5.2. Методика та організація розробки цільових комплексних програм

Цільові комплексні програми (ЦКП) (науково-технічні, со­ціальні, економічні) розробляють для досягнення соціально-еко­номічних цілей на засадах підвищення ефективності суспільного виробництва.

Організаційними передумовами формування ЦКП є такі:

своєчасне визначення переліку проблем, для вирішення яких треба створювати такі програми;

94

формування колективу розробників з виділенням головної організації;

попереднє орієнтаційне визначення потреби в ресурсах;

визначення головних методичних принципів формування про­грам.

Порядок складання і розробки ЦКП такий:

аналіз тенденцій економічного розвитку в сфері програмної діяльності;

прогнозування і визначення потреби коректування цих тен­денцій;

дослідження і розробка альтернативних варіантів програми;

оцінка і вибір найефективніших варіантів програми;

формування розгорнутого проекту програми;

формування єдиної стратегії вирішення проблеми.

Для розробки й обгрунтування різних варіантів ЦКП доціль­но використовувати:

методи економічного аналізу;

методи структурного аналізу, тобто методи формування ва­ріантів задоволення потреб народного господарства в продукції;

балансові методи;

методи обгрунтування рівня розвитку виробництва й основ­них показників за факторами впливу.

Механізм формування ЦКП найдетальніше можна описати на прикладі цільових комплексних наукових і науково-технічних програм. Їх розробляють і реалізують для вирішення найважли­віших міжгалузевих наукових і науково-технічних проблем з ме­тою концентрації ресурсів на пріоритетних напрямах НТП. Ета­пи формування цільових наукових і науково-технічних програм показані на рис .5.1.

Пріоритетні напрями, які потребують програмного вирішен­ня, схвалює Верховна Рада України. Для цього Національна ака­демія наук з участю Міністерства освіти України, міністерств, відомств, науково-дослідних інститутів методом експертних оці­нок визначають перелік таких програм, після чого їх розглядає Кабінет Міністрів і подає до Верховної Ради.

95

Рис. 5.1 Етапи формування цільових наукових і науково-технічних програм.

женого переліку оголошують конкурс щодо розробки конкретних цільових наукових програм.

Комплексні цільові наукові програми відкриті для поповнення новими проектами. Рішення про введення нових проектів або ви­лучення малоефективних приймає замовник програми.

Формування системи цілей програми передбачає визначен­ня головної мети з наступними її дезагрегуванням на ієрархічну множину конкретніших цілей. Загальну мету програми розділя­ють у функціональному і предметному розрізі, тобто на функці­ональні і предметні цілі. Для виявлення кількісних характерис­тик програмних цілей кожну програму розгортають у багаторів­неву множину локальних (часткових) підцілей, які називають деревом цілей. Процедура побудови дерева цілей є еврістичною, тобто грунтується на оцінці експертів і має такі стадії:

побудову функціонального дерева цілей;

формування комплексу цілереалізаційних систем;

попередні оцінки і відбір цілереалізаційних систем;

96

розробка цільових нормативів;

ранжування цілей.

У випадку розгортання кінцевої мети програми використо­вують метод дезагрегації або метод забезпечувальних умов.

Метод дезагрегації використовують тоді, коли кінцеву мету програми не вдається пов'язати із засобами її досягнення, що бу­ває, головно, під час побудови функціонального дерева цілей.

Метод забезпечувальних умов передбачає, що вихідну про­блему спочатку пропонують для оцінки експертам. Кожен експерт формує вимоги v формі науково-технічних, економічних, органі­заційних та інших умов, виконання яких, на його думку. потрібне для того, щоб він взявся за вирішення проблеми. Далі кожну нау­ково-технічну умову розглядають як проблему і пропонують для оцінки відповідним фахівцям.

Кожен метод дає змогу формувати альтернативні варіанти.

Процедура побудови дерева цілей має такий порядок дій.

1. Експертний аналіз відповідності вихідного формулюван­ня цілі програми вирішуваній проблемі.

2. Виявлення часткових цілей програми і їхній аналіз.

3. Оформлення даних, отриманих у процесі експертизи, у визначеній формі, у вигляді таблиці або матриці. Кожен експерт повинен подати свій варіант набору часткових цілей.

4. Аналіз погодженості думок експертів на підставі статис­тичного аналізу порівнюваних варіантів.

5. Визначення усередненого варіанта набору часткових цілей. Ті часткові цілі, які мають високі кількісні оцінки, вводять до пріо­ритетного набору.

6. Подання експертом усередненого варіанта з зазначенням усіх неврахованих цілей (у вигляді таблиці).

Функціональне дерево цілей програми є основою для побу­дови дерева систем. У ньому значення якого-небудь компонента і його складових виражені предметне і є відповіддю на питання "З чого складається?", тобто відображають реальну можливість до­сягнення цілей. Для цього провадять процедуру оцінки і відбору систем шляхом побудови функціонально системної матриці

97

(ФСМ), яку заповнюють у вигляді таблиці. В ній підмет - найме­нування існуючих і прогнозованих систем, здатних реалізувати вихідну ціль програми, а присудок - цілі нижчого рівня функціо­нального дерева цілей. Матрицю заповнюють експертним шля­хом. Якщо система реалізує функцію, на перетині колонок і рядків ФСМ ставлять 1, якщо ні - 0. Вибирають базовий варіант і вико­нують порівняльний аналіз властивостей та затрат кожної альтер­нативної системи. Під час формування цілей програми кількісно визначають вимірювальні показники, які характеризують досяг­нення цілі і називаються цільовими нормативами. Цільові норма­тиви задають у трьох головних формах: інтегральній, індексній, питомій.

Цей етап роботи над формуванням програми закінчується ранжуванням цілей, що викликане потребою найефективніше розподілити обмежені ресурси.

Попередній і розгорнутий проект програми формують по­етапно за принципом послідовних ітерацій. На першому етапі орган управління програми скеровує матеріали можливим учас­никам робіт щодо її розробки та реалізації й оголошує конкурс на найефективніше вирішення проблеми; на другому - розглядає про­позиції, які надійшли на конкурс, і розробляє декілька варіантів програми, з яких вибирають оптимальний; на третьому - розроб­ляє розгорнутий проект програми з урахуванням скоректованого, у разі потреби, комплексу її цілей.

Ефективність варіантів програми можна оцінити двома шля­хами: побудувавши систему економіко-математичних моделей і розрахувавши варіанти на ПЕОМ за допомогою системи експерт­них оцінок. Найдоцільніше ці два способи поєднувати.

Варіанти науково-технічних заходів потрібно вибирати на підставі порівняння їхньої науково-технічної результативності та соціально-економічної ефективності.

Соціальний ефект реалізації варіанта програми можна оці­нити кількісно зіставленням соціальних умов до і після його реа­лізації. Соціальні наслідки деяких заходів можна оцінити тільки якісно. Для зіставлення соціальних результатів варіантів програ-

98

ми використовують показник суспільної соціальної ефективності затрат на її реалізацію, визначений числовим рядом

де Ес - соціальна ефективність затрат; Сі - соціальні результати (ефект) і-го виду в натуральному вираженні; S - затрати на вико­нання варіанта програми.

Економічний ефект розраховують для формалізації процесу оцінки і відбору варіантів програми за критерієм економічної діяльності. Для цього можна використовувати методи бальної оцінки з ваговими коефіцієнтами за формулою

де Ее- значення узагальненого показника економічної ефектив­ності; аі - ваговий коефіцієнт г-го часткового показника; хі - баль­на оцінка і-го часткового показника; m - кількість галузей народ­ного господарства, які використовують результати розробки варі­анта програми.

Для формалізації процесу оцінки та відбору варіантів програ­ми за узагальнювальним науково-технічним критерієм можна ви­користовувати методи бальної оцінки з ваговими коефіцієнтами, які присвоює показникам група експертів за формулою

де р - значення показника ймовірності отримання очікуваного результату у визначені терміни. Показник має два значення: 1 -у разі позитивного значення, 0 - уразі негативного (від'ємного);

N - значення показника науково-технічного рівня (набуває двох значень: 1 - у разі відповідності, 0 - у разі невідповідності); bi -бальна оцінка i-го показника; уi - ваговий коефіцієнт i-го показ­ника.

Варіанти відбирає група експертів. Пріоритетний варіант, як звичайно, повинен мати максимальну оцінку в кожній групі узагальнювальних критеріїв.

99

Для формалізованого відбору варіанта програми можна ви­користовувати формулу

де Ес - загальна оцінка показників соціальної ефективності, набу­ває значення 1,0; Ез - узагальнена оцінка за групою показників економічної ефективності; Ент - узагальнена оцінка за групою по­казників науково-технічної ефективності.

Державну (регіональну, галузеву) цільову науково-технічну програму розробляють як єдиний проектний документ з зазначен­ням кількісно вираженої кінцевої цілі, основних техніко-економічних параметрів об'єктів нової техніки і технології, підприємств, які створюють на їхній базі, складу найважливіших взаємопов'я­заних заходів, у тім числі розвиток науково-технічного і виробни­чого потенціалу.

Для забезпечення своєчасного, оперативного і послідовного формування етапів, завдань, розділів і підпрограм проекту роз­горнутої програми орган управління програмою разом з голов­ною організацією розробляє координаційний план, у якому виз­начають етапи і послідовність робіт, дають завдання окремим ви­конавцям і строки їх завершення. Для координації строків вико­нання окремих взаємопов'язаних загальною метою робіт будують сітьовий графік.

Оцінка ресурсного забезпечення, яку дають у процесі фор­мування розгорнутого проекту програми, передбачає розрахунок потреби у фінансових ресурсах (загальна вартість науково-дослід­них, дослідно-конструкторських робіт, підготовки та освоєння ви­робництва, капітальні затрати на будівництво, реконструкцію та введення в дію дослідно-експлуатаційної бази і виробничих по­тужностей), матеріально-технічних (сировина, матеріали, пали­во, устаткування тощо), трудових (додаткова потреба в наукових кадрах і висококваліфікованих спеціалістах), інформаційних ре­сурсах, які відображені у відповідних формах програмної доку­ментації. На різних етапах формування програми для визначення затрат ресурсів використовують методи експертних оцінок, ана­логів, структурний і нормативний.

100

Метод експертних оцінок передбачає експертну оцінку ре­сурсів на окремі етапи і програму в цілому групою експертів та узагальнення експертних висновків.

Затрати методом аналогів визначають за аналогією з ураху­ванням досягнутого рівня розподілу ресурсів за такою формулою:

де 3і - затрати на виконання і-го заходу, передбаченого програ­мою, грн.; За - затрати на виконання попередніх аналогічних за­ходів (робіт), грн.; Кпп - прогнозований коефіцієнт підвищення продуктивності праці виконавців, зниження затрат ресурсів тощо;

ΔЗі - збільшення (зменшення) затрат на реалізацію і-го заходу з урахуванням ступеня відповідності аналога, розроблюваному ва­ріанту, грн. Значення ΔЗi обчислюють методом експертних оці­нок.

Структурний метод грунтується на наближеній оцінці зат­рат на реалізацію програми за питомою вагою окремих етапів циклу в загальній вартості (трудомісткості) робіт або питомій вазі окремих елементів у загальному кошторисі затрат на програму.

Нормативний метод передбачає визначення затрат на реа­лізацію програми за допомогою нормативів.

Формування розгорнутого проекту програми. На цьому етапі виконують комплексну оцінку науково-технічної програми і програмних заходів. Економічний ефект програмного заходу розраховують згідно з умовами використання продукції за розра­хунковий період. Сумарно по роках розрахункового періоду еко­номічний ефект обчислюють за формулою

де Епз - економічний ефект програмного заходу за розрахунковий період; Рпз - вартісна оцінка результатів від виконання заходів за розрахунковий період: Зпз - вартісна оцінка затрат на виконання заходів за розрахунковий період.

У випадку визначення економічної ефективності результатів програми в цілому виконують системну оцінку всіх видів резуль-

101

татів програми. Ефект науково-технічної програми є функцією від економічних Рек, соціальних Рс, науково-технічних Рнт, екологіч­них Рекл результатів:

Ецнтп =F(Pек,Рс,Рнт,Рекл )

Цільові науково-технічні програми вибирають з урахуванням економічного ефекту та інтегрального коефіцієнта ефективності:

Ецнтп =Еекkінт -> max.

Під час формування програми оцінюють показники ресур­созбереження. Узагальнювальним показником рівня використан­ня матеріальних ресурсів є коефіцієнт продуктивності їх викори­стання:

де Рк - корисно використовувана частина ресурсу в натуральному або вартісному вираженні; Р - загальний обсяг споживання ресур­су в процесі виробництва в натуральному або вартісному вираженні.

Однією з визначальних умов досягнення програмних цілей є створення ефективного організаційно-економічного механізму управління формуванням та реалізацією програми. Органи управ­ління програми створюють на стадії, яка передує її розробці. Вони виконують повний управлінський цикл. Економічний механізм включає методи визначення та використання економічних важелів, виділення фінансових та матеріально-технічних ресурсів і розпо­рядження ними, оцінку й стимулювання діяльності виконавців.

Однією з основних функцій управління програмою є конт­роль за ходом її формування і реалізації. Джерелом інформації для цілей контролю є комплект затвердженої документації, фор­ми державної статистичної звітності, звіти організацій та підприємств-виконавців, форми бухгалтерської звітності, спе­ціальна звітність за програмами.

102

Додаток до теми 5. Програма «Україна - 2010» (короткий зміст проекту)

За основу Програми, розробленої Кабінетом Міністрів Ук­раїни, взято середньо- (до 2000 року) і довготерміновий (до 2010 року) прогнози, прийняті галузеві програми, а також низку підго­товлених проектів програм, зокрема інноваційного та інвестицій­ного розвитку, структурної перебудови економіки.

В основі ідеології проекту Програми є фундаментальна ідея про пріоритет прав і безпечної життєдіяльності людини, ідея со­ціального прогресу, що є стратегічною метою подальшого роз­витку людської цивілізації.

Передбачено, що до 2010 рок\' треба забезпечити стійке зро­стання економіки і перейти на шлях сталого соціально-економіч­ного розвитку. За цей час буде виконана структурна перебудова національної економіки, забезпечено ефективний розвиток агро­промислового комплексу, поступово ліквідовані сировинні пере­коси у структурі експорту, докорінно змінена і посилена роль кре­диту в авансуванні виробництва; вирішені проблеми фінансового оздоровлення господарства і заощаджень як реальної фінансової основи для інвестиційної діяльності і структурних реформ.

Насамперед, передбачено забезпечити якісні зміни в струк­турі виробництва і темпах економічного зростання. Все це ство­рить надійне підгрунтя для входження України до числа розвине­них країн світу.

У Програмі визначені національні цілі: суттєве поліпшення умов життя; зміцнення основ громадянського суспільства; підви­щення конкурентоспорможності національного виробництва.

Програма передбачає послідовне та радикальне підвищення до 2010 року ВВП на душу населення, збільшення середньої три­валості життя, поліпшення якості освіти та охорони здоров'я — базових показників рівня життя, усунення значної розбіжності ного показників між окремими регіонами України. До 2010 року потрібно досягти ВВП на особу за реальною купівельною спро­можністю в межах 4.0-4.5 тис. доларів США (у сталих цінах

103

1997 p.). Нині цей показник для України становить менше 1 тис. доларів США.

Головним пріоритетом Програми є людський фактор. У кінце­вому підсумку всі намічені цілі, завдання, заходи спрямовані на суттєве підвищення рівня життя населення. Економіка повинна дати кожній людині роботу, достаток, здоров'я, духовність.

Політика держави буде спрямована на вирішення питань:

об'єднання суспільства навколо національної ідеї соціального про­гресу, розвитку демократичних засад; реформування земельних та майнових відносин; створення умов для продуктивної зайня­тості, поліпшення умов і безпеки праці; неухильного дотримання всіма суб'єктами господарювання законодавства про працю; впро­вадження нових та вдосконалення існуючих систем соціального страхування, соціального захисту населення.

Прогнозоване зростання обсягів ВВП дасть змогу підняти реальну середню заробітну плату в 2005 p. порівняно з 1997 p. в 1.5,ав2010р. - в 2.3 раза та збільшити адресну допомогу найвразливішим верствам населення у 3-4 рази.

Очікувана середня тривалість життя населення повинна бути на рівні 69-71 років щодо 67.4 року в 1997 p., передусім за раху­нок збільшення частки витрат на охорону здоров'я у ВВП щонай­менше у 1.5 раза, послідовного впровадження здорового способу-життя, поліпшення стану довкілля.

Систему охорони здоров'я вдосконалюватимуть за принци­пами солідарності, доступності, справедливості та універсаль­ності. Це дасть змогу реально поліпшити стан охорони здоров'я населення, сприяти запобіганню та профілактиці захворюваності, надавати кваліфіковану; вчасну медичну допомогу.

Нового імпульсу отримає розвиток систем соціального стра­хування та кредитування пенсійного забезпечення. За умови прий­няття Верховною Радою України у 1999 p. потрібного для запро­вадження пенсійної реформи законодавства загальний відсоток заміщення пенсій у системі обов'язкового пенсійного страхуван­ня у 2010 p. збільшиться до 40-45 % середнього заробітку, замість 32% у 1998р.

104

Пріоритетним завданням Програми є зміцнення основ гро­мадянського суспільства, подальше формування відкритого демо­кратичного суспільства та нової національно-державної ідентич­ності людини як громадянина України.

Підвищуватиметься роль державної мови в консолідації сус­пільства.

Усе це можна забезпечити лише за умови подолання тенденції занепаду економіки та забезпечення стабільно високих темпів еко­номічного зростання.

На підставі аналізу ситуації, з уроків 1998 p., коли суттєвому випробуванню була піддана так важко вистраждана Україною фінансова стабільність, визначено такі три етапи соціально-еко­номічного розвитку України:

перший (1999-2000 pp.) — досягнення стабілізації економі­ки та перехід до економічного зростання;

другий (2001-2005 pp.)—проведення інтенсивних змін струк­тури економіки та підвищення її ефективності, досягнення темпів приросту ВВП до 7 % на рік;

третій (2006-2010 pp.) — продовження структурної перебу­дови економіки та забезпечення високих (до 8 % щорічно) темпів зростання.

Економічне зростання потребує спрямування значних обсягів виробленого продукту в інвестиції.

Вирішальними факторами стабілізації в 1999-2000 pp. і започаткування зростання є такі:

Прийняття реального бюджету. Його дефіцит суттєво не збільшує внутрішні та зовнішні запозичення, створює довіру до фінансової політики держави.

Помірна девальвація національної валюти та інфляція збері­гають умови і надають орієнтири для ефективного виробництва.

Зниження ставки рефінансування і переорієнтація діяльності банківської системи забезпечують кредитну підтримку реально­го виробництва.

Нормалізація виплати заробітної плати і значне скорочення заборгованості щодо соціальних виплат із бюджету.

105

Впровадження заходів, спрямованих на прискорену легалі­зацію тіньової економіки, а саме: задіяння механізму повернення тіньових коштів, у тому числі з-за кордону, до легального обігу на користь національного виробництва.

Розвиток малого підприємництва, яке приведе до підвищен­ня конкурентоспроможності українських товарів, поліпшення структури виробництва і структури зайнятості.

Реструктуризація великих підприємств АПК, розвиток при­ватного сектора в сільському господарстві, що дасть змогу збільшити експорт продовольчих товарів.

Залучення прямих іноземних інвестицій в експортоспроможні галузі, що сприятиме переорієнтації зовнішньої торгівлі на нові товари та нові ринки.

Для забезпечення стабільного зростання на початку наступ­ного тисячоліття принципово важливим є радикальне реформу­вання податкової системи, скорочення вже протягом 1999 та 2000 років щонайменше на 15-20 % (сукупного) податкового наван­таження на товаровиробників та поліпшення якості бюджетних витрат. Ключовим для цього є прийняття Податкового кодексу.

Економічне зростання неможливе без суттєвого оновлення основних фондів та їхньої структури. Без цього три чверті з них у 2010 p. можуть досягти критичного віку (понад 20 років) та не відповідатимуть вимогам технологій XXI століття, обме­жуватимуть можливості здійснення політики технологічних про­ривів.

Принципово важливим є відповідно до комплексної держав­ної програми енергозбереження на період до 2010 p. радикальне зменшення енергомісткості виробництва та підвищення конкурен­тоспроможності української продукції на внутрішньому і зовніш­ньому ринках. Цьому повинно сприяти ліквідація на першому етапі реструктуризації фінансових боргів підприємств і забезпечення дії ринкових механізмів, вилучення неконкурентоспроможних ви­робництв. Нагадаємо, що на виробництво одного долара ВВП краї­на витрачає 3.25 умовного палива проти 0.6 в Західній Європі. Крім усього іншого, це повинно забезпечити зростання експорту

106

українських товарів і послуг з темпами 7-8 % щорічно. Досить високі темпи зростання імпорту (хоча й нижчі від експорту) зу­мовлені потребою залучення значних обсягів інвестиційних та інноваційних ресурсів. Водночас завданням є послідовне скоро­чення від'ємного сальдо торговельного балансу та досягнення, починаючи з 2007 p., його рівня не менше, ніж 2-3 % від зовніш­нього торговельного обороту.

Надто важливою є послідовна легалізація тіньової економі­ки і зменшення її обсягів щонайменше на 25 % до 2005 p. та на 70-80% до 2010р.

Потрібно визначити, передусім, пріоритети науково-техно­логічного та інноваційного розвитку:

створення та впровадження нових енерго- та ресурсозбережних технологій, розвиток екологічно чистої енергетики;

розроблення нових технологій, у тім числі біотехнології для сільського господарства та переробних галузей, легкої та харчо­вої промисловості;

технологічне і технічне оновлення базових та переробних галузей;

високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва в літакобудуванні, ракетно-космічному комплексі, судно- та авто­мобілебудуванні, а також сучасних озброєнь:

створення та використання перспективних інформаційних технологій та систем зв'язку;

розвиток інформаційних комунікацій та потрібного облад­нання;

виробництво вітчизняних інформаційних технологій (не мен­ше 20 % від потреб внутрішнього ринку);

створення та впровадження нових матеріалів та речовин з високими конкурентоспроможними властивостями, в тому числі імпортозамінних.

Програма має системний характер, охоплює весь комплекс економічних та соціальних сфер, всі сторони державного впливу на них.

107