8.4. ПРОЦЕНТ ЯК ІНСТРУМЕНТ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

Перехід від капіталізму вільної конкуренції до монополістичного капіталізму зумовив доповнення ринкового механізму економічним регулюванням держави. У зв’язку з цим по-новому постало завдання розроблення та застосування еконо­мічних категорій. Якщо раніше йшлося про сутність та форми прояву процента, рух його норми, то в нових умовах для використання процента в системі держав­ного регулювання економіки необхідні більша глибина, різнобічність його дослі­дження та значна конкретність. Це історичне завдання виконав Дж. М. Кейнс. Теорія процента поряд із теорією зайнятості й грошей стала одним із головних напрямів "кейнсіанської революції” в політичній економії. Кейнс піддав глибокій, але шанобливій критиці класичну й неокласичну школи політичної економії.

Традиційна теорія, вважає Дж. М. Кейнс, розглядає норму процента як чин­ник, що врівноважує бажання інвестувати та готовність зберігати. За інвестуван­ням стоїть попит на відповідні ресурси, за збереженням - їх пропозиція, тоді як нормою процента є така “ціна” ресурсів для інвестицій, за якої попит і пропозиція зрівнюються^[214]. Як ціна певного товару має неминуче зупинитися на рівні, де попит на цей товар дорівнює його пропозиції, так і норма процента під дією ринкових сил прагне до рівня, за якого обсяг інвестування дорівнює обсягу заощаджень.

точці, де крива попиту на капітал, який відповідає різним рівням норми процен­та, перетинається з кривою заощаджень із даного доходу в разі наявності різних норм процента.

Представники неокласичної школи також вважали, що норма процента під дією ринкових сил тяжіє до рівня, за якого обсяг інвестицій дорівнює обсягу за­ощаджень. “Процент, - пише А. Маршалл у “Принципах економії” - як ціна, яку сплачують на будь-якому ринку за користування капіталом, рухається до такого рівноважного рівня, за якого сукупний попит на капітал на цьому ринку за даної норми процента дорівнює сукупному капіталу, що надходить на ринок у разі такої самої норми процента”.

Оцінюючи класичну теорію норми процента, Дж. М. Кейнс зауважує, що не­легко дати її точне формулювання або відшукати її чіткий виклад. Він піддає кри­тиці звичайну класичну “передумову” начебто завжди існує повна зайнятість. Тео­рія Рікардо правомірна в тому розумінні, що норма процента збігається з повною зайнятістю в тривалому періоді. Проте Рікардо та його прибічники випустили з поля зору той факт, що саме в тривалому періоді не обов’язкова повна зайнятість, що рівень зайнятості може змінюватися. Тому потрібні різні варіанти процентної політики, які відповідають різним станам тривалої рівноваги.

Дж. М. Кейнс вважає, що Рікардо пропустив нагоду застосування кінцевої ефективності капіталу, оскільки він достатньо логічно приймає за незмінні зайня­тість і психологічні схильності суспільства. За цих умов справді існує тільки один можливий розмір накопичення капіталу і лише одне значення для кінцевої ефек­тивності капіталу. Тим самим Рікардо демонструє високе інтелектуальне досяг­нення, створюючи уявний світ, дуже далекий від досвіду, але уявляючи його з усі­єю обґрунтованістю й логікою, нібито це й був світ досвіду.

Кейнс обґрунтовує, що рівень доходу також впливає на обсяг заощаджень, що не враховано класичною теорією. Однак ще більше вкорінився погляд, що будь- який акт індивідуального заощадження автоматично знижує норму процента, що це автоматично стимулює випуск нових засобів розміщення капіталу в обсягах, які дорівнюють приросту заощаджень. При цьому все це зображується як начебто саморегулюючий процес. До того ж, представники класичної теорії припустили­ся помилки, ігноруючи вплив зміни рівня доходу, що звело нанівець їхні висно­вки про взаємозв’язок норми процента, попиту на капітал і величини заощаджень. Дж. М. Кейнс називає це “безглуздою теорією”, оскільки припущення, що прибуток є “незалежною константою", несумісне з припущенням про можливість зміни двох кривих незалежно одна від одної. В результаті руйнується вся схема, яка ґрунту­ється на передумові фіксованого доходу. У класичній теорії не враховано питання про зміни рівня доходу виходячи з того, що рівень доходу насправді є функцією величини інвестицій.

Дж. М. Кейнс робить висновок про те, що нетрадиційний аналіз хибний, оскільки, застосовуючи його, так і не вдалося правильно виокремити незалежні змінні системи.

Глибоко проаналізувавши проблеми норми прибутку в класичній та неокла­сичній літературі, розкриваючи істотні вади та прорахунку Дж. М. Кейнс виклав свій підхід і свої рішення. Схильність до споживання, зауважував він, визначає, скільки індивід споживає зі свого доходу і скільки залишає на майбутнє. Тепер по­трібно йому вирішувати, в якій саме формі він триматиме майбутню пропозицію. Для цього важливо знати, "який ступінь його переваги ліквідності"; тобто яку кіль­кість своїх ресурсів індивід бажає тримати у формі грошей.

Норма процента не може бути винагородою за заощадження або очікування як таке. Норма процента - це винагорода за позбавлення грошей і ліквідності на певний термін, це “ціна” яка врівноважує настійне бажання утримувати багатство у формах наявних грошей із кількістю грошей, що перебуває в обігу. Кількість гро­шей - це ще один чинник, який разом із перевагою ліквідності визначає справжню норму процента за даних обставин. Кейнс наводить цей висновок у вигляді мате­матичної формули.

Далі Кейнс ставить питання: чому є люди, які бажають володіти своїм багат­ством у формі, що приносить малі проценти, замість того, щоб володіти ним у формі, яка дає істотні проценти? Необхідною умовою переваги ліквідності є не­впевненість у майбутній нормі процента. І тут Кейнс робить такий висновок: якщо d є поточною (тобто першого року) ціною 1 фунта стерлінгів, отримання якого очікується через п років, і відомо, що _nd_r - це майбутня ціна 1 фунта стерлінгів у році, розрахованому до отримання в році n+z, то:

Врешті-решт Кейнс встановлює три аспекти переваг ліквідності, які пов'язані з трьома видами мотивів:

- по-перше, трансакційний мотив, або мотив обігу, - потреба в наявних гро­шах для поточних угод споживацького чи виробничого характеру;

- по-друге, - це мотив застереження, тобто бажання забезпечити в майбут­ньому можливість розпоряджатися певною частиною ресурсів у формі грошової готівки;

- по-третє, це спекулятивний мотив, тобто наміри приберегти певний ре­зерв, щоб вигідно користуватися кращим порівняно з ринком знанням того, що буде в майбутньому. Причому, як доводить Кейнс, наявність ви- сокоорганізованого ринку створює передумови для широких коливань попиту на готівку, пов'язаного зі спекулятивним мотивом. Відсутність та­кого ринку підвищує роль переваги ліквідності, пов'язаної з мотивом за­стереження.

Графік переваг ліквідності, що пов'язує кількість грошей із нормою процента, подано плавною кривою, яка показує падіння норми процента при зростанні кіль­кості грошей.

Як бачимо з викладеного, Дж. М. Кейнс суттєво збагатив теорію норми про­цента, ввів поняття переваг ліквідності та ін., значно конкретизував цю теорію,

встановив математично точну залежність норми процента від кількості грошей і переваг ліквідності, норми процента й зайнятості, що дало змогу перетворити норму процента в інструмент управління економікою, її стимулювання.