2.4. Адміністративна відповідальність за порушення у сфері ліцензування торговельної діяльності

Встановлення режиму ліцензування у сфері торговельної діяльності передбачає формування не лише правил обігу певного виду товару, механізму контролю за діяльністю ліцензіатів, а й механізму захисту порушених прав і притягнення правопорушників до відповідальності, що містять певні позбавлення та обмеження майнового та іншого характеру [342, с.

Суб’єктами адміністративної відповідальності за порушення законодавства щодо ліцензування торговельної діяльності є як фізичні, так і юридичні особи, які набули ліцензію (зобов’язані були набути ліцензію) на право провадження певного виду торговельної діяльності. Так, Закон про ліцензування та ГК України вказують, що суб’єктами відповідальності у сфері ліцензування є юридичні особи та фізичні особи – підприємці, які здійснюють торговельну діяльність, що підлягає ліцензуванню. При цьому відповідно до Закону про ліцензування це є ліцензіати (фізичні особи – підприємці та юридичні особи, які набули ліцензію у встановленому порядку), що є вужчим, ніж це передбачено ГК України, який вказує, що суб’єктами відповідальності є суб’єкти господарювання. Водночас, потрібно звернути увагу на положення Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 р. (далі – КпАП України), який поділяє фізичних осіб – суб’єктів адміністративної відповідальності на три групи, а саме: фізичні особи, які працюють за наймом, фізичні особи - підприємці та фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без державної реєстрації [346].

Щодо притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності, то КпАП України не містить відповідних положень, але норми інших законів України передбачають притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності. Судова практика також визнає юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності за порушення у сфері ліцензування торговельної діяльності. Зокрема, відповідний висновок випливає з постанови Вищого господарського суду України від 16.08.2001 р. № 6/98-24/433, в якій розглядалося питання щодо операцій з металобрухтом без ліцензії, що здійснювалися саме юридичною особою [347, с. 125-133].

Більшість учених вважають юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності [348, с. 83; 349, с. 26]. Я. Парцій вказує, що до адміністративної відповідальності можуть притягуватися фізичні особи – підприємці, юридичні особи та їх працівники [340, с. 46]. Д. Лук’янець, розглядаючи проблеми адміністративної відповідальності юридичних осіб, вважає, що юридична особа є деліктоздатною і поряд з цивільно-правовою відповідальністю може нести й адміністративну відповідальність [350, с. 55]. І.П. Голосніченко наголошує, що в проекті КпАП України передбачені зупинення дії ліцензії на певний вид господарської діяльності, анулювання ліцензії на певний вид господарської діяльності, скасування державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, що відповідно може застосовуватись як до фізичних осіб – підприємців, так і юридичних осіб [351, с. 23]. При цьому слід погодитися з позицією Д. Лилака, який зазначає, що неможливо за ту саму дію (наприклад, щодо відповідальності за здійснення торговельної діяльності без ліцензії) фізичних осіб притягувати до адміністративної відповідальності, а юридичну особу - до іншої [352, с. 25]. О.Т. Зима, розглядаючи проблеми адміністративної відповідальності юридичних осіб, пропонує щодо юридичних осіб застосовувати такі стягнення: попередження, штраф, конфіскацію предметів, що безпосередньо пов’язані зі скоєнням проступку, безоплатне вилучення незаконно добутих продуктів моря, анулювання дозволу чи ліцензії, зупинення певного виду діяльності, припинення юридичної особи [353, с.

Отже, аналізуючи законодавство, практику його застосування та позиції науковців, слід зробити висновок, що юридичні особи є суб’єктами адміністративних відносин, якщо їх поведінка регламентується нормами адміністративного права і, таким чином, за їх порушення вони можуть нести адміністративну відповідальність.

В цілому, до адміністративної відповідальності за порушення правил провадження торговельної діяльності у сфері ліцензування можуть притягуватися: ліцензіати, які набули ліцензію у встановленому порядку та здійснюють певний вид торговельної діяльності з порушенням ліцензійних вимог; фізичні та юридичні особи, які здійснюють діяльність без ліцензії; працівники ліцензіатів, які при виконанні посадових обов’язків порушили законодавство у сфері ліцензування торговельної діяльності.

Проте слід зазначити, що чіткої системи адміністративних санкцій, які можуть застосовуватися до суб’єктів господарювання в разі порушення законодавства про ліцензування, не існує. Причиною цього є відсутність вичерпного переліку санкцій, які можуть застосовуватися до правопорушників в сфері ліцензування торговельної діяльності як в Законі про ліцензування так і інших законах України. Таким чином, актуальним завданням є систематизація санкцій, які можуть застосувати органи ліцензування або інші уповноважені державою органи в разі порушення умов провадження торговельної діяльності, яка підлягає ліцензуванню.

При цьому слід вказати, що відповідно до статей 21 та 22 Закону про ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування щодо правопорушників можуть бути застосовані такі санкції: анулювання ліцензії та накладення фінансових санкцій у вигляді штрафів. Водночас, ст. 239 ГК України за порушення у сфері ліцензування передбачає застосування таких адміністративно-господарських санкцій, як вилучення прибутку (доходу), штраф, анулювання ліцензії та зупинення дії ліцензії, скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання, інші адміністративно-господарські санкції.

КпАП України також містить положення щодо відповідальності за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності, зокрема ст. 164 встановлює, що в разі заняття господарською діяльністю без ліцензії, якщо її отримання передбачено законом, винна особа притягується до адміністративної відповідальності.

Отже, у разі порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності органи державної влади можуть застосовувати до порушника заходи адміністративного впливу, які передбачені Законом про ліцензування та іншими актами законодавства, що випливає з обов’язку держави реагувати на один з видів неправомірної поведінки – адміністративний делікт (правопорушення, проступок) [356, с. 19; 357, с. 76]. Проте в цілому вищезазначені санкції не становлять єдиної системи і, отже, створюються передумови застосування різних видів стягнень, які закріплені в різних законодавчих актах, за однакові правопорушення. Виходячи з аналізу законодавства та позицій науковців, до адміністративних стягнень, що можуть бути застосовані за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності, на наш погляд, мають бути віднесені: попередження; зупинення дії ліцензії на визначений строк, необхідний для усунення порушення ліцензійних умов; штраф; арешт активів суб’єкта господарювання при здійсненні господарської діяльності без ліцензії; конфіскація предметів торгівлі та виручки; анулювання ліцензії; винесення рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання.

На мою думку, розглядаючи положення щодо адміністративної відповідальності в сфері ліцензування торговельної діяльності слід звернути увагу на заходи адміністративного примусу. Зокрема слід відрізняти заходи адміністративного примусу, які не мають наслідком притягнення особи до адміністративної відповідальності та власне адміністративні стягнення, які є різновидом адміністративної відповідальності. В юридичній науці адміністративно-правовий примус слід розглядати як владне, здійснюване в односторонньому порядку і у передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб’єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативних положень [18, с. 193-194]. Вчені зазначають, що такий поділ найбільш чітко відображає правоохоронне призначення адміністративного примусу [253, с. 415]. При цьому державний примус має певні особливості, а саме: його застосування здійснюється за допомогою спеціально уповноважених державою органів та на підставі правових норм, у регламентованих формах та з дотриманням спеціальних процедур [358, с. 11]. Тому слід відрізняти заходи адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері ліцензування торговельної діяльності, що спричиняють для порушника негативні наслідки у вигляді анулювання ліцензії або стягнення штрафу, від інших різновидів правових санкцій, які не є за своєю природою заходами відповідальності [139, с. 11]. З цих трьох складових, наприклад, розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов, на наш погляд, слід віднести до запобіжних заходів щодо правопорушень у сфері ліцензування торговельної діяльності [358, с. 33].

Однією з найпоширеніших санкцій, що застосовуються органами ліцензування у випадку порушень ліцензіатами законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності, є анулювання ліцензії. Відповідно до ст. 1 Закону про ліцензування анулювання ліцензії – це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на провадження певного виду господарської діяльності. Ст. 21 Закону про ліцензування визначає, що підставами для анулювання ліцензії є: заява ліцензіата про анулювання ліцензії; акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов; рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання; нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності; акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії; акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності; акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов; неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності; акт про відмову ліцензіата в проведенні перевірки центральним органом виконавчої влади у сфері інтелектуальної власності або спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

При аналізі підстав для анулювання ліцензії науковці вказують, що анулювання ліцензії може відбуватись як унаслідок правомірних дій чи подій, так і внаслідок порушення ліцензіатом вимог законодавства при здійсненні торговельної діяльності [66, с. 149]. Зокрема, ліцензія підлягає анулюванню у разі надання заяви ліцензіатом про анулювання ліцензії, рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання, відповідних документів, що свідчать про смерть фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності. Проте з аналізу поняття “анулювання ліцензії” відповідно до ст. 1 Закону про ліцензування випливає, що під анулюванням ліцензії, в першу чергу, розуміється адміністративне стягнення. А подання заяви про анулювання ліцензії подається органу ліцензування ліцензіатами без будь-якого обґрунтування, і ліцензія втрачає свою юридичну силу на підставі рішення ліцензіата. Також рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання (з певним застереженням) або надання нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності не можна пов’язувати з правопорушеннями в сфері ліцензування. Усі інші випадки є підставами для примусового анулювання ліцензії, заходом адміністративної відповідальності.

При цьому законодавча конструкція положень щодо анулювання ліцензії свідчить про те, що пріоритетом діяльності державних органів є збереження суб’єкта господарювання, який в разі виявлення недоліків має їх усунути, а в разі неможливості усунення або внаслідок свідомого ігнорування вимог законодавства ліцензія анулюється. Аналіз ст. 6 Закону про ліцензування визначає, що орган ліцензування разі виявлення порушень законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності видає розпорядження про усунення порушень законодавства протягом визначеного ним строку (за можливості), що є засобом оперативного впливу на недобросовісних ліцензіатів.

Розпорядження щодо усунення порушень ліцензійних умов не вважаються заходами адміністративної відповідальності, з одного боку, а з іншого – відповідні розпорядження видаються внаслідок виявлення порушення законодавства. Отже, вимога про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування є заходом адміністративного примусу, засобом адміністративного впливу на правопорушника (попередження), і ліцензіати мають вчиняти дії щодо усунення порушень ліцензійних умов провадження певного виду господарської діяльності з подальшим інформуванням про це органу ліцензування.

Рішення про анулювання ліцензії приймається тільки в разі неможливості усунення порушень ліцензійних умов [359] або невиконання у встановлений строк вимоги про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування. Так, орган ліцензування як санкцію за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності зобов’язує ліцензіата вчинити у встановлений строк дії щодо усунення недоліків та лише у випадку неможливості усунення або ігнорування вимог органу ліцензування виносить рішення про анулювання ліцензії. Зокрема, ліцензіат зобов'язаний повідомляти орган ліцензування про зміни, які відбулися в документах, що надавались для отримання ліцензії. У разі неподання відповідних документів для переоформлення ліцензії, що є грубим порушенням законодавства у сфері ліцензування, орган ліцензування має здійснити перевірку фактичних даних і скласти відповідний акт. Акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії, є підставою для анулювання ліцензії. Орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом 10 робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії відповідно до Закону про ліцензування. Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку. При чому предметом судового спору в разі подання позову до господарського суду має бути саме рішення про анулювання ліцензії, а не акти, на підставі яких воно було винесене. Викладені в цих актах обставини є підставою для прийняття рішення про позбавлення ліцензії [360, с. 52].

Особливий порядок анулювання ліцензії передбачено ст. 15 Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”, згідно з яким ліцензія анулюється шляхом прийняття органом, який видав ліцензію, відповідного письмового розпорядження на підставі: заяви суб'єкта підприємницької діяльності; рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності; несплати чергового платежу за ліцензію протягом 30 календарних днів від моменту призупинення ліцензії; рішення суду про встановлення факту незаконного використання суб'єктом підприємницької діяльності марок акцизного збору (щодо імпортерів); рішення суду про встановлення факту торгівлі суб'єктом підприємницької діяльності алкогольними напоями або тютюновими виробами без марок акцизного збору України; рішення суду про встановлення факту переміщення суб'єктом підприємницької діяльності алкогольних напоїв або тютюнових виробів поза митним контролем.

Крім поняття “анулювання ліцензії” в Законі про ліцензування використовується близьке за юридичними наслідками поняття “визнання ліцензії недійсною”. Законодавець, закріплюючи поняття “визнання ліцензії недійсною”, не дає його визначення, що унеможливлює встановити повною мірою його правову природу та зробити порівняльну характеристику з поняттям “анулювання ліцензії”. У Законі про ліцензування поняття “визнання ліцензії недійсною” пов'язується з компетенцією органів ліцензування та діями ліцензіатів. Так, ст. 6 Закону про ліцензування визначає, що орган ліцензування видає та переоформлює ліцензії, приймає рішення про визнання ліцензій недійсними, а ст. 14 встановлює правило, що орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії. Якщо заявник протягом тридцяти календарних днів з дня направлення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся до органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії, орган ліцензування має право скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недійсною. Також ст. 16 Закону про ліцензування визначає, що в разі переоформлення ліцензії орган ліцензування приймає рішення про визнання недійсною ліцензії, що була переоформлена, із внесенням відповідних змін до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня. При цьому є недійсною не переоформлена в установлений строк ліцензія [361, с. 45]. Також Законом про ліцензування передбачено, що в разі втрати або пошкодження ліцензії орган ліцензування приймає рішення про визнання недійсною ліцензії, що була втрачена або пошкоджена, із внесенням відповідних змін до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня та видачею дубліката ліцензії.

Отже, під недійсністю ліцензії можна розуміти не позбавлення ліцензіата права на здійснення торговельної діяльності, а позбавлення юридичної сили самого документа – ліцензії. Анулювання ліцензії тягне за собою втрату права здійснювати певний вид господарської діяльності, а в деяких випадках – заборону на отримання нової ліцензії протягом року з дати прийняття рішення органом ліцензування про анулювання ліцензії. Визнання ліцензії недійсною, як правило, має інші наслідки, оскільки недійсним визнається ліцензія як документ і з відповідного моменту припиняється діяльність, яка підлягає ліцензуванню. При цьому фахівці вказують, що на відміну від оскарження рішення органу ліцензування про анулювання ліцензії, оскарження рішення органу ліцензування про визнання ліцензії недійсною Законом про ліцензування не передбачено [360, с. 52].

Здійснення діяльності, що підлягає ліцензуванню, без отримання ліцензії може мати наслідком притягнення суб'єкта торговельної діяльності до юридичної відповідальності. Провадження торговельної діяльності за умови визнання ліцензії недійсною має ті самі наслідки. Проте, аналізуючи підстави за якими ліцензія визнається недійсною, маємо зазначити, що за Законом про ліцензування вони є різними, але в будь-якому випадку їх не слід розглядати як заходи адміністративної відповідальності. У перелічених вище випадках підстави визнання ліцензії недійсною необхідно поділити на дві групи: по-перше, це підстави, які є засобом адміністративного впливу на суб’єкта торговельної діяльності; по-друге, коли визнання ліцензії недійсною здійснюється за заявою ліцензіата органом ліцензування або на підставі вимог Закону про ліцензування.

Характеризуючи першу групу підстав визнання ліцензії недійсною, слід зазначити, що відповідно до ст. 14 Закону про ліцензування орган, який оформив ліцензію, має право скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недійсною. Підставою для прийняття відповідного рішення є факт ненадання документа про внесення плати за видачу ліцензії протягом встановленого Законом про ліцензування строку або якщо заявник не звернувся до органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії. Варто звернути увагу на факт можливості за однією підставою органом ліцензування прийняти одне з двох можливих рішень: скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання ліцензії недійсною. Недоліком Закону про ліцензування є можливість прийняття органом ліцензування одного з двох, різних за правовою природою, рішень, що є недопустимим. Водночас, потрібно окремо зупинитися на кожному з наслідків невнесення плати або не звернення до органу ліцензування за відповідною ліцензією.

Так, одним із наслідків невиконання заявником вимог Закону про ліцензування є скасування рішення про видачу ліцензії. Це примусовий захід, який застосовується до заявника, щодо якого прийнято рішення про видачу ліцензії, але який не виконує вимоги Закону щодо внесення плати за видачу ліцензії або не звертається до органу ліцензування з метою отримання відповідного документа. Відповідне рішення органу ліцензування позбавляє заявника права на отримання ліцензії на провадження певного виду торговельної діяльності, підставою для якого є порушення останнім вимог ст. 14 Закону про ліцензування. У цій конструкції, на наш погляд, недоцільно використовувати поняття “визнання ліцензії недійсною” на тій підставі, що недійсність ліцензії можлива у випадку, коли вона вже була видана ліцензіату, але в такому випадку на підставі обставин, визначених Законом про ліцензування, заявник втрачає право на отримання ліцензії за рішенням уповноваженого державного органу, а саме на підставі скасування рішення про видачу ліцензії. Тому вбачається за доцільне в такому випадку виносити рішення про анулювання ліцензії.

Проте у разі, коли ліцензіат був зобов’язаний переоформити ліцензію відповідно до ст. 16 Закону про ліцензування, проте не виконав цього обов’язку в установлений строк, ліцензія визнається недійсною. Водночас, відповідно до ст. 21 Закону про ліцензування однією з підстав для анулювання ліцензії є акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії. Отже, з одним юридичним фактом, а саме невиконання обов’язку переоформити ліцензію, пов’язується визнання ліцензії недійсною та анулювання ліцензії, яка уже відповідно до вимог Закону про ліцензування втратила свою чинність з моменту закінчення 10-денного строку, протягом якого мала бути переоформлена ліцензія. Проте спільним в обох випадках наслідком є втрата ліцензіатом можливості здійснювати ліцензований вид діяльності, і саме з моменту закінчення строку для переоформлення ліцензії, якщо цього не було зроблено, ліцензія є недійсною, ліцензіат втрачає право на провадження ліцензованого виду торговельної діяльності та його діяльність слід розглядати як безліцензійну. При цьому подальше рішення органу ліцензування про визнання ліцензії анульованою не потрібно, виходячи з того, що вона уже втратила чинність.

До другої групи підстав визнання ліцензії недійсною ми відносимо ті випадки, коли ліцензія визнається недійсною за заявою ліцензіата і потрібно отримати дублікат або переоформлену ліцензію. При цьому зберігаються строки чинності ліцензії та ліцензіат виконує інші вимоги ліцензійних умов, відбувається заміна бланка ліцензії, у якій зазначаються зміни щодо суб’єкта торговельної діяльності. Зокрема, у випадку втрати ліцензії, а також неможливості користування раніше виданою ліцензією видається дублікат ліцензії. У випадку коли закінчився строк чинності ліцензії, то не потрібно прийняття рішення про визнання ліцензії недійсною, виходячи з того, що після закінчення строку дії вона втрачає свою чинність. Тільки у випадку дострокового переоформлення ліцензії або у випадку видачі дубліката ліцензії ми вбачаємо необхідність прийняти рішення про визнання її недійсною.

Таким чином, при розгляді підстав щодо анулювання ліцензії та визнання ліцензії недійсною, на наш погляд, слід розмежувати ці положення залежно від юридичних підстав та відповідних наслідків. Анулювання ліцензії має застосовуватись як адміністративно-правова санкція у випадку невиконання або неналежного виконання норм Закону про ліцензування або інших нормативно-правових актів, зокрема ліцензійних умов, що регламентують провадження певних видів торговельної діяльності. Тому, на наш погляд, підставою для анулювання ліцензії має бути:

- акт про невнесення плати за видачу ліцензії суб’єктом господарювання;

- акт про не звернення ліцензіата у встановлений строк до органу ліцензування з вимогою про видачу ліцензії у випадку прийняття рішення про видачу ліцензії;

- акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;

- акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;

- акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності;

- акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

- акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;

- неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності;

- акт про відмову ліцензіата в проведенні перевірки органом ліцензування або спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

Визнання ліцензії недійсною має здійснюватися на підставі заяви ліцензіата (наприклад, у випадку переоформлення ліцензії) або подій, які унеможливлюють провадження ліцензіатом торговельної діяльності певного виду, зокрема, на підставі смерті фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності. Така конструкція дозволить розмежувати анулювання ліцензії як адміністративно-правову санкцію та інші підстави, коли ліцензія втрачає свою юридичну силу, що закріплено в Законі про ліцензування, та упорядкувати адміністративні санкції, що можуть застосовуватися в разі порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності. Зокрема, змішання цих понять призводить до різного розуміння їх природи [362]. Наприклад, ст. 15 Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” передбачає, що ліцензія анулюється та вважається недійсною з моменту одержання суб'єктом підприємницької діяльності письмового розпорядження про її анулювання. У цьому випадку законодавець має лише вказати про анулювання ліцензії, яка на підставі відповідного рішення унеможливлює здійснення торговельної діяльності зазначеними товарами.

Тому з метою розмежування понять “анулювання ліцензії” та “визнання ліцензії недійсною” потрібно в Законі про ліцензування закріпити поняття “недійсна ліцензія”, під якою слід розуміти втрату ліцензією як документом юридичної сили, що має наслідком неможливість здійснювати ліцензіатом господарську діяльність на підставі цього документа дозвільного характеру, на підставі рішення органу ліцензування, яке приймається згідно із заявою ліцензіата або на підставі вимог Закону про ліцензування. Маємо зазначити, що визнання ліцензії недійсною не слід розглядати як захід юридичного примусу. Щодо визнання ліцензії недійсною, то вона втрачає свою силу в разі: подання заяви ліцензіатом про визнання ліцензії недійсною; прийняття рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання; подання нотаріально засвідченої копії свідоцтва про смерть фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності; заяви ліцензіата про переоформлення ліцензії; заяви ліцензіата про видачу дубліката ліцензії.

При виявленні порушень законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності поряд з анулюванням ліцензії окремі законодавчі акти передбачають наявність такого засобу впливу на порушника ліцензійних умов, як зупинення дії ліцензії на певний строк. Проблема застосування такого заходу адміністративного впливу полягає в тому, що ця санкція не закріплена у Законі про ліцензування і після набуття ним чинності застосування такого заходу, як призупинення дії ліцензії було неправомірним, за винятком випадків, коли даний захід передбачений законами, що регулюють відносини визначені у ст. 2 Закону про ліцензування [363, с. 17]. Проте після набуття чинності ГК України органи ліцензування можуть застосовувати в разі виявлення порушень ліцензійних умов у діяльності ліцензіата такий захід як призупинення дії ліцензії у відповідності до статей 239, 246 ГК України. Також ст. 15 Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” визначає, що дія ліцензії призупиняється у разі несвоєчасної сплати чергового платежу за ліцензію на підставі письмового розпорядження органу, який видав ліцензію, на термін до сплати заборгованості. При цьому дія ліцензії вважається призупиненою з моменту одержання суб'єктом підприємницької діяльності письмового розпорядження органу, який видав ліцензію, а її дія поновлюється з моменту зарахування відповідного чергового платежу за ліцензію до бюджету. Цей Закон встановлює, що призупинення ліцензії - це тимчасове позбавлення суб'єкта підприємницької діяльності права на провадження зазначеної в ліцензії діяльності в разі несплати чергового платежу за ліцензію. Аналогічний захід впливу на порушника ліцензійних умов передбачено законами України “Про електроенергетику” та “Про державне регулювання ринку цінних паперів”.

При цьому потрібно зазначити, що даний захід застосовується за законодавством не тільки України, а приміром і Російської Федерації. Так, ст. 13 Федерального Закону Російської Федерації “О лицензировании отдельных видов деятельности” передбачено, що органи ліцензування можуть зупиняти дію ліцензії в разі неодноразових порушень або грубого порушення ліцензіатом ліцензійних умов певного виду з визначенням строку усунення порушення ліцензійних умов ліцензіатом, який не може бути більше шести місяців. У випадку коли ліцензіат не усунув відповідного порушення протягом встановленого органами ліцензування строку ліцензія підлягає анулюванню [332, с. 39]. Таким чином, даний захід впливу має досить широке поширення та його застосування дозволяє захистити інтереси як споживачів продукції, але без застосування до ліцензіатів заходів відповідальності.

Тому вважаємо за необхідне закріпити у ст. 21 Закону про ліцензування положення про те, що у випадку коли орган ліцензування видав розпорядження про усунення порушень ліцензіатами у сфері ліцензування торговельної діяльності, він може зупинити дію ліцензії на строк усунення порушень ліцензійних умов. При цьому у випадку можливості заподіяння шкоди здоров’ю та охоронюваним інтересам громадян або держави цей захід має застосовуватись обов’язково, наприклад, коли реалізація певної продукції може заподіяти шкоду охоронюваним правам та інтересам суб’єктів права. У науковій літературі одним із видів зупинення дії ліцензії пропонується визначити її відкликання на певний період [364, с. 90]. Проте це фактично не буде відрізнятися від вилучення ліцензії у підприємця або анулювання ліцензії, якщо вона не буде повернута. Тому не вважаємо за можливе застосування такого заходу впливу на правопорушника – ліцензіата з метою захисту публічних інтересів, як відкликання ліцензії.

Поряд з анулюванням ліцензії до осіб, які порушують законодавство щодо ліцензування торговельної діяльності, відповідно ст. 22 Закону про ліцензування та ст. 239 ГК України застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів. Ми підтримуємо науковців, що правова природа фінансових санкцій у вигляді штрафу та порядок їх застосування є адміністративно-правовою за своєю юридичною природою [358, с. 90]. При цьому фінансові санкції накладаються у порядку адміністративного провадження органами державної влади та їх посадовими особами, які здійснюють владно-розпорядчі функції, метою застосування фінансових санкцій є покарання правопорушника, що характерно для суто адміністративно-правових відносин [365, с. 13]. Отже, на наш погляд, суми, які стягуються у вигляді штрафів за порушення умов провадження господарської діяльності, а саме за порушення ліцензійних умов та здійснення торговельної діяльності без ліцензії, слід визначити як адміністративні штрафи, зокрема, які передбачені ГК України (адміністративно-господарський штраф), Законом про ліцензування (фінансові санкції у вигляді штрафів), КпАП України (адміністративні штрафи) та іншими законами України.

Так, ч. 3 ст. 241 ГК України закріплює положення, що штраф може застосовуватись у визначених законом випадках одночасно з іншими адміністративними санкціями, які передбачені ст. 239 Кодексу [366]. Отже, на думку дисертанта, у Законі про ліцензування потрібно передбачити можливість застосування поряд з накладенням штрафних санкцій також інших заходів адміністративної відповідальності за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності, в тому числі і анулювання ліцензії.

Прийняття рішення про стягнення штрафів відповідно до статей 20 та 22 Закону про ліцензування покладено на Держпідприємництво України та інші органи виконавчої влади, які здійснюють контроль за наявністю ліцензій, а саме податкові органи та інші органи виконавчої влади [295]. Поряд з цим, Держпідприємництво України в листі від 17.06.2002 р. вказав, що рішення про стягнення штрафів приймаються спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та органами державної податкової служби або судом [367]. Податкові органи відповідно до ст. 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” здійснюють перевірку наявності ліцензій. Щодо органів ліцензування, то відповідно до ст. 6 Закону про ліцензування повноваження з прийняття рішень про накладення штрафів не закріплені, що не дозволяє оперативно реагувати на порушення ліцензійних умов певного виду торговельної діяльності. Тому з метою оперативного реагування на порушення ліцензійних умов певного виду торговельної діяльності вважаємо за потрібне закріпити відповідні повноваження щодо накладення штрафів за органами ліцензування.

Також недоліком Закону про ліцензування є те, що він не встановлює розміру штрафів за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності в цілому та не диференціює їх залежно від ступеня порушення ліцензійних умов, що, зокрема, передбачено ст. 17 Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”. Так цим Законом встановлено, що за порушення норм щодо торгівлі спиртом, алкогольними напоями та тютюновими виробами посадові особи і громадяни притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством, а до суб'єктів підприємницької діяльності застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у разі: здійснення оптової і роздрібної торгівлі спиртом, алкогольними напоями та тютюновими виробами без наявності ліцензій або за відсутності у місці торгівлі засвідчених виробником або імпортером копій чинних декларацій про максимальні роздрібні ціни на тютюнові вироби, які продаються у такому місці торгівлі, - 200 відсотків вартості отриманої партії товару, але не менше 1700 гривень; роздрібної торгівлі алкогольними напоями через електронний контрольно-касовий апарат (книгу обліку розрахункових операцій), не зазначений у ліцензії, - 200 відсотків вартості реалізованої через такий контрольно-касовий апарат (книгу обліку розрахункових операцій) продукції, але не менше 1000 гривень; в разі невиконання вимог законодавства щодо продажу алкогольних напоїв та тютюнових виробів (наприклад неповнолітнім) - 1700 гривень, у разі повторного протягом року порушення - 3400 гривень тощо. На виконання зазначених вище положень цього Закону Кабінет Міністрів України визначив у яких випадках застосовуються санкції за порушення норм Закону [266].

Тому ми вважаємо за потрібне встановити у Законі про ліцензування норми, які визначають порядок стягнення штрафів та порядок визначення їх розміру, зокрема в кратній сумі, яка перевищує незаконно отриманий прибуток, з вилученням доходу до бюджету, що передбачено ст. 15 Закону України “Про виноград та виноградне вино” [295]. Безпосередньо порядок застосування штрафів має визначатись Урядом України за поданням Держпідприємництва України.

Поряд за актами законодавства, що унормовують відносини ліцензування у сфері торговельної діяльності, інші закони також містять положення щодо накладення штрафів за правопорушення в сфері торговельної діяльності. При цьому в більшості випадків це вказується в ліцензійних умовах певного виду. Наприклад, відповідно до ст. 3 Закону України “Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг” підприємці мають реалізовувати товари за умови наявності цінника на товар у грошовій одиниці України [368]. Ст. ст. 17 Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” встановлює відповідальність за здійснення торгівлі спиртом, алкогольними напоями та тютюновими виробами без наявності ліцензій або з порушенням установлених правил торгівлі ними - 200 відсотків вартості отриманої партії товару, але не менше 1700 гривень. Держпідприємництво України вважає, що у разі виявлення порушення правил торгівлі алкогольними напоями, серед яких порушення вимог щодо наявності та правильного оформлення цінників на ці вироби (що є порушенням вимог законодавства про ліцензування), необхідно застосовувати спеціальну норму законодавства, що регулює обіг спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Тобто необхідно стягувати штрафні санкції згідно із Законом України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” [277]. При цьому державні органи у цій сфері торгівлі мають враховувати положення Правил роздрібної торгівлі алкогольними напоями [180] та інших актів, які передбачають застосування адміністративних санкцій за порушення правил торгівлі. В тому числі це може торкатися за порушення державної дисципліни цін, відповідно до Закону України “Про ціни та ціноутворення” [369]. Наприклад, органи ліцензування при здійсненні контролю перевіряють перелік лікарських засобів та виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню [330].

За порушення законодавства щодо ціноутворення органи податкової служби накладають штрафні санкції на суб’єктів торговельної діяльності в частині порушення правил оптової та роздрібної торгівлі [292; 370]. Зокрема, це можливе при провадженні торговельної діяльності на ринку оптової, роздрібної торгівлі ліками, алкогольною продукцією тощо.

Штрафні санкції накладаються і у випадку провадження торгівлі на території України ювелірними та побутовими виробами з дорогоцінних металів, які не мають відбитка державного пробірного клейма або мають відбиток підробленого державного пробірного клейма, що є порушенням відповідних ліцензійних умов. Зокрема ст. 22 Закону України “Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними” визначено, що за вказане правопорушення торговці сплачують штраф у розмірі ста відсотків вартості зазначених виробів, що знаходяться у продажу [371]. А відповідно до ст. 244-1 КпАП України справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням встановленого порядку реалізації дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, розглядаються органами та посадовими особами Державної пробірної служби, які здійснюють державний пробірний контроль, розглядають справи про адміністративні правопорушення і накладають адміністративні стягнення, а також здійснюють перевірку відповідних суб’єктів торговельної діяльності щодо дотримання ліцензійних умов в цій сфері.

Загальний порядок накладення фінансових санкцій органами державної влади має здійснюватися відповідно до вимог ГК України, а тому необхідно враховувати приписи Кодексу при розгляді матеріалів, які є підставою для застосування фінансових санкцій та прийняття рішення щодо їх застосування [317]. Відповідно до ст. 250 ГК України санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. При цьому санкція вважається застосованою до суб'єкта господарювання з моменту прийняття рішення про застосування відповідних фінансових санкцій. Це положення має застосовуватися щодо фінансових санкцій за будь-яким видом торговельної діяльності, яка підлягає ліцензуванню, та за її межами, і особливу значущість має визначення шестимісячного строку для накладення фінансових стягнень на суб’єкта господарювання [372, с. 28]. Чітке визначення строків притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності має на меті реалізацію принципу законності в правозастосовчій діяльності державних органів, дотримання строків є одним із показників правомірної поведінки учасників адміністративного провадження, способом зміцнення процесуальної дисципліни [300, с. 49].

Поряд з нормами, що встановлюють загальні підстави адміністративної відповідальності у сфері ліцензування торговельної діяльності, законодавство містить норми, що передбачають застосування спеціальних санкцій. Так, ст. 156 КпАП України передбачено адміністративну відповідальність за роздрібну або оптову торгівлю спиртом етиловим, коньячним або плодовим або роздрібну торгівлю алкогольними напоями чи тютюновими виробами без наявності ліцензії, що тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією предметів торгівлі та виручки, одержаної від продажу предметів торгівлі тощо. При цьому відповідно до ст. 221 КпАП України справи про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 164 КпАП, розглядаються районними (міськими) судами. Безпосередній розмір адміністративних штрафів та порядок їх стягнення у відношенні до фізичних осіб за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності встановлюються ст. 164 КпАП України. Так, провадження господарської діяльності без ліцензії, якщо її отримання передбачено законом, тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої.

Також чинним законодавством передбачено, що на осіб, які порушують законодавство у сфері ліцензування торговельної діяльності, крім Держпідприємництва України та податкових органів можуть накладати адміністративні стягнення інші органи державної влади, зокрема органи захисту прав споживачів [18, с. 658]. При цьому в разі виявлення порушень правил торгівлі товарами, обіг яких підлягає ліцензуванню, державні органи у справах захисту прав споживачів можуть виносити рішення про накладення фінансових санкцій, розмір яких визначається чинним законодавством [293]. Поряд з цим обов’язком державних органів, які при перевірці господарської діяльності суб’єктів господарювання виявили порушення ліцензійних умов обігу певних товарів, є повідомлення органів ліцензування, які можуть здійснювати позапланові перевірки та за їх результатами виносити рішення про накладення санкцій. Тобто, складається ситуація, що різні державні органи здійснюючи контроль за діями ліцензіатів або інших суб’єктів – порушників законодавства про ліцензування, мають підставу, кожен окремо, притягнути правопорушника до адміністративної відповідальності, накладаючи штрафи. Зокрема, за порушення законодавства про ціни у сфері обігу ліків це можуть бути органи захисту прав споживачів, органи по контролю за цінами та Держпідприємництво України.

Отже, поряд з анулюванням ліцензії уповноважені державою органи виносять рішення про стягнення штрафів за широке коло правопорушень у сфері ліцензування торговельної діяльності. При цьому будь-яке порушення правил торгівлі є порушенням законодавства у сфері ліцензування, оскільки ліцензійні умови певного напряму торговельної діяльності зобов’язують виконувати вимоги нормативних актів, що встановлюють організаційні, технічні, майнові вимоги до суб’єктів торговельної діяльності. Тому єдності щодо визначення розміру штрафних санкцій, які можуть накладатися на ліцензіатів органами державної влади, в тому числі Держпідприємництвом України або органами державної податкової служби не існує, що є суттєвим недоліком законодавства. Саме на цьому аспекті наголошував С. Половко в 1997 р., розглядаючи порядок накладення штрафів за порушення законодавства у сфері ліцензування [221, с. 25]. Наприклад, порушення правил продажу алкогольних напоїв може мати наслідком накладення санкцій багатьма органами, у тому числі органами ліцензування. Так, рішення про застосування фінансових санкцій, передбачених Порядком та ст. 17 Закону України "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”, приймаються керівником (його заступником) органу, який видав ліцензію на право торгівлі алкогольними напоями і тютюновими виробами (Департамент з питань адміністрування акцизного збору і контролю за виробництвом та обігом підакцизних товарів Державної податкової адміністрації, його регіональні управління та їх територіальні підрозділи, Мінекономіки), чи керівником (його заступником) органів МВС, МОЗ, Державної податкової адміністрації, Держкомстату, органів захисту прав споживачів у межах їх компетенції, визначеної законодавством [266]. Дана ситуація може привести до того, що підприємець може отримати вимогу сплатити штраф від кількох органів одночасно, що є недопустимим. З метою унеможливлення за одне правопорушення сплачувати кілька штрафів потрібно закріпити у законодавстві в Законі про ліцензування необхідно закріпити норму, що штрафи за порушення торговельної діяльності, яка ліцензується стягуються органом ліцензування, з погодженням розміру з іншими контролюючими органами. Ця вимога має своє конституційне закріплення, оскільки у ст. 61 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. При цьому не має значення, що притягувати до відповідальності можуть кілька уповноважених державою органів і що санкції можуть бути закріплені в різних законах.

Одночасно зі застосуванням штрафних санкцій, як правило, виникає питання щодо анулювання ліцензії. При дотриманні вимог Конституції України орган ліцензування одночасно не може приймати рішення про застосування фінансових санкцій у вигляді штрафу та анулювання ліцензії, оскільки це будуть два основні покарання, які застосовуються одночасно відповідно до ст. 25 КпАП України (якщо анулювання ліцензії розглядати як основне покарання) [373, с. 86-88]. Звичайно, органи, які здійснюють контроль за діяльністю ліцензіатів, мають стягувати штрафи до бюджету в будь-якому випадку в разі виявлення порушень. Тобто вони зобов’язують ліцензіатів усунути порушення у сфері ліцензування протягом встановленого ними строку, та в разі невиконання розпорядження щодо усунення порушень ліцензійних умов орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування виносить рішення про анулювання ліцензії, але без накладення штрафів. Тому необхідно в Законі про ліцензування передбачити можливість накладення штрафів поряд з можливістю анулювання ліцензії або застосування інших заходів адміністративного примусу.

При визначенні перспектив розвитку законодавства щодо ліцензування слід зазначити, що на розгляді у Верховній Раді України зараз перебуває законопроект в якому пропонується деталізувати питання відповідальності суб'єктів господарювання за провадження відповідної діяльності без ліцензії в самому Законі про ліцензування. Зокрема законопроект передбачає застосування штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян незалежно від наслідків порушення норм щодо ліцензування торговельної діяльності. Проте, на наш погляд, ст. 22 Закону про ліцензування слід доповнити положенням, що штрафи за провадження суб’єктами господарювання господарської діяльності без ліцензії не можуть бути меншими, ніж 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а фізичними особами – не менше 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Також у разі незаконного отримання доходу особи, які порушили вимоги щодо порядку провадження ліцензованого виду торговельної діяльності, сплачують штраф у кратному розмірі щодо незаконно отриманого прибутку, з вилученням останнього в дохід держави. Це дозволить зіставити ступінь порушення порядку провадження торговельної діяльності та відповідальність за її порушення. Ми вважаємо, що в цьому випадку має бути передбачений диференційований підхід щодо визначення розміру грошових сум, які повинен сплатити правопорушник, що дозволить зіставити ступінь правопорушення та обсяг відповідальності за його вчинення.

При розгляді всіх аспектів адміністративної відповідальності у сфері ліцензування торговельної діяльності, слід звернути увагу на ст. 156 КпАП України, яка передбачає конфіскацію предметів торгівлі та виручки, ст. 164 КпАП України, яка передбачає конфіскацію предметів торгівлі за здійснення торговельної діяльності без ліцензії, якщо її отримання передбачене чинним законодавстом. Пленум Верховного Суду України зазначив, що суди повинні виходити з положень ст. 41 Конституції України про те, що право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно його позбавлений, тому конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. У зв’язку з цим справи про адміністративні правопорушення, за вчинення яких законом передбачено конфіскацію майна (вилучення виручки) суб’єктів господарювання, повинні розглядатися тільки судами [374].

Також маємо звернути увагу на аналіз судової практики щодо наслідків безліцензійної торговельної діяльності, наприклад роздрібної торгівлі ліками (фізичним особам). Вищий господарський суд України визначив, що вимоги державної податкової служби про стягнення всього доходу за безліцензійну діяльність з обох сторін не відповідають закону [375, с. 12]. В даному випадку суб’єктом відповідальності є виключно продавець, який і має притягуватися до відповідальності.

Проте маємо вказати, що в більшості випадків договори за участю ліцензіатів мають визнаватися недійсними з урахуванням вимог статей 207-208 ГК України, що визначає порядок притягнення до відповідальності [364].

Також до заходів адміністративно-правового впливу на правопорушника слід віднести адміністративний арешт активів платника податку. Так, органи державної податкової служби мають право здійснювати перевірку наявності ліцензії та в разі відсутності ліцензії на право здійснення певного виду господарської діяльності відповідно до ст. 9 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21.12.2000 р. мають повноваження здійснити адміністративний арешт активів платника податків [376]. Арешт може бути накладений на будь-які активи юридичної особи, а для фізичної особи - на будь-які її активи, крім тих, що не підлягають арешту згідно із законодавством [377]. Отже, з метою захисту публічних інтересів до суб’єкта господарювання може застосовуватися даний захід, що стимулюватиме до виконання обов’язків, а також є забезпечувальним заходом в разі притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Особливим видом відповідальності за порушення законодавства у сфері ліцензування є прийняття судом (господарським судом) рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання в разі вчинення грубого порушення законодавства, в тому числі здійснення діяльності без ліцензії [378, с. 8; 379, с. 227; 100, с. 15-16]. Вищий арбітражний суд України визначив, що грубим може вважатись одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимогами з боку підприємства, наприклад, здійснення без ліцензії таких видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до чинного законодавства та/або потягло наслідки у вигляді значної шкоди, завданої державі, юридичним чи фізичним особам. На підтвердження факту порушення та розміру шкоди можуть подаватися будь-які докази з додержанням вимог щодо їх належності, зокрема, акти та інші матеріали перевірок, прийняті за їх підсумками акти державних та інших органів (рішення, постанови, накази тощо), документи, що свідчать про застосування до підприємства штрафних та фінансових санкцій [380]. Аналогічний підхід передбачений законодавством Російської Федерації. Так, президія Вищого арбітражного суду Російської Федерації зазначила, що здійснення комерційною організацією діяльності, яка підлягає ліцензуванню, після анулювання ліцензії може бути підставою для її ліквідації [381, с. 106-107]. Таким чином порушення законодавства про ліцензування може бути підставою не тільки накладення штрафів або анулювання ліцензії, але й припинення діяльності суб’єкта господарювання. Проте даний захід має розглядатися як виключний та за наявності заподіяння шкоди публічним інтересам держави, нанесення шкоди правам і охоронюваним інтересам громадян.

Поряд із застосуванням адміністративних стягнень до суб’єктів господарювання чинне законодавство окремим суб’єктом відповідальності визначає працівників ліцензіата. Зокрема, статті 194, 195 КпАП України передбачають притягнення до відповідальності посадових осіб ліцензіата за порушення правил обігу мисливської, холодної зброї. Виникає питання, чи слід це також вважати порушенням порядку здійснення ліцензованого виду діяльності. Якщо так, то орган ліцензування за наслідками перевірки також може застосовувати заходи адміністративної відповідальності до ліцензіата, включаючи анулювання ліцензії та накладення штрафів [382, с. 69-70]. Тобто, за порушення ліцензійних умов певного виду торговельної діяльності можуть притягуватися до адміністративної відповідальності як працівники ліцензіата, так і сам ліцензіат. При цьому маємо різні суб’єкти відповідальності, і органи ліцензування або інші уповноважені державою органи цілком правомірно можуть застосовувати вказані санкції. Отже, необхідно закріпити у Законі про ліцензування положення щодо можливості притягнення до адміністративної відповідальності працівників суб’єкта торговельної діяльності і відповідно суб’єкта господарювання - порушника ліцензійних умов. Це може бути накладення штрафу, а у випадках коли незаконні дії відповідних посадових осіб мали наслідком заподіяння шкоди в значних розмірах, відсторонення їх від виконання посадових обов’язків.

Отже, до адміністративної відповідальності за порушення правил щодо ліцензування торговельної діяльності можуть притягуватися: ліцензіати, які набули ліцензію у встановленому порядку та здійснюють певний вид торговельної діяльності з порушенням ліцензійних вимог; фізичні та юридичні особи, які здійснюють діяльність без ліцензії; працівники ліцензіатів, які при виконанні посадових обов’язків порушили законодавство у сфері ліцензування торговельної діяльності.

До порушників законодавства про ліцензування у сфері торговельної діяльності можуть бути застосовані різні адміністративні заходи адміністративної відповідальності, а саме: попередження, штраф, конфіскація предметів торгівлі та виручки, анулювання ліцензії; винесення рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання. При цьому до ліцензіатів можуть застосовуватися всі зазначені стягнення, до суб’єктів господарювання, що здійснюють торговельну діяльність без ліцензії – штраф, конфіскація предметів торгівлі та виручки, винесення рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання; на фізичних осіб – працівників ліцензіата можуть накладатися штрафні санкції; щодо фізичних осіб, що здійснюють торговельну діяльність без ліцензії можуть застосовуватися санкції у вигляді штрафу і конфіскації предметів торгівлі та виручки.

До заходів адміністративного примусу, які не пов’язані з притягненням винних осіб до адміністративної відповідальності, слід віднести: зупинення дії ліцензії на визначений строк, необхідний для усунення порушення ліцензійних умов; арешт активів суб’єкта господарювання при здійсненні господарської діяльності без ліцензії.