13.2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

Зазначена структура країн, що розвиваються, являє собою складний конгломерат різних укладів, які вирізняються специфі­кою рівня розвитку продуктивних сил і типів суспільних відно­син.

Кожний уклад характеризується певною самостійністю, під­порядковується своїм законам розвитку. Між ними існує велика різниця в ощадних, мобілізаційних та інвестиційних можливос­тях, а отже й у внеску в забезпечення економічного зростання. Це визначає важливу особливість економік країн, що розвивають­ся, — відсутність органічної цілісності, єдиного механізму від­творення.

Разом з тим було б помилкою вважати, що названі уклади функ­ціонують автономно, а загальний процес відтворення є механіч­ною сумою відтворювальних процесів у межах окремих укладів. За роки незалежності відбулися не тільки значні зміни ролі та місця окремих укладів, а й посилилися взаємозв’язок, взаємоза­лежність між ними. Поступово зменшується дезінтегрованість національного відтворення, зростає його цілісність. Деякі країни, що розвиваються, досягли помітних успіхів у формуванні ціліс­них національних відтворювальних комплексів

Якщо говорити у загальному плані, то країни, що розвивають­ся, характеризуються дуалізмом соціально-економічної структу­ри — наявністю традиційного й сучасного секторів господарства (або доіндустріального та індустріального) Сучасному сектору притаманні відносно високий рівень розвитку продуктивних сил і найбільш розвинуті форми організації виробництва. Традиційний сектор, який охоплює основну частину населення і виробників країн, що розвиваються, існує на базі відсталих суспільних відно­син, йому властива дуже низька ефективність виробництва.

У багатьох країнах, шо розвиваються, зокрема в Африці та Азії, докапіталістичні уклади продовжують визначати економіч­не життя.

Дрібнотоварний уклад представлений численними виробни­ками міста й села і охоплює велику частину працездатного насе­лення країн, шо розвиваються. Дрібне селянське господарство, ремісничо-кустарне виробництво здійснюється на примітивній технічній базі із застосуванням праці самих товаровиробників і членів їхніх сімей. Відтворення у дрібнотоварному укладі має в основному екстенсивний характер (додаткове збільшення живої праці, кількості господарств), оновлення технічної бази здійсню­ється дуже мляво і в незначних масштабах.

Найуспішніші дрібнотоварні господарства отримують доходи, які дають їм змогу поступово збільшувати фонд заощаджень і на­рощувати активи (землю, худобу, устаткування), застосовувати найману працю. Водночас слід зазначити, що процес соціальної еволюції дрібнотоварного виробництва, зокрема виділення за­можних господарств, відбувається у країнах, що розвиваються, дуже повільно. Тому цей уклад ще тривалий час помітно вплива­тиме на їхню економіку. На відміну від традиційного, сучасний сектор господарства країн, що розвиваються, спирається на заса­ди капіталістичного укладу.

Розвиток національного підприємництва у країнах, що розви­ваються, має свою специфіку Вона стосується як особливостей цього процесу в цілому, порівняно з класичними прикладами становлення й розвитку капіталізму в Західній Європі, так і рівнів його зрілості в різних регіонах країн, шо розвиваються, зокрема. Специфіка виникнення підприємництва у країнах, що розгляда­ються, полягає в тому, що історично традиційні уклади не були фунтом для його визрівання У багатьох випадках це стало на­слідком розгортання капіталізму метрополій. Цим пояснюються і локальний характер підприємництва у багатьох країнах, і його тривале співіснування з традиційним сектором.

У більшості країн, шо розвиваються, національне підприєм­ництво формується з великими труднощами Це пов’язано на­самперед з об’єктивними умовами організації сучасного вироб­ництва. HTP потребує постійного підвищення необхідної міні­мальної суми інвестицій для створення ефективного виробницт­ва. Гострий брак капіталу стримує виробничі капіталовкладення національної буржуазії, обмежує сфери її діяльності. До інших труднощів можна віднести вузькість внутрішнього ринку країн, відсутність досвіду управління, нестачу кваліфікованих кадрів, що призводить до недовантаження потужностей підприємств, не­ефективності їхньої діяльності. Все це врешті-решт істотно змен­шує фонд заощаджень, стримуючи економічне зростання

Дедалі більший вплив на місцеве підприємництво справляють іноземний капітал, транснаціональні корпорації (THK) Націо­нальні підприємства отримують у цьому разі можливість викори­стовувати додаткові фінансові, матеріальні ресурси і, що особли­во важливо, сучасні технології та досвід організації виробництва й управління. У низці країн (Південна Корея, Тайвань, Бразилія, Мексика) вже склалися потужні національні фінансово-про­мислові групи, які у 1980—1990-х роках самостійно або спільно з THK активно включилиия у процес транснаціоналізації вироб­ничо-інвестиційної діяльності. Таким чином, іноземний капітал став елементом сучасного сектору економіки країн, шо розвива­ються. Практика окремих із них засвідчила певну ефективність використання ресурсів THK для національного розвитку. На­приклад, структурні зрушення у HlK Азії значною мірою пов’я­зані з діяльністю THK, створенням ними нових сучасних галузей індустрії.

Вагоме місце в економічному житті країн, що розвиваються, посідає національна держава. Державний сектор відіграв важливу роль у ліквідації спадщини колоніалізму.

У більшості країн ця еволюція на практиці привела до скоро­чення державних інвестицій, приватизації значної частини держ­сектору Головний натиск в економічній політиці тепер робиться не на безпосередній участі держави у виробництві, а на створенні нею умов, які стимулювали б зростання підприємництва і приват­ної ініціативи Разом з тим очевидно, що надмірна орієнтація ли­ше на ринкову економіку й недооцінка ролі держави можуть при­звести до серйозних суперечностей у національній економіці. Адже держава відіграє незамінну роль у створенні умов функціо­нування багатьох галузей економіки, інфраструктури, кредитно- грошової та фінансової систем, у підтримці механізмів розподілу прибутку, соціальних програм, заходів з охорони навколишнього середовища тощо. Практика свідчить, що абсолютизація ролі держави, так само як і заперечення її участі в економічному жит­ті, однаково неприйнятні для країн, що розвиваються. Показово, що в деяких країнах з динамічною економікою (Південна Корея, Тайвань, Таїланд) держава відіграє в її поступі активну роль.

Отже, являючи собою відносно стійку спільність, країни, що розвиваються, в той же час відрізняються одна від одної за ре­сурсним забезпеченням, рівнем розвитку продуктивних сил і су­спільних відносин, демографічним і соціальним показниками. У складній мозаїці країн, розташованих в Азії, Африці й Латин­ській Америці, можна знайти всі форми суспільного розвитку — від найпримітивніших до найсучасніших. Якщо дотримувати­ся методики Світового банку, що всі країни світу поділяють від­повідно до рівня їх доходу на душу населення на чотири групи, то всередині країн, що розвиваються, також можна виділити по­дібні:

— країни з низьким рівнем доходу — 54 держави, у яких ВНП надушу населення в J995 р. становив 765 дол. або менше;

— країни з доходами нижче середнього рівня — 47 держав, у яких ВНП надушу населення в 1995 р. становив 766—3035 дол.,

— країни з доходами вище середнього рівня — 26 держав, у яких ВНП на душу населення в 1995 р. становив 3036—

9385 дол.;

— країни з високим рівнем доходу — 18, в основному острів­них держав, у яких ВНП на душу населення в 1995 р. становив

9386 дол. або більше.

Наведений розподіл підтверджує наявність різноманіття усе­редині спільноти країн, що розвиваються,,але не дає розуміння про причини розходження між окремими групами.

Оскільки всі країни, шо розвиваються, рухаються в напрямі формування індустріального суспільства, то, як головну причину їхніх розходжень, можна виділити рівень використовуваних тех­нологій у виробництві матеріальних благ. На початку шляху до створення індустріального суспільства перебувають країни, що використовують примітивні технології, засновані на широкому застосуванні ручної праці. Ці країни відрізняються низьким до­ходом на душу населення, низькою часткою промислового вироб­ництва у ВНП, низьким розвитком людського потенціалу (висо­кий рівень неграмотності). На початку 1970-х рр. вони були виді­лені установами OOH в особливу групу, що дістала назву най­менш розвинених країн. Число країн, що входять у цю групу, постійно збільшується. На початку 1970-х рр. до неї входили 24 держави, у середині 1990-х — більше 40. В основному ця гру­па відповідає групі країн з низьким рівнем доходу на душу насе­лення. Показником слаборозвиненості їх промисловості є низь­кий рівень споживання енергії, а також невеликий обсяг викидів в атмосферу двоокису вуглецю промисловими підприємствами.

Складність положення найменш розвинених країн полягає в тому, що вони не мають внутрішнього джерела подолання межі бідності. Украй низький рівень нагромадження виключає можли­вість здійснення необхідних інвестицій у розвиток засобів вироб­ництва, у підготовку кваліфікованої робочої сили й удоскона­лювання технологій. Наслідком цього є недостатня динаміка зро­стання продуктивності праці, низькі показники доходу на душу населення, споживання, нагромадження. У підсумку низький рі­вень нагромадження є результатом убогості й одночасно причи­ною її збереження.

В умовах, коли головна проблема для людини — вижити, важко очікувати, щоб вона думав про заощадження. Ті незначні інвестиції, які здійснюються, мало сприяють появі сучасних тех­нологій, розвитку освіти, науки, культури. Низький попит навіть на предмети першої необхідності не дає можливості створювати спеціалізовані серійні виробництва. На рівень доходу на душу населення в цих країнах впливають високі темпи зростання на­селення. Родини прагнуть мати більше дітей, щоб більша кіль­кість робочих рук могло увійти в трудову діяльність, привносячи якийсь внесок у сімейний добробут.

Характерним для економіки найменш розвинених країн є слаб­кий розвиток ринкового механізму. Місцеві підприємці віддають перевагу сфері торгівлі, як це було на світанку розвитку капіта­лізму в нині розвинених країнах. Однак там купецький капітал швидко перейшов у промислову сферу, оскільки потрібно було задовольняти зростаючий попит на товари широкого вжитку. У країнах, Uio розвиваються, перелив капіталу з комерції у вироб­ництво здійснюється вкрай повільно й на превелику силу. Для місцевого купця, як правило, простіше продавати товари з-за кор­дону, ніж вступати в конкуренцію з іноземними фірмами, органі­зувати виробництво на місці. Закордонні інвестори не бачать стимулів для вкладення коштів у слаборозвинену економіку. Оскільки найменш розвинені країни перебувають на початковому етапі створення індустріального суспільства, їхня промисловість представлена в основному галузями, що займаються переробкою місцевої сировини й виробництвом товарів повсякденного попи­ту. Наприкінці 1980-х рр. харчова й текстильна галузі цих країн забезпечували 56 % усі di промислової продукції, виробництво напоїв і тютюнових виробів — 14%, хімічна — 9 %, металооб­робка й деревообробка — лише 6 %.

Однією із самих серйозних проблем найменш розвинених країн є розвиток сільського господарства, де зосереджена основ­на маса економічно активного населення. У таких країнах, як Бу­рунді, Малаві, Руанда, Непал, Нігер, Уганда, Малі, Мозамбік, Ефіопія, Танзанія, Чад, Мадагаскар, Гвінея-Бісау, Гамбія, Цент­ральна Африканська Республіка, Гвінея, частка зайнятих у сіль­ському господарстві в 1990-х рр. становила понад 80 % усьо­го працюючого населення цих країн. Це вищий рівень, ніж було 100 років тому в США.

Розглянемо найважливіші чинники, що стримують сільськогос­подарське виробництво в найменш розвинених країнах:

— оскільки багато видів сільськогосподарської продукції при­значені для експорту, їх виробництво залежить від цін на світо­вому ринку й від політики імпортерів цієї продукції;

— з метою забезпечення доступу населення з низькими дохо­дами до продовольства державами проводиться політика низьких цін на сільськогосподарську продукцію;

— через бідність більшої частини сільського населення його роль у нагромадженні досить обмежена. В аграрному секторі ка­пітал існує в основному у фізичній формі, у вигляді землі, худо­би, будівель і характеризується низькою активністю й низькою мобільністю;

— процес роздержавлення економіки й державної підтримки приватного сектору в найменш розвинених країнах тільки розпо­чинається.

На середині шляху до індустріального суспільства перебуває більша частина країн, що розвиваються, уже минув початковий етап індустріалізації, але не нагромадили ще достатнього потен­ціалу для підтримки стабільного економічного зростання. В ос­новному це країни, які віднесені до групи з доходами нижче се­реднього рівня. Наприкінці 1960 — на початку 1970-х рр. багато країн із доходами нижче середнього рівня почали проводити по­літику' імпортозаміщуваної індустріалізації. На додаток до існу­ючої раніше харчової, текстильної промисловості, виробництва напоїв, тютюнових виробів стали створюватися металургійна, металообробна галузі, а також деякі види машинобудування й виробництво електротехнічних машин (холодильників, кондиці­онерів, пральних машин). Багато виробництв створювалися за участі іноземного капіталу. Водночас сільське господарство про­довжує відігравати важливу роль як із погляду зайнятості, так і виробництва національного продукту Саме в цій групі країн бу­ли проведені найбільш радикальні аграрні реформи, які сприяли зростанню товарного виробництва в цій галузі й розширенню сфери дії ринкових механізмів. Особливо велике значення прове­дення цих реформ мало для латиноамериканських країн, які піді­рвали панування латифундизму й створили основу для створення в сільському господарстві середнього класу.

У країнах розглянутої групи створені основи виробничої й допоміжної інфраструктури, відносно розвинені транспортні й енергетичні мережі, система зв’язку. У багатьох державах з’яви­лися комерційні банки, що заявили про себе як про кредиторів національної промисловості, торгівлі й сільського господарства. Уряди стали ефективніше використовувати інструменти бюджет­но-податкової й кредитно-грошової політики, навчилися збирати податки з доходів громадян, із власників нерухомості й земель­них ділянок. В останні роки в багатьох країнах були проведені заходи щодо приватизації державних підприємств, що відіграли важливу роль на початковому етапі становлення національної економіки.

Після здобуття незалежності більша частина промислових підприємств перейшла під контроль держави. На початковому етапі становлення національної державності це необхідні заходи, які були націлені на концентрацію економічних ресурсів в одних руках, щоб вирішувати не тільки економічні, а й політичні та со­ціальні завдання, причому тягар останніх нерідко зростав. Щоб уникнути соціальних конфліктів, уряди постійно маніпулювали цінами на продукцію державних підприємств, які часто змушені були продавати її, не забезпечуючи покриття витрат виробницт­ва. Нерідко державні підприємства через політичні міркування орієнтувалися на підписання угод із конкретним постачальником сировини, хоча економічно це було невигідно. У ряді країн на державних підприємствах штучно завищувався контингент робо­чої сили, щоб послабити тиск безробітних на ринок праці. Тепер, коли багато ринкових інструментів використовуються досить ефективно, стало можливим перетворювати державні підприєм­ства з поглиначів державних ресурсів у наповнювачів державної скарбниці спочатку надходженнями від приватизаційних аукціо­нів, а потім шляхом сплати податків їхніми новими власниками. У більшості країн даної групи проведені серйозні заходи щодо лібералізації зовнішніх економічних зв’язків. Скасовано або зни­жено експортні мита, знижено імпортні мита, здійснюється по­ступовий перехід від фіксованого до змінного курсу національної грошової одиниці.

Серед країн, що відносяться до групи з високим рівнем доходу на душу населення, виділяються держави, що наблизилися до межі індустріального суспільства або вже переступили через неї. Донедавна в цю групу включали так званих «азійських тигрів» (Гонконг, Сінгапур, Південну Корею, Тайвань), а також найбільш розвинені країни Латинської Америки (Аргентину, Бразилію, Мексику). Усіх їх називають новими індустріальними країнами. З 1998 р. в документах МВФ «азійські тигри» стали включатися як підгрупа нових індустріальних країн у групу передових країн в економічному розвитку. Офіційне визнання деяких нових інду­стріальних країн як розвинених є підтвердженням прогресивної історичної тенденції переходу країн від більш низького до більш високого рівня економічного розвитку. Для країн цієї групи ха­рактерний високий рівень промислового розвитку, у тому числі обробної промисловості. Так, частка промисловості в створенні національного доходу в 1995 р. становила в Південній Кореї — 43 %, у Сінгапурі — 36%, у Бразилії — 37%, в Аргентині — 31 %. Економіка нових індустріальних країн має високий ступінь інтегрованості у світовий ринок.

За період з 1980 до 1995 р. середньорічні темпи зростання експорту становили: Гонконг— 15,4 %, Сінгапур — 13,5 %, Мек­сика — 13,0 %. При цьому основними в експорті були промисло­ві товари. Частка промислової продукції в експорті в 1993 р. ста­новила в Гонконзі — 95 %, у Південній Кореї — 93 %, у Сінга­пурі — 80 %, у Мексиці — 75 %, у Бразилії — 60 %. Для нових індустріальних, особливо латиноамериканських, країн характер­ний високий рівень зовнішньої заборгованості Так, зовнішній борг Аргентини в 1995 р. становив 320 % її експорту, Бразилії — 270 %, Мексики — 75 %. Кредитно-грошові системи нових інду­стріальних країн уже досить тісно інтегровані у світову фінансо­ву сферу. Однак вони не можуть ще займати там міцних позицій, інтегрованість може мати для них негативні наслідки, як це ви­явилося під час фінансової кризи наприкінці 1997 р.

Таким чином, структуру світу, що розвивається, можна подати у вигляді піраміди, у основі якої лежать найменш розвинені краї­ни, у середині — країни середнього рівня розвитку й на верши­ні — нові індустріальні країни. З погляду історичної перспективи позначилася тенденція переходу країн з однієї групи в іншу. Роз­виток цієї тенденції має призвести до того, що поступово пірамі­да буде трансформуватися в перевернуту. Все менше число країн має залишатися в нижній частині піраміди, переходячи в серед­ню. Із середньої частини країни переміщуватимуться у верхню, розширюючи її й створюючи основу для переходу до постіндуст- ріального суспільства Відповідно мають змінюватися й місце країн у світовій економіці, зростати роль зовнішніх чинників роз­витку, пов’язаних із більшою інтегрованістю у світове господар­ство.