РИНОК ОСВІТНІХ ПОСЛУГ

Категорія «ринок», за визначенням, уособлює собою сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу товарів. Якщо освітні послуги за своїм характером мають ознаки суспільного блага, то чи правомірно говорити про існування ринку освітніх послуг? Безумовно, так.

Отже, |ринок освітніх послуг — це система економічних відносин з приводу купівлі — продажу освітніх послуг. Для цього ринку також характерним є наявність трьох елементів: покупців, продавців та товару. Товар, н якості якого виступають освітні послуги, завжди має такі властивості, як вартість та споживна вартість. Властивості вартості означають, що освітні послуги повинні мати свою ціну. З точки зору споживної вартості освітні послуги певним чином диверсифіковані за глибиною, якістю та характером знань, що надаються.

Продавець освітніх послуг — це суб'єкт, який здійснює процес передачі знань, втілення навичок, вмінь, певних якостей особам, які отримують освіту. Продавцем виступає, як правило, навчальний заклад, але. може виступати і окремий викладач, якщо він практикує платні послуга. Продавець освітніх послуг несе матеріальні витрати на облаштування і здійснення навчального процесу, для якого необхідним є будівлі, допо­міжні навчальні матеріали, лабораторії, праця викладачів. Логічно також, що продавець потребує відшкодування своїх витрат, інакше в умовах платності за всі необхідні йому ресурси він не зможе проводити свою діяльність.

Покупець освітніх послуг — це суб'єкт, який оплачує ці послуги. І ось тут проявляється подвійна природа такого специфічного товару, як освітні послуги. Саме тому, що освіта виступає суспільним благом, тут не завжди співпадають той, хто оплачує послуги, і той, хто їх споживає. Споживає освітні послуги особа, яка здобуває освіту в навчальному закладі. В той же час, внаслідок існування екстерналій, тобто зовнішніх ефектів, споживачами результатів цієї освіти можна вважати і всіх тих людей, яких буде стосуватися діяльність цієї людини після закінчення навчання.

Оплата освітніх послуг передбачає, що на них буде встановлена конкретна ціна, яка дозволить продавцю покривати свої витрати і мати прибуток. Освітні послуги є дуже коштовними за своєю природою. В їх складі дуже високу питому частину складають витрати на оплату висококваліфікованої праці викладачів.

Встановлення реальної ціни на освітні послуги та продаж їх за цією ціною передбачає, що на цей товар має бути попит, забезпечений грошима. Якщо припустити, що освіта буде розподілятися в суспільстві на основі ринкових механізмів, то переважна частина населення вимушена буде відмовитися від цього товару або значно обмежити його спожи­вання. Платоспроможний попит населення за умови високих цін, які реально відображають цінність цих освітніх послуг, буде невисоким. Встановлення обсягів цього попиту автоматично усуне з ринку споживачів з невисокими доходами.

В той же час важливе значення для суспільства позитивних екстерналій освіти настільки визначне, що певну частину підтвердження попиту на освіту грошима починає брати на себе держава. Вона оплачує освітні послуги, які споживають окремі особи, і таким чином забезпечує певній частиш населення доступ до освіти.

Таким чином, сфера реалізації освітніх послуг включає два сектори. Перший — це державний сектор, в якому кошти, акумульовані шляхом оподаткування підприємств і громадян, держава направляє у сферу освіти для відшкодування витрат на освітні послуги, що споживаються окремими особами. Фінансовий перерозподіл коштів здійснюється згідно з визначеними державою пріоритетами освітньої політики, якими можуть бути: забезпечення доступності освіти для всіх верств населення, загальне охоплення, пріоритетний розвиток певних ланок чи галузей освіти.

Другий сектор — ринок освітніх послуг, на якому освітні послуги продаються і споживаються за ринковими цінами.

Постачання освітніх послуг як суспільного блага відбувається найчастіше у сфері державної освіти, коли для безпосередніх споживачів освітніх послуг їх споживання є безкоштовним. У даному випадку їх реалізація має місце не на основі ринкових відносин, які передбачають конкуренцію, вільне ціноутворення, вільне перетікання капіталу і т. ін. Водночас в основі цього процесу лежить певний економічний механізм, який передбачає відповідний порядок формування та використання фінансових ресурсів освіти. Відсутність ринкових відносин не означає, що освітні послуги не оплачуються. Держава делегує кошти, акумульовані шляхом оподаткування підприємств і громадян, у сферу освіти для відшкодування витрат на освітні послуги, які споживаються повністю або частково безкоштовно. Держава здійснює такий фінансовий перерозподіл коштів з метою забезпечення умов доступності освітніх послуг незалежно від рівня доходу та охоплення освітою всього населення.

Формування ринку освітніх послуг має на меті доповнити державний сектор, захопити ті інші, в яких державний сектор не представлений або не с досить ефективним. Попит на приватну освіту може складатися під тиском таких вимог споживачів, як потреба в освіті вищої якості, можливість отримати освіту незалежно від рівня підготовки (в державні заклади, як правило, високий конкурс відбору) тощо. Потенційні споживачі на ринку освітніх послуг — це сім'ї з середніми та високими доходами.

Водночас потрібно зауважити, що саме особливий характер освіти зумовлює процес еволюції форм її організації в напрямі конвергенції між цими двома секторами, в процесі чого кожний з них набуває позитивних рис іншого. На жаль, часто єдиним виходом для її спасіння проголошується перехід на ринкові рейки, поступове перетворення галузі освіти у повноцінний бізнес. Тоді як в цивілізованих країнах у чистому вигляді приватний бізнес існує переважно ь короткострокових формах організації освітньої діяльності.

Саме це положення має бути визначальним при визначенні сфер дії та особливостей механізму двох секторів освітньої діяльності: не тотальна приватизація та ринок, а продумана зважена політика для налагодження організаційно-економічного механізму системи освіти, яка відповідає вимогам XXI століття.

Існування двох секторів реалізації освітніх послуг, державного і ринкового, зумовлено не тільки різним характером їх оплати, а й цінами. В державному секторі ціни освітніх послуг встановлюються і регулюються державою для всіх навчальних закладів на основі нормативів. На приватному ринку на освітні послуги комерційних навчальних закладів, викладачів, що приватно практикують, додаткові освітні послуги державних закладів застосовуються вільні ринкові ціни.

У державному секторі застосовуються так звані нормативні ціни, розраховані за затвердженими методиками з урахуванням науково обгрунтованих норм та нормативів витрат ресурсів, суспільно необхідних для виробництва відповідних послуг. Ці нормативи вираховуються на одного учня для кожного типу, виду чи місцезнаходження навчального закладу. Вони необхідні для визначення загальних обсягів фінансування навчальних закладів різних рівнів.

Держава має на меті не просто допомогти навчальним закладам відшкодувати свої витрати. Визначаються пріоритети, напрями і сфери, які мають для суспільства найбільшу цінність.

В економічній літературі існує термін «тіньові ціни» для пояснення природи цін у тих випадках, коли діючі ціни не є реальними. Тіньові ціни не існують насправді на ринку, але вони є реальними суспільними цінами, які не відображаються в ринковій ціні. При встановленні цін в державному секторі тіньові ціни повинні враховуватися. Наприклад, вчителям загальноосвітніх шкіл виплачується дуже низька заробітна плата — в даному випадку держава намагається економити на вчителях і оплачує їх послуги за низькою ціною. Така ситуація може обернутися для суспільства додатковими витратами: звільнення вчителів зі школи, витрати на допомогу по безробіттю, перенавчанню тощо. Не кажучи вже про соціальні наслідки — зниження якості навчання, рівня морального виховання молоді, що надалі може мати для суспільства дуже негативні екстерналії у вигляді росту злочинності, наркоманії. Таким чином, суспільство реально заплатить набагато вищу ціну. Безумовно, неможливо реально обчислити всі потенційні наслідки і точно визначити тіньову ціну. Просто встановлення ціни або ж визначення обсягів державного фінансування сфери освіти повинно виходити не тільки з потреб економії державного бюджету, але й з прорахування можливих наслідків як у короткому, так і в довгостроковому періоді.

Приватні ціни на освітні послуги встановлюються на основі реальної їх цінності з урахуванням платоспроможного попиту населення та наявності конкурентного середовища. Щоб знайти своє місце на ринку освітніх послуг, приватні заклади освіти можуть забезпечувати процес навчання за вищими стандартами і, відповідно, встановлювати вищі ціни на свою продукцію. В деяких випадках ціни можуть бути моно­польно високими.

В галузевому розрізі приватний ринок освітніх послуг формується і розвивається досить швидко переважно в таких сферах, як підготовка за спеціальностями економічного, правового та мовного профілю, сфери послуг. Внаслідок необхідності значних витрат для організації навчання він залишається практично відсутнім в таких сферах, як підготовка кадрів для важкої промисловості, АПК, фундаментальних наукових досліджень тощо. В цих сферах навчання вимагає значних інвестицій в майстерні, лабораторії, велике обладнання та технічний інвентар.

Жодна з форм участі держави у виробництві освітніх послуг не є Ідеальною і не може гарантувати раціональний розподіл ресурсів країни при найкращому задоволенні потреб населення в освіті. Оптимальним рішенням є вибір різних варіантів, практично доцільних в кожному даному випадку при мінімальних витратах як з боку споживачів, так і і боку держави.

На користь організації державою виробництва освітніх послуг можуть свідчити такі аргументи, як надзвичайне значення для всього суспільства загальної грамотності населення та підготовки до виробничого життя, підготовка спеціалістів за певними перспективними напрямами, інформаційна асиметрія, тобто недоступність широким колам споживачів компетентної інформації про якість та перспективність освіти.

Доцільність участі держави у виробництві та постачанні освітніх послуг є очевидною тільки у випадках недостатності ринкового механізму. Завдання, яких не може досягнути ринковий спосіб розподілу ресурсів, бере на себе держава. В той же час, наявність недостатності ринку ще не означає, що державний сектор повинен повністю взяти на себе задоволення потреб населення в освітніх послугах або що участь держави має полягати тільки у повному фінансовому забезпеченні.

Недоліки ринку можуть спонукати державу виступати в ролі організатора виробництва, але освітні послуги не завжди мають властивості суспільного блага. Головні ознаки суспільних благ: нєвиключеність та несуперництво, напевно, зникають при таких формах освіти, як досягнення вищих ступенів підготовки (магістрів) за умов конкурсу, поглибленого навчання і т. ін. В таких випадках вони можуть виступати як приватні блага і реалізовуватися на платній основі.

Навіть якщо держава виступає в якості безпосереднього постачальника освітніх послуг, не обов'язково покриття всіх витрат має відбуватися за рахунок державного бюджету. Хоча діяльність навчального закладу підлягає специфічній регламентації, це не означає, що єдиною формою фінансування є безповоротне витрачання бюджетних коштів. Державні навчальні заклади мають можливість реалізовувати освітні послуги за контрактами, на платній основі. Протягом 90-х років в Україні постійно зростає частка студентів, що навчаються на умовах оплати навчання: якщо у 1995/96 році на платній основі навчалося 18%, то у 2000/2001 навчальному році — вже 47,5% всіх студентів вищих навчальних закладів (81).

Визначення обсягів виробництва приватних благ в умовах ринкової економіки здійснюється досить просто і ефективно за допомогою цін. Саме цінові сигнали створюють стимули для виробництва необхідних благ та розподілу вироблених товарів серед споживачів. Рівновага на ринках приватних товарів досягається пристосуванням, врівноваженням попиту та пропозиції.

На відміну від ринку приватних благ, стосовно постачання суспільних благ не існує ефективного способу виразу думок та реагування споживачів. Рішення про розподіл ресурсів між сферами виробництва суспільних благ приймаються зовсім на іншій, політичній основі. Ці рішення приймає виборний орган державного управління, а витрачання коштів здійснюється різноманітними установами та закладами.

Звичайно, що дослідження політичних питань не є предметом економічних наук. Однак економіка освіти не може залишити поза увагою з'ясування проблем впливу політичних рішень на розподіл та перерозподіл ресурсів, визначення ефективності їх використання та можливостей коригування дій в цій сфері. Дослідження природи політичних рішень з позиції економічної науки складає предмет теорії суспільного вибору.

Рішення щодо приватних благ приймаються на індивідуальній основі, виходячи з власних переваг та смаків. Навпаки, рішення про розподіл ресурсів на суспільні блага приймаються колективно: коли політик голосує за збільшення фінансування вищої освіти, він виражає інтереси своїх виборців. Таким чином, кожний окремий індивідуум може проявити свої переваги як виборець через механізм голосування за певного кандидата на виборах. Але такий політичний механізм не завжди забезпечує прийняття оптимального економічного рішення.

Вибір оптимального рішення відбувається через взаємодію 3-х сторін: окремих споживачів, держави як виразника інтересів всієї спільноти та політичного виборного органу, який приймає рішення. Споживачі можуть мати дуже різноманітні думки щодо суспільних благ, в тому числі і освіти. Врахувати інтереси всіх споживачів неможливо, необхідним тому є узгодження різних точок зору, агрегування різноманітних переваг.

Крім того, рішення про рівень постачання суспільних благ, в тому числі і освіти, не повинно ґрунтуватися тільки на думках споживачів. Індивідуальний вибір не може бути оптимальним відносно тих благ, які мають позитивні екстерналії для всієї спільноти. Тільки держава, виходячи з позицій стратегічного розвитку системи освіти, може визначити необхідні пріоритети в розподілі ресурсів.

До того ж, прийняття рішення обранцями-депутатами буде залежати від їх особистих характеристик: компетентності та неупередженості. Наскільки кожний підприємець прагне максимуму прибутку, настільки кожний політик прагне максимуму голосів своїх виборців. При досягненні цієї мети він може свідомо перевищувати рівень своєї компетентності та не завжди правдиво виражати свої погляди. До того ж, рівень розвитку демократії в будь-якій країні не дозволяє сказати, що парламент та уряд є повністю незалежними установами. Вони тою чи іншою мірою знаходяться під впливом різних груп тиску (так званих лобі), які виражають організовані інтереси різних груп. Використовуючи законні демократичні процедури, вони можуть нав'язувати свою волю більшості населення. Метою тиску цих груп виступає отримання привілеїв відносно іншої частини населення, які можуть виявлятися як » доходах, так і в ресурсах. Отже, прийняття рішення про фінансування освіти буде залежати певною мірою від того, як інтереси цієї сфери будуть представлені в парламенті, наскільки вони будуть врівноважені інтересами інших груп: фінансової олігархії, великого та малого бізнесу, сільського господарства тощо.

Підсумовуючи вищесказане можна зробити висновок, що відносно суспільних благ прийняття рішення в межах суспільного вибору не завжди Є раціональним. Дане положення підтверджує теорема неможливості К. Ерроу. Ця теорема виявляє, що за будь-якої процедури колективного вибору (коли відсутній «диктатор»), можуть проявитися такі види переваг, для яких не існує стійкого, неманіпульованого результату голосувань. Причому можливість прийняття колективного рішення, неупередженого і неманіпульованого, буде тим менша, чим більші різноманіття індивідуальних позицій та конфлікти інтересів.

Виборні органи державної влади визначають лише загальні контури стратегії розвитку системи освіти та її фінансування. Реалізація цієї стратегії в конкретних діях з управління освітою є завданням виконавчих органів влади, які мають в своєму розпорядженні для цього законне право примусу.

У теорії суспільного вибору державний апарат та його службовців позначають терміном «бюрократія». В даному випадку не обов'язково на увазі маються негативні моменти цього терміну. Просто саме положення чиновництва зумовлює в багатьох випадках вибір не самих ефективних варіантів.

Державні службовці виконують різноманітні функції, результати яких дуже важко піддаються конкретній оцінці. Якщо для підприємців результативність їх діяльності характеризує величина прибутку, то для визначення результативності праці службовців не існує чітко визначених критеріїв.

Виконувати свою місію службовцям тим легше, чим більше ресурсів надійде в їх розпорядження. Саме тому державний апарат, в даному випадку системи освіти, схильний вимагати збільшення бюджетних видатків. Це полегшує йому виконання основного завдання — забезпечення кращого функціонування освіти, — а також відповідає їхнім економічним інтересам: створює можливості службового росту та підвищення окладів.

Разом з тим, за своєю природою державний апарат управління не схильний до економії ресурсів. Для службовців економія ресурсів за умови відсутності чітких критеріїв оцінки результативності нічого не принесе. І навпаки, більш коштовний варіант фінансування системи, її окремих ланок чи конкретної програми може бути привабливішим: він може виявитися у збільшенні штату, розширенні повноважень, мож­ливостей додаткових премій тощо. Для службовців державного апарату характерне прагнення стабільності. Обмеження численними інструкціями та відсутність зв'язку з кінцевими результатами не сприяють схильності службовців до кардинальних змін, інновацій, ризикованих дій.

Як наслідок чим більший вплив державного апарату на прийняття політичних рішень, тим за інших рівних умов ймовірніші надлишкові витрати ресурсів у галузі та консервація неоптимальних варіантів її розвитку. В такій ситуації виходом може бути зменшення деякою мірою можливостей впливу державного апарату за рахунок залучення нових суб'єктів до процесу управління, і в першу чергу таких, як громадськість.

Недосконалість ринку освітніх послуг зумовлює доцільність втручання і використання суспільного сектору освіти. Разом з тим, ми бачимо, що існують і серйозні вади державного втручання, які можуть привести до втрати ефективності при виробництві освітніх послуг. Вибір оптимальних форм та методів державного втручання, визначення обсягів державного сектору не є простим завданням.

Останнім часом механізм виробництва та реалізації освітніх послуг в межах державного сектору характеризується значним ускладненням, що спричиняє використання квазіринкових відносин. З одного боку, відбувається диференціація ролей держави в освіті, вона може не просто забезпечувати надання освітніх послуг, а виступати просто покупцем, передаючи функції постачальника, виробника іншим, приватним установам. Забезпечення достатніх обсягів виробництва освітніх послуг таким чином здійснюється не тільки в межах державного сектору, а також і розширенням ролі інших суб'єктів в їх організації і фінансуванні.

З іншого боку; в квазіринкові відносини залучаються кінцеві споживачі або навчальні заклади. В основу так званих ваучерних систем покладено свобода вибору освітніх послуг споживачами, що, по суті, передбачає і посилює конкуренцію між постачальниками цих послуг. Держава виступає як покупець, вона оплачує навчання кожної дитини шкільного віку за ваучером, що видається сім'ям. Ця оплата поступає не сім'ям, а школам відповідно до чисельності набраних дітей, а отже — ваучерів. Таким чином, між школами створюються відносини конкуренції, вони зацікавлюються залучати дітей, підвищувати якість навчання. В той же час, ефективне застосування ваучерних систем залежить від здатності споживачів виявляти якість наданих освітніх послуг. У даному випадку необхідним є подолання інформаційної асиметрії.

Співвідношення міждержавним та приватним секторами освіти, по суті, зводиться до питання про оптимальні обсяги державного сектору. Визначення оптимальних розмірів виробництва суспільного блага, в даному випадку — освіти, необхідно для забезпечення відповідного розвитку системи освіти, для попередження того, щоб комерціалізація освіти не стала неконтрольованою.

Наявність вад як в ринковому механізмі, так і в державному втручанні, застерігає від крайнощів: однозначний вибір необмеженої свободи ринку або вибір повного одержавлення системи освіти не є виправданим на даному етапі. Вади ринку освітніх послуг значною мірою можуть послаблюватися розвитком державного сектору освіти. Водночас недоліки державного сектору (такі як неефективність, інертність, негнучкість і т. ін.) можуть бути послаблені впливом ринкового механізму. Вибір оптимального варіанту розвитку системи освіти передбачає врахування можливих наслідків різних альтернатив та визначення раціонального співвідношення між ринковим та державним механізмами управління.