ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ КРАЇН. ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

Розпад світової колоніальної системи знаменував собою вихід на шлях суверенного розвитку десятків нових держав, у яких проживає понад 2/3 населення Землі. За роки незалежності ці країни пройшли складний шлях соціально-економічних перетво­рень, досягли певних успіхів у побудові основ національної еко­номіки.

Для характеристики колишніх колоній, напівколоній і залеж­них держав як особливого угруповання в літературі використо­вуються різні терміни: молоді національні держави; країни, що розвиваються, країни «третього світу»; країни, що визволилися; слаборозвинуті держави і т. ін. Проте слід наголосити, що визна­чення «слаборозвинуті держави» не відбиває диференціації афро- азійських і латиноамериканських країн за рівнем розвитку про­дуктивних сил і навряд чи підходить для характеристики їх про­мислового авангарду «нових індустріальних країн». Поняття «молоді національні держави» або «країни, що визволилися», не враховують специфіки історичного розвитку країн Латинської Америки, котрі вже тривалий час існують як національні полі­тично незалежні держави. Нарешті, досить поширений раніше термін «країни «третього світу» в умовах нових реалій — лікві­дації біполярної структури світового устрою і конфронтаційної моделі політичних відносин «Схід—Захід» практично втрачає сенс. Отож найбільш доцільним у даному разі можна вважати тер­мін «країни, що розвиваються», хоч і він є досить умовним (адже країн, що не розвиваються, у світовій економіці немає).

Незважаючи на те, що держави Азії, Африки та Латинської Америки, які належать до групи країн, що розвиваються, істот­но різняться між собою за рівнем економічного розвитку’, ступе­нем еволюції соціально-економічних структур, мають національ­ні, культурні, релігійні особливості, спробуємо виділити їхні спіль­ні або близькі риси.

Під слаборозвиненістю заведено розуміти економічну ситуа­цію, характерними рисами якої є низький рівень життя в поєд­нанні з наявністю абсолютного зубожіння, низький рівень душо­вого доходу й споживання, повільні темпи економічного зростан­ня, незадовільне медичне обслуговування, високий рівень смерт­ності й народжуваності, залежність від іноземних держав і, зреш­тою, обмеженість свободи маневру ресурсами, призначеними для споживання.

Наведені властивості визначають і особливість ринкової еко­номіки країн, що розвиваються, яка в літературі дістала назву не­досконалої через значну специфіку ролі ринку, функціонування ринкових механізмів та інструментів. Деякі з цих властивостей досить стійкі, інші ж (наприклад, рівень індустріального розвит­ку) змінюються і в останнє десятиліття «розмиваються», що й ве­де до поглиблення диференціації цих країн. В економічній літе­ратурі нерідко вказується й така спільна риса цієї групи держав, як асиметрична взаємозалежність між ними та провідними цент­рами глобальної економіки. Відокремлення групи країн, що роз­виваються, у межах глобального економічного простору є право­мірним і з погляду спільності їхньої історичної долі, і з погляду наявності конкретних історичних міжкрайових соціально-еконо­мічних спільностей.

Значення країн, що розвиваються, у світовій системі продук­тивних сил мас насамперед кількісний вимір. Ці держави займа­ють понад 60 % території Землі, тут зосереджено 77 % світового населення, значні сировинні, енергетичні ресурси: 89,3 % світо­вих запасів нафти і 50,5 % газу (у країнах—членах ОПЕК відпо­відно 77,6 і 41,4 %); понад 50 % світових запасів і видобутку мар­ганцевої руди, хромітів, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки.

Таблиця 13.1

МІСЦЕ КРАЇН, ІЦО РОЗВИВАЮТЬСЯ, У СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ (кінець 1990-х років)

* У тому числі Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея. *♦ У тому числі Китай.

Разом з тим країнам, що розвиваються, належить у світовому господарстві особливе місце. Переважна більшість із них є сла- борозвиненими. Хоча частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві за останні десятиріччя дещо підвищилася (рис. 13.1), виробництво ВВП на душу населення зростало в них дуже по­вільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох дер­жавах навіть абсолютно скоротилося. Це зумовило збереження значної дистанції між розвинутими країнами з ринковою еконо­мікою і країнами, що розвиваються, щодо рівня економічного розвитку.

Рис. 13.1. Частка країи, що розвиваються, у світовому виробництві

Останні дані свідчать про зростання цього розриву. Якщо в 1965 р. середній дохід на душу населення у семи промислово розвинутих країнах був у 20 разів виший, ніж у стількох же най­менш розвинутих, то через 30 років він зріс до 39 разів. Особли­во це стосується африканських країн, де зазначений розрив не­ухильно зростає. Що ж до латиноамериканських країн, то в кінці 1970-х років вони мали середній дохід на душу населення на рів­ні третини від промислово розвинутих країн, а в кінці 1990-х ро­ків зменшився до чверті.

Ще більш разючим є відставання країн, що розвиваються, за рівнем науково-технічного потенціалу, розвитку «людського ка­піталу». Термін підготовки робочої сили тут у середньому обме­жується трьома з половиною роками шкільної освіти порівняно з десятьма у розвинутих державах. На країни, що розвиваються, припадає 15 % світових витрат на освіту, 13 % усієї чисельності інженерів, учених, хоча тут, нагадаємо, зосереджена переважна більшість населення планети.

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набу­вають соціальні проблеми. Внаслідок безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обме­жені у споживанні. Для створення нових робочих місць, підви­щення кваліфікації або просто забезпечення існування маси не­зайнятих людей потрібні великі кошти, тоді як наявний гострий дефіцит фінансових ресурсів. При цьому слід зауважити, що, по­при властиву всім країнам, що розвиваються, соціально-еконо­мічну відсталість, між ними існує відчутна різниця у рівні розвит­ку продуктивних сил, динаміці економічного зростання й соці­альної еволюції і, нарешті, у ступені адаптації до техногенної ци­вілізації.

У 1980-х — на початку 1990-х років диференціація країн, що розвиваються, значно посилилася. Нерівномірність їх розвитку зумовлюється сукупністю багатьох соціально-економічних, полі­тичних та інших чинників. Відмінності у наявності чинників ви­робництва (зокрема, у забезпеченні природними ресурсами), у демографічній ситуації, в умовах участі у міжнародному поділі праці, так само як і відмінності у специфіці політичної ситуації, і в перспективі визначатимуть дедалі більшу нерівномірність роз­витку цих держав. Через те аналіз багатьох процесів, які відбу­ваються у країнах, що розвиваються, сьогодні вже неможливо робити лише на основі агрегатних узагальнених показників. Це потребує виділення окремих груп країн, які характеризуються спільними умовами і закономірностями розвитку.

Особливу групу, наприклад, утворює більшість країн—екс­портерів нафти, котрі мають високий рівень доходу на душу на­селення, значні експортні надходження. У 1970-х роках ці країни розвивалися досить динамічно й інвестували великі кошти у на­ціональну економіку, соціальну інфраструктуру. Однак через па­діння у 1980-х роках попиту розвинутих країн на нафту і різке зниження світових цін на неї держави — експортери нафти знач­но уповільнили темпи свого економічного поступу.

Навпаки, інша група країн, що розвиваються, — так звані «но­ві індустріальні країни» (HJK) (Південна Корея, Гонконг, Сінга­пур, Тайвань, Бразилія, Мексика) — у 1980-ті роки перетворили­ся на полюс світового зростання. Азійські HIK в останні десяти­ліття демонстрували найвищі у світі темпи зростання економіки і промислового експорту. 1990-ті роки показали, що, крім HIK першої хвилі, постають HIK другого ешелону — Малайзія, Таї­ланд, Індонезія, які динамічно модернізують свою економіку, ди- версифі кують галузеву структуру господарства Хоча в 1997— 1998 рр. деякі HlK відчули гострі валютно-фінансові кризові явища, спад експорту, вони, як і раніше, посідають вагоме місце у глобальній економіці

Найвідсталіші країни, що розвиваються, утворюють групу так званих найменш розвинутих держав. За класифікацією ООН, до них належить 47 держав із населенням близько 500 млн осіб. Се­редній рівень доходу на душу населення тут становить усього 250 дол. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчува­ючи гострий дефіцит коштів.для економічного розвитку, ці дер­жави в останні десятиліття практично витіснилися з міжнародно- го поділу праці й перебувають у надзвичайно складному стано­вищі. Таким чином, у межах групи країн, що розвиваються, існує суттєва диференціація. Вона об’єктивно зумовлює і специфіку завдань, які їм доводиться вирішувати.