13.3. СТРАТЕГІЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН. ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

Після досягнення політичної незалежності країни, шо розви­ваються, намагалися зміцнити національний суверенітет, по­силити свої позиції у світовому господарстві. Запроваджувані соціально-економічні реформи спрямовувалися на ліквідацію перепон у розвитку продуктивних сил.

Держави Африканського, Азіатського та Американського кон­тинентів, домігшись незалежності, сподівалися, що це автома­тично додасть значного імпульсу їх економічному розвитку. Од­нак цього не відбулося і замість процвітання економіка більшості з них фактично стала деградувати. Насамперед це стосувалося країн тропічної Африки, тобто Східної, Західної, Центральної й Південної Африки, які часто називають країнами південніше Сахари.

Для ліквідації цієї негативної тенденції Світовим банком та іншими міжнародними економічними організаціями в 1960-ті рр. державам регіону була запропонована модель «планованого роз­витку» (planned development) Основним реалізатором цієї ідеї мав стати державний сектор. Коли дана модель «забуксувала», була висунута (в 1970-ті рр.) наступна доктрина — «основних потреб» (basic needs). В обох моделях наголос робився на кіль­кісні показники, насамперед темпи економічного зростання. У їхній реалізації особливе місце приділялося інвестиціям, збіль­шенню зовнішньоторговельної квоти Однак результати й цієї моделі були не блискучими.

У 1980-ті рр замість моделей, що дискредитували себе, МВФ рекомендував для регіону модель «структурного коригування» (structural adjustment). Це — політика реформ, спрямована на лі­бералізацію господарської діяльності, відмова від активного дер­жавного втручання в економіку, стабілізацію фінансової системи, усілякий розвиток ринкового господарювання.

У 1990-х рр. в Африці ця модель набула подальшого розвитку і з середини 1990-х рр. приватизація державних підприємств, бан­ків та інших установ переходить у розряд пріоритетного напряму економічної політики більшості держав Африки. їй приділяється роль «локомотива» економічного прогресу. Наприклад, якщо в Камеруні до приватизації в 1990 р. намічалось 12 із понад 80 державних підприємств, а до ліквідації — 5, то до 1995 р. ці по­казники збільшилися відповідно до 27 і 60, у Кенії кількість пер­ших підприємств збільшилася за зазначений період із 20 до 40. У Гані з 260 державних компаній до 1995 р. були денаціоналізо­вані 64, у Нігерії з 500 компаній — 73. Завдяки використанню цієї моделі розвитку на Африканському континенті із середини 1990-х рр. намітилися певні позитивні зрушення в економіці багатьох країн. За даними Економічної Комісії ООН, з 1995 до 1997 р. загальний ВВП країн регіону виріс на 2,3 %, а цей же показник по 33 найменш розвинених африканських державах збільшився в діапазоні від 2 до 4 %. За оцінкою МВФ, економіч­не зростання в Африці в 1998—1999 рр. перевищує вже 3,2 %. До позитивних моментів прискорення економічного зростання варто віднести те, що у 27 державах його темпи нарешті стали випере­джати темпи зростання населення. Позитивні зрушення спостері­гаються й у галузевому розрізі, зокрема, у прискоренні зростання промисловості.

На характер і темпи економічного зростання в регіоні, як і ра­ніше, впливають занадто марнотратний і корумпований держав­ний сектор, нерозвинена економічна інфраструктура, внутрішня політична нестабільність, міждержавні конфлікти, скорочення обсягів іноземних інвестицій (із 15 % від загального обсягу іно­земних інвестицій у країни, що розвиваються, в 1980 р.

Після здобуття політичної незалежності в економічній політи­ці країн, що розвиваються, домінували зусилля, спрямовані на прискорення економічного зростання. Концепція наздоганяючо­го, відносно розвинутих країн, розвитку передбачає забезпечення економічного зростання шляхом збільшення національного дохо­ду, підвищення норми й маси нагромадження, заміщення імпорту та залучення іноземного капіталу. Як відомо, теоретичне обгрун­тування моделі прискореного економічного розвитку дала нео- кейнсіанська школа (В. Ростоу, П. Розенштейн-Родана, Р. Нурксе та ін.). Господарський механізм працював для потреб швидкого промислового розвитку. Державне регулювання здійснювалося через обмежувальні й заохочувальні заходи: розширення імпорту засобів виробництва, технічного досвіду, розвиток виробничого і постачально-збутового кредиту, системи державних закупівель, регулювання оподаткування.

Одним із напрямів економічної політики країн, що розвива­ються, стала націоналізація іноземної власності, головним чином гірничодобувних підприємств та плантацій. Основна хвиля на­ціоналізації припала на 1970-ті роки. Націоналізація, ліквідація концесійної форми підприємництва та екстериторіальності іно­земних компаній, обмеження експлуатації ними природних і людських ресурсів поклали край пануванню позаекономічних методів експлуатації. Втім, націоналізація далеко не завжди при­водила до повного розриву з іноземними компаніями. Техноло­гічна залежність від розвинутих країн вимагала проведення краї­нами, що розвиваються, гнучкої протекціоністської політики. Без цього прискорення модернізації відсталих господарських струк­тур було неможливим.

Стратегічним напрямом ліквідації економічної відсталості країн світової периферії стала індустріалізація економіки, насам­перед прискорений розвиток переробної промисловості з метою забезпечити умови розширеного відтворення на національній ос­нові. Індустріалізація спричинювалася об’єктивними економіч­ними чинниками. По-перше, підвищення цін на готові вироби на внутрішніх ринках сприяло поступовому перерозподілові капіта­ловкладень на користь промисловості. По-друге, скорочення і стагнація експортних надходжень зменшували можливості ім­порту й призводили до виникнення хронічного дефіциту на внут­рішньому ринку. За таких умов будівництво підприємств для ви­робництва дефіцитної продукції ставало найефективнішим засо­бом для виходу зі скрутного становища.

З другої половини XX ст. індустріалізація у країнах, що роз­виваються, набуває певних особливостей, спричинених HTP. За­мість поетапної перебудови окремих галузей економіки виникла потреба в практично одночасній модернізації основних галузей, що вимагало великих зусиль від економічно слаборозвинених країн світової периферії.

В ході здійснення індустріалізації в 1960-ті роки поширили­ся концепції ендогенного розвитку, «нового внутрішнього по­рядку». їх характерна риса — наголос на максимальному вико­ристанні власних ресурсів. Логічним продовженням цих концеп­цій стала сформована в 1970-ті роки концепція «опори на власні сили», тобто створення галузей, які могли б задовольнити основ­ні внутрішні потреби. На функціонально-економічному рівні стратегія самозабезпечення втілилася в політиці імпортозамі- - щення, до якої свого часу вдавалися майже всі розвинуті країни л CBlTJ'.

Курс на заміщення імпорту промислових товарів місцевим ви­робництвом супроводжувався захистом національної промисло­вості від впливу світового ринку. Політика імпортозамшіення здійснювалася на початковому етапі індустріалізації й сприяла значній диверсифікації виробництва, формуванню власних кадрів тощо. Цей етап закінчився для ряду країн Азії наприкінці 1960-х років, Африки —до середини 1970-х років. У багатьох країнах індустріалізація супроводжувалася відповідними аграрними пе­ретвореннями, які усували перепони на шляху модернізації сіль­ського господарства, забезпечували приплив у промисловість де­шевої робочої сили.

Заміна імпорту споживчих товарів внутрішнім виробництвом, створення галузей важкої промисловості певною мірою сприяли формуванню незалежної економічної політики. Водночас низька купівельна спроможність населення гальмувала подальший про­грес продуктивних сил. Крім того, імпортозамішення породжує додатковий попит на продукцію виробничого призначення, на­півфабрикати, допоміжні матеріали, тобто знов-таки імпортні то­вари. Тому частина обробної промисловості могла функціонува­ти тільки завдяки обмеженню конкурентного імпорту, прямим і непрямим державним субсидіям. Загострення енергосировинних проблем у світовому господарстві в 1970-ті роки сприяло розвит­кові в країнах, що розвиваються, матеріале- й енергоємних галу­зей, а це спричинило збільшення імпорту машин та обладнання. Підтримка фінансової бази цих галузей вимагала істотного роз­ширення експорту їх продукції.

У соціально-політичному плані перехід від імпортозаміщення до експортної орієнтації втілив компроміс трьох сил: національ­ної буржуазії, держави та іноземного капіталу. Окремо жодна з них не могла самостійно здійснювати перебудову господарства і розв’язувати широкомасштабні проблеми розвитку. Втім, у ве­ликих країнах, що розвиваються, експорт готових виробів має обмеження як стимулятор економічного зростання. Наприклад, збільшення вивезення готових виробів на 1 % забезпечувало при­ріст ВВП на Тайвані до 0,15 %, тоді як в Індії — на 0,08 %, у Бра­зилії — на 0,01 %. Тож розширення експорту у великих країнах є не стільки джерелом економічного зростання, скільки інстру­ментом усунення диспропорцій і поліпшення технологічної струк­тури. Деякі країни, не маючи значних запасів сировини, за допо­могою іноземного капіталу змогли інтегруватися в Mllll, що сприяло створенню сучасного господарського механізму і повні­шому використанню їхніх конкурентних переваг. Особливо яск­раво це виявилося в невеликій групі країн, зокрема в Південній Кореї та на Тайвані.

Глибокі світогосподарські кризи 1970—1980-х років, різкі зрушення у структурі виробництва і міжнародному поділі праці, ускладнення економічних і соціальних умов виходу країн, що розвиваються, на світові ринки, їхня величезна зовнішня забор­гованість призвели до порушень відтворення і посилення впливу зовнішніх чинників на їхній розвиток. Протягом 1980-х років міжнародні організації примушували країни, що розвиваються, приймати відкриту стратегію розвитку, приділяючи особливу увагу розширенню ринкового простору, зниженню імпортних бар’єрів, зміні валютних курсів. Рух у цьому напрямі був цент­ральною метою програм надання позик міжнародними фінансо­вими організаціями.

У сучасних умовах з огляду на дефіцит державного бюджету, інфляцію, суттєвих змін зазнає підприємницька роль держави. Стимулювання розвитку за відносного звуження власної фінан­сової бази державного сектору вимагає збільшення зовнішніх по­зик. Ставши гарантом обслуговування зовнішніх боргів, держава змушена обмежувати свої економічні й соціальні функції. Особ­ливе місце в економічній політиці країн, що розвиваються, нале­жить структурній і стабілізаційній політиці. Заходи структурної перебудови охоплюють лібералізацію торговельного режиму, підвищення ефективності державних витрат, перебудову оподат­кування з метою сприяння інтенсифікації виробництва, лібералі­зацію ціноутворення, поліпшення управління державними під­приємствами. У політиці стабілізації країни, що розвиваються, виходять із того, що головною причиною інфляції є зміна попиту, і як основний метод боротьби з інфляцією використовують об­межувальні грошово-кредитні заходи.

Як показує практика, переорієнтація політики з імпортозамі- шення на відкриту економіку викликає великі складності. Мит­ний захист сприяє розвиткові стратегічно важливих для націо­нальної економіки й потенційно життєздатних виробництв, які певний час не можуть обійтись без державної підтримки. Під­тримання стабільного валютного курсу послаблює інфляційний тиск, що відповідає інтересам державних і приватних отримува­чів іноземних кредитів. Однак у більшості випадків стабілізацій­ні заходи призводять до скорочення сукупного попиту, падіння рівня інвестицій, стагнації і спаду виробництва. Споживання, як правило, скорочується. Відтак здійснення програм МВФ і МБРР не дало очікуваного ефекту. За два останні десятиріччя із 55 країн, що розвиваються, 27 мали від’ємні темпи приросту ВВП на душу населення, 13 країн зазнали невдачі у структурній перебу­дові, у 8 країнах погіршилися соціальні показники. Тільки 7 кра­їн із 55 у 1980-ті роки досягли показників, що відповідали біль­шій частині стандартів успішної структурної перебудови. Це Південна Корея, Індонезія, Таїланд, Китай, Пакистан, Туреччи­на і Туніс

Такі результати здійснення заходів щодо посилення відкрито­сті економіки та в напрямі структурної перебудови визначаються багатьма чинниками. Дезінтегрованість соціально-економічних структур, а також політика країн-донорів спричинили низьку ефективність використання іноземної допомоги. Зросла дефіцит­ність платіжних балансів, звідси — значне обмеження імпорту. Кризи платіжних балансів змушували країни, що розвиваються, вдаватися до позик, які часто надавалися на умовах лібералізації зовнішньоекономічної політики. Пільгові позики не змогли ком­пенсувати несприятливого розвитку експортної торгівлі, особли­во сировинними товарами. Лібералізація зовнішньоторговельно­го режиму в країнах «третього світу» поліпшила умови торгівлі для розвинутих країн. Тут доречно згадати постулат Р. Пребіша і Г. Зінгера про те, що фундаментальну довгочасну асиметрію між двома глобальними підсистемами важко подолати через лі­бералізацію міжнародних ринків товарів і капіталу. У багатьох випадках вільна торгівля може зберігати або поглиблювати дис­пропорції у світовому господарстві.

Зниження цін на сировинну продукцію країн, що розвивають­ся, супроводжувалося тенденцією до девальвації їхніх національ­них валют, особливо в країнах з високим рівнем заборгованості й дефіцитом платіжного балансу. Таким чином, перебудова госпо­дарського механізму за жорсткими неокласичними рецептами виявилася неефективною в багатьох країнах, що розвиваються. Вона не привела ані до економічного зростання, ані до суттєвого розширення фонду особистого споживання і збільшення норми особистих нагромаджень. Звільнення цін, особливо на імпортні товари, лягло додатковим тягарем на підприємницькі структури, які мали обмежений доступ до кредитів. Сповільнилися темпи розвитку промисловості й індустріалізації

Реалізація ідеї колективної опори на власні сили потребувала визначення країнами, що розвиваються, спільної лінії, колектив­них дій з метою зміцнення своїх позицій у світовій економічній системі, подолання економічної нерівності. В 1970-х роках були прийняті комплексні програми, що передбачали перебудову сві- тогосподарських зв’язків і створення нової структури міжнарод­них економічних відносин. VI спеціальна сесія ГА OOH (1974 р.) прийняла Декларацію про встановлення нового міжнародного економічного порядку (НМЕП) та Програму дій з її реалізації. Програма НМЕП передбачала:

— стабілізацію експортних цін та експортних надходжень за сировинні товари,

— введення індексації цін на сировину, яка експортується, відповідно до зростання цін на товари, імпортовані з розвинутих держав;

— збільшення обсягів фінансування економічного розвитку країн, що розвиваються, до 1% ВВП кожної розвинутої країни, яка надає цю допомогу;

— поліпшення умов надання позик та кредитів, цілковите скасування боргів найменш розвинутих країн, особливо тих, які не мають виходу до моря або лежать на островах;

— надання країнам, що розвиваються, вагомого сприяння у створенні національного промислового виробництва;

— встановлення контролю над діяльністю THK через прий­няття спеціального кодексу їх поведінки, який би регулював їхні відносини з країнами місцезнаходження;

— перегляд дискримінаційних положень статутів міжнарод­них кредитно-фінансових установ, особливо МВФ і МБРР;

— перерозподіл світового суспільного продукту на користь слабких країн через виплату компенсації за економічні збитки, заподіяні коливанням цін на сировину та зростанням інфляції; надання країнам, що розвиваються, односторонніх преференцій, інших пільг тощо.

Програму НМЕП не здійснено й досі. Багато її положень ли­шилися на папері. Головна причина цього полягає в тому, що розвинуті країни не бажають вживати кардинальних заходів для зміни створеної в минулому системи міжнародних економічних відносин. Та й саму програму не можна визнати досконалою. По- перше, прийняті документи мали здебільшого рекомендаційний, а не обов’язковий характер, що створювало можливості для сва­вільної поведінки окремих держав. Наприклад, СІЛА в 1975 р. на спеціальній сесії ГА OOH виступили проти надання країнам, що розвиваються, повного контролю над своїми природними ресур­сами. По-друге, багато вимог, які країни, що розвиваються, вису­нули в програмі НМЕП, були надмірними і не відбивали реально­го співвідношення сил у світовому господарстві. їх прийняття в середині 1970-х років значною мірою зумовлювалося паливно- енергетичною кризою, дією молодих держав єдиним фронтом, що викликало певну розгубленість розвинутих країн. Уже з 1980-х років їх готовність широкомасштабно допомагати «третьому сві­тові» помітно підупала.

Особливе значення в системі економічної політики країн, шо розвиваються, мас регіональне співробітництво між ними На американському континенті країни, що розвиваються, створили такі інтеграційні об’єднання, як Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (JIABT) та створена на її базі Латиноамерикансь­ка асоціація інтеграції (ЛА1), Амазонський пакт, Андська та JTa- Платська групи, Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР). Здебільшого острівні держави об’єднує Карибське спів­товариство (КАРИКОМ). В Азії це — Асоціація держав Півден­но-Східної Азії (АСЕАН), Асоціація регіонального співробітниц­тва Південної Азії (CAAPK). На Близькому Сході — Арабський спільний ринок (ApCP), Ліга арабських держав (ЛАД). В Африці — Економічне співтовариство держав Західної Африки (EKO- BAC), Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕ- AK), Зона преференційної торгівлі Східної та Південної Африки (ПТА), Південноафриканська конференція з координації розвит­ку (САДКК) тощо.

На відміну від інтеграції розвинутих країн, економічне спів­робітництво країн, що розвиваються, не підготовлене достатньою мірою попереднім розвитком продуктивних сил, а викликане по­требами ліквідації техніко-економічної відсталості Створюючи регіональні об’єднання, країни, що розвиваються, декларували різні ділі, як економічні, так і позаекономічні. Проте можна виді­лити деякі ключові напрями їхніх зусиль. Це насамперед приско­рення економічного зростання за допомогою використання ефек­ту масштабів економіки, регіональної спеціалізації, залучення іноземних інвестицій. В Африці, наприклад, важливим чинником створення регіональних угруповань є подолання вузьких рамок внутрішніх ринків, стимулювання економічного зростання. Ос­нову інтеграційної політики латиноамериканських країн стано­вить лібералізація економічної політики всередині угруповань у поєднанні з протекціоністською політикою відносно третіх країн, що сприяє посиленню конкурентоспроможності місцевої проми­словості. Однак у цілому процеси інтеграції країн, що розвива­ються, відбуваються повільно. Це пояснюється, зокрема, сильни­ми позиціями іноземного капіталу розвинутих країн у багатьох галузях економіки

Наприкінці 1980 — на початку 1990-х рр. у більшості латино­американських країн були здійснені реформи, які істотно змінили характер економічного розвитку. До початку 1980-х рр. у регіоні традиційно значним було державне втручання в економіку, у ши­роких масштабах здійснювалася політика заміщення імпорту і його обмеження. Метою реформ було створення ліберальної рин­кової системи, що характеризується перемиканням держави на непрямі (в основному фінансові й фіскальні) методи економічно­го регулювання й орієнтацією на відкрите й глибоке залучення країн Латинської Америки у світогосподарські процеси. До нині в регіоні істотно скорочена частка державного сектору, зріс сту­пінь відкритості економіки. Це стало можливим у результаті при­ватизації багатьох державних підприємств, реформи фінансової системи, податкової реформи, лібералізації зовнішньої торгівлі, реформи трудових відносин. Масштабна приватизація державної власності здійснена в більшості латиноамериканських і кариб­ських держав. Сьогодні приватизація майже завершена в Чилі, вступила в завершальну стадію в Аргентині й Мексиці

Початок активної політики приватизації в Латинській Америці було покладено у зв’язку з реалізацією неоліберальної моделі в Чилі після скинення уряду C Альенде. Спочатку уряд генерала А. Піночета повернув колишнім власникам більшість підпри­ємств, які були експропрійовані або насильно захоплені в період перебування при владі уряду Народної єдності. Потім приватиза­ція торкнулася великих підприємств, які протягом тривалого часу становили основу державного сектору. У результаті з початку і970-х до середини 1990-х рр. число державних підприємств ско­ротилося із 600 до 40.

Приватизація в Чилі проводилася продумано і послідовно, в міру зміцнення національних фінансово-промислових груп. Особ­ливо обережно підходив уряд до приватизації міднорудної про­мисловості — основи чилійської економіки. Приватний сектор допускався лише на нові родовища, а старі, добре освоєні й добре оснащені, залишалися під управлінням державної корпорації. Однією з особливостей проведеної в Чилі приватизації був роз­продаж акцій приватизованих підприємств зайнятим на них ро­бітникам та службовцям.

У 1990-х рр. процес приватизації бурхливо відбувався в Ар­гентині. Цьому сприяло прийняття в 1989 р. закону, що прирів­нював у правах іноземного інвестора з національним. Інозем­ний капітал одержав доступ практично в усі галузі національ­ної економіки У результаті 28 % колишньої державної власно­сті перейшло в руки американського капіталу, 24 % — іспансько­го. В енергетику прийшов у більших розмірах чилійський ка­пітал

Завдяки прийнятим у 1988 р. поправкам до Конституції, що дозволяли здійснювати приватизацію в нафтовій промисловості, електроенергетиці, фінансовій сфері, цей процес почав активно здійснюватися у Бразилії. Були приватизовані підприємства, що належали як федеральному уряду, так і місцевим органам влади. Процес цей здійснювався планомірно, без поспіху. Найбільша в країні гідроелектростанція Ітайпу, атомні електростанції, що віді­грають важливу роль в енергозабезпеченні промисловості, не бу­ли включені в програму приватизації.

У Мексиці, де державний сектор традиційно відігравав важли­ву роль в економічному й соціальному розвитку, процес привати­зації почався після фінансової кризи 1982—1983 рр., що потряс країну. Насамперед був здійснений розпродаж збиткових дер­жавних підприємств, які мали найбільшу зовнішню заборгова­ність. На початку 1990-х рр., коли уряд К. Салінаса де Гортарі взяв рішучий курс на лібералізацію економіки, темпи приватиза­ції різко зросли. У програму приватизації були включені най­більші підприємства гірничорудної промисловості, чорної мета­лургії, авіаційного транспорту, зв’язку, найбільші банки. За мас­штабами приватизації й доходами від її проведення Мексика по­сідала лідируючі позиції серед країн регіону.

Початок 1990-х рр. відзначений бурхливим процесом прива­тизації в Перу. Цьому сприяла домовленість уряду Перу із МВФ про використання частини отриманих від приватизації коштів на соціальні потреби. Таким чином, уряд дістав політичну підтрим­ку мас у проведенні приватизації. У 1992—1993 р. низку держав­них підприємств, у тому числі таких великих, як Aeponepy, було продано американським, чилійським, мексиканським і панамсь­ким компаніям. Була продана велика кількість бензозаправок, що належали державній компанії Петро-Перу. У 1994 р. іспанській компанії Телефоніка були продані дві перуанські телефонні ком­панії, а консорціуму іспанських, чилійських і перуанських фірм — велика енергетична компанія Електорліма. У цьому ж році був прийнятий закон, що дозволяє приватизувати державні землі, які пустують, а також купувати приватним особам акції державних сільськогосподарських підприємств, У 1995 р, іспанський банк Більбао-Віскайя придбав контрольний пакет акцій державного банку Континенталь, а інший іспанський банк — Сантандер- Банку Меркантиль — і Банку Інтерандіно.

У цілому, за період з 1990 до 1994 р. у латиноамериканських країнах було приватизовано 694 підприємства, з яких 210 під­приємств первинного сектору, 180 промислових підприємств, 167 підприємств інфраструктури, 53 фінансові установи. У роз­пал процесу роздержавлення (1992—1993 р.) на Латиноамери­канські країни припала понад третина сумарної вартості об'єктів, приватизованих у всіх країнах світу. У 1996 р. у регіоні у приват­ні руки було передано власності на суму близько 15 млрд дол., або 17 %, світових надходжень від приватизації. У бюджети країн регіону за 1990—1994 рр. від приватизації надійшло 59 млрд дол., що становило 0,89 % ВВП. Найбільші надходження від при­ватизації були в Мексиці (24,3 млрд дол.), в Аргентині (18,5 млрд дол.) і Бразилії (9,1 млрд дол.). У 1997 р. за масштабами продажу держвласності на перше місце у світі вийшла Бразилія. Необхід­но зауважити, що 39,7 % доходів від приватизації становили до­ходи від продажу підприємств і фінансових установ іноземним компаніям. Основна маса підприємств (551) була продана прямо, інші — через аукціони або передані в управління, здані в конце­сію або оренду, оформлені як спільні підприємства.

Починаючи з 1980-х рр. у більшості латиноамериканських країн були проведені реформи фінансової системи. Ці реформи включали:

— скасування обмежень відсотків ставки, оскільки низькі від­соткові ставки в умовах високої інфляції утрудняли акумулюван­ня ресурсів банками;

— зменшення частки обов’язкового резервування в середньо­му до 15%;

— скорочення програм кредитування за пільговими ставками;

— приватизацію державних комерційних банків;

— підвищення ролі Центральних банків, посилення їхньої не­залежності від уряду й Міністерства фінансів.

У результаті вжитих заходів відбулося помітне зміцнення по­зицій іноземного капіталу в банківській сфері. Так, в Аргенти­ні в результаті надання однакових прав місцевим та іноземним фінансово-кредитним установам зросла роль іноземних банків. На їхню частку припадає тепер 3/5 усіх кредитних операцій у країні.

У Бразилії високі темпи інфляції й високі процентні ставки на початку 1990-х рр призвели до зростання спекулятивних опера­цій банків. Висока прибутковість внутрішніх цінних паперів від­волікала коштів великих (насамперед банків) і дрібних націо­нальних вкладників і не сприяла зростанню виробничих інвести­цій. Як тільки фінансова стабілізація була досягнута, багато бан­ків, що заробляли раніше на спекулятивних операціях, виявилися банкрутами.

Реформа податкової системи була націлена на розвиток під­приємницької ініціативи й усунення привілеїв. Так, в Аргентині під час прийняття нового тексту Конституції в 1994 р. включили в її текст питання про механізм збору податків. Була спрощена система оподатковування, скорочене число видів податків з 25 до 5, що включають ПДВ, податок на прибуток, акцизи на вино­горілчані й тютюнові вироби, податок на нерухомість і прибут­ковий податок. Вжито заходів і щодо виховання відповідальності населення за сплату податків, включаючи введення у школах за­нять про значимість податків для економічного розвитку. Особ­ливістю податкової реформи в Чилі було встановлення невисо­кого податку на прибуток, наголос робився на податок з фізич­них осіб і ПДВ. Уряд Бразилії вміло використовував податкову політику для регулювання фінансового ринку. Був установлений 7-відсотковий податок на іноземні інвестиції в короткостроко­ві облігації й 5-відсотковий — на інвестиції в приватизаційні фонди.

У цілому по країнах були зменшені й диференційовані став­ки прибуткового податку, зменшилася частка митних зборів у за­гальних податкових надходженнях, зросла частка податків на споживання порівняно з прямими податками. Податкові ставки по країнах істотно різняться. Так, мінімальний податок на прибу­ток підприємств (15 %) установлений у Чилі, максимальний — у Гондурасі — 60 %. У більшості країн він коливається від 25 до ЗО %. Мінімальний податок на фізичних осіб (3 %) установлений у Мексиці, максимальний — у Чилі — 45 % В інших країнах він коливається від 15 до ЗО %. Мінімальний податок на додану вар­тість (5 %) установлений у Панамі, максимальний — в Уругваї — 22 %, В інших країнах він коливається від 10 до 18%. Проведені латиноамериканськими країнами реформи у сфері зовнішньоеко­номічних зв’язків націлені на лібералізацію зовнішньої торгівлі, потоків капіталу й валютних режимів

Починаючи зі світової кризи 1929—1932 р. у країнах регіону проводилася політика досить твердого регулювання зовнішньої торгівлі, що виражалося у встановленні високих мит, у вигляді виключення надання пільг імпортерам, заборони вивезення або ввезення окремих товарів. З початку 1990-х рр. уряди багатьох країн регіону проводять політику поєднання внутрішньорегіо- нальної відкритості з відкритістю економіки кожної країни для третіх країн. У результаті вжитих заходів середній рівень митних тарифів у країнах регіону знизився за 1990—1995 рр. із 44,6 до 13,1 %. У Бразилії в 1990—1994 рр. середнє значення митного тарифу знизилося з 45 до 14 %. В Аргентині до 1996 р. митні та­рифи були знижені в середньому до 13,9 %. У Чилі митні тарифи з 1991 р. збереглися на рівні 11 %. Під нетарифні обмеження потрапляє 11,4% імпортованих товарів, тоді як до початку ре­форм — 33,8%. З 1996 р. скасовані імпортні ліцензії практич­но для всіх товарів, крім зброї, військового спорядження й ряду медикаментів, що істотно спрощує процедуру ввезення закор­донної продукції. У разі імпорту звільнені від ПДВ продовольчі товари, послуги, пов’язані з утворенням і охороною здоров’я, з державним комунальним господарством і видавничою діяль­ністю. Скасовано обов’язковий продаж валюти експортерами, відкриття імпортних депозитів. Знято обмеження на вивезення капіталу.

Більші зміни відбулися в установленні валютного режиму. До початку реформ у країнах ЛА, як правило, застосовувалися фік­совані валютні курси, яким, крім того, властива множинність. Наслідком цього став значно поширений нелегальний валютний ринок, ціни на якому були вищі порівняно з офіційним курсом, наприклад у Сурінамі — у 8,5 разу, у Бразилії — в 2,7, в Арген­тині — в 2, у Перу — в 2,8 разу. Після лібералізації валютного курсу різниця між нелегальними й офіційним валютними курса­ми майже зникла.

У результаті припливу в більших обсягах іноземного капіталу центральні банки деяких країн регіону змушені були скуповувати іноземну валюту, щоб уникнути надмірного подорожчання наці­ональної грошової одиниці. Однак, незважаючи на вжиті заходи, в 1997 р. у багатьох країнах відбулося подорожчання національ­ної грошової одиниці. У деяких країнах регіону (найяскравіший приклад — Аргентина) стабільність грошового обігу ґрунтується на досить твердій прив’язці національної валюти до долара США або до кошика твердих валют (як у Бразилії). Проте зростання курсу національної грошової одиниці призводить до падіння кон­курентоспроможності експорту й до зростання дефіциту торго­вельного й платіжного балансів (в Аргентині, наприклад, з 1990 по 1997 р. імпорт виріс у 7,4 разу, а експорт — удвічі).

Істотні зміни відбулися в трудових відносинах. Законодавчо встановлена тривалість робочого тижня (в Аргентині, Болівії, Чилі, Уругваї’ — 48 годин, у Бразилії — 44 години, у Мексиці, Еквадорі, Барбадосі — 40 годин), виплата понаднормових, до­плата за нічні зміни, за роботу у вихідні дні. Визначено пенсій­ний вік (для чоловіків 60—65 років, для жінок 55—60 років). Ви­плачуються допомога з безробіття (залежно від країни в обсязі від однієї до чотирьох мінімальних заробітних плат протягом 4— 12 місяців).

Реформи в державах Латинської Америки орієнтувалися пе­редусім на досягнення макро економічної стабілізації. Проведен­ня фіскальних реформ і збільшення збору податків, значне зни­ження державних видатків, а також надходження від приватизації дали змогу більшості країн регіону скоротити дефіцит бюджету, а деяким із них навіть досягти його позитивного сальдо. Нейтралі­зація бюджетного дефіциту як головного чинника інфляції протя­гом десятиліть привела до різкого вповільнення росту цін. Темп приросту цін кінцевого споживання в середньому по 22 країнах регіону скоротився з 900 % у 1993 р. до 10,5 % в 1997 р.

За всіх розходжень ситуацій в окремих країнах ЛА не можна не бачити спільного знаменника післяреформеного періоду — пожвавлення господарської діяльності, активізації підприємниц­тва, нарощування обсягів виробництва й зовнішньої торгівлі. За оцінками експертів Міжамериканського банку розвитку (MAbP) у цілому по ЛА реформи сприяли підвищенню середньорічних темпів приросту ВВП і рівня реального ВВП (на 1,9%) надушу населення (на 12 %).

Попри серйозні досягнення у сфері макроекономічної й фі­нансової стабілізації в багатьох країнах вона ще не набула незво- ротного характеру. Так, у ряді держав (включаючи Аргентину й Бразилію) останнім часом загострилася проблема бюджетного дефіциту, що досяг 4—5 %. Наслідком цього є загрозливе зрос­тання внутрішнього боргу.

У процесі здійснення проринкових перетворень у ЛА практич­но повсюдно зросли диспропорції між окремими районами. Ве­ликі території Аргентини, Бразилії, Колумбії, Мексики й Перу перетворилися в «депресивні». Ці ж райони характеризуються значним відставанням у реалізації реформ. Неминучим стає зрос­тання не тільки соціальної напруженості, а й розбіжностей між центром і провінційною владою. До негативних підсумків ре­форм належить падіння життєвого рівня значної частини насе­лення, зростання майнової нерівності, «вимивання» середніх со­ціальних верств. Тільки Чилі, та й то лише з 1990 р., удало­ся забезпечити приріст реальної заробітної плати. В Аргентині, Бразилії й Мексиці вона дотепер не перевищила рівня початку 1980-х рр., а в Перу — 1970-х рр. Невдоволення мас результата­ми реформ у ряді випадків перетворилося в головну перешкоду для їх продовження.

Відкриття «клапана» політичної демократії вже не компенсує зростання соціальної напруженості. У різних державах регіону ця ситуація характеризується різним ступенем гостроти. В одних країнах правлячі кола усвідомили небезпеку ігнорування зроста­ючого розриву між результатами економічних перетворень і со­ціальною дійсністю. В інших усвідомлення приходить лише під тиском знизу. Сьогодні багато хто в регіоні прийшов до розумін­ня того, що епоха раннього антисоціального неолібералізму ми­нула. Практика показує, що на зміну приходять моделі економіч­ної політики, в які все більше вбудовуються елементи соціаль­ного захисту (приклад — Чилі й Бразилія). В інших випадках (приклад Мексики) правлячі кола починають пригальмовувати раніше прийняті й погано програмовані на майбутнє напрямки ринкової трансформації стратегічно й соціально значимих секто­рів виробничої й невиробничої сфер.

За всіх витрат, а в ряді випадків і певних якісних втрат на ета­пі ринкових трансформацій, у країнах JlA наявний підсумок принципового значення — витиснення на узбіччя суспільно- економічного розвитку архаїчних соціальних і господарських структур, що стримували процес модернізації й динамічного включення держав репону в міжнародний обмін. При цьому країни JIA формують власну національну модель економічного відновлення, в якій переважає лінія — «переробна» модернізація, тобто йдеться про реорганізацію існуючих галузей через переве­дення технологій на ефективнішу основу, а продукту — у форму, адекватну передовим стандартам, через упровадження в тради­ційні галузі схем сучасного менеджменту й господарської ло­гістики.