Економічна теорія як наука

Економічна теорія - фундаментальна наука. Вона розкриває за­кони, які управляють розвитком виробництва, розподілу, обміну і споживання. Тому ця наука є методологічним підґрунтям усієї сис­теми економічних наук.

Економічна теорія - наука історична. В природничих науках предмет дослідження залишається майже незмінним І розви­ток цих наук - це передусім розвиток і вдосконалення методів пізнання, методології науки. В економічній теорії, як і у всьому суспільствознавстві, і предмет, і методи пізнання змінюються. Процес розвитку суспільства та його економіки - це перехід від менш складних до дедалі більш високих форм суспільного життя та економічної діяльності. Тому кожній стадії суспільно- економічного прогресу відповідає певний рівень розвитку про­дуктивних сил і притаманна йому система виробничих відно­син, певний технологічний і суспільний способи виробництва з властивими їм економічними законами і категоріями.

Основним змістом сучасної епохи є перехід людства від індустріальної до пост- індустріальної стадії цивілізаційного прогресу, що пов’язано з докорінними зміна­ми у продуктивних силах, виробничих відносинах, місці і ролі людини у виробниц­тві і суспільстві.

Ці глибокі зміни в економічному і соціальному розвитку потребують відобра­ження в економічній теорії.

На превеликий жаль, навіть у розвинених країнах деякі вчені не лише не вба­чають перехід економічної теорії на новий рівень розвитку, який відповідає новій стадії цивілізації, а, навпаки, стверджують, що "...у процесі... структурної зміни відбувається глибокий перелом в економіці, але не в економічній теорії”¹.

Таких висновків, на нашу думку, можна дійти, якщо економічну теорію розу­міти як сукупність готових правил і норм, які застосовуються в різних ситуаціях. Вчені виходять з цього і поряд з причинно-наслідковим підходом широко викорис­товують різного роду моделі. Це моделі технічного прогресу Хікса, Харрода, Солоу, моделі підприємств, крива Беверіджа, модель Хеншера-Оліна, теорема Стопера- Самуельсона, виробнича функція Кобба-Дугласа та ін. Варто зауважити, що та­кий підхід може мати позитивні результати, але за умови, якщо модель відображає реалії господарського життя, а її застосування ґрунтується на глибокому науково­му пізнанні. Ця умова стає особливо актуальною при значних якісних зрушеннях, пов’язаних, наприклад, з переходом на нову стадію цивілізації. Так, німецькі вчені за допомогою моделей Хікса, Харрода і Солоу намагаються розкрити роль техніч­ного прогресу в підвищенні продуктивності праці і розвитку економіки в цілому, їх застосування дає дуже різні результати, що свідчить напевно про недосконалість власне моделей, розроблених для технічного прогресу індустріальної доби, і зо­всім не враховуються особливості і переваги інформації і знань як нового фактора виробництва. Німецькі вчені розуміють це, але обмежуються постановкою питан­ня: чи нова економіка зумовлює тільки прискорення панівного дотепер технічного прогресу, чи порівняно з промисловою ерою технічний прогрес є цілком іншим^{[I] [II].}

Насправді вони ґрунтовно довели якісно нову природу інформації і знань як нового фактора виробництва. Але питання його ролі в зростанні, як пишуть нау­ковці, продуктивності економіки залишилося відкритим.

Більше того, заперечення розвитку економічної теорії, спроби представити її не­змінною в сучасну епоху суперечать реальним процесам змін у її теорії та методології.

Досвід переконливо свідчить, що запізнення з науковою розробкою і законо­давчим оформленням такої актуальної проблеми, як інтелектуальна власність, до­рого обійшлося Україні. Її заносили у “чорні списки" піратського використання аудіовізуальної продукції, інкримінували використання контрафактної продукції. Державі довелося вести нещадну боротьбу з піратством, масово знищувати таку продукцію, аби вийти із цієї неприємної ситуації. Або візьмемо поняття “людський капітал" Ще недавно головною складовою національного багатства були основні фонди, тобто основний капітал. А нині у США, розвинених країнах, у Китаї ³∕₄ його становить людський капітал. В Україні цей показник дорівнює близько 50 %. Всу­переч реальному становищу йдеться про вагомі досягнення у нарощуванні люд­ського потенціалу України.

Негативні явища, пов’язані з інтелектуальною власністю та інтелектуальним капіталом, невипадкові. Адже ці поняття не висвітлюються в підручниках з еко­номічної теорії, не вивчаються у вузах. Майбутні фахівці, які зобов’язані працю­вати на рівні вищих досягнень науки, не знають про ті глибокі зміни у суспільно- економічному розвитку, які відбуваються, не навчені використанню нових процесів і понять у практичній діяльності.

Вади існуючої концепції економічної теорії

Сучасна економічна теорія, її індустріальна парадигма не в змозі розкрити процеси і явища, властиві новій економіці і суспільству.

В чому полягають її головні недоліки?

По-перше, сучасна економічна теорія обмежена теорією ринкової економіки, тоб­то ми опинилися у полоні ринкового фундаменталізму. Вона не висвітлює історич­ну перспективу ні нашої країни, ні людського суспільства. Для України надзвичайно важливою є теорія ринкової економіки, адже вона здійснює перехід від командної до ринкової економіки. Тому знання законів ринкової економіки, механізму її функціо­нування є неодмінною умовою успішного господарювання. Водночас цей процес не можна відокремити від загального закономірного руху людства від індустріальної до інформаційної (постіндустріальної) епохи. Принцип діалектики загального і особли­вого є методологічним підґрунтям визначення взаємозв’язку і взаємодії загального закономірного процесу та особливого, яким є перехід до ринкової економіки.

По-друге, економічна теорія раніше ігнорувала, а нині все ж недооцінює той незаперечний факт, що сучасна економіка - це не суто ринкова, а змішана еконо­міка, яка органічно поєднує ринкові й неринкові відносини і форми, ринковий ме­ханізм з державним регулюванням економіки. І хоча йдеться про економічну роль держави в ринковій економіці, проте нерідко це робиться дещо штучно, окремо - про ринок, потім окремо - про роль держави. Насправді ринкове і державне регу­лювання тісно взаємопов’язані. Недооцінка внутрішнього взаємозв’язку і взаємодії ринкового механізму і державного регулювання економіки стала однією з причин припинення державного втручання в економіку і навіть виведення держави із сфе­ри економіки. Це була глибока помилка, яка в умовах, коли ринковий механізм не був відпрацьований, а держава необгрунтовано витіснялася із економіки, не вико­нувала економічних функцій, призвела до некерованості економіки.

По-третє, через ринковий фундаменталізм і перехідний період, економічна політика були обмежені ринковими перетвореннями (роздержавлення, привати­зація, демонополізація), тобто перетвореннями виробничих відносин, і фактично не торкалися продуктивних сил, структурних зрушень в економіці. Це спричини­ло стрімке погіршення структури економіки, руйнування передових галузей ма­шинобудування, електронної та інших високотехнологічних галузей і зростання питомої ваги сировинних галузей. Перетворення України із індустріально розви­неної держави у державу з переважанням сировинної економіки - сам по собі га­небний факт. Але він і небезпечний. Не потрібно бути особливим знавцем еконо­міки, щоб розуміти, що така економічна структура низькоефективна, інфляційно орієнтована, в будь-який момент здатна піднести небажані сюрпризи. Недовго до­велося чекати: нинішня фінансово-економічна криза призвела до закриття домен­них печей, скорочення виробництва металу, збільшення безробіття тощо.

В економічній літературі нерідко наголошувалося на необхідності поширен­ня інноваційного типу розвитку^[III]. Але ці обґрунтовані пропозиції виявилися не­потрібними. Залишається сподіватися, що після нищівного удару, якого завдала криза, наша система управління економікою вдасться до дієвих заходів з розвит­ку' високотехнологічних, особливо інтелектуальних, напрямів економіки. До того ж, Україна має вагомий науково-технічний потенціал, високотехнологічні галузі (ракето- і літакобудування, важке машинобудування та ін.), але нині - це острівці у загальному пануванні сировинного виробництва. В сучасних умовах науково- технічний прогрес, техніка і технологія виробництва стали ключовим фактором розвитку не лише економіки, але й суспільства. За ринкової економіки живуть по­над 150 країн світу, але домоглися відчутного успіху ті 25-30 країн, які змогли по­єднати ринкову економіку з її науково-технічним переозброєнням, зі становлен­ням нового інформаційного, технологічного способу виробництва.

По-четверте, сучасна економіка, наука і техніка започаткували якісно новий - інноваційний тип економічного зростання, без застосування і практичного здій­снення якого у країни не може бути майбутнього. Системний перехід на інно­ваційний тип розвитку потребує створення цілісної національної інноваційної системи - складної інституціональної та економічної інфраструктури, яка забез­печує єдність фундаментальних і прикладних наукових досліджень, проектно- конструкторських розробок та їх впровадження у практику. Попри велике зна­чення інноваційного типу розвитку для України у вузівських підручниках з економічної теорії про цей важливий тип економічного зростання навіть не зга­дується. І це невипадково. Інноваційний розвиток, в якому ключову роль відіграє науково-технічний прогрес, не вкладається в сучасну науку економічної теорії.

По-п'яте, особливістю інноваційного розвитку на сучасному етапі, в умовах пе­реходу на нову стадію цивілізації є те, що для його здійснення необхідно поєднувати високі індустріальні технології з інформаційно-комунікаційними, які мають відчутні переваги. Якщо традиційні фактори виробництва - земля, капітал і праця мали мате­ріальну природу і обмежений характер, то інформація і знання як якісно новий фактор виробництва не обмежені; якщо традиційні фактори у процесі виробництва зношу­ються і зрештою зникають, то інформація і знання у процесі виробництва і споживання поглиблюються і поширюються. Тому всебічний розвиток інформатизації економіки і суспільства є важливою умовою прискорення економічного і соціального розвитку.

По-шосте, сучасна епоха пов’язана з глибокими змінами місця та ролі людини в економіці і суспільстві. Якщо традиційні фактори виробництва примножували фізичні сили людини, то інформація і знання реалізовують і примножують її розумовий потен­ціал, що виявилося в інтелектуалізації виробництва і праці, виникненні нових понять - інтелектуальний продукт, інтелектуальна праця, інтелектуальна власність, людський капітал та ін. Людина, що була лише робочою силою, фактором виробництва, еконо­мічною людиною, життя якої визначалося матеріальними потребами й інтересами, нині дедалі більше стає людиною творчою, головним критерієм розвитку економіки і суспільства. На превеликий жаль, ні проблеми людини у сучасному її розумінні, ні проблеми людського капіталу не відображаються в економічній теорії, що суперечить реаліям життя, потребам цілеспрямованого розвитку економіки і суспільства.

По-сьоме, сучасна економічна теорія здебільшого є різновидом mainstream, тобто головної течії економічної теорії, яка панує у світі. Методологічним підґрун­тям mainstream і його форми - економіксу є неокласична економічна теорія.

На жаль, методологія цієї школи недосконала. Вона спирається на метафізичну філософію, формальну логіку та математичне моделювання, розглядає економіку в статиці, у стані рівноваги, а не в динаміці. В сучасних умовах переходу суспільства на якісно нову стадію цивілізаційного прогресу, відбуваються глибокі якісні зрушення в економіці і суспільстві, які не в змозі розкрити ці пізнавальні засоби. Знання діалектич­ної філософії й діалектичної логіки - переходу кількісних накопичень в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення - дають змогу через причинно-наслідкові зв’язки, розвиток і подолання суперечностей виходити на науково обґрунтовані ви­сновки і пропозиції, теоретичні узагальнення і практичні рекомендації. Тому нагаль­ним є досконале оволодіння і застосування діалектичної філософії та діалектичної логіки, здатних адекватно відобразити якісні зрушення в суспільно-економічному житті. Вони дають змогу розкрити еволюцію економіки, тобто розглядати її не в ста­тиці, не у стані рівноваги, а в динаміці, у процесі значних якісних зрушень.

Усе це вимагає не просто часткового вдосконалення курсу економічної тео­рії, відображення нових актуальних проблем. Становлення нової стадії цивіліза­ції, докорінні зміни в соціально-економічному розвитку потребують системного їх відображення в економічній теорії, поступового формування її нової постінду- стріальної парадигми.

Реалізація цивілізаційного підходу в економічній теорії

Для визначення шляхів розвитку економічної теорії потрібно усвідомити гли­бину тих змін, які пов’язані з переходом від індустріального до інформаційного постіндустріального суспільства.

Порівняльний аналіз цих двох суспільств свідчить про те, що вони відрізня­ються докорінно: матеріальне - нематеріальне виробництво: земля, капітал, пра­ця - інформація і знання; економічна людина, її діяльність у відповідності з ма­теріальними інтересами - людина творча, праця як внутрішня потреба людини; ринкова економіка, вартість - послаблення ринкових відносин, вартість, створе­на знаннями. А якщо врахувати, що Україна знаходиться на індустріальній ста­дії, глибока і тривала криза відкинула її від вершин індустріального розвитку, то відмінність між індустріальним і постіндустріальним розвитком виявиться надто суттєвою.

Все це означає, що перехід до інформаційного постіндустріального суспіль­ства не має аналогів в історії. За визначенням К. Маркса, це перехід від “царства необхідності” до “царства свободи”. “Царство свободи починається насправді там, де припиняється робота, що диктується нужденністю, зовнішньою доціль­ністю, тобто, за природою речей, воно лежить по той бік сфери власне матеріаль­ного виробництва... З розвитком людини розширюється це царство природної необхідності, тому що розширюються її потреби; але водночас розширюються і продуктивні сили, які служать для їх задоволення... Проте це все залишаєть­ся царством необхідності. По той бік його починається розвиток людських сил, що є самоціллю, істинне царство свободи, яке, однак, може розквітнути лише на цьому царстві необхідності, як на своєму базисі”^[IV].

Глибина зрушень у суспільно-економічному розвитку зумовила глибоку сис­темну кризу економічної теорії й усіх суспільствознавчих наук. Вона пов’язана не з окремими суперечностями, не з функціональною стороною цих наук, а з фунда­ментальними, методологічними засадами, які визначають пізнавальний потенці­ал економічної та усіх суспільствознавчих наук. Перехід від індустріальної до ін­формаційної постіндустріальної стадії є різким поворотом в історії, який змінив усталену методологію економічної теорії і зумовив формування якісно нової.

Формаційний світоглядний принцип, який півтора-два століття відігравав системоутворюючу роль в економічній теорії і в усьому суспільствознавстві, по­ступається місцем цивілізаційному підходу, що вносить істотні зміни в економіч­ну методологію та методологію всіх суспільствознавчих наук. Причому в цьому глобальному процесі проявляється дія закону заперечення. Все, що було досягну­то на основі формаційного підходу, не відкидається. Цивілізацшний підхід, який ґрунтується на технологічних способах виробництва і класифікує історію циві­лізації на доіндустріальну, індустріальну та інформаційну, постіндустріальну ста­дії, доповнюється можливостями формаційного принципу, який базується на ви­робничих відносинах. Це дає змогу досліджувати розвиток суспільства на основі взаємозв’язку технологічних змін і змін виробничих відносин, значно конкрети­зувати і збагатити економічне пізнання кожної стадії цивілізації. Одна справа, розглядати доіндустріальну стадію в цілому, інша - наскільки її історія стає кон­кретнішою і чіткішою, коли вона виявляється єдністю первіснообщинного, рабо­власницького та феодального способів виробництва.

Отже, закономірністю розвитку науки є синтез знань, тобто не просто запере­чення старого, а використання його у “знятому” вигляді, в єдності з новим.

Попри те, що цивілізаційний світоглядний принцип запропонований і об­ґрунтований ще за часів перебудови у колишньому Союзі, використовується у науковій літературі, він не знайшов відображення у підручниках і навчальних по­сібниках, а отже, повною мірою не доводиться до студентів, не використовуєть­ся для озброєння майбутніх фахівців сучасною методологією. Невипадково у по­літичних дискусіях, ЗМІ виразно проявляється формаційний підхід: капіталізм, соціалізм, що обмежує мислення і світогляд людини, затушовує нові процеси і явища, які швидко поширюються, і поняття та категорії, що їх виражають. Тому відображення цивілізаційного підходу в навчальній літературі, послідовне його розкриття і висвітлення є неодмінною умовою підвищення науково-методичного рівня економічної теорії та посилення її впливу на знання студентів.

Однак варто наголосити, що виконання цього завдання пов’язане із серйоз­ними змінами в устоях власне економічної теорії. Напевно, саме це стало при­чиною того, що цивілізаційний підхід існує в науковій літературі, а в навчаль­ній - місця йому не знайшлося. Справа в тому, що цей методологічний принцип спирається на розвиток технології, технологічні способи виробництва, що тра­диційно не включалося у предмет економічної теорії. "Її предмет, - наголошував В. І. Ленін, - зовсім не виробництво матеріальних цінностей, як часто говорять (це предмет технологій), а суспільні відносини людей з виробництва"^[V].

Проблема співвідношення техніки і технології, з одного боку, і виробничих відносин, з другого, тією чи іншою мірою розглядалася в економічній теорії. Адже виробничі відносини визначаються продуктивними силами та їхнім най­більш революційним елементом - знаряддям праці. За визначенням К. Маркса, економічні епохи розрізняються не тим, що виробляється, а тим, як виробляєть­ся, за допомогою яких засобів виробництва. Водяний млин, за його ж образ­ним висловлюванням, дає феодала, а паровий млин - капіталіста. Разом з тим у міру розвитку науки і техніки стало зрозумілим, що технічні засоби швидко змінюються, а технологія характеризується більшою сталістю. У межах однієї тех­нології може бути створено чимало технічних засобів. З цього погляду, не кіль­кість розроблених технічних засобів, а перехід до більш високих типів технології характеризує якісні зрушення у прогресі науки і техніки, а значить і виробни­цтва. Технологія, технічна організація виробництва визначають ступінь і роль науково-технологічного прогресу в розвитку економіки. Другою обставиною, яка зумовила піднесення ролі НТП у розвитку економіки, стало прискорення його темпів і зростання масштабів науково-технологічних перетворень. Якщо в середині XX ст. капітал, праця і технічний прогрес приблизно на рівних визна­чали зростання продуктивності праці і економіки, то наприкінці 70-х рр. частка НТП зросла до 70 %. З поширенням інформаційно-телекомунікаційних техноло­гій внесок цього фактора значно збільшився і становить від 75 до 100 % приросту ВВП. Все це зумовило зміну ставлення економічної теорії як науки до науково- технологічного прогресу, перетворило його на об’єкт її пізнання.

Не можна залишити поза увагою ще один фактор, який визначив нову роль і місце НТП в економічній теорії. Кожна наука має висвітлювати дорогу в майбут­нє, прогнозувати у цьому разі розвиток економіки і суспільства. Оскільки пред­метом економічної теорії є виробничі відносини, а науково-технологічні зміни не становили предмет пізнання і не вивчалися, то прогнозування полягало в тому, щоб дочекатися, коли НТП зумовить зміни у виробничих відносинах, а вже на цій основі визначили тенденції розвитку економіки. Інакше кажучи, прогнозу­вання не базувалося на безпосередньому дослідженні тенденцій змін у техноло­гії, а відбувалося через посередництво виробничих відносин. В умовах порівняно повільного НТП такий спосіб прогнозування був можливим. В сучасних умовах, коли НТП істотно прискорився, коли утворився якісно новий тип економічного зростання - інноваційний, тобто коли інновації впроваджуються у виробниц­тво незмірно швидше і масштабніше, економічна теорія не може чекати, коли на основі НТП відбудуться зміни у виробничих відносинах, і тоді визначати про­гноз. За нинішньої ситуації потрібно виявляти процеси і тенденції якомога ра­ніше, управляти ними і спрямовувати їх, підтримувати позитивне, гальмувати негативні явища.

І нарешті, нова роль науково-технологічного прогресу в розвитку економіки і суспільства супроводжувалася поглибленням його пізнання, посиленням про­цесів його структуризації, коли визначення особливої ролі технології було допо­внено пізнанням формування технологічних укладів та технологічних способів виробництва, розкриттям їх взаємозв’язку і взаємодії. Доіндустріальний, інду­стріальний та інформаційний постіндустріальний способи виробництва, які ви­значили три стадії прогресу цивілізації і відповідні суспільства - доіндустріаль- не, індустріальне та інформаційне постіндустріальне.

Отже, перехід економічної теорії на новий світоглядний принцип - цивіліза- ційний супроводжувався низкою важливих процесів, які в сукупності зумови­ли перетворення науково-технологічного прогресу на об’єкт дослідження еко­номічної теорії як науки. Все це становило важливий напрям формування нової методології цієї науки.

Формаційний підхід ґрунтувався на виробничих відносинах, класи суспіль­ства, історія людства являли собою систему закономірних суспільно-економічних формацій, а класова боротьба рабів і рабовласників, кріпосних селян та поміщи­ків, робітників і капіталістів була рушійною силою суспільно-економічного про­гресу. Цивілізаційний підхід базується на загальнолюдських цінностях і, хоча спи­рається на технологічні способи виробництва, визначається долею людини. Саме

людина, її життя і діяльність є критерієм доцільності та ефективності науково- технологічного та соціально-економічного розвитку (докладніше про це далі).

Незважаючи на глибокий внутрішній зв’язок між розвитком техніки і технології та розвитком людини, все ж немало вчених-економістів залишаються осторонь дослі­дження технології. Справа набуває парадоксального характеру. У монографіях і док­торських дисертаціях, присвячених інноваційному розвитку, немає або майже немає аналізу науково-технологічного становища, доведень, що зміни технології супрово­джуються змінами економічних законів, а значить, і виробничих відносин, які поро­джують ці закони. Як не дивно, ці спроби не робляться й у зарубіжних працях, хоча саме там приділялася значна увага дослідженню технічного прогресу і була створена “економічна теорія технологічних змін’.’ Всупереч цим традиціям відомі вчені катего­рично заявляють, що ”... технології зміняться. Економічні закони - ні”¹. На нашу думку, таке твердження суперечить реаліям життя, коли і в природі, і в суспільстві все змі­нюється, розвивається, в тому числі й економічні закони. Але ще більше заперечення викликає спроба протиставити технологію і економіку, одне змінюється, друге - ні. Хоча очевидно, що саме технологія, технологічні способи виробництва визначають ха­рактер економіки. Аграрний технологічний спосіб виробництва означає, що земля є панівним фактором виробництва, тому і система відносин базується на власності на землю, яка породжує різні форми земельної ренти та її привласнення. Індустріальний технологічний спосіб виробництва пов’язаний з капіталом як основним фактором ви­робництва, що породжує систему власності на капітал і форми доходів (прибуток, за­робітна плата та ін.). Як бачимо, з переходом до нового технологічного способу ви­робництва змінюється панівний фактор виробництва і система відносин власності, що визначає особливість організації і функціонування економіки та форм розподілу, а тому й законів, що управляють виробництвом і розподілом створюваного продук­ту; Німецькі вчені розкрили особливості нової економіки, підґрунтям якої є інформа­ційний технологічний спосіб виробництва і відповідна система відносин власності та розподілу. Інформація і знання як якісно новий фактор виробництва докорінно зміню­ють сутність і механізм функціонування нової економіки. Це визнають німецькі вчені: “...оскільки інформація як економічне благо має низку властивостей, які докорінно (авт.) відмінні від властивостей традиційних економічних благ, то докорінно (авт.) змінюватимуться і ринкові та конкурентні структури, а отже, й інституційні правила ринкової економіки. Це головна гіпотеза цього дослідження’*^{[6] [7]. На нашу думку, автори чітко зазначили, що інформаційна економіка, змінюючи ринкові конкурентні струк­тури, їхню організацію і функціонування, зумовлює розвиток економічної теорії, адже “нові інституційні правила ринкової економіки’! напевно, виражають дію нових спе­цифічних економічних законів, породжених інформаційною економікою. Це досить переконливо свідчить, що економічні закони і економічна теорія не залишаються не­змінними, вони змінюються і розвиваються під впливом технологічних і економічних факторів.}

Цивілізаційний підхід, хоча й спирається на технологічні способи виробни­цтва, зумовлений ключовою роллю людини, розвитком суспільства, людської ци­вілізації. Тому вкрай важливо розкрити не лише ступінь технологічного розвитку, але й сутнісну природу нового суспільства. Хоча ці поняття взаємопов’язані, адже рівень технологічного розвитку визначає природу суспільства, але, як свідчить досвід, не тотожні. Про це також свідчить пошук назви нового суспільства, яке б відображало його сутність. Спершу дослідження зійшлися на тому, що це постін- дустріальне суспільство. Але невдовзі з’ясувалося, що вказана назва характери­зує лише історичне місце нового суспільства, яке настає після індустріального. Це дуже важлива риса, але вона не розкриває сутності нового суспільства. Пошуки цієї сутності тривають і до сьогодні. Вони виявилися досить складними, що під­тверджують спроби розв’язання зазначеної проблеми. Дехто з вчених вважає, що вже пройдені комунікаційне та інформаційне суспільства і зараз відбувається тво­рення економіки і суспільства знань¹. У науковій літературі зустрічається перелік таких типів економіки: традиційна, інформаційна, інноваційна, нова економіка, економіка знань^{[8] [9]. Як бачимо, подаються різні назви нового суспільства. І це спри­чинено, м’яко кажучи, поверховим підходом, замість розкриття сутнісних основ нового суспільства. Перша позиція ближча до цього підходу, але виявляється, що комунікаційне суспільство існує без інформації, а інформаційне - без знань. Тоді як у житті комунікації створюються для передачі інформації і знання, становлять зміст інформації. Класифікація, яка розриває єдність цих елементів - комунікації, інформації, знання - суперечить реаліям життя.}

Ще гірше складається ситуація, коли відбувається накопичування назв. Внаслі­док цього поряд з, так би мовити, соціально-економічним типом (інформаційна, економіка знань) виявляється інноваційна економіка, яка виокремлюється за па­раметром економічного розвитку, тобто це економіка, що розвивається на основі інновацій, нововведень. Але це різні, не порівнянні типи економіки. Або, напри­клад, вчений вирізняє як самостійний тип нову економіку, хоча варто довести, що інформаційна економіка знань є новою. І легко припустити, що вживаючи понят­тя “нова економіка”, науковці ведуть мову про інформаційну економіку, економіку знань. Так, німецькі вчені під такою назвою^[10] опублікували працю, присвячену ін­формаційній економіці, економіці знань.

Наукова неспроможність "накопичування назв” нового суспільства прояв­ляється і тоді, коли вчений робить спробу визначити головні ознаки цих типів економіки. Наприклад, нова економіка, на думку науковця, характеризується "феноменом інтернету як основного виробничого ресурсу", а інформаційна - “за­стосуванням інформаційних технологій”, економіка знань - "створенням, поши­ренням і використанням знань”. Отже, інформаційна економіка та економіка знань обходяться без інтернету, а застосування інформаційних технологій - без ство­рення, поширення і використання знань. Звісно це не так. Інформаційну, економі-

ку знань уособлює саме інтернет, який заснований на використанні інформацій­них технологій і забезпечує поширення і використання знань. “Накопичення назв” неминуче призводить до послаблення логіки цивілізаційного прогресу, співвід­ношення між "типами економіки”. Так, вчений вважає, що економіка знань “відо­бражає характеристики постіндустріального суспільства, але на більш високому економічному щаблі розвитку”. А далі стверджує, що "розвиток економіки знань слугує найважливішою умовою для становлення інформаційного суспільства” Отже, економіка знань - це "більш високий щабель постіндустріального суспіль­ства”, але при цьому вона є "умовою становлення інформаційного суспільства” Неважко помітити суперечливість цих тверджень.

Чим зумовлена нечіткість у тлумаченні нового суспільства і економіки? На наше глибоке переконання, відсутністю критерію. За формаційного підходу цим критерієм була пануюча форма власності як підґрунтя для визначення соціально- економічної сутності суспільства та його економіки. Хоч варто зауважити, що це був небезпечний критерій. Коли усуспільнення досягало загальнодержавних масштабів і не відповідало рівню розвитку продуктивних сил, то це зумовило не­обґрунтованість тлумачень суспільства: то "соціалізм в основному” то "розгор­нуте будівництво комунізму”, то "розвинений, зрілий соціалізм”. Щоб подолати забігання вперед “будівництва комунізму”, потрібно було повернутися до соціа­лізму, але розвиненого, зрілого.

Поширення цивілізаційного підходу, технологічний принцип визначення прогресу дає змогу запобігти можливості відриву виробничих відносин від продуктивних сил, більш точно визначити ступінь економічного і соціального розвитку країни. Але ця можливість реалізується за умови, що технологічний розвиток розглядається у сукуп­ності зі змінами виробничих відносин, становища людини в економіці і суспільстві.

Історичний досвід свідчить, що технологічний і суспільний способи вироб­ництва реалізуються через фактори суспільного виробництва. Автор цих рядків ще у 2003 р. дійшов висновку, що саме фактор виробництва визначає назву сус­пільства. Коли поряд із землею і працею з’явився новий фактор - капітал, то і суспільство отримало назву капіталістичного. Ця назва виражає сутнісну ознаку такого суспільства та його економіки.

Як вже зазначалося, постіндустріальна стадія цивілізації поряд з традиційни­ми факторами - землею, капіталом і працею - породжує якісно новий основний виробничий ресурс - інформацію і знання. Двоїстий характер назви основного фактора виробництва зумовив штучні трактування самого фактора та значні не­порозуміння із назвою нового суспільства. В одній і тій же роботі йдеться як про те, що інформація і знання - відмінні поняття, так і про їхній взаємозв'язок. Так, зазначається, що знання та інформація - це "два головні фактори виробництва” що поняття "знання значно глибше і ширше, ніж... інформація” що володіння ін­формацією ще не означає володіння знаннями”^[11]. Як бачимо, поняття "інформація” і "знання” не лише розрізняються, але певною мірою навіть протиставляються.

У цій же роботі зауважується, що “знання - це інформація, яку можна транс­формувати в дію”, що “інформація є знання, що змінюють невизначеність” тощо¹. Насправді інформація і знання - це відмінності у межах єдності. Знання станов­лять зміст інформації, а інформація є необхідною умовою їх існування, поширен­ня і використання. Як знання без інформації, так і інформація без знань втрачає сенс. Тому назви “інформаційне суспільство” чи “суспільство знань” є синоніма­ми, звучать по-різному, але позначають один і той самий фактор виробництва, одне і те ж суспільство. Цілком зрозуміло, що поняття "нова економіка” теж вжи­вається як синонім, бо мається на увазі інформаційна чи знаннєва економіка.

1 нарешті, не можна залишити поза увагою ще один принципово важливий ар­гумент. Як відомо, у 1991 р. у США вперше витрати на придбання інформації та інформаційних технологій перевищили витрати на придбання виробничих тех­нологій і основних фондів. Саме цей рік, на переконання американських еконо­містів, є початком інформаційної ери, і налічує вона трохи більше, ніж півтора десятиліття. За цей короткий історичний період, на думку окремих вчених, існу­вали 3-5 різних суспільств. Замість важкого поступу прогресу, властивого сус­пільству, - легковажні стрибки.

Закономірність становлення нового суспільства полягає в тому, що порів­няно невелика група розвинених країн перейшла на постіндустріальну стадію, більшість країн залишається на індустріальній і значна частина - на доінду- стріальній стадії, що зумовлює не лише співіснування різних типів країн, але і їх взаємозв’язок і взаємодію. Тому реалізація цивілізаційного підходу потребує наукового обґрунтування співвідношення індустріального та інформаційного постіндустріального типів розвитку, розкриття як можливості, так і конкретних шляхів і способів поєднання цих типів розвитку. Досвід засвідчив, що це склад­на проблема. Попри те, що минуло вже приблизно два десятиріччя з часу, коли теорія постіндустріальної економіки і суспільства набула певного поширення у нашій країні, вона не лише не висвітлюється у навчальній літературі, про що за­значалося, але й не знаходить відображення в економічній політиці, хоча в цьому є нагальна потреба. Через замовчування складається враження, що постіндустрі- альний розвиток і ринкові перетворення - це різні процеси, що проблеми по- стіндустріалізму нас не стосуються, що головне - ринкові перетворення.

Прикро усвідомлювати, що це помилковий підхід, помилкове трактування світового розвитку. У світі в умовах глобалізації взаємозв’язки і взаємодія між різними процесами, а тим більше - між переходом до постіндустріальної стадії і переходом до ринкової економіки, посилюються. Автор цих рядків ще у 1993 р. стверджував, що наша криза - не циклічна, а стадіальна, бо вона пов’язана не лише з ринковою економікою, а й зі становленням постіндустріального суспіль­ства^{[12] [13]. Тому не можна обмежуватися ринковими перетвореннями, тобто роздер­жавленням, приватизацією та демонополізацією економіки, перетворення ви­робничих відносин має супроводжуватися глибокими структурними змінами}

виробництва, становленням його нового технологічного способу¹. Однак цей підхід був проігнорований. Економіку України вразили нечуваний спад виробни­цтва, руйнування високотехнологічних галузей, погіршення структури економі­ки. Україна перетворилася з індустріально розвиненої на країну з переважанням сировинного виробництва, Історичний досвід свідчить, що за ринкової еконо­міки живе понад 150 країн світу, але домоглися значних успіхів 25-30 країн, які змогли поєднати ринкову економіку з науково-технічним її переозброєнням, зі становленням нового інформаційного, технологічного способу виробництва.

З переходом до економічного зростання проблема поєднання індустріального та інформаційного постіндустріального типів розвитку стала ще більш актуаль­ною. Відомо, що наша економіка не лише структурно недосконала, вона затрат­на, низькоефективна. Причому у перші роки економічного зростання рентабель­ність не зростала, а знижувалася, що обмежувало доходи державного бюджету, власні кошти суб’єктів господарювання. Економіка вимагала збільшення капіта­лу для розширення виробництва і поліпшення умов життя населення шляхом за­провадження інноваційного типу розвитку, використання високих індустріальних та інформаційно-комунікаційних технологій. Автор цих рядків видав моногра­фію, в якій обгрунтував необхідність широкого використання постіндустріаль- них методів розвитку економіки^{[14] [15]. Але ці пропозиції викликали категоричне за­перечення можливості постіндустріальної трансформації української економіки вже на нинішньому етапі розвитку. Підставою для такого твердження була доко­рінна відміна індустріального та постіндустріального суспільства, а ще важливі­ше - глибоке відставання економіки України. Тому автор заперечення вважав, що необхідно завершити індустріальний розвиток України, підготувати “інституцій- ні, організаційні та матеріально-технічні передумови” і потім розпочинати “транс­формації в структури постіндустріального типу”. Здавалося б, слушна думка. Але, як це нерідко буває, “слушна” зовсім не означає “науково обгрунтована”. Справа в тому, що індустріальне і постіндустріальне суспільства поєднані логічно та істо­рично. Постіндустріальним стає не якесь інше, а саме індустріальне суспільство. Але перетворення індустріального суспільства в постіндустріальне - це глибокий соціально-економічний процес. Його тривалість і глибина перетворень залежать від ступеня розвитку економіки тієї чи іншої країни. Розвинені країни безпосеред­ньо перейшли на нову стадію, тобто відбулося становлення нової економіки як системи. Україна, яка знаходиться на індустріальній стадії і пережила велике руй­нування економіки, що зумовило її суттєве відставання, може перейти системно до нової економіки і суспільства в майбутньому і, напевно, далекому.}

Однак це зовсім не означає, що наша країна не може вже зараз широко ви­користовувати надбання нової економіки. Вочевидь Україна використовує над­звичайно важливі надбання постіндустріалізму (комп'ютеризація, інформаційно- комунікаційні технології, інтернет, мобільний зв'язок та ін.), але це часткові процеси, вони не змінюють індустріальної суті нашої економіки. Потрібне поєд-

нання індустріального піднесення з накопиченням елементів постіндустріально- го розвитку, щоб домогтися системних перетворень. На жаль, постіндустріальні процеси використовуються слабо і Україна відстає за цими важливими напряма­ми прогресу навіть від своїх сусідів.

Як бачимо, індустріальна економіка і суспільство є базисом розвитку постін- дустріального суспільства. Вони забезпечують такий рівень розвитку економіки, який істотно змінює умови життя. На цій основі створюються передумови для все­бічного розвитку людини як самоцілі, розвивається і розквітає “царство свободи”. Ці поняття К. Маркса мають принципове методологічне значення. Вони розкри­вають діалектику перетворення “царства необхідності” у “царство свободи” інду­стріального суспільства - у постіндустріальне.

Разом з тим з’ясувалося, що цей процес своєрідний, він істотно відрізняєть­ся від того, що був відомий історії. Одним із головних принципів цивілізаційного підходу є секторний принцип, який являє собою підґрунтя визначення техноло­гічних способів виробництва, закономірного руху людства по стадіях цивілізацій- ного прогресу. Становлення індустріального суспільства та його економіки відбу­валося шляхом створення і розвитку нового сектора економіки - промисловості. Машинна індустрія швидко стала матеріально-технічною основою перетворення сільського господарства, всього господарства.

На відміну від індустріалізації як методу створення промислового сектора ін­форматизація економіки і суспільства поєднує створення порівняно невеликого інформаційного сектора економіки, тобто виробництва інформаційного устатку­вання, а головним шляхом є проникнення інформатизації у всі сфери матеріаль­ного виробництва (традиційні галузі промисловості, сільське господарство, тран­спорт і зв’язок та управління ними), у сферу послуг, особливо науку та освіту, та ін. Тому вкрай помилково застосовувати секторний принцип щодо становлення ін­формаційної економіки і суспільства.

Німецькі вчені, які мають можливість аналізувати реально існуючу нову еко­номіку, на підставі статистичного матеріалу стверджують, що так званий інфор­маційний сектор, тобто виробництво інформаційного та комунікаційного устат­кування і надання комунікаційних послуг, у розвинених країнах невеликий. У створенні вартості і зайнятості він становив: у Німеччині відповідно 6,1 і 3,1 %, у США - 8,7 та 3,9 %. Найвища його питома вага у Швеції - 9,3 і 6,3 %. У країнах ЄС ці показники дорівнюють 6,4 і 3,9 %, а по країнах ОЕСД - 7,4 і 3,6 %^[16]. Як бачи­мо, питома вага інформаційних технологій у створенні вартості і зайнятості по­рівняно невелика. Німецькі вчені запевняють, що відмінність інформації полягає в тому, що вона проникає в усі сфери і галузі економіки, тому ступінь розвитку ін­формаційної економіки визначається не за секторним принципом, а за рівнем ін­форматизації всієї економіки. Проникнення інформаційних технологій практично в усі галузі економіки свідчить про суттєвий розвиток її інформатизації. До того ж, вони відіграють дедалі більшу роль і у суспільстві. Отже, для оцінки реальності

нової економіки необхідно враховувати не стільки зростання сектора інформа­ційних технологій, скільки інформатизацію усієї економіки і суспільства. Німець­кі вчені дійшли такого висновку: "Той, хто інтерпретує нову економіку як суто секторне явище, без сумніву применшує її значення. У традиційних економічних сферах інформаційні блага стають дедалі важливішим фактором витрат, зростає вміст інформації в кінцевих продуктах"¹. У відповідності з цим науковці застосу­вали метод визначення питомої ваги обробки інформації у загальному обсязі усіх видів діяльності в економіці. Розрахунки свідчать, що діяльність, пов’язана з об­робкою інформації, становить близько 43 % усіх видів діяльності^{[17] [18], "Дотепер, - пи­шуть вони, - помітними є лише зародки структури нової економіки", але цей три­валий процес зумовлює "фундаментальний переворот у виробничих структурах народного господарства"[19]. На думку К. Маркса, "царство необхідності’! традицій­на індустріальна економіка відіграватиме ще тривалий час вагому роль і потрібен величезний розвиток інформатизації економіки і суспільства, щоб вони стали по- вною мірою інформаційними постіндустріальними.}

Ще більш складною і неправдивою є ситуація, за якої розглядаються відокремле­но економіка і суспільство знань. Вчені виходять із того, що розвиток науки та освіти, які генерують знання, забезпечують становлення нової економіки і суспільства. Осо­бливо картина спотворюється, коли намагаються трактувати розвиток цих галузей на основі секторного принципу. Так, один з вчених, розглядаючи концептуальні за­сади економіки знань, дійшов висновку, що "економіка знань сьогодні стає базовою і універсальною складовою загальної економіки" "системоутворюючою складовою "нової економіки”^[20]. "До економіки знань відносяться три головні сфери: 1) НДДКР та інновації; 2) освіта і навчання, що сприяють формуванню людського капіталу; 3) інформаційно-комунікаційні технології”^[21]. Отже, хоча вчений говорить про "еконо­міку знань’! але економіки тут немає. Адже економіка - це передусім виробництво. Наука, освіта, а тим більше технології служать виробництву. У сучасному виробни­цтві ключову роль відіграє людина як носій знань і вмінь, людський капітал. Дослід­ник висуває насамперед “освіту і навчання, які сприяють формуванню людського ка­піталу'! тобто розкривається не роль власне людського капіталу, а та обставина, що він створюється освітою і навчанням. Проте це різні речі. Вчений не лише виокремлює науку та освіту, але й абсолютизує їх, перетворюючи у самостійний сектор, називаючи його базовим і системоутворюючим, ототожнюючи з економікою знань. Аналіз свід­чить, що між виробництвом, наукою та освітою існує глибокий діалектичний зв’язок, їх не можна розглядати у відриві від виробництва, виробничих відносин. Адже відо­мо, що недосконалість техніки і технології породила складні екологічні проблеми. Це не лише забруднення навколишнього середовища, але й зміна клімату, потепління, що призводить до катастроф. Або, скажімо, розвиток біотехнологій, зокрема генної ін­женерії, спричинив складну і небезпечну проблему генно-модифікованих продуктів. Методологічний прорахунок секторного підходу до науки і освіти полягає в тому, що він не враховує і навіть ігнорує її органічний зв’язок з виробництвом.

Досвід України є яскравим свідченням цієї тези. Як відомо, Україна була індустріально розвиненою, мала потужний науковий і освітній потенціал. Трива­ла і глибока економічна криза зумовила величезний спад виробництва, зменшення зайнятості в науці втричі, руйнування передових галузей. Через це багато високо­кваліфікованих робітників та інженерно-технічних працівників втратили кваліфі­кацію або емігрували за кордон. Виявляється, не знання визначило висхідний рух виробництва, а спад виробництва зумовив руйнування і зменшення наукового і професійно-технічного потенціалу країни. Цей історичний урок переконливо свід­чить, наскільки складною є діалектика взаємозв’язку і взаємодії знань і виробництва, наскільки примітивними є уявлення про суспільство і економіку знань. Знання, як і науково-технічний прогрес в цілому, тоді відіграють позитивну рушійну роль, коли вони впроваджуються у виробництво, працюють у виробництві. Якщо виробництво згортається, то виявляються непотрібними ні наука, ні знання. Отже, не виокрем­лення науки і освіти в особливий сектор, а розкриття діалектичної взаємодії науки та освіти з виробництвом - це проблема, що має вагоме теоретичне і практичне значення. Вочевидь, наша наука і освіта недостатньо зв’язані з практикою, з ринком. Про це свідчить структура власності і фінансування, тобто переважання держав­ної власності та бюджетних коштів, а також невідповідність спеціальностей май­бутніх фахівців сучасним потребам економіки. Разом з тим в процесі економічного зростання збільшується попит на висококваліфікованих робітників та інженерно- технічних працівників. Це вкотре підтверджує, що потрібні не знання взагалі і не будь-які спеціалісти, а ті, хто необхідний для розвитку економіки. Економіка, буду­чи залежною від науки та освіти, водночас диктує свої вимоги до них. Отже, лише взаємодія економіки, науки та освіти може забезпечити їх успішний розвиток.

Розкриття особливостей становлення інформаційної економіки є підґрунтям для управління і спрямування процесів інформатизації, а значить, і розвитку краї­ни у цьому напрямі.

Таким чином, реалізація цивілізаційного підходу в економічній теорії підносить її на якісно новий науково-теоретичний, методологічний рівень. Перетворення науково- технічного прогресу як ключового фактора розвитку економіки і суспільства на об’єкт дослідження економічної теорії, виокремлення технологічних способів виробництва як основи стадій цивілізаційного прогресу, розкриття глибокого внутрішнього зв’язку розвитку технологій і людини, виробничих відносин дало змогу створити нову тео­рію історії цивілізації, що значно збагачує економічну теорію, розширює уявлення про закономірності розвитку економіки і суспільства, розкриває історичну перспективу і шляхи її творення. Замість порівняно обмеженого розгляду економіки як ринкової, властивої індустріальній епосі, економічна теорія розкриває головні риси інформацій­ного постіндустріального суспільства, шляхи і методи поєднання індустріального та постіндустріального типів розвитку, що є теоретичним підґрунтям удосконалення еко­номічної політики, розробки стратегії економічного і соціального розвитку країни.

Перехід від людини економічної до людини творчої

Однією з головних складових переходу до постіндустріальної стадії цивіліза­ції є переростання людини економічної (homo economic) в людину творчу (homo creator). Попри відмінність античного феодального і буржуазного способів вироб­ництва, об’єднує їх те, що це, за визначенням К. Маркса, "царство необхідності”, “епоха економічної суспільної формації”, для якої і характерна економічна людина, тобто людина - фактор виробництва, що керується матеріальними потребами та інтересами. Виробництво матеріальних благ і задоволення матеріальних потреб було сенсом життя, основою життєдіяльності людини. Але при єдності у головно­му ця епоха "економічної суспільної формації’ характеризувалася значними від­мінностями у становищі людини в античному і феодальному суспільствах, хоча і дещо у різних формах, панувала особиста залежність раба і кріпосного селянина від рабовласника і феодала, які розпоряджалися не тільки їхньою здатністю до праці, але й долею. Людину купували, продавали, дарували і т. п.

Первісне нагромадження капіталу відбувалося в період, коли сотні тисяч лю­дей втрачали землі та інші засоби виробництва, перетворювалися в юридично вільних, але економічно залежних, які змушені були продавати робочу силу, става­ти найманими працівниками. Насильство і жорстокість стали характерними озна­ками цього періоду.

Становлення машинної індустрії супроводжувалося перетворенням формаль­ного підкорення людини капіталу й в реальне підкорення. Машини в руках капіта­лу стали знаряддям формування із виробників товарів робітників, які виконують лише окремі операції, стають придатком до машини. А це означає реальне під­корення праці капіталу. Економічна залежність робітника від капіталіста була на­стільки глибокою, що давала можливість продовжити робочий час над усяку міру, жорстоко експлуатувати людину. Все це відображено і в економічній, і в художній літературі. Наприкінці XIX ст. виник “тейлоризм”, який “охрестили” системою ін­тенсифікації праці робітника, “системою вижимання поту”, використання надбань науки для посилення експлуатації людини. У XX ст. також бачимо прикрі наслідки для простих людей двох світових війн, “важкої депресії” 1929-1933 рр.

Ми відтворюємо складну і болючу історію тому, що в економічній літературі залишаються поза увагою гострі питання історії й теорії: чи існувала експлуатація, тобто відносини створення і привласнення додаткової власності? Чи є науково обґрунтованою теорія трудової вартості? Чи існувала класова боротьба?

Навіть категорія вартості товару - робоча сила оминається, наче вона ніко­ли не існувала. Особливо цьому сприяє поширення категорії “людський капітал” Вона зображується позаісторичною, начебто завжди існувала. З огляду на її ви­користання складається враження, що ні проблем створення, ні проблем роз­поділу доданої вартості, ні експлуатації не існувало і не існує. Через усю істо­рію економічної думки наче проходить обґрунтування теорії людського капіталу.

“Вихідні заслуги цієї теорії можна знайти у працях L Петті, А. Сміта, А. Маршалла, Д. С. Мілля, Ж.-Б. Сея, А. Сеніора, Ф. Аіста, І. Фішера, Е. Епеля, А, Вальраса та ін.”¹

Багато хто з цих науковців сповідували теорію "факторів виробництва’! яка за­перечувала експлуатацію, доводила, що кожний фактор отримує справедливу вина­городу. Для них теорія людського капіталу є аргументом для виправдання їхньої по­зиції. Набагато складніше з А. Смітом, основоположником класичної економічної теорії, ядром якої є теорія трудової вартості. Згідно з цією теорією саме людина ство­рює вартість, в т. ч. додаткову вартість, яку привласнює капіталіст. Тому, щоб долу­чити А. Сміта до авторів теорії людського капіталу, потрібно хоча б проаналізувати її співвідношення з теорією трудової вартості. Справді, і А. Сміт, і К. Маркс довели, що сукупність знань і вмінь людини, її професійний і освітній рівень є величиною, яка акумулюється, накопичується і бере участь не в одному, а в багатьох виробничих ци­клах, переносить свою вартість на новостворювану продукцію частинами, тобто як основний капітал. "З погляду безпосереднього виробництва, це збереження робочо­го часу можна розглядати як виробництво основного капіталу, причому цим основ­ним капіталом є сама людина”^{[22] [23]. Ми невипадково навели цитату із К. Маркса, щоб до­вести несумісність не лише К. Маркса, але й А. Сміта з теорією людського капіталу. Із наведеної цитати видно, що К. Маркс, як і А. Сміт, вважали, що функціонування лю­дини як фактора виробництва значною мірою збігається з рухом основного капіталу. Але це зовсім не означає, що вони визнавали існування людського капіталу. К. Маркс розкрив проблему експлуатації людини, вважав класову боротьбу необхідною умо­вою поліпшення становища трудящих у буржуазному суспільстві. Все це суперечило теорії людського капіталу, тому що, як і в цілому категорія "людський капітал” - це не лише єдність руху з основним капіталом, а й відображення істотних залежностей у системі виробничих відносин. Це поняття виражає якісно нові умови життєдіяль­ності людини, її нове становище у виробництві й суспільстві.}

Отже, автор усвідомлює недоліки поверхових тлумачень людського капіталу і ви­знає, що “головним із них (недоліків, - авт.) є недооцінка впливу самого суспільства, системи існуючих суспільних і виробничих відносин на формування і функціонуван­ня продуктивних здібностей людини"^[24]. Більше того, автор зауважує, що неокласична теорія використовувала поняття “людський капітал” в апологетичних цілях, як спробу “подолання існуючих класових відмінностей між працею і капіталом, на яких базува­лася марксистська теорія”^[25]. Здавалося б, що це надто серйозне зауваження не лише відомим економістам, але й самому автору. Замість того, щоб усунути цей недолік, ав­тор наводить висловлювання представників неокласичної теорії, які знову-таки люд­ський капітал тлумачать як сукупність усіх продуктивних сил працівника (знань, здіб­ностей, навичок, мотивацій, енергії), які використовуються у процесі виробництва.

Ці трактування у різних видах повторюються й в інших економічних працях, тоб­то це “якісні характеристики працівника, що ефективно використовуються з метою зростання продуктивності праці та відповідно впливають на доходи власника”’. Як ба­чимо, і у нашій праці, по суті, повторюється трактування людського капіталу як "якіс­ної характеристики працівника” а це вираження суспільно-виробничих відносин.

Другим поширеним тлумаченням людського капіталу є його зв’язок з освітою і кваліфікацією. Автор висловлює "узагальнену думку, що термін "людський капі­тал” використовують як синонім освітньо-кваліфікаційного потенціалу національ­ної економіки”^{[26] [27]. Це є ще більш вузьким розумінням зазначеної категорії порівняно з попередніми.}

Давно і добре відомо, що капітал - це не річ, а суспільні відносини. Хоча носієм капіталу є речі і гроші, проте не можна ототожнювати сутність і форми їх прояву. Якщо це важливо для розуміння капіталу традиційного, то тим більше це стосу­ється людського капіталу. Щоб робоча сила перетворилася у людський капітал, необхідно, щоб змінилися суспільно-виробничі відносини.

Другою принципово важливою умовою розкриття сутності категорії "людський капітал” є конкретно-історичний підхід, тобто виявлення істотних причинно- наслідкових залежностей економічної системи на певному історичному етапі її розвитку. На жаль, і західні, і українські економісти при аналізі цієї категорії аб­страгуються від виробничих соціально-економічних відносин і все зводять до ін­вестицій в людину та розвитку її корисних продуктивних якостей, що дає змогу трактувати її позаісторично.

Ігнорування окремими економістами елементарних принципів наукової мето­дології змушує їх наводити безліч думок вчених минулого і сучасності, хоча добре відомо, що критерієм істини є практика, саме життя. Проте і ця методологічна вимога ігнорується. Все це дуже гостро порушує питання про природу категорії "людський капітал” та її історичне місце.

Натомість з’явився підручник з економічної теорії^{[28] [29], в якому робиться спроба відповісти на ці питання. Насамперед автори виходять з того, що теорія трудової вартості є життєздатною. Вона доводить, що вартість, а тим більше додана вар­тість, створюється не безпосередньо капіталом, а лише живою працею. Автором цієї теорії є не лише К. Маркс, але і представник класичної школи економічної теорії А. Сміт. Таке твердження - одна з підвалин індустріальної парадигми цієї теорії. Вона виходить із того, що додаткова вартість - частина доданої вартос­ті, привласнюється капіталістом, власником засобів виробництва і це є сутнісним підгрунтям капіталістичних виробничих відносин. Звідси незаперечно випливає, що безоплатне привласнення додаткової вартості свідчить про експлуатацію капі­талістом робітника, а норма додаткової вартості (відношення додаткової вартості до вартості необхідного продукту, m∖v) - про ступінь експлуатації. Якщо всередині XIX ст. у промисловості Великобританії норма додаткової вартості дорівнювала 100 %, то у XX ст. вона зросла у 3-4 рази1.}

Цілком логічно, що всупереч теорії трудової вартості були висунуті теорії “продуктивності капіталу’^ “ціни праці”, які покликані послабити теорію трудо­вої вартості, завуалювати відносини експлуатації. Якщо вартість і додану вартість створює не лише жива праця людини, а й інші фактори, передусім, капітал, то ви­нагорода має узгоджуватися з вкладом у виробництво і немає місця відносинам експлуатації. Тим більше, що трудящий стримує "ціну своєї праці”. Немає потреби доводити, що це неприхована апологетика капіталізму.

Дуже важливо, що автори дотримуються історичного підходу і, незважаючи на поширення неокласичних трактувань про “ціну праці” хоча лише в констатуючій формі, але зауважують, що згідно з марксистським вченням заробітна плата є ціною специфічного товару - робочої сили, що у заробітній платі сплачується не весь про­дукт праці, а лише необхідний, тобто той, що відтворює вартість робочої сили^{[30] [31].}

Вчені, відтворюючи історичну правду, на відміну від тих, хто уникає цих проб­лем, ігноруючи дійсну історію, заслуговують на повагу. Разом з тим вони доводять, що змінилися часи і умови розвитку економіки та суспільства і зараз відбувається подолання поділу суспільства на експлуататорів та експлуатованих. Які причини таких глибоких зрушень у суспільно-економічному розвитку? Аналіз свідчить, що це складна методологічна проблема. Вона пов’язана з глибинними основами еко­номіки і економічної теорії. Одна із вад нашої теорії полягає в тому, що розгляда­ючи виробничі відносини як предмет економічної теорії, ми недооцінюємо роль і значення продуктивних сил та іноді випускаємо їх із поля зору, що звужує аналіз і не дає змоги дійти обгрунтованих висновків.

Автори підручника навели ряд аргументів, які б мали пояснити причини цих глибоких змін. Серед них чимало слушних. Більше того, вони після пошуків цих аргументів зауважують, що зміни у відносинах між працею і капіталом і, відпо­відно, подолання на цій основі поділу на експлуататорів та експлуатованих стали можливими завдяки розвитку продуктивності виробництва. Цей поділ виник че­рез недостатній розвиток виробництва і кожний ступінь у подоланні експлуатації робочої сили є відображенням прогресу в розвитку продуктивної сили людини. Дуже слушна думка, але вийшло, що виробничі відносини та їхні категорії розгля­нуті спочатку самі по собі, а продуктивні сили наприкінці - самі по собі.

Оскільки вчені неодноразово повертаються до виявлення причин глибо­ких змін у становищі людини, то доцільно згрупувати ці позиції і проаналізува­ти їх. По-перше, як не прикро, автори починають зі змін у відносинах розподілу. “Нині, - пишуть вони, - процеси розподілу створеного продукту докорінно змі­нилися”¹. Антагонізм між необхідним і додатковим продуктом поступово зникає. Значна частина додаткової вартості через здійснювані капіталом і державою соці­альні інвестиції повертаються до безпосереднього виробника.

Як відомо, сфера відносин розподілу визначається виробництвом. Воно створює продукт для розподілу і встановлює соціально-економічні форми зростання підпри­ємців і працівників у розподілі. Тому, хоча вчені констатують реальні зміни в розпо­ділі (поява соціальних інвестицій у людину, існування фактично суспільних фондів споживання тощо), але чому змінилося становище людини, чому змінилися відноси­ни між капіталістом і робітником, між капіталом і робочою силою - не з'ясовано.

По-друге, дослідники неодноразово зауважують, що становлення постінду- стріального суспільства модифікує відносини між капіталістом і робочою силою, вони перетворюються в якісно нову систему економічних відносин - відносини між працею і капіталом^{[32] [33]. Вони бачать зміни у “структурі трудових витрат, що знахо­дить вираження у використанні інтелектуального потенціалу, знань, досвіду люди­ни". Цим процесом сприяє “функціональна структура соціальної сфери, пов’язана з розширеним відтворенням робочої сили". Можна констатувати, що окремі поло­ження реальні. Але відразу постає питання: чому відбувається модифікація відно­син, становлення якісно нової системи відносин між працею і капіталом? Викорис­тання інтелектуального потенціалу та знань не пояснює цих змін. Вчені правильно зауважують, що випереджаючий розвиток сфери послуг пов’язаний з розширеним відтворенням робочої сили. Але хіба “розширене відтворення робочої сили” може модифікувати відносини між капіталістом і робітником, створити "якісно нову систему відносин між працею і капіталом"? На нашу думку, в цих положеннях не­має причини, яка зумовила істотні зміни у відносинах праці і капіталу.}

По-третє, автори вбачають причину змін у подоланні товарності робочої сили, “відчуження працівника від його індивідуальної власності на особисту ро­бочу силу, відчуження від нього додаткового продукту"^[34]. Безперечно, і ці думки вчених цікаві і важливі, але й вони, на жаль, не дають відповіді на питання: чому це відбувається?

На наше глибоке переконання, щоб розкрити причини істотних змін у відноси­нах праці і капіталу, щоб була створена “якісно нова система відносин між капіталом і працею" необхідно виходити з розвитку продуктивних сил, виробництва, що змінює соціально-економічні відносини, становище людини у виробництві і суспільстві.

Сучасна науково-технологічна революція другої половини XX ст. зумовила не лише значне піднесення економіки, але й глибокі зміни у місці і ролі людини у виробництві і суспільстві. В усій системі змін чільне місце займають відносини власності як ядро виробничих відносин. Без змін у відносинах власності не можна змінити становище людини у виробництві й суспільстві. Як вже зазначалося, по­збавлення людини власності на засоби виробництва поставило її в такі умови, що вона була змушена продавати свою робочу силу. Вона ставала товаром, який мав вартість, а значить, і ціну товару - робочої сили.

У надрах індустріального суспільства разом з розвитком техніки і технології ви­робництва розвивається освіта і наука, вони дедалі більше підносять роль знань у виробництві. Зростання освітнього і культурно-технічного рівня працівників озна­чає все більше накопичення у них знань і вміння їх використовувати. Якщо на пер­ших етапах машинного виробництва робітник перетворювався у придаток маши­ни, то з розвитком комплексної механізації та автоматизації виробництва робітник звільняється від виконання певних операцій, виводиться із безпосереднього ви­робництва, все більше виконує функції наладчика і контролера за роботою машин, устаткування. Це значно розширює сферу його діяльності, потребує більш високої загальної професійної підготовки. Цьому сприяють розвиток загальної професійно- технічної та вищої школи. Ще на початку XX ст. на виробництві працювали робіт­ники з початковою освітою. У другій половині XX ст. стала обов’язковою середня освіта. А зараз швидко збільшується кількість робочих місць у розвинених країнах, які, як правило, займають працівники з вищою освітою. А якщо врахувати зростан­ня чисельності інженерно-технічних та економічних працівників, стане зрозумі­лим збільшення питомої ваги розумової праці у виробництві. Разом з підвищенням якості праці, зміною місця і ролі працівника на виробництві, зростає його відпо­відальність за організацію і функціонування виробничого процесу. Від кваліфікації робітника, його ставлення до виконання своїх обов’язків залежить безперебійність роботи складної машини чи її системи, а значить, і результати виробництва, і кіль­кісні, і якісні. Висококваліфікований робітник, який володіє глибокими знаннями і вмінням, стає, по суті, партнером підприємця-капіталіста. Його капітал у вигляді знань і вміння робить його рівноправним з господарем підприємства.

Цей процес значно посилюється з перетворенням сфери послуг у панівну сфе­ру економіки. Адже її галузі - наука, освіта, медицина, культура та ін., пов’язані зі стрімким зростанням чисельності фахівців з вищою освітою - науковців, лікарів, вчителів, інженерів тощо. Це означає, що нематеріальне виробництво, тобто сфе­ра послуг, ще більшою мірою, ніж матеріальне, зумовлює структурні зрушення у праці, зростання питомої ваги, ролі й значення розумової праці.

Отже, науково-технологічне удосконалення виробництва разом з підвищенням освітнього і кваліфікаційного рівня працівників змінює становище людини у вироб­ництві і створює об'єктивні передумови для перетворення робочої сили - фактора виробництва у людський капітал. Без врахування змін у техніці і технології виробни­цтва не можна розкрити процес виникнення людського капіталу. Без цього мимово­лі все зводиться до освіти, кваліфікації та ін. Тому наукове обґрунтування категорії "людський капітал” потребує аналізу закономірних змін у виробництві. На жаль, в еко­номічній літературі така ознака сутнісної характеристики цієї категорії ігнорується.

Технологічні змінну виробництві зумовлюють розвиток суспільно-економічних відносин. Як вже зазначалося, в надрах індустріального суспільства розвиток тех­ніки і технології потребує підвищення рівня освіти і кваліфікації працівників, а усі структури освіти забезпечують підготовку кадрів із знаннями, необхідних для ви­робництва. Збагачення людини знаннями і вмінням їх використовувати у вироб­ництві, матеріальному і нематеріальному, стає передумовою розвитку економіки. Особливо це поширюється зі становленням інформації і знань як якісно нового фактор виробництва. В індустріальну епоху традиційні фактори виробництва, матеріальні за своєю природою, визначили панування форм власності на засо­би виробництва, іншу матеріальну продукцію. Знання були необхідною умовою кращого використання матеріальних факторів виробництва. Інформація і знання означають задіяння інтелектуальних сил людини, перетворення знань у головний виробничий ресурс. Володіння знаннями, вмінням їх застосувати і використати стає головним критерієм цінності працівника, фірми, корпорації, держави, що за­початковує нову форму власності - інтелектуальну власність, власність на знан­ня. Отже, якщо раніше панували форми власності на матеріальні продукти і сама власність мала, по суті, матеріальну природу, то, з’явившись в індустріальну епоху, власність на знання набуває панівного характеру в міру становлення і розвитку інформаційного постіндустріального суспільства. Якщо матеріальні форми влас­ності відчужувані і їх можна монополізувати порівняно невеликою часткою сус­пільства, то інтелектуальна власність, власність на знання невідчужувана. Знання, якими володіє людина, залишаються її власністю навіть тоді, коли вона їх передає іншій особі чи особам. На відміну від матеріальних форм власності, які можна зо­середити в руках окремих людей, власність на знання не можна монополізувати. Можна іноді затримати поширення знань, але вони, хоч і з деяким запізненням, стають надбанням кожної людини, усього суспільства. Долаючи перешкоди, вони охоплюють усіх. Носієм знань є людина, вона є їх власником. Виникнення і поши­рення власності на знання знайшло відображення у категорії “людський капітал" На відміну від попередніх епох, коли інтернет і праця були відокремлені, інфор­маційна постіндустріальна епоха характеризується тим, що людина одночасно є власником і основного засобу виробництва - знань, і тих здібностей, того вміння, які забезпечують їх використання. Категорія “людський капітал" відображає епо­хальні зміни, що відбуваються у становищі людини у новому суспільстві. У цьому її соціально-економічна сутність.

Проведений аналіз дає змогу зробити такі висновки:

По-перше, знання, освіта, кваліфікація та інші продуктивні якості людини є важливими елементами людського капіталу, які, втім, не становлять його сут­ності, адже вони існували і до індустріального суспільства, існують і за нього, але не були людським капіталом. І лише на вищих ступенях розвитку цього суспіль­ства, особливо при переході його на постіндустріальну стадію, створюються такі соціально-економічні відносини, які зумовлюють виникнення і поширення нового поняття - людський капітал. Знання, освіта, вміння є формами його прояву, або навіть точніше, елементами змісту цього поняття. Ці елементи є потенційними складовими людського капіталу, але вони перетворюються на людський капітал, коли задіяні у виробництві, функціонують у ньому.

Отже, науково-технологічний прогрес і, як його вища форма, інформаційно- комунікаційні технології змінюють суспільно-економічні відносини, становище людини у виробництві і суспільстві, започатковують нову форму власності - інте­лектуальну власність працівника на знання як головний фактор виробництва і ор­ганічно поєднують його зі здатністю людини до праці, вмінням їх використовувати, що утверджує новий соціально-економічний тип людини як єдність основного засо­бу виробництва - знань з високою освітньою і професійно-технологічною підготов­кою. Якщо індустріальному суспільству властива тенденція до відокремлення капі­талу від праці, то нове суспільство усуває це протистояння, об'єднує капітал і працю, що визначає соціально-економічну сутність та історичне місце людського капіталу.

Тому не можна зводити людський капітал до знань, освіти, вміння тощо, спро­щувати взаємозв’язок освіти, науки, знання з виробництвом. Як відомо, досягнен­ня науки і техніки можуть не впроваджуватися у виробництво. Підготовка фахівців у вищій, середній спеціальній і професійно-технічній школах може не відповіда­ти потребам народного господарства: деяких спеціалістів більше, ніж потрібно, а інших - мало або зовсім немає. До речі, ця суперечність у нас дедалі більше заго­стрюється. Тому існує проблема як ефективного використання традиційного капі­талу, так і нарощування та ефективного використання людського капіталу.

По-друге, поняття “людський капітал” - не загальне позаісторичне, як це іно­ді представляють, а конкретно-історичне. Воно виникло і зростає в надрах інду­стріального суспільства, але набуває масового характеру і активно проявляється в розвитку економіки в процесі становлення інформаційного постіндустріального суспільства. Поширення і утвердження цієї категорії відбувалося в міру науково- технологічного удосконалення виробництва, покращання усіх видів освіти, що зу­мовлювало поступове перетворення в людський капітал нових працівників. Це звісно виявилося у створенні на початку XX ст. так званої робочої аристократії (за марксистською термінологією), яка вирізнялася високим професійним і культурно- технічним рівнем, високою оплатою праці і умовами життя. На наступних етапах, у другій половині та наприкінці XX ст., особливо з поширенням інформації і знань як якісно нового фактора виробництва, поняття людського капіталу охопило нові верстви населення. До того ж, новий фактор виробництва породив нові професії (комп’ютерщики, програмісти, обробники інформації та ін.), яким властиві глибокі знання і вміння та які мають вагоме значення для підприємств, установ, корпора­цій, держави. Цим процесам активно сприяло випереджаюче зростання сфери по­слуг з її високою питомою вагою працівників з вищою освітою.

По-третє, сучасний аналіз категорії “людський капітал” дає змогу розкрити взаємозв’язок вартості робочої сили і людського капіталу, визначити їхню роль в історичному процесі переходу від людини економічної до людини творчої. Протя­гом століть вартість робочої сили була орієнтиром у жорстокій боротьбі за гідні умови праці і життя, рівень заробітної плати і соціальних виплат, які б забезпе­чували не лише задоволення фізіологічних потреб робітника та його сім'ї, але й відповідну освіту, охорону здоров’я, користування надбаннями культури. Теорія вартості товару “робоча сила”, яка поряд з належним матеріальним споживанням передбачала історичний і моральний компоненти життя людини, мала надзвичай­но важливе практично-політичне значення. Вона стимулювала раціональну пове-

дінку і усю діяльність людей для розвитку виробництва та поліпшення умов праці і життя. Тому в розвинених країнах, де досягнуто високий рівень життя, ключову роль відіграють категорія "людський капітал", нарощування знань і вмінь люди- ни. В країнах, які знаходяться на індустріальній стадії, в тому числі Україні, необ­хідне поєднання дії цих двох категорій. Вартість товару “робоча сила” визначає вартість життєвих благ, необхідних для підтримання нормальної трудової діяль­ності її власника, утримання членів сім’ї, а також витрати, необхідні для навчан­ня і культурного зростання робітника. Величина вартості робочої сили збільшу­ється з розвитком суспільства, зростанням потреб людини і кількості життєвих благ для робітника та його сім'ї. Це виявляється у підвищенні заробітної плати, рівня загальної і професійно-технічної освіти працівників, поліпшенні житлово- комунальних та культурних умов тощо.

В умовах України вартість робочої сили через прожитковий мінімум, заробітну плату, інші форми доходів регулює підвищення середнього рівня життя, є орієнти­ром усунення необгрунтованих розривів оплати і рівня життя. Це вкотре свідчить, що вартість товару "робоча сила" як категорія відігравала важливу роль у мину­лому, вона відіграє її і сьогодні. Варто з цієї позиції розглянути нашу економіку, систему оплати праці і умови життя, аби переконатися, що існують неприпустимі розриви в оплаті праці, недооцінюється робота таких висококваліфікованих фа­хівців, як вчителі, лікарі, науковці, працівники культури. Тому спроба ігнорувати або просто замовчувати категорію “вартість робочої сили" замінити її новою - людським капіталом науково неспроможні, а практично - навіть шкідливі.

Спільність цих двох категорій полягає в тому, що вони визначають розвиток людини, людського фактора. Вартість робочої сили стимулювала поліпшення умов праці і життя людини, задоволення її історично й економічно сформованих потреб. Одночасно в цьому процесі покращувалися продуктивні якості людини, готувалися умови для виникнення і розвитку людського капіталу. В цьому про­являється і зв’язок цих категорій, і односпрямованість їхньої дії - розвиток лю­дини. Разом з тим є очевидною істотна різниця між ними.

В умовах традиційних факторів виробництва виразно проявляється обмеже­ність ресурсів, тому за цих обставин земля, капітал і праця відокремлюються пев­ними частинами та існують у формі приватної чи акціонерної власності, а відно­сини між підприємцями та між підприємцями і працівниками здійснюються на основі еквівалентності обміну. Вартість робочої сили реалізує еквівалентність че­рез усереднені суспільно необхідні норми споживання, відтворення робочої сили.

Інформація і знання як новий виробничий ресурс долають обмеженість, вони не лише не обмежені, але й заперечують тим самим їх монополізацію окремою части­ною суспільства. Вони доступні дедалі більшій чисельності людей, в міру поширен­ня освіченості і розвитку здібностей суспільства, вміння використовувати знання. Інформація і знання є властивістю тієї людини, яка їх набула. Необмеженість цього ресурсу, доступність його кожній людині (були б знання) усувають потребу у визна­ченні і використанні вартості, еквівалентності. Ця обставина посилюється зростан­ням творчого характеру праці, становленням творчої людини, що зумовлює інди­відуалізацію праці і споживання, унеможливлює усереднення і норм праці, і норм споживання. Все це послаблює товарно-грошові відносини і передусім вартість. Ро­боча сила втрачає товарний характер, зменшується роль її вартості у регулюванні умов праці і життя. Ключова роль переходить до споживчої вартості, корисності. Ціна товарів і послуг визначається не витратами виробництва, а їхньою корисніс­тю, якістю, знаннями, втіленими в них. Втрачає свою роль і вартість робочої сили, її ціна визначається не вартістю життєвих благ, необхідних для її відтворення, а ко­рисністю знань і вмінь, людським капіталом. Все це перетворює категорію “люд­ський капітал” у панівну і визначальну. Ця категорія пов’язана не з усередненням оплати праці і рівнів життя, як вартість робочої сили. В умовах становлення нового суспільства, творчої людини йдеться про найбільш повне задоволення потреб лю­дини, про всебічний її розвиток. І чим повніше реалізуються ці процеси, тим швид­ше нарощується і ефективніше проявляється людський капітал.

Отже, категорія вартості робочої сили притаманна індустріальній стадії, вона стимулювала забезпечення необхідних умов праці і життя людини економіч­ної, фактора виробництва, його зростання та ефективного використання. Кате­горія “людський капітал” відповідає вищому рівню суспільно-економічного про­гресу, становленню і розвитку інформаційного постіндустріального суспільства. Зростання людського капіталу відображає досягнення суспільства у всебічному розвитку людини, її досягнення в освоєнні і використанні знань як основного ви­робничого ресурсу в інтересах розвитку економіки і суспільства. Тому ще раз на­голошуємо, що ці категорії однаково істотні та важливі, і жодну з них не можна ні замовчувати, ні підміняти. Вартість товару “робоча сила” сприяючи зростаючому задоволенню потреб економічної людини, готує умови для переходу до людини творчої, виникнення категорії "людський капітал”, що означає всебічний розвиток людини, переростання її у людину творчу як вищий ступінь в її еволюції.

Виникнення і функціонування людського капіталу, зумовлюючи глибокі зміни становища людини у виробництві й суспільстві, є важливою віхою на шляху пере­ходу від людини економічної до людини творчої. Разом з тим становлення творчої людини пов’язане з подальшими глибокими змінами у розвитку фізичних, розумо­вих та духовних здібностей людини. Йдеться про посилення процесів інтелектуа­лізації людини та її праці, докорінні зміни у мотиваційному механізмі, соціальному і духовно-культурному піднесенні людини не лише як виробника, але і як грома­дянина. Це означає, що в процесі утвердження творчої людини діапазон перетво­рень і удосконалень розширюється. Поглиблення змін у виробництві на основі інформаційно-комунікаційних технологій та підвищення рівня освіти доповню­ється подальшим зростанням ролі і значення розумової праці, виробленням і по­ширенням серед мас працівників ставлення до творчої праці як внутрішньої по­треби людини, вихованням у людини внутрішнього стимулу, який проявляється у MOpajvbHOMy задоволенні від досягнутого у процесі творчості. На зміну матеріаль­ним стимулам мають прийти нематеріальні мотиви, постматеріальні цінності.

Аналіз свідчить, що ці процеси - не справа майбутнього, не мрія, а реальність. Дедалі більше поширення інформації і знань як головного виробничого ресурсу, що реалізує і примножує розумовий потенціал людини, є потужним фактором ін­телектуалізації людини і її праці, виробництва в цілому. Складність цього процесу полягає в тому, що поширення розумової праці, будучи вагомим досягненням у про­гресі людства, все ж не тотожне становленню творчої праці, творчої людини. Вона є необхідною умовою, без інтелектуальної, розумової праці творча праця немож­лива. Але досвід свідчить, що навіть знаряддя праці, побудовані на інформаційно- комунікаційних технологіях, можуть використовуватися для складних і надсклад­них високоінтелектуальних операцій і бути знаряддям технічної, рутинної роботи. З цього погляду показові комп’ютери. Вони істотно змінюють характер праці, під­вищують науково-кваліфікаційний рівень працівників, володіють пам’яттю, а зна­чить, інформацією, яку не можна порівняти з можливостями людського розуму. Водночас комп’ютери і люди, які їх використовують, можуть виконувати таку тех­нічну роботу, як передрук матеріалів, або вести документацію. Але при певних суперечностях без сумніву комп’ютер відіграв і відіграє вагому роль в інтелек­туалізації виробництва, управління, освіти, науки тощо. Тому комп'ютеризація, інформатизація економіки і суспільства - це головний напрям поширення і під­несення розумової праці. Отже, підвищення науково-технологічного рівня вироб­ництва, технічного оснащення праці і покращання усіх видів освіти - середньої, професійно-технічної і вищої - є необхідною умовою зростання питомої ваги, ролі й значення розумової праці, перетворення її у творчу працю.

Водночас поширення розумової праці нерозривно пов’язане зі структурними зрушеннями в економіці, переходом від панування матеріального виробництва до переважання сфери послуг, нематеріального виробництва. У сфері послуг пра­ця не лише продуктивна, але і більш ефективна, їй властива вища питома вага доданої вартості, особливо в освіті, науці, медицині. І це невипадково. Статисти­ка свідчить, що у промисловості питома вага працівників, які закінчили вищі на­вчальні заклади усіх рівнів акредитації, становить 40,1 %, у сільському господар­стві - 19,7 %. Водночас у галузях охорони здоров’я та соціального забезпечення ця частка становить 64,3 %, а в освіті - 69,4 %^[35]. Це означає, що більша питома вага працівників з вищою освітою у галузях сфери послуг при більшій питомій вазі до­даної вартості у послугах робить цю сферу особливо ефективною. Сфера послуг служить людині - зміцненню її здоров’я, підвищенню освітньо-кваліфікаційного рівня, оволодінню досягненнями культури, що підвищує якість життя, сприяє по­дальшому розвитку людини, її розумових, фізичних та духовних якостей.

Зростання інтелектуалізації людини та її праці має вагоме практичне значення і вже сьогодні зумовлює проблеми, які потребують розв’язання. По-перше, оскіль­ки інтелектуалізація праці не лише означає розвиток людини, а й забезпечує під­вищення ефективності праці, збільшення ВВП, то цілком доречно постає питання посилення стимулювання фахівців з вищою освітою. Досвід США і Японії свід- ∣ чить, що доплати за освіту і якнайширше залучення у виробництво людей з вищою j освітою забезпечує прискорення економічного розвитку, науково-технологічне удосконалення виробництва і підвищення конкурентоспроможності фірм і кор­порацій. Відомо, що Англія упродовж більш ніж століття була лідером суднобуду­вання і “володаркою морів”, але вона покладалася значною мірою на практиків, до­свідчених майстрів. Натомість Японія взяла курс на високоосвічених працівників. Це стало однією з головних передумов перемоги Японії у конкурентній боротьбі з Англією в галузі суднобудування. Тому вкрай важливо удосконалювати систему оплати праці фахівців з вищою освітою, що спонукатиме до її отримання дедалі більшої кількості людей.

По-друге, оскільки в процесі становлення нової економіки випереджальними темпами зростає сфера послуг, яка вирізняється і більшою питомою вагою висо­коосвічених працівників, і вищою ефективністю їх праці, то постає питання про співвідношення оплати праці у сфері матеріального виробництва і сфері послуг. Особливо це актуально для України, де велику частку в структурі економіки за­ймають галузі важкої промисловості. Якщо поряд з ефективністю і значенням пра­ці у базових галузях при визначенні її оплати враховуються умови праці (складні і шкідливі для здоров’я), то все це у сукупності забезпечує працівникам цих галузей перші місця з оплати праці. Але це не може бути виправданням низької заробітної плати вчителів, лікарів, науковців. Необхідно поступово, але неухильно підвищу­вати рівень оплати праці висококваліфікованих фахівців сфери послуг.

Зростання інтелектуалізації праці разом із поліпшенням умов життя та під­вищенням духовно-культурного рівня працівників зумовлюють серйозні зміни у всій системі життєдіяльності і мотиваційному механізмі. Замість матеріальних стимулів, які спонукали економічну людину до праці, втілення своїх матеріаль­них інтересів, праця перетворюється у внутрішню потребу людини, а творчість стає формою її життєдіяльності. Ці процеси, які нещодавно видавалися досяж­ними лише у далекому майбутньому, певною мірою знаходять відображення і в сучасному житті. Немає потреби доводити, що у США дух матеріального збага­чення був розвинений, як в жодній іншій країні. І саме тут відбуваються важливі зміни. Поряд з матеріалістами, для яких у житті головним є матеріальний інтерес, з’явилися постматеріалісти, які орієнтуються на постматеріальні цінності, і їхня чисельність стрімко зростає. “Як правило, - пише Р. Інглегарт, - постматеріаліс­ти мають кращу роботу, солідну освіту і вищі доходи, ніж матеріалісти; однак для цінностей, на які орієнтуються нематеріалісти, характерна відмова від акценту на економічний успіх. Вони приділяють другорядну увагу економічному зростан­ню порівняно з якістю життя, а в особистому житті роблять акцент не стільки на обов’язкову зайнятість і високий дохід, скільки на роботу цікаву, осмислену, яка здійснюється у контексті з близькими їм по духу людьми”^[36].1 що особливо важли­во, Р. Інглегарт добре усвідомлює глибокий внутрішній зв’язок змін у людині та її праці з закономірними стадіями прогресу людства: “Матеріалістичні орієнтири поширилися завдяки становленню індустріального суспільства, однак ми дотри-

муємося гіпотези, що у довгостроковій перспективі перехід до постіндустріаль- ного ладу знову виведе духовні цінності на перший план"^,.

Наступним важливим напрямом задіяння дедалі ширшого переліку якостей людини є виникнення і дія соціального капіталу. Якщо людський капітал є на­копиченням знань і вмінь людиною, то соціальний капітал утворюється на осно­ві соціальних зв’язків у суспільстві, які створюють не лише сприятливі умови для життєдіяльності людини, але й стимулюють її соціальну активність. На думку ві­домого американського вченого Ф. Фукуями, соціальний капітал відіграє ключову роль в економічному розвитку багатьох країн. Так, він вважає, що Японія, США, Німеччина та інші розвинені країни забезпечили значне економічне зростання саме завдяки соціальному капіталу.

Отже, процеси становлення творчої людини тривають. Вони мають місце на­віть там, де на це найменше сподівань. А з цього погляду показовий приклад - не лише США (це розвинена країна, де становлення постіндустріального суспільства проявляється найбільш виразно), але й Україна, хоча вона істотно відстає від роз­винених. Якщо недавно економічна теорія досліджувала працю, робочу силу та її відтворення, трудовий потенціал країни чи регіону, тобто економічну складову людини, людини як фактора виробництва, то зараз з посиленням постіндустрі- альних тенденцій у світі та в Україні предмет дослідження розширюється. Поряд з економічними, продуктивними рисами людини дедалі більше досліджуються її соціально-психологічні та духовні якості. Захищаються навіть докторські дисер­тації про людський потенціал, соціальний капітал тощо.

Становлення творчої людини - це вищий ступінь у розвитку особистості та її праці. Фізичні, розумові і духовні здібності людини мають досягти такого рівня, коли творчість, творче ставлення до праці стане органічною потребою, способом життєдіяльності. Якщо у минулому творчість, творча праця були обмежені таки­ми сферами науки, як література, мистецтво, то нині вони поширюються в еко­номіці. Це не лише винахідництво і раціоналізаторство, що має місце у порівняно вузькому колі людей, але й зростання творчого характеру праці широкого кола робітників. Це - інженерно-конструкторський, управлінсько-підприємницький, дизайнерський, рекламний напрями і види діяльності. Суттєві зміни в людині, її праці, становищі в економіці і суспільстві потребують глибокого дослідження, яке б дало змогу не лише розкрити сутність змін, але й визначити шляхи і меха­нізми всебічного розвитку людини та створення сприятливих умов для якнай­повнішого прояву її здібностей і талантів.

Проведений аналіз переходу від людини економічної до людини творчої свід­чить, що зростання її ролі, перетворення людини на мету і критерій суспільно- економічного прогресу потребує історико-економічного та системного підходів до дослідження проблем її розвитку. Зосередження значних зусиль на розкритті нових процесів і понять (наприклад, людський капітал та ін.) важливе і потрібне, але воно не повинно заважати глибокому пізнанню закономірного процесу становлення лю­дини творчої. Відрив певної категорії, нової і важливої, від загального закономірно­го процесу цивілізації неминуче призведе до викривлення її трактувань, порушення і навіть ігнорування їх співвідношення з близькими категоріями і процесами. Так сталося з людським капіталом, його позаісторичним тлумаченням та замовчуван­ням категорії “вартість робочої сили” Тому дотримання методологічних принципів єдності історичного і логічного, системного аналізу процесів і явищ є необхідною умовою пізнання дійсності, досягнення науково обґрунтованих результатів. Ця ви­мога справедлива і для наукових досліджень, і для навчальної літератури.

Становлення сучасного механізму функціонування і розвитку економіки

Актуальною проблемою, якій має відводитися важливе місце в економічній теорії, є механізм функціонування і розвитку економіки. Знати цей механізм - значить оволодіти методами і важелями використання економічних законів, ефективного ведення господарства. На жаль, нинішній курс економічної теорії не розв’язує цієї проблеми. В ньому окремо висвітлюється ринковий механізм, окре­мо - економічна роль держави. Цілком зрозуміло, що такий підхід не дає змоги розкрити взаємозв’язок і взаємодію ринку і держави, довести, що ринковий ме­ханізм при всій його важливості не забезпечує функціонування економік, що іс­нує інший механізм - єдність ринкового і державного регулювання господарства, який реалізує це завдання. А якщо до цього додати, що витрати виробництва, ці­ноутворення тощо, які є елементами ринкового механізму, розглядаються не про­сто в іншій темі, а в іншому розділі, то стане зрозуміло, що не отримується цілісне уявлення навіть про ринковий механізм.

Причина такого явища, на наш погляд, полягає в тому, що це серйозне питання системно не розробляється. Діє інерція - оскільки у нас економіка ринкова, то і функціонує вона на основі ринкового механізму. Це головне, а решта - не істотне. Здавалося б слушна думка і проста логіка, але як далеко вони від істини.

Передусім, що таке механізм функціонування і розвитку економіки? Тривалий час в економічній літературі була поширена думка, що механізм функціонування і розвитку економіки, який нерідко ототожнюється з господарським механізмом, є сукупністю організаційно-економічних структур, конкретних форм господарю­вання, методів управління, які визначаються пануючими виробничими відносина­ми. З огляду на такі міркування, відносини власності, хоч і тлумачаться як ядро виробничих відносин, безпосередньо начебто не пов’язані з механізмом функціо­нування. А в кращому разі між ними існують опосередковані зв’язки. Це була хиб­на думка. Адже виробничі відносини, властиві їм причинно-наслідкові зв’язки і залежності, економічні закони і категорії проявляються і діють через форми і від­носини, які ними зумовлені. Форми власності визначають форми господарювання, вартість ціноутворення, ціни, зміни витрат виробництва, рух прибутку та ін. Інак­ше кажучи, сутність відносин породжує систему взаємопов'язаних форм і залеж­ностей, які у сукупності утворюють адекватний механізм їх використання і здій­снення. Це засвідчила практика ринкових перетворень. Щоб створити ринкову економіку і ринковий механізм, необхідно було здійснити роздержавлення і прива­тизацію державного майна, утвердити приватну власність як основу для багатьох підприємців-товаровиробників, створити тим самим ринково-конкурентне серед­овище і задіяти ринковий механізм. Отже, механізм функціонування економіки - це не поверхові організаційно-економічні відносини, а функціональна сторона ви­робничих відносин, відносин власності на засоби виробництва, відносин обміну діяльністю, відносин розподілу, конкретних форм господарювання. Як капітал іс­нує у формі капіталу-власності і капіталу-функції, так і виробничі відносини мають сутнісну і функціональну сторони. Тому механізм функціонування і розвитку, і гос­подарський механізм зокрема, є формою реалізації відносин власності на засоби виробництва, поєднання економічних інтересів суспільства. Це механізм дії і ви­користання економічних законів, форма реалізації виробничих відносин.

Категорія “механізм функціонування і розвитку економіки” - історична, вона змінюється і розвивається від відносно простих до дедалі складніших структур. Аналіз свідчить, що кожному типу економіки, виробничих відносин відповідає адекватний механізм функціонування і розвитку.

В епоху BLVbHoi конкуренції механізм функціонування і розвитку економіки існував у формі ринкового механізму. Зміни попиту і пропозиції на товари, кон­куренція визначали ціни товарів, їх коливання навколо вартості. Падіння витрат виробництва нижче суспільно необхідних забезпечувало збільшення прибутку, розширення можливостей для накопичення капіталу, зростання масштабів вироб­ництва. Наприкінці XLX ст. поглиблення усуспільнення капіталу і виробництва зу­мовило зрощування промислового і банківського капіталу, утворення монополіс­тичних союзів, фінансово-промислових груп, що посилило монополізм на ринку, спричинило звуження і приниження конкуренції як рушійної сили ринкової еконо­міки. За цих умов виникла нагальна потреба в економічному регулюванні держави, проведенні антимонопольно!’ політики, посиленні втручання держави в економіку, що розкривало простір для дії ринкового механізму і доповнювало його, забезпе­чувало перехід механізму функціонування і розвитку економіки у нову якість, коли органічно поєднуються ринкове і державне регулювання економіки. Автор цих рядків ще у 1993 р. на підставі аналізу змін, що спостерігалися у механізмі функ­ціонування і розвитку економіки, дійшов висновку, що і в умовах трансформацій­ної економіки відбувається поєднання ринкового саморегулювання та державного економічного регулювання, використання такої нової категорії, як господарський механізм, що відображає новий рівень усуспільнення економіки і відповідає потре­бам економічного і соціального розвитку на цьому історичному етапі^[37].

Україна, як й інші постсоціалістичні країни, почала перехід до ринкової еконо­міки, коли був добре відомий досвід розвинених країн, за яким функціонування економіки здійснюється на основі єдності ринкового і державного регулювання. Попри це утвердилася проста логіка: оскільки створюється ринкова економіка, то її функціонування забезпечує ринковий механізм. Ця теза увійшла в теорію і прак­тику. Чим пояснити, що всупереч світовому досвіду, поширеній теорії Дж. Кейнса про економічну роль держави в сучасній економіці, в Україні має місце однобічний підхід, пов’язаний з ринковим механізмом? На нашу думку, причиною стала знову- таки проста логіка: вагома економічна роль держави у плановій економіці виріз­нялася тим, що 92 % засобів виробництва були власністю держави. Як подолати надмірну економічну роль держави? Слід позбавити державу власності на засоби виробництва шляхом приватизації державного майна. Так і було зроблено. Але від­разу з’ясувалося, що допущена груба помилка: володіння засобами виробництва неправомірно було ототожнене з економічним регулюванням держави, хоча це різ­ні речі. Досвід свідчить, що незалежно від того, чи є у держави власність на засоби виробництва, чи її немає, існує великий чи малий державний сектор, вона відіграє важливу економічну роль. В Україні позбавлення володіння засобами виробництва супроводжувалося усуненням держави з економіки.

В умовах, коли ринковий механізм ще не діяв, позбавлення держави регулю­вальної ролі призвело до некерованості економіки, хаосу, глибокої і тривалої еко­номічної кризи, руйнації економіки. Країна, народ заплатили неймовірну ціну за ці помилки.

Досвід України важливий і тому, що він засвідчив не лише необхідність поєд­нання економічної ролі ринку і держави, але й те, що державне регулювання має використовувати не адміністративні, а економічні методи, тобто не видавати для економіки команди, а активно впливати на економічні інтереси суб’єктів господа­рювання. Отже, ринок і держава відіграють економічну роль не окремо, а в глибо­кій взаємодії, шляхом взаємодоповнення ринкових процесів і державних заходів, механізм функціонування і розвитку економіки існує у формі господарського ме­ханізму, який передбачає узгодженість об’єктивних ринкових процесів і свідомої, науково обгрунтованої діяльності держави.

Науково-технічна революція другої половини XX ст. перетворила науково- технічний прогрес у ключовий фактор економічного зростання, породила його новий тип - інноваційний розвиток. Інновації, нововведення, які раніше час від часу впроваджувалися у виробництво, перетворюються у постійно діючий фак­тор соціально-економічного розвитку. Це істотно змінило умови розвитку еко­номіки, потребувало глибокого поєднання науки, техніки і виробництва, фунда­ментальних і прикладних наукових досліджень та прискорення їх впровадження у виробництво. Для цього потрібно було рухатися шляхом подолання розриву між наукою і технікою, з одного боку, і виробництвом, з другого, забезпечити їх тіс­ну взаємодію. Практика зумовила формування і розвиток якісно нової структу­ри - національних інноваційних систем (НІС). Вони знаменують подальше погли­блення інтеграції науки і техніки з виробництвом, посилення їх взаємодії заради науково-технологічного удосконалення виробництва, підвищення його ефектив­ності. Все це дає підстави вважати національні інноваційні системи складовими національних механізмів функціонування і розвитку економіки.

їх призначення полягає в тому, щоб забезпечити взаємодію наукових дослі­джень, дослідно-конструкторських розробок та їх впровадження у виробництво,

підвищення науково-технічного рівня всієї економіки. Отже, НІС — це система створення і поширення нових технологій, механізми їх впровадження у виробниц­тво, здійснення інноваційного типу розвитку. HlC - це система, яка створюється державою і спирається на ринковий механізм доведення наукових розробок до нових зразків техніки і технології та їх впровадження у виробництво.

Отже, сучасний механізм функціонування і розвитку економіки є складним утво­ренням, якісно відмінним від того, що існувало раніше. Він охоплює господарський ме­ханізм як єдність ринкового саморегулювання і державного регулювання економіки та національну інноваційну систему. Інтеграція господарського механізму та національ­ної інноваційної системи перетворює цей механізм у якісно нову категорію, яка забез­печує взаємодію науки, техніки та економіки і відповідає зростаючому рівню усуспіль­нення виробництва і капіталу, сучасним умовам соціально-економічного розвитку

Таким чином, як свідчить історичний аналіз, ринковий, господарський та су­часний механізми функціонування і розвитку економіки - це суб'єктивно зумов­лені рівні усуспільнення системи господарювання, забезпечення відповідності між зростанням масштабів і ускладненням економіки та змістом механізму функ­ціонування і розвитку економіки. Всі його елементи, складові діють не відокрем­лено, не кожний сам по собі, а в системному взаємозв’язку і взаємопроникненні. Оскільки економіка ринкова, то основоположним є ринковий механізм. Еконо­мічна роль держави ефективна тоді, коли сприяє реалізації ринкових принципів, розвитку добросовісної конкуренції. Національна інноваційна система ефективна за умови, що забезпечує систематичне впровадження техніко-технологічних інно­вацій, зниження витрат виробництва і створення якісно нової продукції, що під­вищує конкурентоспроможність національних товаровиробників.

Разом з тим сучасний механізм функціонування і розвитку економіки пов'язаний і спрямований на реалізацію переходу від індустріальної до інформаційної постін- дустріальної економіки. Він покликаний не тільки поєднати ці два типи розвитку, але й забезпечити поступову, але неухильну зміну співвідношення між ними на ко­ристь нового, більш прогресивного інформаційного постіндустріального типу роз­витку, утвердження в кінцевому підсумку нової економіки і суспільства.

Цей загальний процес аналізується у переважному розвитку сфери послуг, не­матеріального виробництва порівняно з матеріальним, пріоритетному викорис­танні якісно нового фактора виробництва - інформації і знань порівняно з тради­ційними факторами - землею, працею і капіталом, інформаційно-комунікаційних технологій порівняно з індустріальними. Структурні зміни в економіці мають за­безпечуватися відносними змінами у підготовці кадрів. Вища, середня і спеціаль­на професійна школи повинні навчати фахівців відповідно до потреб структурних змін в економіці, передусім зі зростанням інформатизації економіки і суспільства. На цій основі має відбуватися нарощування людського капіталу, інтелектуальної пращ з врахуванням закономірності перетворення її у творчу працю. В кінцевому підсумку повинен забезпечуватися всебічний розвиток людини як мети і критерію нової економіки і суспільства. Отже, сучасний механізм функціонування і розви­тку економіки за своєю сутністю є поєднанням не лише господарського механізму та інноваційної системи у просторі, але й індустріального та інформаційного по- стіндустріального типів розвитку в часі. Він втілює взаємодію ринкових і нерин- кових відносин, матеріальних і нематеріальних процесів і понять, перетворення економічної людини у людину творчу, перехід від індустріального до постіндустрі- ального суспільства.

Зміст і структура сучасного механізму функціонування і розвитку економіки визначають шляхи і методи його вдосконалення. Ринкові реформи не створили ефективного ринкового механізму, на кожному кроці конкуренції протистоять монопольні тенденції, що загострює суперечності в економіці. Тому подолання монопольних проявів і тенденція посилення добросовісної конкуренції є необ­хідними умовами підвищення ефективності впливу ринку на економіку. Вагому роль відіграють податкова, фінансова та грошово-кредитна, цінова політика дер­жави, кредитування, прямі і непрямі фонди підтримки і стимулювання інновацій та інноваційної діяльності, капіталізації економіки та фондового ринку. Досвід розвитку країн свідчить, що висока капіталізація економіки і фондовий ринок за­безпечують, по суті, автоматичний перелив капіталу в ті галузі та виробництва, які визначають прогрес економіки. В Україні, на жаль, при деяких досягненнях у розвит­ку фондового ринку він все ще не виконує одну з головних функцій - перелив капі­талів, залучення коштів у виробництво.

Вкрай важливе досягнення такого рівня фондового ринку, коли він забезпечу­ватиме перелив капіталів у відповідності з прогресивними структурними змінами в економіці, розвитком передового інноваційного, високотехнологічного вироб­ництва. Розвитку фондового ринку мають сприяти створення ринку опціонних і ф’ючерсних контрактів, система страхування операцій фондового ринку. Одно­часно має відбуватися зростання ролі ринку праці, поглиблення зв’язку підготовки кадрів у вищій і професійно-технічній школах з попитом на ринку праці, забезпе­чення виробництва висококваліфікованими кадрами. У сфері державного регулю­вання, господарського механізму - послідовне здійснення природно-історичного підходу до забезпечення життєдіяльності людини.

Людина не просто працює, а проявляє трудову активність, коли вона і її сім'я матеріально забезпечені, коли її праця справедливо і достойно винагороджуєть­ся, коли створені умови для освіти і професійного зростання, духовного збагачен­ня, медичного і житлово-комунального забезпечення. Все це сприяє впевненості у майбутньому, посилює трудовий' ентузіазм. На жаль, цьому суперечить аморальна поведінка багатьох людей, які нахабно і безсоромно використали державну влас­ність і державний бюджет для власного збагачення.

Склалася ситуація, за якої не чесна праця, не добросовісне підприємництво, а грабіжницьке привласнення державного майна, пограбування більшості насе­лення, його нещадне зубожіння разом з незахищеністю і безправ’ям спотворили систему господарювання. Не турбота про науково-технологічне удосконалення виробництва, методи організації виробництва і праці, а хижацьке використання захопленого державного майна у власних інтересах, максимальні прибутки, висо­кі короткострокові результати і цілковите ігнорування довгострокових програм - стали головними ознаками господарювання в сучасних умовах.

Все це неминуче принижує людину, робить її безправною і безсилою перед свавіллям, породжує апатію, байдужість і негативно позначається на економічно­му і соціальному розвитку країни. Виграли ті соціальні елементи, які звикли до порушень законів, незаконного привласнення державного майна. Вони виявилися пристосованішими до нових умов і демонструють агресивну поведінку без пра­вил, безсоромність у захопленні чужого майна, державного і приватного. Все це призводить до того, що у виграші будуть не ті підприємці, які вправно організо­вують справи, розвивають виробництво, а ті, хто використовує державну, судову владу, правоохоронні органи для власного збагачення. Це не ініціативне підпри­ємництво, а його викривлені форми.

Знову постає проблема формування ефективного господарського механізму. Економічні і політичні реформи будуть дійовими, якщо закладені в них ідеї глибо­ко усвідомлюватиме суспільство і воно швидко оволодіє новими формами еконо­мічної діяльності, якщо трудовий ентузіазм даватиме певні позитивні результати, а власне трудівники - вищу оплату і суспільне визнання. Ці підходи відображені у до­свіді Китаю, який здійснює ринкові реформи у тісному зв'язку зі зростанням твор­чих зусиль суспільства, тому Китай швидко наближається до рівня США за обсяга­ми виробництва, просувається в науці і техніці. Водночас Україна знаходиться ще далеко навіть від рівня 1990 р., відстає у розвитку економіки від своїх сусідів.

Китайське керівництво за мету реформ обрало розвиток виробництва, продук­тивних сил, що дало змогу звільнитися від обіцянок народу, які нерідко не вико­нуються і призводять до зворотного, негативного впливу, обмежують простір для маневру держави. 1 навпаки, коли метою проголошується зростання виробництва, то це дає змогу державі вживати різноманітні заходи розвитку економіки. І коли досягаються успіхи в цьому, то це відкриває широкі можливості для поліпшення умов життя і праці людей.

Нові підходи до здійснення реформ, використані китайцями, зумовили відмо­ву від поширеної на Заході думки, що реформи потребують жертв від народу.

Китайське керівництво визнало ці положення неприйнятними і навіть шкідли­вими, адже реформи проводяться для людини, і чим вищі досягнення у цій справі, тим краще і повніше задоволення потреб.

Особливість реформ у Китаї полягає і в тому, що вони не руйнували держав­ний сектор приватизацією, а зосередили увагу на швидкому зростанні недержав­ного сектора. Внаслідок його збільшення відбулося розширення сфери дії рин­кових цін, посилення впливу на економіку. Водночас держава удосконалювала планове ціноутворення у такий спосіб, щоб воно дедалі більшою мірою наближа­лося до ринкового, а умови господарювання у державному і недержавному секто­рах вирівнювалися.

Отже, поступовість і виваженість реформи ціноутворення в Китаї дали змо­гу забезпечити стабільність умов економічного зростання, уникнути руйнування економіки, яке мало місце в країнах СНД.