РЕГУЛЮЮЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ У СОЦІАЛЬНІЙ СФЕРІ

Сучасна науково-технологічна революція змінила не лише виробництво, ка­пітал, але й людину, її роль і місце у виробництві і суспільстві. Нова техніка і тех­нологія висунули високі і зростаючі вимоги до праці, до рівня освіти, кваліфікації людини, її професійної майстерності.

Розвиток цивілізації вимагає подолання суто економічного підходу до людини як фактора виробництва, робочої сили, обмеження споживання людини заробіт­ною платою, потрібне доповнення її широкою системою соціального забезпечення (поглиблення соціалізації життя), тобто значним розвитком науки, освіти, охоро­ни здоров’я, соціальним захистом людей похилого віку, малозабезпечених, без­робітних тощо. І цей перелом ужитті людей розпочався з "новим курсом” Ф. Руз­вельта. З метою виходу із "великої депресії” як називають на Заході найглибшу економічну кризу 19^,29-1933 рр., конгрес ClUA у червні 1933 р. прийняв підготов­лений Ф. Рузвельтом Закон про відбудову (відновлення) національної промисло­вості. І фактично головним у ньому була соціальна програма: встановлювалася мінімальна заробітна плата та максимальний робочий тиждень, проголошувалося право робітників на колективний договір та організацію профспілок. Якщо до цьо­го панувало свавілля підприємців в організації та оплаті праці, то закон відкривав шлях до нормального відтворення робочої сили. Для цього передбачалося право­ве регулювання оплати праці, її умов, створення профспілок для захисту інтересів найманих робітників. Все це означало, що поряд з виробництвом, економічною сферою виникає і розвивається соціальна сфера.

Курс Ф. Рузвельта, який, з позицій сьогодення, розв’язував елементарні про­блеми соціального забезпечення, зустрів опір великого капіталу, гостру боротьбу, але прогресивні тенденції проклали собі шлях. Після Другої світової війни систе­ма державного соціального регулювання набула поширення і розвитку у країнах Західної Європи. В окремих країнах сформувалася соціальнооріентована ринкова економіка і навіть соціальні держави, тобто форми суспільства і держави, спря­мовані на забезпечення високого рівня життя всього населення країни. Для цього здійснюється справедливий перерозподіл доходів між різними верствами насе­лення шляхом запровадження прогресивного оподаткування; створення сприят­ливих умов для розвитку особистості, її творчих здібностей; забезпечення пра­ва на змістовну працю для кожної працездатної людини, що розвиває розумові і творчі здібності, високого рівня матеріального добробуту й задоволення духовних потреб, захисту громадян від негативних наслідків функціонування ринкової еко­номіки, економічної, соціальної і політичної стабільності суспільства. Головними засобами реалізації цих принципів є планування і програмування, економічне і соціальне, всебічний розвиток інститутів громадянського суспільства, фінансова та соціальна політика, контроль громадянського суспільства за державою, діяль­ністю державних органів, формування системи моральних і духовних цінностей, їх дотримання усіма громадянами, рівність усіх перед законом тощо.

Для створення таких умов життя держава має у законодавчому порядку вста­новити основні соціальні гарантії, механізми їх реалізації та функції надання соці­альної підтримки. Соціальна політика має бути органічно пов'язана з економічною політикою, спрямованою на трудову діяльність людей, формування у них соціаль­них мотивів до ефективної праці, захисту їх від безробіття. Документи Міжнарод­ної організації праці свідчать, що при визначенні умов життя і розвитку людини необхідний широкий комплексний підхід, який поряд із заробітною платою має

враховувати потреби працівників та їхніх сімей, вартість житла, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, що впливають на рівень зайнятості, в тому числі рівень продуктивності праці, кількість безробітних. Базою мінімальної за­робітної плати є прожитковий мінімум, який визначається набором товарів і по­слуг, що задовольняють основні фізіологічні і соціальні потреби окремої люди­ни або типових сімей (з однією дитиною, двома дітьми і т. д.). Цей набір у різних країнах неоднаковий. У США до нього входять оплата за наймання житла, майже 20 видів м’ясопродуктів, купівля один раз на п’ять років старого автомобіля та ін. Розмір мінімальної заробітної плати у розвинених країнах становить 30-50 % роз­міру середньої заробітної плати. Причому в США мінімальна зарплата визнача­ється за годину роботи. Окремий мінімум встановлюється для молоді.

Соціальна і економічна політика держави спрямована на боротьбу з бідністю. Головний критерій бідності - доходи на одну людину, структура споживання в сім’ях, зокрема *jacτκa витрат на харчування. На жаль, в Україні цей показник, хоча і зменшується, але все ще надто високий: у 2001 р. - 49,1 %, 2003 - 42,7 і у 2006 р. - 39,7 %, І це тоді, коли у наших сусідів він значно нижчий: у Чехії - 17,9 %, Угорщи­ні - 18,1, Польщі - 19,4, Латвії - 21,9, Литві - 28,8 і Естонії - 22,2 %. Хоча варто мати на увазі, що цей показник у наших сусідів вищий, ніж у розвинених країнах. За зіставними даними 2004-2005 рр., витрати на продовольчі товари (без алко­гольних і тютюнових виробів та без харчування поза домівкою) становлять: в Ав­стрії - 11,2, Франції - 13,9, Німеччині - 11,4, Швеції - 12,4 %.

Одним із головних засобів соціального забезпечення є регулювання заробітної плати залежно від сфер діяльності та професій. У США та інших країнах заробітна плата у державному секторі переважно нижча, ніж у приватному, однак робітники і службовці цього сектору мають значно більше гарантій, вищі соціальні виплати та ін. Заробітна плата найманих працівників регулюється колективними догово­рами і тарифними угодами. У колективних договорах визначають оплату праці, тривалість робочого дня та відпусток, певні гарантії умов праці, доплати за понад­нормові роботи, надання додаткового харчування.

У тарифній угоді обумовлюються мінімальний рівень заробітної плати у пев­них галузях і мінімальні гарантії рівня заробітної плати працівників різної квалі­фікації. Тарифну угоду за участю представників адміністрації та працівників укла­дають за посередництвом держави, її засвідчує Міністерство праці та соціальної політики, що є гарантією її виконання. Під час ДІЇ тарифної угоди страйк вважа­ється незаконним засобом розв’язання трудових спорів. Співвідношення між за­робітною платою і допомогою безробітним має бути таким, щоб стимулювало безробітних до підвищення професійно-кваліфікаційного рівня та ефективного пошуку місця роботи. У загальнонаціональному масштабі держава для зменшен­ня безробіття намагається регулювати заробітну плату у такий спосіб, щоб темпи її зростання були нижчими від зростання продуктивності праці, тобто щоб про­дуктивність праці випереджала за темпами збільшення заробітної плати, здійснює активну '‘політику доходів”. Цією політикою керуються і приватні фірми, вони до­тримуються встановленого співвідношення між зростанням продуктивності пра­ці і заробітної плати.

Важливим засобом соціального захисту населення є індексація доходів у від­повідності із зростанням цін. Вона практикується в усіх розвинених країнах з 60-х років XX ст.» здійснюється на макрорівні прийняттям відповідних зако­нів і на мікрорівні - колективними договорами. У 1980-х роках замість індекса­ції було встановлено верхню і нижню межі зростання цін та вжито інших заходів. І це зрозуміло, оскільки у розвинених країнах, як правило, підвищення цін незна­чне. Навіть в сучасних умовах, коли зростання цін на продовольство посилилося, у зв’язку з невисокою питомою вагою його у споживанні населення цих країн, ін­декс споживчих цін, який визначається МВФ, у 2006 р. у розвинених країнах збіль­шився на 2,21 %. У США цей індекс у 2007 р. збільшився проти попереднього року на 2,85 %, в Японії - лише на 0,06 %, по країнах єврозони в цілому - на 2,14 %. Все це означає, що для населення розвинених країн подорожчання продовольства не було, по суті, відчутним.

Головними засобами усунення нерівності у доходах і майні є прогресивний по­даток на доходи фізичних осіб і соціальні витрати держави. Так, у Швеції завдяки цим засобам стократна різниця між сукупним доходом домашнього господарства першої багатої 10-відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшуєть­ся у 25 разів і становить 4:1. На досягнення таких цілей (перерозподіл доходів і майна) у розвинених країнах спрямована політика доходів. Процес регулювання доходів передбачає досягнення оптимального співвідношення між ефективніс­тю суспільного виробництва і соціальною справедливістю економічної системи, оскільки надмірне вирівнювання доходів і майна призводить до значного послаб­лення стимулів до праці, з одного боку, а надмірна диференціація доходів - до на­ростання суспільної соціальної напруженості, з другого.

Важливим елементом у системі соціального захисту населення є соціальне страхування. Воно охоплює пенсійне і медичне страхування, страхування від без­робіття та нещасних випадків. У деяких розвинених країнах пенсійне і медичне страхування забезпечується відрахуваннями від заробітної плати й прибутків, в інших країнах - оподаткуванням усього працездатного населення. Страхові ви­плати у разі безробіття здійснюються із соціальних страхових фондів, їх розмір залежить від тривалості безробіття та специфічних умов країни. У США макси­мальний строк отримання допомоги у разі безробіття - 26 тижнів, а величина що­тижневої допомоги в середині 90-х років XX ст. становила до 200 дол. В інших країнах до уваги беруть період зайнятості, трудовий стаж, фізичну здатність до праці, строк надання допомоги. Допомога у разі безробіття на триваліший час на­дається в Нідерландах - 38 місяців, у Данії та Франції - 30 місяців.

Найбільші обсяги допомоги по безробіттю у Швеції - 90 % розміру заробітної плати, 70 % - у Швейцарії та Нідерландах, 64 % - у Данії, а найменші - в Італії - 15 %, Великобританії - 16 %, Ірландії - 25 %, США - 50 %,

Цілком зрозуміло, що джерелом коштів на соціальне страхування є праця най­маних працівників, оскільки саме вона створює основну частку необхідного і до­даткового продукту. Підприємці відносять відрахування до фонду соціального страхування на витрати виробництва і перекладають їх на споживачів. Співвідно­шення між коштами держави і підприємницького сектору складається по-різному у різних державах. Наприклад, у Швеції соціальне страхування у разі хвороби фі­нансують підприємці на 85 %, народні пенсії - на 76 %, виплати у разі нещасних випадків на виробництві - на 100 %, щоденні пільги у разі безробіття - на 61 %. Решту витрат на такі цілі фінансує держава. В системі соціального захисту населен­ня в умовах швидкого науково-технічного прогресу важлива роль належить пра­цевлаштуванню і перекваліфікації працівників. В окремих країнах з цієї проблеми розробляються спеціальні програми. У виконанні цих програм беруть участь дер­жава і підприємці. У США через державні біржі щороку надається допомога май­же 7 млн безробітним. Американські фірми щорічно витрачають на ці програми до ЗО млрд дол. Щодо перекваліфікації робітників, то частка держави становить більше половини загальної суми коштів, що виділяються на цю важливу справу. Крім державної служби зайнятості, працевлаштуванням у США відають приблиз­но 15 тис. недержавних фірм. Для створення нових робочих місць держава бере на себе виконання громадських робіт: будівництво шляхів, каналізацій, водоводів та ін. Програмі працевлаштування держава сприяє і тим, що встановлює пільго­ве оподаткування компаніям, які створюють нові робочі місця. На неї позитивно впливає скорочення робочого дня, поліпшення умов праці. За останні 100 років у більшості розвинених країн тривалість робочого дня скоротилася вдвічі.

Узагальнюючим показником соціальної політики держав і зростаючої соціалі­зації суспільства є індекс людського розвитку, який розраховує OOH починаючи з 1990 р. Він відображає такі показники: ВВП на душу населення, рівень освіченості населення та середня тривалість життя. Щодо виробництва ВВП на душу населен­ня, то цей показник свідчить не лише про ступінь економічного розвитку країни, але й про рівень забезпечення людини. Рівень освіченості визначається кількіс­тю років навчання населення країни. Середня тривалість життя свідчить не лише про умови життя, але й про стан охорони здоров’я в країні. Як бачимо, підґрунтям індексу є не часткові, а комплексні показники, які характеризують умови життя і розвитку людини. OOH розраховує індекс людського розвитку для 177 країн сві­ту, що дає широкі можливості для порівняльного аналізу, визначення проблем, які країна має розв’язувати не тільки за загальним індексом людського розвитку, але й за кожним показником, які в сукупності становлять цей індекс. До десяти кра­щих країн за індексом людського розвитку належать Швеція, Ісландія, Норвегія, Данія, Швейцарія, Люксембург, Фінляндія, Японія, Австрія, Нова Зеландія. Щодо України, то тут відбуваються складні і суперечливі процеси. Якщо у 1994 р. вона посідала 45 місце серед країн світу, то економічна криза, погіршення умов життя, охорони здоров’я зумовили її переміщення аж на 78 місце. Наша країна відносить­ся до групи країн із середнім рівнем людського розвитку. Але, на жаль, позиція України у світовому рейтингу нестабільна. Складові цього індексу змінюються і переважно в гіршу сторону. Наприклад, середня тривалість життя у 2∞5 р. ста­новила 66,1 року, хоча у попередньому році вона досягала 69,5 року. За один ка­лендарний рік середня тривалість життя скоротилася на 3,4 року. Або, як не див­но, у тому ж 2004 р. відбулося зменшення людино-років освітнього потенціалу. Якщо протягом 2002-2003 рр. середня кількість років навчання зайнятого насе­лення була стабільною і дорівнювала 12 рокам, то у 2004 р. вона зменшилася до 11,3 року. Цілком зрозуміло, що ці процеси суперечать потребам суспільства, яке прямує до економіки знань. Не все гаразд із динамікою ВВП на душу населення. Темпи його приросту у 2000-2001 рр. та 2003-2004 рр. зростали і в 2004 р. було до­сягнуто найвищого значення за роки економічного піднесення. Проте 2005 р. темп приросту знизився до 3,4 %. Все це зумовило зниження індексу людського розвит­ку України і відповідно зниження її світового рейтингу.

Не потрібно доводити, що вказані процеси суперечать сучасним умовам соціально-економічного розвитку, коли ключову роль відіграє людина як носій знань, людський капітал. Все це потребує глибшого поєднання економічної й со­ціальної політики, проведення послідовних і систематичних заходів, спрямованих на розвиток соціальної сфери, нарощування людського потенціалу.

¹ Инглегарт Р. Культурный сдвиг в зрелом индустриальном обществе: Новая постинду­стриальная волна на Западе / Р. Инглегарт. - М.: Academia, 1999. - С. 254.

¹ Кун Т. Структура научных революций / Т. Кун ; пер. с англ. - [2-е изд.]. - M., 1977. - С. 298.

⁴ Кузьмин В. П. Принцип системности в теории и методологии К. Маркса / В. П. Кузьмин. - M., 1976. - С. 242.

³ Там же.

⁴ Обучение рынку / под ред. С. Глазьева. - М.: Экономика, 2004. - С. 478.

¹ Долги и кредиты в современной капиталистической экономике / под ред. Н. В. Раскова, Ю. В. Пашкуса, И. К. Ключникова. - Л., 1989. - С. 18.

¹ Самуэльсон П. Экономика: вводный курс / П. Самуэльсон. - M., 1964 - С. 634.