ВИКОРИСТАННЯ СВІТОВОГО ДОСВІДУ ДЛЯ ВІДНОВЛЕННЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Після війни все частіше звучатимуть різні ідеї, думки та бачення, як відновлювати зруйновану інфраструктуру та економіку України. Економісти та експерти обговорюють і шукають варіант плану Маршалла для України.

Розробити такий план для України допоможе досвід країн, які мали «повстати з попелу» війни і навіть увійти до підручників історії зі своїм економічним дивом.

Всесвітня історія має багато прикладів реконструкції країн після бойових дій. Після закінчення Другої світової війни у світі сталося понад 30 великих війн і понад 250 військових конфліктів, учасниками яких стало не менш, ніж 60 країн.

Але навіть за такої, здавалося б, чималої вибірки успішні приклади відновлення країн можна порахувати на пальцях рук. Кожен унікальний і залежить від багатьох факторів - починаючи з банальної наявності природних копалин і закінчуючи збігом обставин у регіоні. Єдиний спільний знаменник успіху - це рівень зовнішньої підтримки та вміння не прогавити свій шанс.

Випадок України також є унікальним. Наш рівень економічного розвитку, наявність сформованих державних інституцій і легітимної влади, налагоджені виробничі процеси, стабільність фінансової системи значно відрізняють перспективи відновлення України від Афганістану, Іраку чи Анголи. Нашій країні ближчі приклади країн Європи, а також деяких східних та азіатських країн після 1945 року.

Щоб розробити план для України, найлогічніше аналізувати план Маршалла і сценарії відновлення 5 країн: Західної Німеччини, Італії, Японії, Південної Кореї та Ізраїлю. Ці приклади зовсім різні між собою за інструментами досягнення мети, але одночасно схожі на вихідний стан країн і результат. Кожна з проаналізованих країн зіткнулася з колосальними руйнуваннями (через це нам немає сенсу говорити, наприклад, про Іспанію), і кожна з них змогла не просто відновитися, а зробити економічний прорив (тому в списку немає тих самих Анголи, Хорватії, Боснії і Герцеговини).

Як мінімум три країни, яким довелося відновлюватись після війни, зараз входять у топ-5 економік світу. Період їхнього відновлення називають «економічним дивом», що свідчить про нові можливості повоєнного часу для економік постраждалих країн.

Відновлення Європи і план Маршалла (1948-1953).

Стан після війни: Європейські країни були значно пошкоджені війною, постраждала інфраструктура та промисловість. Виробництво сільськогосподарської продукції становило 83% рівня 1938 року, промислове виробництво становило 88%, а експорт - лише 59%. Було розірвано економічні зв’язки між країнами Європи.

План Маршалла: Програму відновлення Європи (як офіційно називався план Маршалла) почали реалізовувати в 1948 році як відповідь на значні економічні та соціальні виклики в Європі, серед іншого п’ять мільйонів зруйнованих будинків і голод. Одним з інструментів допомоги були фінансові вливання з боку США, які за чотири роки склали понад 17 млрд доларів (на нинішні часи це близько 210 млрд дол.). 20% від суми становили дешеві кредити, а 80% були передані у вигляді безоплатної фінансової допомоги.

Важливо враховувати, що план Маршалла був направлений, насамперед, на відновлення промисловості. До нього з 1945 по 1947 рік Європа отримала 14 млрд безпосередньо на відновлення інфраструктури.

Хоча план відновлення був передбачений для шістнадцяти країн Європи, основними одержувачами допомоги стали Великобританія, Франція, Італія, Західна Німеччина та Нідерланди - на ці чотири країни пішли 2/3 всіх коштів.

Гроші не йшли до бюджетів країн безпосередньо, а виділялися на цільове придбання промислової та сільськогосподарської продукції. Наприклад, згідно з планом, у перший рік його дії 60% допомоги було виділено на продовольство.

Діяв механізм так: уряд США постачав країнам-реципієнтам товари та послуги в рамках допомоги згідно з планом. Уряди цих країн своєю чергою продавали товари підприємствам і приватним особам, які оплачували доларову вартість товарів у місцевій валюті. Далі ці гроші використовувалися на потреби країн.

Загалом більшість грошей було витрачено на товари зі США: $3,4 млрд доларів - на імпорт сировини та напівфабрикатів, $3,2 млрд - на продукти харчування, корми та добрива, $1,9 млрд - на транспортні засоби та обладнання, $1,6 млрд - на паливо.

Накопичені кошти можна було використати для інвестицій у реконструкцію, як зробили у Франції та Німеччині, або для погашення військових боргів уряду, як це сталося у Великій Британії.

Акумулювали та контролювали кошти спеціальні фонди під спільним управлінням органів влади країн-реципієнтів і США. Ці ж фонди вели облік потреб країни та контролювали витрати.

Крім безпосередньо економічних, план Маршалла мав і політичні цілі. По- перше, однією з головних умов була повна відсутність комуністів в управлінні країною. Італія, наприклад, змогла отримати допомогу лише після програшу комуністів на виборах.

Друга політична мета - це інтеграція економік країн Європи та налагодження співпраці між ними. Завдяки кооперації між рурським вугіллям і лотаринзькою залізною рудою і вийшов у результаті Європейський Союз.

Результат: Загалом можна сказати, що план спрацював. За підсумками його реалізації економіки країн-реципієнтів зросли на 30% порівняно з довоєнним часом. Найуспішніше пройшло відновлення Західної Німеччини (хоча на неї пішло лише 9% від усього фонду) та Італії. Щоб зрозуміти, що цьому сприяло, ці два приклади слід розглядати окремо.

Економічне диво Західної Німеччини (1948-1960).

Стан після війни: Переможена Німеччина після війни була вщент зруйнована. Виробництво скоротилося у 7 разів порівняно з довоєнним рівнем. Зруйновано 25% житла, 20% промислових об’єктів, 40% транспортної інфраструктури. Тільки кожна п’ята дитина могла лягти у своє ліжко, при цьому кожен третій німець міг лягти у власну труну. Кожен другий мешканець Німеччини виявився безробітним. Фінансова система зазнала колапсу через величезну інфляцію та державний борг.

Німецьке економічне диво: Початком розквіту країни можна вважати 20 червня 1948 року, коли «батько дива» Людвіг Ерхард скасував державний контроль за цінами на товари і скасував 90% регуляторних обмежень бізнесу.

Примітною особливістю відновлення було те, що підприємства отримували кошти на виплату тільки першої заробітної плати - далі вони повинні були працювати за рахунок власної виручки.

В основі економічного зростання лежало відновлення та переорієнтація військових підприємств на легку, харчову, текстильну промисловість, виробництво побутової техніки та автомобілів.

Істотну роль відіграла і допомога США. По-перше, Штати дозволили Західній Німеччині відновити заборонене на той час виробництво, зокрема алюмінію та верстатів.

По-друге, з Америки до Німеччини було поставлено товарів на суму $3,8 млрд (з них $1,5 млрд - у рамках плану Маршалла), кошти від реалізації яких спрямовувалися до спеціальних фондів та банків на розвиток економіки країни. Велику роль зіграли прямі іноземні інвестиції, теж переважно американські. За період з 1950 по 1957 р. обсяг інвестицій у Німеччині збільшився на 81%.

Окрему увагу в повоєнній Західній Німеччині приділяли фіскальній політиці. Держава та місцеві органи влади мінімізували свої бюджети. Валютні обмеження знімали поступово - у цій сфері лібералізму не було. Було випущено державні облігації, ресурси від продажу яких спрямовували на підтримку підприємств.

Основна маса видатків держбюджету була спрямована на розвиток бізнесу. У рамках податкової реформи високу диференційовану ставку корпоративного податку (близько 65%) замінили на єдину ставку 50%. Було також використано метод прискореної амортизації виробничих приміщень (у перші два роки можна було списати 50% їх вартості.

Для стимулювання експорту держава давала податкові пільги, а під великі контракти - фінансування. Фізичні особи, чиї доходи були нижчі за 2400 марок на рік, платили 18% податку, а ось ставку податку на доходи понад 250 тис. марок на рік підняли до 95%. Крім того, було знижено податки на доходи за цінними паперами.

Не останню роль відновлення економіки Західної Німеччини зіграло німецьке «велике будівництво». Розруха і 12 млн біженців зі східних земель вимагали більше житла, тому існувала окрема програма стимулів для будівництва житлової та комерційної нерухомості, яка включала як податкові стимули, так і можливості спільного фінансування з державою.

Результат: У 1962 році рівень промислового виробництва в Західній Німеччині перевершив довоєнні показники втричі. ФРН займала друге місце за величиною золотовалютних резервів, третє місце після США та Англії за обсягом промислового виробництва. Середньорічні темпи економічного зростання 1950-1966 рр. становили близько 9,2%.

Італійський бум (1953-1973).

Стан після війни: Італія опинилася серед найбільш постраждалих і зруйнованих європейських країн. ВВП був лише на рівні бідних країн, а військово орієнтована промисловість у занепаді.

Монополістичне відновлення. Історія повоєнного відновлення Італії унікальна державно-монополістичним капіталізмом (ДМК), який в Італії, зокрема, проявився також в існуванні гігантських державних об’єднань.

Італія отримала $1,5 млрд допомоги в рамках плану Маршалла, в основному у вигляді товарів та обладнання. Характерною особливістю було те, що більшість цієї допомоги розподілили між компаніями-монополістами. Наприклад, із виділених на закупівлю імпортного обладнання $154 млн половину отримали лише 6 компаній: «Фіат», «Едісон», «Монтекатині», «Фальк», «Смі», «Саде».

У 1951 р. італійський уряд розробив і почав реалізовувати так звану систему пріоритету. Ця система встановлювала порядок розподілу урядом сировини так, щоб великі монополісти першими отримували сировину, яка, на їхню думку, була дефіцитною в той чи інший період часу.

Той самий принцип працював і у видачі кредитів: монополії отримали в кредит 85 млрд італійських лір, а малий та середній бізнес - у 8 разів менше. Той самий «Фіат» отримав 35% кредитів у рамках плану Маршалла.

Дрібним і середнім компаніям був недоступний і внутрішній фінансовий ринок. З 600 млрд лір, зібраних з 1948 по 1952 р. шляхом випуску акцій та облігацій, більшу частину знову ж таки отримали великі концерни.

У результаті італійські монополісти почали швидко розвиватися та захоплювати зовнішні ринки, що призвело до зростання промислового виробництва. Крім підтримки монополій, важливим кроком стала аграрна реформа 1950-1955 років. Її суть полягала в тому, що держава викуповувала земельні наділи площею понад 100 га, а потім продавала громадянам на виплату. Усього було продано 1,5 млн га землі, що допомогло збільшити ефективність аграрного виробництва та створити попит на виробництво аграрної техніки.

Значну роль у відновленні економіки Італії відіграла і Корейська війна (1950-1953), оскільки США закуповували матеріали для виробництва військової техніки саме в Італії.

Результат: Італія повністю відновилася після війни вже до початку 50- х, а в період з 1953 по 1962 рр. обсяг промислового виробництва зріс втричі. Правда, істотна монополізація економіки призвела до того, що рівень зарплат не особливо виріс. Проблеми, які викликала надмірна монополізації економіки, виявилися вже наприкінці 60-х років разом з корупцією та диспропорціями в розвитку окремих регіонів Італії.

Економічна експансія Японії (1948-1962).

Стан після війни: Японія не просто програла війну - вона була знищена. Рівень промислового виробництва становив 20% показників 1939 року. 70% усіх промислових потужностей лежали в руїнах. Країна втратила всі захоплені території, від яких залежало постачання сировини, палива та продовольства.

Відновлення величі: Одразу важлива вступна: основа економічного дива Японії - це, власне, сама особливість культури та способу життя. Тому повторити досвід Японії в повному обсязі неможливо. У Японії вийшов мікс ліберальної, планової та самобутньої економіки.

По-перше, Японія з 1945 по 1952 рр. перебувала під повним контролем США, що дозволило зробити непопулярні, але важливі ліберальні зміни, без яких, власне, Японія не змогла б відновитися.

По-друге, після програшу в Китаї Японія стала для США головною геополітичною зброєю в регіоні, тому Штати максимально допомагали країні, в тому числі за рахунок втрати своїх позицій. Єдиною сферою, розвиток якої обмежував заокеанський патрон, була військова промисловість.

На створення сильного успішного партнера в Азії США виділили понад $3 млрд - більшість країн Європи отримали значно менше фінансової допомоги.

Тож економічне диво Японії можна умовно поділити на два етапи: демілітаризація та лібералізація при США до 1951 року та японська модель після відходу американців.

Демілітаризація та лібералізація (1945-1952). Насамперед, у 1945 році вийшов закон про ліквідацію дзайбацу - промислових картелів. Вони зосередили в руках акції найбільших компаній ВПК, які були основою японської економіки до війни. У такий спосіб США умовно встановили антимонопольний контроль.

1949 року в Японії було проведено податкову реформу. Знижено корпоративні податки, але збільшено оподаткування населення (до цього його практично не було).

Водночас проведено аграрну реформу та відкрито продаж землі. Держава конфіскувала сільськогосподарські землі в довоєнних землевласників і за дуже пільговими цінами продала їх фермерам, які раніше працювали на цій землі. Сільськогосподарські землі становлять лише 15% території країни, тому наголос зробили на ефективності та продуктивності землі. З’явилися заможні аграрії, які почали вкладатися в банківську систему та нові технології. До того ж прибрали обмеження на переїзд до міст.

У 1950 році було проведено бюджетну реформу, яка полягала в зупинці виплат компенсації військовим заводам і безоплатних субсидій збитковим підприємствам. Японці вирішили не відновлювати зруйновану промисловість, а будувати її з нуля. Тут виявилася особливість японців: вони порівняно мало витрачали, а зекономлені гроші вкладали в банки чи купували акції промислових підприємств.

У 1949-му році США обмежують імпорт іноземних авто в країну як протекціоністський крок.

Корейська війна (1950-1953) теж допомогла: Штати почали робити великі замовлення в Японії, що підштовхнуло промисловість.

Японська модель (1952-1962). Після відходу США японці почали знову вільно керувати країною і принесли в управлінські процеси та рішення всі особливості японської культури.

Це призвело до побудови планової економіки по-японськи. Однією з ключових особливостей є визначення пріоритетних галузей. Якщо в середині 1950-х це були класичні металургія, енергетика та суднобудування, то вже у 1960-х їх замінили нові пріоритети - електроніка та автомобілебудування.

Національні особливості в тому, що хоча державне планування мало індикативний і рекомендаційний характер, його дотримувалася вся країна.

Компанії з пріоритетних галузей отримували максимальну державну підтримку: субсидії, пільгові кредити, високі мита на імпорт готової конкурентної продукції, обмеження іноземних інвестицій і відверті демпінгові інструменти.

Тут знову зіграли роль особливості країни: у складанні планів беруть активну участь представники фінансових груп і корпорацій, але при цьому зловживання були мінімальними.

Величезне значення мала і культура довічної прихильності працівника до підприємства, і навіть божевільна працездатність і самопожертва японців заради процвітання корпорації.

Ключовим елементом успішного відновлення економіки країни стала ставка на високотехнологічне виробництво.

Розуміючи обмеженість своїх природних ресурсів, японці почали інвестувати в «мізки» та активно скуповували патенти по всьому світу. Лише з 1950 по 1960 рік японські компанії придбали понад 30 тисяч патентів на близько $1 млрд. У результаті виробляли технологічну продукцію, фокусуючись лише на товарах, які можна експортувати на великі ринки збуту. На науково-технічні розробки витрачалося понад 3% ВВП. Такий підхід дозволив Японії швидко захопити світовий ринок споживчої електроніки.

Результат: У 1956 році, усього за десять років, показник ВВП на душу населення перевищив довоєнний рівень. У період відновлення середній річний приріст ВВП душу населення становив 7,1%. Ще через дванадцять років, у 1969 році Японія вийшла на друге місце у світі за обсягом ВВП і промислового виробництва, а економіка стала хрестоматійним прикладом успішного відновлення після війни.

Південнокорейське диво (1945-1980).

Стан після війни: У результаті війни Корея була не просто зруйнована, а розділена на дві частини. ВВП на душу населення 1961 року становив лише $80 доларів - за цим показником країна поступалася навіть багатьом країнам Африки. У містах не було електрики - основна промисловість залишилася у Північній Кореї.

В історії Південної Кореї головним фактором зростання стала допомога США. З 1945 по 1976 рік Корея отримала понад $12,6 млрд економічної допомоги. Більше отримав лише Ізраїль.

Проте за ефективністю використання зовнішньої фінансової допомоги до 1960-х років Південна Корея була прикладом того, як не треба робити. Основну інфраструктуру в основному відновили, але в іншому гроші США активно розкрадала та використовувала на політичні цілі еліта країни.

Протягом 1945-1960 років були проведені єдині фундаментальні реформи - земельна та освітня.

В економіці влада намагалася проводити політику імпортозаміщення, яка виявилася провальною - країна не мала достатніх обсягів природних ресурсів і внутрішнього ринку. У результаті промисловий розвиток був незначним, але породив великі промислові клани. Економіка ж покладалася на імпортні товари, куплені на фінансову допомогу США, гроші, витрачені американськими солдатами в країні, і чорний ринок товарів, призначених для тих самих американських військ.

Якоїсь миті американська допомога становила майже 80% усіх державних доходів і забезпечувала значну частину всього ВНП Південної Кореї. Уряд використав її ще й для накопичення долара, а потім продавав ліцензії за офіційним курсом привілейованим бізнесменам.

Водночас країна мало експортувала. У 1956 року експорт становив $25 млн, тоді як імпорт - $389 млн. Дефіцит торгового балансу теж покривався з допомогою фінансових вливань США.

Унаслідок такої економічної політики до 1957 р. більшу частину бюджету Південної Кореї наповнював продаж товарів, які країна отримувала в рамках допомоги США, а уряд допустив значну емісію. Звичайно, до очікуваного економічного зростання це не призвело.

У результаті США переглянули свій підхід, скоротили фінансову допомогу і змусили Південну Корею змінити політику. З приходом 1961 року диктатури військового уряду генерала Пак Чон Хі Південна Корея змінила економічну політику на експортоорієнтовану. Хоча паралельно і було знижено імпортне мито, але бізнес, який виконував встановлені експортні квоти, отримував доступ до субсидованих кредитів та інших фінансових бонусів.

Диктатура дозволяла використовувати абсолютно неринкові методи: п’ятирічки, націоналізацію банків та ставити державне завдання для всіх великих бізнес-конгломератів (чеболів).

Водночас були зроблені й ліберальні кроки, такі як податкові канікули та спрощення процесу інвестування в країну.

Важливу роль економічного підйому Південної Кореї зіграла і В’єтнамська війна, оскільки США стали великим замовником. Доходи країни від військових контрактів 1967 року становили $185 млн, що становить близько 4% річного ВВП країни. Допоміг і розвиток Японії. Дешева південнокорейська робоча сила та японський капітал із технологіями стали формулою економічного успіху. Через війну товари легкої промисловості, спільно вироблені в Південній Кореї, становили понад 70% експорту країни, а Японія стала великим іноземним інвестором у Південній Кореї.

У 1970-х економіка Південної Кореї повністю перестала бути сировинною і перейшла на технологічні продукти, почала розвивати важку та хімічну промисловості, але повоєнного відновлення це вже не стосувалося.

Результат: З 1960 по 1980 роки Південна Корея мала стабільне зростання економіки в середньому 8%, її ВВП в рази перевищував ВПП Північної Кореї. У 1963-1969 роках середній щорічний приріст ВВП загалом досягав 35%. Це зростання заклало фундамент для того, що Південна Корея стала однією з провідних світових економік вже до 2000 року.

Становлення Ізраїлю (1948-1962).

Стан після війни: Територія країни була зруйнована «війною за незалежність». Економіка перевантажена величезним (800 тисяч) напливом емігрантів з арабських країн. Витрати на армію становили 40% від усіх витрат країни. Сільське господарство забезпечувало близько 50% потреб у харчових продуктах, а доходи від експорту покривали не більше 30% витрат на імпорт.

Диво в пустелі. У процесі становлення незалежності за умов війни з країнами Арабської ліги Ізраїль шукав додаткові ресурси. Ними стали кредити та гранти США, а також випуск держоблігацій (Позика незалежності), які розміщувалися в інших країнах. До речі, Ізраїль став єдиною країною, якій США для повоєнного відновлення дозволили розмістити свої облігації.

Ресурсом стали також репарації від Західної Німеччини ($112 млрд у сучасному еквіваленті), які становили до 55% додаткових доходів бюджету у 1952-1965 роках.

У той самий час із 1952 року Ізраїль почав впроваджувати Нову економічну політику. Вона полягала в значній лібералізації економіки, зокрема скасуванні розподільчої системи та державне регулювання цін. Також Ізраїль відмовився від емісії грошей на покриття витрат.

Водночас країна запускала великі інфраструктурні проєкти такі, як будівництво Національного ізраїльського водопроводу, енергетичних заводів і портів. Значні інвестиції держави йшли в аграрний сектор та легку промисловість.

Головна схожість України та Ізраїлю полягає в тому, що обидві країни мають дуже недружніх сусідів. Саме тому висока частка витрат на військову сферу неминуча. Ще дві війни - Шестиденна війна (1967) та Війна судного дня (1973) - дали важливий імпульс розвитку військово-промислового комплексу Ізраїлю. Саме сфера ВПК стала головним роботодавцем, країна - лідером воєнної промисловості, а експорт озброєння став важливим джерелом бюджету.

Результат: З 1954 по 1964 рік ВВП Ізраїлю демонстрував зростання на рівні 10% (трохи менше від темпів зростання економіки Японії), споживання на душу населення зросло на 221%, країна практично досягла нульового безробіття. А головне - за цей період Ізраїль залучив інвестиції та зміг закласти основи своєї промисловості.

Війна ламає і людські долі, і цілі країни. Рецепт відновлення кожної країни різний і залежить від її економічних, геополітичних і навіть культурних особливостей навіть у довоєнний час. Але є низка інструментів, спільних для всіх успішно відновлених після війни країн: лібералізація економіки, створення великої кількості робочих місць державою, орієнтація економіки експорту і значне вливання зовнішніх фінансових ресурсів.

Навіть маючи у своєму розпорядженні всі інструменти зростання економіки, важливо ефективно їх використовувати. Від цього залежить, чи досягне країна успіху, чи поповнить величезний список невдалих прикладів, таких як Афганістан чи Ірак.

Історія: програми МВФ 2014-2015 років. Після подій Майдану та зміни політичної влади шляхом демократичних виборів Україна зіткнулася з різким зниженням економічної активності, викликами у фіскальній і борговій сферах, фінансовим потрясінням і втратою доступу до зовнішніх фінансових ринків.

Програма МВФ воєнного часу: про що влада домовляється з фондом.

Однак, більшими викликами для України були анексія Криму та початок гібридної війни на сході країни.

Переоцінений обмінний курс, значний дефіцит бюджету і великі втрати в енергетичному секторі призвели до того, що Україна перебувала в дуже скрутній ситуації зі швидким зростанням дефіциту поточного рахунку та стрімкою втратою валютних резервів.

До початку 2015 року суттєві виплати за зовнішніми й внутрішніми зобов’язаннями уряду призвели до дедалі більшого тиску на гривню та скорочення резервів до критичних рівнів.

Тиск на курс підвищував невизначеність, а геополітичні ризики послабили банківські й корпоративні баланси, спричинили вилучення банківських депозитів і стимулювали відплив капіталу.

За таких обставин Україна у квітні 2014 року домовилася з МВФ про дворічну програму SBA (Stand-by agreement) у розмірі 10,976 млрд СПЗ (це дорівнювало приблизно 17 млрд дол., що покривали понад 60% потреби України у фінансуванні).

Затверджений рівень доступу до SBA був «винятковим», оскільки він надавав доступ до значно більших ресурсів, ніж це передбачається звичними обмеженнями політики доступу до фінансування Фонду.

Крім того, Україна попросила додаткову фінансову допомогу від міжнародного співтовариства для виконання своїх фінансових зобов’язань, у тому числі для повернення коштів за попередніми зобов’язаннями до Фонду.

Згідно з програмою, близько 15 млрд дол. було надано іншими офіційними кредиторами, і прогноз Фонду передбачав відновлення доступу до ринкового фінансування в наступні роки програми.

Програма SBA зосереджувала зусилля на стабілізації макроекономічної ситуації, здійсненні структурних реформ для зміцнення державного управління та прозорості й створенні основи для надійного і збалансованого економічного зростання у довгостроковій перспективі.

Пріоритетними діями у фінансовому секторі були оцінка платоспроможності та стійкості банків шляхом проведення стрес-тестування для 50 найбільших банків, забезпечення ліквідності платоспроможних банків.

Програма SBA також мала на меті поступово ліквідувати дефіцит «Нафтогазу» шляхом поетапного підвищення тарифів до ринкових рівнів і вдосконалення платіжної дисципліни.

Щоб пом’якшити ціновий шок для домогосподарств, підвищення тарифів супроводжувалося заходами захисту найуразливіших верств населення (субсидії).

Однак, геополітичні та економічні потрясіння призвели до зниження реального ВВП набагато більше, ніж передбачалося (реальний ВВП за період 2014-2015 скоротився на 17%), а зниження цін на основні товари українського експорту ще більше погіршило поточний рахунок платіжного балансу.

Ескалація воєнних дій на сході протягом першого року імплементації SBA призвела до значної втрати довіри інвесторів та до спаду промислового виробництва й відповідно експортних потужностей.

Відплив капіталу ще більше вимив валютні резерви та призвів до різкого знецінення гривні в лютому 2015 року й відповідно збільшення фінансового розриву в балансах усіх суб’єктів економіки.

Банки втрачали кошти, а відношення державного боргу до ВВП виросло (державний та гарантований борг у 2015 році сягнув 80% ВВП).

У цій ситуації Україні потрібна була нова програма економічних реформ, спрямована на відновлення стабільності та створення основи для стійкого зростання в середньостроковій перспективі.

У першому кварталі 2015 року Україна запросила підтримки Фонду через програму розширеного кредитування EFF (Extended Fund Facility). Міжнародне співтовариство також гарантувало додаткове фінансування. А для ліквідації фінансового розриву, який не давав узгодити фінансові параметри програми, уряд розпочав переговори щодо реструктуризації боргу з основними кредиторами.

Після вдалих перемовин щодо реструктуризації боргу 11 березня 2015 року Рада директорів Міжнародного валютного фонду схвалила чотирирічну домовленість за програмою розширеного кредитування (EFF) для України. Ця угода становила еквівалент 12,348 млрд СПЗ (або приблизно 17,5 млрд дол. США, 900% квоти) і була затверджена згідно з політикою виняткового доступу Фонду.

Рада Директорів також взяла до відома рішення України одночасно скасувати Угоду про стенд-бай (SBA). Затвердження розширеної угоди в рамках EFF дало змогу Фонду негайно виплатити 3,546 млрд СПЗ (близько 5 млрд дол. США), з яких 1,915 млрд СПЗ (близько 2,7 млрд дол. США) надійшло до бюджету.

МВФ у своєму звіті звернув увагу на ризики внаслідок військових дій на сході та зазначив, що «криза дає змогу уряду рішуче порвати з минулим і впроваджувати реформовану та стабільну політику із сильним ownership».

Після 5 місяців 2016 р. макроекономічна ситуація суттєво покращилась. Економіка почала зростати, обмінний курс стабілізувався одразу після запуску програми, інфляція зменшилась до однозначних цифр, а загальний платіжний баланс загалом відповідав програмі за результатами 2015 року.

У 2016 році Національний банк України офіційно проголосив про перехід до інфляційного таргетування, коли основним номінальним «якорем» був рівень внутрішніх цін, а курс ставав плаваючим.

Це також відіграло суттєву роль у забезпеченні макроекономічної стабілізації. У грудні 2016 року влада націоналізувала найбільший комерційний банк «Приватбанк», який був у скрутному становищі й загрожував фінансовій стабільності. Це було головною передумовою третього перегляду програми EFF, який відбувся у квітні 2017 року.

Протягом 2017 року українська влада готувала затвердження пенсійної реформи, але її основні положення не вирішували проблеми суттєвого зменшення дефіциту пенсійного фонду у довгостроковій перспективі.

На жаль, після цього основні структурні реформи, які передбачалися програмою, були загальмовані, і програма EFF не була повністю реалізована.

Що потрібно для запуску нової програми? Відповідь на головне питання: чи не є перешкодою для отримання програми фактичний стан війни, в якому знаходиться Україна, однозначна - ні, не є.

В історії МВФ були прецеденти, коли країна-отримувач фінансової допомоги була в стані активного воєнного конфлікту (зокрема такий прецедент - програма Фонду з Україною 2014-2015 років).

Досвід також показує, що якщо непередбачувані умови перешкоджатимуть виконанню програми, Фонд може за певних умов розширити фінансування шляхом підписання більшої за обсягом і більш тривалої за терміном програми.

Окрім прямої фінансової допомоги, програма з МВФ дозволила б ефективніше використовувати зовнішнє фінансування в процесі реалізації та моніторингу за її виконанням. Програма з МВФ також дозволить активізувати фінансову допомогу від інших МФО, зокрема Світового банку та ЄБРР.

Фінансування та реалізація проєктів з відбудови пошкодженої інфраструктури, підготовки до важкого опалювального сезону та медичної допомоги населенню від інфекцій, епідемій та поранення населення під час воєнних дій сьогодні критично необхідні для України.

Але підготовка програми з МВФ має низку серйозних перешкод, які дуже важко усунути за короткий час. Геополітична та економічна ситуація, в якій знаходиться зараз Україна, потребує надзвичайно великого та постійного фінансування. Тільки на покриття дефіциту бюджету щомісячно потрібно 5-6 млрд доларів.

Тому навіть програма Stand-by, яка призначена для усунення зовнішніх дисбалансів, за своїми кількісними параметрами є дуже малою для України (435% від квоти на 3 роки при квоті України близько 2,8 млрд дол. - це загалом 12,18 млрд дол. або 4 млрд дол. на рік).

Програма розширеного фінансування (EFF) має більші можливості, але все одно за максимальним розміром недостатня для України. Крім того, її цілі у короткостроковому періоді мають бути відкориговані та узгоджені з негайними задачами, які має вирішувати Україна.

Зокрема, як свідчать програмні документи Фонду, основними задачами EFF є здійснення структурних реформ та забезпечення «боргової стійкості» (тобто здатності країни обслуговувати борг).

Здійснення цих задач є принципово важливими для подальшого розвитку України, але першочерговою сьогодні є задача фінансування ЗСУ та підтримка обороноздатності економіки та населення в умовах широкомасштабних військових дій.

У будь-якому разі, з точки зору розміру необхідного фінансування Україна, згідно з регуляціями Фонду, повинна мати «винятковий доступ» (exceptional access) до коштів Фонду. А це обумовлено виконанням чотирьох критеріїв, повну реалізацію яких важко гарантувати під час війни.

Один із критеріїв - приведення боргу до «стійкого» стану (debt sustainability), основним показником якого є відношення розміру боргу до ВВП, а також те, що перспективи запозичувати на зовнішніх ринках після закінчення програми будуть «хорошими».

В умовах, коли перспективи закінчення активної фази війни є невизначеними, реальний ВВП згідно з усіма прогнозами, суттєво зменшиться, а Україна потребує все більше кредитування, критерій «стійкості» боргу навряд чи може бути виконаний так, як це визначалося для країн у мирний час.

А можливість запозичувати на зовнішніх фінансових ринках також обумовлена війною, тому важко розраховувати на добрі перспективи кредитування приватними інвесторами країни у разі продовження війни.

Що необхідно зробити для отримання програми МВФ?

По-перше, необхідне узгоджене рішення основних країн-донорів, щодо розміру зовнішнього фінансування для України. Розмір такої фінансової допомоги разом із коштами Фонду та інших МФО має профінансувати розрив у платіжному балансі та зробити фінансову програму життєздатною. Узгодження такого фінансування допомогло б НБУ зупинити емісію та стабілізувати фінансову ситуацію.

По-друге, ця програма має бути в першу чергу програмою України та для України (ownership), і всі реформи в рамках нової програми, зокрема судова чи фіскальна, мають бути виконані повністю та вчасно.

Ситуація не залишає українській владі інших шляхів, окрім як швидко реформувати систему державного управління, щоб підвищити її ефективність та ефективність економіки загалом, що критично важливо в умовах війни.

По-третє, необхідна реструктуризація зовнішнього боргу, що допоможе зменшити фінансовий розрив платіжного балансу і відповідно полегшить ухвалення узгодженого рішення країн-спонсорів щодо фінансування України.

Нарешті, фахівці Фонду разом із владою України мають знайти рішення для того, щоб фактичні цілі та завдання нової програми узгоджувалися з установчими документами Фонду, які визначають умови, на яких надається та реалізується програма фінансування для країни-члена МВФ.

Це спростило б процедуру затвердження програми на Раді директорів Фонду. В цьому контексті також буде корисною зміна представника України в Раді директорів Фонду з метою підвищення креативності, посилення якості та ефективності подальшого співробітництва України та МВФ у рамках системи ротації, якої дотримуються переважна більшість країн-членів Фонду.

Розробка програми в таких умовах має дуже багато ризиків і невизначеностей, що, можливо, наразі є формальною перепоною для швидкої розробки й затвердження кінцевої матриці фінансової програми.

Серед цих ризиків головними є:

• непередбачуваність щодо термінів продовження війни та оцінки масштабу втрат для економіки та фінансів,

• складність оцінки основних макроекономічних параметрів та маяків програми в поточних умовах,

• значні фінансові розриви, які є зараз, та які можуть з’являтися під час реалізації програми і для яких мають бути передбачені джерела фінансування,

• ризик нездатності країни виконувати зобов’язання з повернення грошей Фонду.

Тому, враховуючи досвід попередніх програм та поточну ситуацію, необхідною умовою нової програми фінансування мають бути гарантії наших союзників і спонсорів щодо готовності фінансування нашої армії та економіки та реструктуризація боргів, які спотворюють можливість «закрити» фінансові розриви в рамках програми.

Виконання всіх указаних попередніх заходів уможливить підписання угоди про нову програму з Фондом в поточних складних умовах.

1.4.