12.2. ОСОбЛИВОСТІ ПІВДЕННОКОРЄЙСЬКОЇ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Південна Корея в другій половині минулого сторіччя втілюва­ла динамізм економічного зростання країн Східної Азії, що роз­виваються. Не маючи значних природних ресурсів, вона вироб­ляє близько 1,5% світового валового продукту, маючи всього лише 0,8 % світової кількості населення.

Як відомо, нормальне функціонування будь-якого господарст­ва забезпечується не тільки наявними трудовими, природними ресурсами, капіталом, технікою і технологією, а й здатністю їх раціонального поєднання, що забезпечує ефективність виробниц­тва і ринки збуту виготовлених продуктів Південна Корея мала багато загальних рис за чинниками й умовами економічного роз­витку з іншими східно-азіатським и країнами і територіями. Вона значною мірою спиралася на сприяння промислово розвинених країн, і передусім США. Якісні зміни положення Південної Кореї у світовому господарстві відбулися буквально на очах одного по­коління. Південна Корея — частина Кореї, звільненої від японсь­кої колонізації і розділеної після Другої світової війни. У середи­ні 1950-х років за рівнем економічного розвитку вона належала до групи відсталих країн, ВВП на душу населення не перевищу­вав І 00 дол.

Економічне піднесення Південної Кореї визначалося високи­ми темпами приросту ВВП, які збереглися до кінця 1990-х років. Завдяки високим темпам зростання валового продукту реальний дохід на душу населення подвоювався кожні 10—12 років. У 1990-ті роки, як і в усіх промислово розвинених країнах, темпи приросту ВВП знизилися з 9,4 % до 7,2 %. Після безкризового розвитку перших десятиліть південно корейське господарство пе­режило кризові спади виробництва у 1980 і 1998 р. Це свідчить про те, що в той період відтворювальний процес набув циклічно­сті, характерної для розвинених капіталістичних країн.

Як і в попередні десятиліття, високі темпи зростання супрово­джувалися досить високим рівнем інфляції, що перевищували інші розвинені країни у 2,5 раза. Вони становили в 1990-ті роки в середньому 5,6%, в 1980-ті роки — 7% (дефлятор ВВП). Уяв­лення про основні показники економічного розвитку країни по­дані в табл. 12.1.

Таблиця 12.1

ОСНОВНІ МАК1ЮЕКОНОМІЧН1 ПОКАЗНИКИ ПІВДЕННОЇ КОРЕЇ

^Дані за 1990—1996 рр.

Дані за 1990—1998 рр

Джерело: International affairs, vol. 75, № 4 October 1999. P.782; InIematioiiaI Hnancial statistics 1999: World economic outlook. October 1999 IMF.

Високі темпи зростання базувалися на постійному збільшенні капіталовкладень. Вкладення в основний капітал досягали най­вищої норми серед індустріальних країн. Рівень капіталовкладень на І—1,5 пункти перевищував норму національних заощаджень. Цей розрив покривався залученням іноземного, в основному по­зикового, капіталу, нерідко в короткостроковій формі.

Важливу роль у розвитку Південної Кореї відіграло підви­щення кваліфікації робочої сили.

Утвердженню південнокорейського господарства на сучасно­му рівні сприяло створення досить розвиненої бази наукових та інженерно-конструкторських розробок. У 1980-ті роки в цій сфе­рі були створені науково-виробничі парки, НДІ, венчурні фірми. В їх сіворенні взяли участь великяі компанії провідних галузей, які одержали фінансові і податкові пільги. У науково-виробничих парках здійснювалось експериментальне дрібносерійне виробни­цтво, розроблялись нові технології, вироби й матеріали. У разі позитивних результатів організовувався масовий випуск нової продукції.

З 1987 р діяв 15-річний план, що визначив основні напрями науково-технічної політики держави. У ньому був намічений роз­виток розробок у сфері мікроелектроніки й чистої хімії, інфор­матики та автоматизації виробництва. У цих галузях Південна Корея вийшла чи не на передові позиції у світі. Певні перспекти­ви план намічав у дослідженнях у галузі аеронавтики і космічних технологій. У 1993 р. був виведений на орбіту дослідницький су­путник, створений за власною технологією. Частка витрат на НДДКР досягла 2,7 % ВВП, що відповідає рівню провідних захід­них країн. Більшість асигнувань спрямовують на розробки при­кладного характеру

За оцінками, загальний рівень технологічного розвитку Пів­денної Кореї становить 40 % середнього рівня індустріальних країн Заходу. Це підтверджують дані про відносну чисельність науково-технічних співробітників і дослідників — 22 людини на 10 тис. населення (у США — 36, Японії — 49 в 1996 р.).

У ряді виробництв Південна Корея зайняла помітне місце в світі Це передусім, суднобудування — приблизно 1/3 світового випуску, сталь — 4 %, а також напівпровідники — 14 %, телеві­зори, автомобілі. Відстає у своєму розвитку сільське господарст­во. Після проведення аграрної реформи і ліквідації феодальних пережитків воно залишилося дрібнотоварним, збереглася система парцельного землеволодіння і землекористування. Законом про земельну реформу від 1948 р. була встановлена міра землеволо­діння — не більше 3 га, заборонялася купівля-продаж землі, орен­да, які потім були відроджені. Господарства із земельною пло­щею 2—3 га зосереджують тільки 17% оброблюваної площі. В цих умовах сільське господарство об’єктивно може спиратися тільки на державну підтримку і стимулювання. Наприкінці 1980-х років країна на 39 % забезпечувала себе зерном, але на 65 % — продовольчим. За продуктивністю пралі і технічною оснащеніс­тю сільське господарство значно поступається японському.

Характерною особливістю розвитку господарського механізму Південної Кореї є всебічна роль держави. Урядовий контроль над розвитком господарської сфери був передбачений основним за­коном країни Капіталістичні відносини формувалися зверху й одночасно відбувалося їх становлення в надрах господарського механізму при підвищеній ролі зовнішнього, ендогенного чинни­ка. Держава забезпечувала централізований вплив на сферу соці­ально-економічних рішень, що виявлялося в стимулюванні роз­витку найбільших об’єднань, злитті банківського і промислового капіталу, створенні державного сектору Вона прагнула не допус­кати банкрутства дрібних підприємств, щоб уникнути зростання рівня безробіття.

Забезпечення зростання економіки й експорту вимагало ство­рення необхідних умов для розвитку компаній, які були б здатні конкурувати на міжнародних ринках, стали б двигуном наздога­няючого розвитку, а держава змогла управляти цим процесом Процеси концентрації і централізації капіталу привели до виник­нення великих фінансово-промислових груп — чиптан, або че- боль. Вони сформувалися на базі торгових фірм і включали ком­панії різних галузей, будучи величезними конгломератами. На сьогодні приблизно 50 груп відіграють домінуючу роль у госпо­дарстві країни (у 1964 р. — лише шість об’єднань) До їх числа входять «Хьонде», «Самсун», «Деву», «Лаккі-Голдстар», «Теу».

Особливість розвитку виробництва великих об’єднань поляга­ла в тому, що вони керувалися не короткостроковими цілями отримання прибутків, а прагнули зберегти і підсилити позиції на ринку, переходячи від одного сектору виробництва до вищого в технологічному відношенні. Якщо в кінці 1940-х — на початку 1950-х років вони зосереджували свою діяльність на таких галу­зях, як виробництво паперу, цукру, текстильних виробів, то в кін­ці 1950-х — на початку 1960-х років — на виробництві чорних металів, нафтопродуктів, суден і т.д У міру економічного розвит­ку ці корпорації поступово виходили на міжнародні ринки їх значення в економіці країни зростало Так, на початку 1980-х ро­ків на частку десяти найбільших об’єднань припадало 20 % про­дукції обробної промисловості, а в кінці 1980-х років — уже 23 % доданої вартості У середині 1990-х років оборот 10 найбільших чеболь дорівнював приблизно половині ВВП, а також понад 35 % промислового виробництва.

У створенні і розвитку великих об’єднань значну роль відіграв уряд, що діяв за принципом «зробити могутньою державу» Зрос­тання чеболь багато в чому підтримувалося завдяки створеному для них пільговому фінансуванню На них припадало приблизно 75 % усієї суми банківських кредитів, наданих приватному сек­тору в кінці 1970-х років. Крім того, держава сама вкладала капі­тал у ці групи В результаті. Південна Корея на відміну від інших розвинених країн має меншу концентрацію економічної потуж­ності, яка створює подвійну структуру внутрішнього ринку

Промислові групи контролюються сімейним капіталом. Близь­ко 50% компаній контролюється окремими сім’ями (у Японії — 10 % компаній): 15 сімей володіють 38 % зареєстрованих активів, вартість яких рівна 129 % ВВП. Сім’ї-засновники володіють 60 % акцій ЗО найбільших чеболей, 3/4 фірм не числяться на фондовій біржі. З одного боку, це вказує на походження багатства (заснов­ники груп збільшували його за рахунок тісних зв’язків із військо­вими диктаторами), а з другого боку — на те, що відносини все­редині груп будуються на неринкових принципах. Центрами чеболь є інвестиційні трести. Сімейне і перехресне володіння акціями призводить до того, що основним джерелом залучення капіталу є позики (кредити банків, облігації) Випуск акцій у 1990-ті роки склав 10—12% залучених засобів. Перехресне во­лодіння обертається тим, що фінансова криза ставить на грань розпаду всі чеболі.

Іншою відмітною рисою соціальної структури південнокорей- ського господарства є створення могутнього державного сектору, основою якого стала колишня японська колоніальна власність. Значна частина державної власності сформувалася в 1960—1970-ті роки на базі спеціального закону з метою розвитку промисловос­ті і становлення експортно орієнтованої економіки. Державна власність охоплює електроенергетику, будівництво шосейних доріг, виробництво чорних металів і хімічних добрив, викорис­тання гідроресурсів, морський промисел, меліоративні роботи в сільському господарстві У 1981 р. 24 державні корпорації давали 10% ВВП.

Механізм господарювання Південної Кореї з 1962 р. нерозрив­но пов’язаний із плануванням економічної діяльності на основі п’ятирічних планів економічного і соціального розвитку. З 1963 р. в країні діяло Управління економічного планування, функції яко­го в 1994 р. були передані міністерству промисловості. Плану­вання охоплювало різні виробничі й регіональні сфери господар­ської активності, і йому був властивий, певною мірою, норма­тивний характер. Вироблення планових орієнтирів відбувається за участі Федерації корейської промисловості, що представляє ін­тереси найбільших компаній.

Важливе місце в рамках планування і планів економічного розвитку у першій половині 1980-х років було відведено такому аспекту структурної перебудови, як згортання виробничих потуж­ностей у галузях, які втратили з різних причин свої порівняльні переваги в конкурентній боротьбі та перелив праці і капіталу в інші галузі. Як у Японії, так і в Південній Кореї у ряді промисло­вих галузей були створені так звані депресивні картелі. У рамках таких картелів підприємства і фірми за сприяння уряду домовля­лися про добровільне скорочення обсягів виробництва, збере­ження лише частини найефективніших і конкурентоспроможних виробничих потужностей і про умови перепрофілювання або продаж тих потужностей, які стали неефективними.

Подібне становите складалося в електронній промисловості, у виробництві мінеральних добрив, у суднобудуванні й інших га­лузях, під час планування розвитку яких у минулі роки були до­пущені прорахунки у прогнозах збуту або у зв’язку з різкою змі­ною умов на міжнародних ринках. Фінансували діяльність де­пресивних картелів комерційні банки під гарантії уряду.

Завдяки спрямовувальній дії держави відбувався розвиток ка­піталізму в сільському господарстві. Важливою віхою розвитку аграрної сфери була кооперація. У 1960-ті роки створювали­ся постачальницькі, збутові і кредитні кооперативи, в 1970-ті ро­ки — «колективи спільної обробки землі». Організація колектив­них господарств під контролем держави проводилася в рамках «руху за нове село», розпочатого в 1972 р. Сюди входило поліп­шення дорожньої мережі, меліорація й механізація, створення в сільській місцевості підприємств для забезпечення роботою се­лян, які розорилися.

Кредитна система перебувала під жорстким контролем держа­ви. На початку 1960-х років банки були націоналізовані, але далі реприватизовані. Державний банк забезпечував уряду додатко­вий контроль над діяльністю фінансово-промислових груп. Зв’язок урядового банку і ФПГ створював внутрішній ринок фі­нансування, який функціонував більш цілеспрямовано, ніж фі­нансова система вільного ринку, але сприяв зростанню коротко­строкової заборгованості.

Фінансові інститути, які контролювалися державою або пере­бували в її власності, надавали в основному цільові кредити і спостерігали за їх використанням. Кредити надавалися на трива­лий період на пільгових умовах, доки компанії не ставали конку­рентоспроможними на міжнародних ринках. Уряд прямо або опо­середковано контролював до 2/3 капіталовкладень, при цьому в 1960-ті роки він фінансував 20%, в 1972—1975 рр. — 14,5, у 1976—1980 рр. — 20, у —1984 рр. — 24,4 % капіталовкладень.

Особливе місце в системі взаємозалежності чинників вироб­ництва займала робоча сила. Стратегія швидкого економічного зростання супроводжувалася гострими соціальними проблемами, включаючи зростання нерівності в розподілі доходів, незадово­лення первинних потреб, збільшення бідності. Тільки з четверто­го п’ятирічного плану (1977—1981 рр.) уряд став включати в нього питання контролю над народжуваністю, розширення зай­нятості, освіти, охорони здоров’я, поліпшення виробничих відно­син. Досі основною метою соціальної політики було попере­дження абсолютної бідності.

Профспілковий рух тривалий час був обмежений. У період правління військових робітникам і службовцям державних під­приємств і галузей, що мають важливе господарське значення, було заборонено проводити страйки для відстоювання своїх прав (до 1987 р.). Виступи за демократію жорстоко придушувалися, прикладом чого є події у м. Кванжу в 1980 р. Праця робітників у 1970-х роках була однією з найдешевших в Азії. На початку 1980-х років південнокорейський робітник одержував у серед­ньому близько 250 дол. на місяць, удвічі менше від сінгапурсько­го робітника У подальші роки заробітна плата найманих робіт­ників зростала швидше, ніж у західних країнах. Існують значні відмінності в оплаті чоловічої 1 жіночої праці — майже удвічі.

Після 1987 р. робітники дістали нові можливості під час укла­дення колективних трудових угод. Кількість профспілкових об’єднань зросла в 3,5 разу, але вони охоплювали менше 15 % робітників і службовців. Колективні угоди почали укладатися на рівні підприємств. Тільки в текстильній промисловості і в банків­ській сфері це відбувалося на рівні галузі, а в гірничо-добувній і взуттєвій — на рівні регіону. Уряд впливав на хід укладення тру­дових угод у рамках тристоронньої комісії, причому його голос був вирішальним.

У великих об’єднаннях використовувалася система довічного найму, яка закріплювалася трудовим законодавством. Для ком­паній було дешевше створити додаткові виробничі потужності, ніж проводити скорочення робочої сили. У разі скорочення пра­цівника фірма повинна була забезпечувати його протягом кількох років допомогою у розмірі колишньої заробітної платні, оплачу­вати протягом двох років навчання його дітей у школі.

За 1970—1990-ті роки розрив у рівнях доходів найбідніших і найбагатших груп населення скоротився з 19,8 до 8,3 разу. Най­більше вирівнювання доходів відбулося у 1980-ті роки. У 1976 р. коефіцієнт Джині становив 0,3908, а в 1993 р. — 0,316. Характер­ною особливістю становища трудящих є тривалість робочого часу протягом року (поступається Малайзії, Таїланду, США). Робочий тиждень законодавчо обмежений 44 годинами (у середині 80-х років — 60). На практиці тривалість робочого часу перевищує встановлені норми. Модель економічного розвитку привела до помітних результатів за рахунок жертв і обмежень робочої сили.

Для ідеологічного впливу на населення були використані тези про «загрозу з Півночі» і концепція «чучхесон» (національної са­мобутності). Остання послужила важливим елементом теорії «національної і кореєзованої демократії», яка були синтезом тра­дицій минулого з формами буржуазного перетворення суспільст­ва. Використовувалися ідеї патерналізму і лояльності до уряду разом з ідеями індивідуальної свободи.

Модель економічного розвитку Південної Кореї має багато спільного з японською, але роль уряду в регулюванні економіки тут була значно вищою. Широко використовувалися диктаторсь­кі методи керівництва. Так, у 1978 р., коли багато південно корей­ських фірм не змогли погасити своїх іноземних боргів, президент звільнив їх від виплати відсотків внутрішнім інвесторам і від погашення заборгованості. Тривалий час внутрішні інвестори одержували від’ємний реальний відсоток на заощадження. Все це було направлено на мобілізацію національних ресурсів.