подолання економічних труднощів і сти­мулювання господарського розвитку відбувалися за підтримки з боку Уряду і Центрального банку Японії, які здійснювали заходи макроекономічного характеру з розширення попиту. Зниження попиту компенсувалося такими стимулювальними заходами, як пом’якшення умов кредитування, розширення бюджетних видат­ків на суспільні (будівельні) роботи, зниження податків тощо.

Найважливішим чинником, який обумовив високу динаміку економічного розвитку Японії останніх десятиліть, стала струк­турна перебудова економіки. Держава й найбільші корпорації Японії почали розглядати структурну перебудову на новітній технологічній основі як головний метод або спосіб зниження ви­трат і підвищення ефективності виробництва. Головні напрями перебудови — це автоматизація виробництва й ресурсозбере­ження, розвиток нових наукомістких галузей і виробництв, тех- нелогічна перебудова ряду колишніх галузей і виробництв на ос­нові НТП й оперативного впровадження його досягнень, підго­товка кваліфікованих кадрів, удосконалювання управлінсько- організаційних систем.

У процесі такої перебудови здійснювався курс на відносне згортання виробництва в ресурсомісткі (енергомісткі і сировин- номісткі) галузі, форсований розвиток галузей високих техноло­гій (електроніка, нові матеріали, біотехнологія й ін.), розробку й упровадження електронних пристроїв у техніку й технологічні процеси, розвиток інформатики й інформаційних структур, знач­не підвищення ступеня гнучкості виробництва з переходом на нові види товарів і послуг, відповідно до потреб внутрішнього й зовнішнього ринку.

У період прискореного зростання економіки в 1960-ті рр. пе­реважного розвитку набули галузі важкої промисловості: мета­лургійна, нафтохімічна, електроенергетика, суднобудування. У 1960-ті рр. японські компанії інвестували величезні кошти в устаткування, що дало можливість стимулювати розвиток нових галузей і виробництв. Відбувалося активне впровадження найпе- редовішого досвіду, освоєння технології виробництва нейлону й транзисторів стало згодом базисом розвитку нової продукції й технологій. В 1970-ті рр. пріоритет одержали обробні й скла­дальні виробництва, розвивалося автомобілебудування, вироб­ництво промислового устаткування, електротехнічне машинобу­дування й інші галузі на базі передових технологій і досягнень у сфері електроніки. Поряд із цим зросла важливість сфери фінан­сів і страхування, послуг і операцій з нерухомістю. Протягом 1980-х рр. швидкими темпами розвивалися галузі електронної промисловості, загального й точного машинобудування, автомо­білебудування й сфери послуг.

Період 1990-х рр. проходив під знаком перебудови, спрямова­ної на підвищення ролі інформаційних технологій і реалізацію концепції створення «високорозвиненого інформаційного суспіль­ства». Розвивалися такі види зв’язку, як космічний й оптоволо- конний. Пріоритетними в обробній промисловості стали вироб­ництва, прямо й побічно пов’язані з індустрією інформатики й телекомунікацій. Широкомасштабне впровадження досягнень НТП в економіку супроводжувалося вагомими зрушеннями у структурі чинників економічного зростання, у тому числі вису­ванням на перший план інформаційного і людського чинників.

Особлива увага приділялась у Японії науці й освіті, які пере­творилися в головний структурний чинник економічного зрос­тання. Так, якщо в 1960—1970-ті рр., відповідно до розрахунків японських фахівців, приріст ВВП за їхній рахунок забезпечувався на 57%, то в 1985—1995 рр. цей показник підвищився до 75— 80 %. Відповідно до державної програми розвитку національної системи НДДКР був здійснений перехід від імпорту технічних но­винок на розроблення власної, японської системи НДДКР Були істотно розширені фундаментальні дослідження з метою розроб­лення виробничих технологій нових поколінь, комерційне осво­єння яких розгортатиметься на початку XXI ст., вжиті заходи щодо вдосконалення підготовки кадрів і подальшого розвитку міжнародного наукового співробітництва. Зокрема, особлива ува­га приділялась системі підбору кадрів, які володіли дослідниць­кими, творчими здібностями для укомплектування ними всіх під­розділів системи НДДКР, а також розширення участі Японії у здійсненні низки важливих міжнародних дослідницьких проектів. Відповідно до державної програми в країні була створена система великих наукових центрів, зайнятих дослідженнями в таких сфе­рах, як фізика твердого тіла, атомна енергетика, фізика плазми, МГД-генератори, нові конструкційні матеріали, космічні роботи тощо. За рядом напрямів Японія домоглася помітних успіхів: як­що на початку 1960-х рр її власні розробки становили 18—24% від усіх патентів, що впроваджувалися у виробництво, а інші припадали на імпорт закордонної техніки й технологій, то вже у першій половині 1990-х рр становище істотно змінилося й 80— 84 % технологічних новинок представляли національні фірми.

Принципове значення в механізмі економічного зростання Японії має платоспроможний ринковий попит населення і його основа — динаміка заробітної плати. Остання в 1960—1970 рр. зросла в цілому в 1,3 разу; в 1970—1980 рр. — в 1,4 разу; в 1980—1990 рр. — в 1,2 разу, в 1990—1996 рр. — в 1,1 разу. Ви­сока схильність до заощаджень є національною рисою японців, частка заощаджень у структурі видатків середньої японської ро­дини становила в 1996 р до 17,2 %.

Характерною рисою організаційної структури японського біз­несу є вертикальна інтеїрація фірм. Великі компанії об’єдну­ються з середніми і дрібними; таке об’єднання має назву «кейре- цу». Великі корпорації передають замовлення на малі та середні підприємства з нижчим рівнем заробітної плати, аби знизити со­бівартість продукції. Іноді малі фірми виступають як венчурні, виконуючи ризиковану роботу. При цьому головна фірма пере­творюється на «мозок», зосереджуючись на інноваційній та інвес­тиційній діяльності. Субпідрядними відносинами охоплено понад 60 % дрібних і середніх компаній в обробній промисловості. Особливістю відносин між великими компаніями є взаємне воло­діння акціями; проте пакет акцій чужої компанії не повинен пе­ревищувати 5—10 %.

Рисою, що суттєво відрізняє Японію від інших держав, є спе­цифічна організація праці. Вона полягає в системі довічного най­му і визначенні ставки зарплати, а також залежності службової кар’єри від стажу роботи й віку працівника. Коли робітник або службовець наймається фірмою, то він може розраховувати (в ра­зі сумлінної праці) на роботу в цій фірмі аж до виходу на пенсію. Навіть під час кризових ситуацій фірма намагається не звільняти кадрових працівників. Це стає можливим завдяки особливій сис­темі заробітної плати. Базова ставка плати порівняно невелика, а різні премії й надбавки часто її перевищують; під час економіч­ної скрути премії скасовуються і працівник одержує тільки став­ку, а фірма економить на заробітній платі.

Ставка заробітної плати зростає відповідно до стажу роботи працівника у фірмі і його віку, що дуже контрастує з американсь­кою системою найму, де працівника цінують тільки за його про­фесійні якості. Зі свого боку, працівник японської фірми відпові­дає їй вірою і відданістю. Всередині фірми панують патерна- лістські стосунки: молодший за віком і стажем працівник в усьо­му покладається на свого керівника й не дозволяє собі його кри­тикувати. Керівник вважає своїм обов’язком опікати підлеглого, іноді навіть втручаючись у сферу його особистого життя. Керів­ник не боїться, що молодий і талановитий підлеглий може його «обійти» по службі: його солідний вік і стаж є надійним захистом проти конкуренції.

Система довічного найму й просування по службі залежно від стажу тривалий час діяла досить ефективно. Вона дисциплінува­ла робітників, страйки були рідкісним явищем. Проте поступово вона увійшла в суперечність з вимогами науково-технічної рево­люції: в умовах надзвичайної інформаційної динаміки від пра­цівників, особливо від керівника, вимагається швидкість реакції на безперервну зміну ділової ситуації й оперативність прийняття рішень. Люди з віком втрачають цю властивість, але в японських фірмах залишаються на посадах вищих, ніж дехто із здібних мо­лодих людей.

Певною мірою ця суперечність усувається системою групово­го прийняття рішень («рінгісей»). Оголошується проблема, яку необхідно розв’язати. Усі співробітники фірми беруть у цьому участь. Починається розроблятися рішення на нижчих щаблях

фірми, на яких свої ідеї пропонує молодший персонал; потім їхні напрацювання «підіймаються нагору» для опрацювання досвід­ченими фахівцями й керівниками, нарешті, остаточне рішення приймає президент фірми або головний менеджер.

Особливістю японського працівника є неймовірна працелюб­ність і дисциплінованість. Післявоєнна економічна реформам на­ступні реформування були здійснені не в останню чергу через ці якості японського народу. Надзвичайна ретельність робітників японських фірм часто дивує іноземців. Часто трапляється, що ро­бітник відмовляється від користування відпусткою, аби продемон­струвати свою відданість фірмі. Тривалий час заробітна плата японських працівників була значно нижчою, ніж у Європі або США, це сприяло конкурентоспроможності японських товарів, які за якістю відповідали найвищим вимогам світового ринку.

Дисциплінованість японця певного мірою обумовлена релігій­ними установами буддизму й сінтоїзму —- панівними конфесіями в Японії. Під їх впливом сформувалася визначальна риса японсь­кого громадянина — шанування старших (за віком і станови­щем). Ця риса тривалий час підтримувала віру японського народу в бездоганність рішень свого уряду, що мало як негативні (під час агресивних війн), так і позитивні (під час проведення «шоко­вої терапії») наслідки. Японці обожнюють свого імператора, і на­віть поразка у війні не змогла примусити їх відмовитися від мо­нархії. Феномен шанування старших відтворився, як вже зазна­чалося, в соціальних відносинах на рівні фірми.

Певного мірою вплив буддизму виявився також і в традицій­ному прагненні японців до самовдосконалення. Дорослий япо­нець не звик у свій вільний час «байдики бити»; він його викори­стовує для поповнення знань, збагачення культурного світогляду, підвищення кваліфікаційного рівня. Наслідком такої традиції є високий рівень освіти населення Японії В країні досягнута прак­тично стовідсоткова писемність. Середню школу закінчує 96 % молоді відповідного віку, з них третина стає студентами вищих навчальних закладів. Держава витрачає на освіту кошти, що дорів­нюють 4—6 % від ВВП. Високий рівень освіти японських пра­цівників є важливим чинником зростання продуктивності праці в епоху науково-технічного прогресу й інформаційної революції. Сьогодні Японія має значний контингент учених, висококваліфі­кованих працівників у сфері високих технологій. Якщо в 1960-х роках власні науково-дослідні розробки в Японії становили лише 18—24 % усіх патентів, запроваджених у виробництво, а решта припадала на імпортні ліцензії, то в 1990-х роках частка націо­нальних розробок становила вже 80—84 %. За деякими розра­хунками, чинник освіти й науки забезпечує сьогодні в Японії 76—80 % приросту ВВП. Витрати на НДДКР становлять 3 % від ВВП, що є одним із найвищих показників у світі; за їх абсолют­ним обсягом Японія поступається тільки США.

Економічні успіхи Японії багато в чому були визначені зов­нішніми чинниками. З одного боку, її видатки на національну оборону були зведені до мінімуму, а з другого, як компенсація лояльності Японії до західного табору, США й інші розвинені держави допускали цілком усвідомлену індиферентність віднос­но функціонування японської економічної моделі, що досить від­різняється від західних аналогів. Сукупність внутрішніх і зов­нішніх чинників обумовила високу динаміку розвитку економіки Японії.

Нині економіка Японії проходить досить складний етап роз­витку, обумовлений низкою таких причин, як вичерпання ресур­сів екстенсивних методів зростання, збереження значного держав­ного втручання в економіку, шо обмежує дію ринкових важелів, «психологічна ізоляція» через обмеження доступу в країну іно­земних товарів і капіталу. У цьому зв’язку можна констатувати, що Японія відстає принаймні на десять років від США й Велико­британії в дерегулюванні економіки. Крім того, розвиток японсь­кої економіки в останні роки відбувається в умовах помітних ко­ливань національної валюти — єни. Негативними чинниками є також колосальний державний борг (сумарно близький до оцінки річного обсягу ВВП) і криза кредитно-банківського сектору, об- тяженого великою сумою «непрацюючих» боргів. Значне втру­чання держави в економіку, шо зберігається, обмежує дію ринко­вих важелів, стримує внутрішню конкуренцію, обмежує доступ у країну іноземних товарів і капіталу.

Іншою причиною нестабільності японської економіки в 1990-ті рр. стало зовнішнє середовище, що змінилося. Епоха гло­бальної конфронтації соціалізму й капіталізму, яка завершилася, ініціювала формування нового світового порядку, що означало для Японії пошук шляхів адекватної участі в мінливій структурі світогосподарських зв’язків. Пом’якшення політичного напру­ження у взаєминах Японії із західними партнерами об’єктивно було поєднане з посиленням на неї зовнішнього тиску у плані більш рівноправної участі в міжнародному поділі праці, надання іноземним корпораціям на японському ринку товарів і капіталів таких само умов, якими Японія користується в інших країнах. Нерівнозначні умови господарського обміну викликають певні суперечності Японії із зовнішнім світом у сфері торговельно- економічних відносин. Наприклад, значне перевищення експорту з Японії в США над її імпортом стало ядром японо-американ- ських суперечностей

У цілому всі розглянуті вище чинники сприяли швидкому розвитку економіки Японії в другій половині XX століття. Ix вплив був неоднаковим залежно від конкретної ситуації, яка складалася як усередині країни, так і в світовій економіці. Так, наприклад, чинник дешевої робочої сили діяв у Японії тільки до кінця 1970-х років; замовлення японським фірмам від американ­ської армії припинилися ще раніше. Проте підсилилося значення високого кваліфікаційного рівня робітника, ефективної організа­ції праці, зростання витрат на наукові дослідження. На зміну си­туації японська економіка реагує зрушеннями у структурі вироб­ництва й динамікою свого розвитку