Парадокс моральності

Мао Юйші

Конфлікт інтересів у Країні Шляхетних Людей

У китайського письменника Лі Жу-Чженя, що жив в XVIII-XIX сторіччях, є роман «Квіти в дзеркалі». Його ге­рой Тан Ао зазнає невдачі на службі й разом із шурином відправляється за кордон.

Продавець відповів: “Зайшовши в мою крамницю, ви вже зробили для мене добру справу. Є приказка: продавець задирає ціну до небес, а покупець повертає її назад на зем­лю. Моя ціна захмарно висока, а ви прагнете, щоб я її ще підвищив. Мені важко на це погодитися. Краще купіть те, що вам потрібно, в іншій крамниці”». Почувши це, пристав сказав: «Ти продаєш настільки якісний товар так дешево. Хіба ти не торгуєш собі у збиток? Ми повинні діяти без обману й виважено. Хіба не говорять, що в кожного з нас у голові рахівниця?» Вони продовжували сперечатися, але продавець ні в яку не погоджувався підвищити ціну, і при­став, розгнівавшись, купив удвічі менше товару, ніж зби­рався. Коли він повернувся, щоб піти, продавець загородив двері. У цей момент повз проходили двоє старих. Оцінив­ши ситуацію, вони прийняли таке рішення: пристав пови­нен забрати 80% товару й піти.

Далі в книзі описується інший «торг»: покупець також [ ПАРАДОКС МОРАЛЬНОСТІ ] 53

уважає, що товар дуже добрий, а ціна на нього занадто низька, але продавець наполягає: товар несвіжий, а тому його якість слід вважати посереднім.

У зв’язку із цими епізодами в очі впадають дві речі, що заслуговують на подальший аналіз. По-перше, коли обидві сторони бажають відмовитися від своєї частки прибутку або наполягають, що він занадто високий, виникає супер­ечка. У реальному житті більшу частину суперечок прово­кує наше бажання забезпечити власні інтереси. У резуль­таті ми найчастіше помилково припускаємо: якщо ми по­ставимо себе на місце іншої сторони, суперечки не буде. Однак у Країні Шляхетних Людей рішення, прийняті на основі інтересів інших людей, а не ваших власних, теж призводять до конфліктів, і в результаті ми як і раніше не можемо знайти логічну основу для соціальної гармонії й координації.

Наступний крок у нашому аналізі — визнати, що в ре­альному світі учасники ділових трансакцій прагнуть до власної вигоди й угода досягається в результаті перегово­рів про умови угоди (включаючи ціну та якість товару). У Країні Шляхетних Людей така угода неможлива. У романі для розв’язання конфлікту автор повинен задіяти старих, жебрака, а то й примусові методи^[33]. Тут ми стикаємося з однією непорушною й важливою істиною: коли кожна зі сторін шукає власної вигоди, переговори між ними дозво­ляють забезпечити рівновагу, але якщо кожний з учасників клопочеться про інтереси іншої сторони, їм ніколи не до­мовитися. Більше того, суспільство, побудоване на такому принципі, буде в розладі із самим собою.

Якщо мешканці Країни Шляхетних Людей не можуть знайти баланс у відносинах один з одним, вона неминуче перетворюється в Країну Безцеремонних і Бездушних. Ос­кільки життя в цій країні «заточене» під турботу про інте­реси інших, вона перетворюється в поживне середовище для негідників. Коли Шляхетні Люди не в змозі зробити обмін, Безцеремонні й Бездушні можуть скористатися у своїх цілях тим, що для Шляхетних прибуток рівносиль­ний відмові від власних інтересів. Якщо так буде тривати довго, Шляхетних просто не залишиться — їх замінять Безцеремонні й Бездушні.

З вищевикладеного випливає, що люди в змозі співро­бітничати, тільки якщо вони дбають про власні інтереси. Це той надійний фундамент, на якому людство може зас­новувати своє прагнення до ідеального світу. Якщо ж люди будуть прямо й виключно шукати блага для інших, ніяких ідеалів досягати не вдасться.

Звичайно, виходячи з реальності, ми всі, щоб уникнути конфліктів, повинні пам’ятати про інших людей і знаходи­ти способи приборкання наших егоїстичних бажань. Але якщо увага до інтересів інших стане єдиною метою наших вчинків, виникнуть конфлікти на зразок тих, які Лі Жу- Чжень описав у своїй Країні Шляхетних Людей. Напевно, знайдуться такі, хто скаже, що ці комічні епізоди в реаль­ному житті неможливі, але, як поступово стає ясно з рома­ну, події в Країні Шляхетних Людей і в реальному світі мають ті самі причини. Іншими словами, ні в реальному світі, ні в Країні Шляхетних Людей немає ясності щодо принципу дотримання власних інтересів.

Які мотиви жителів Країни Шляхетних Людей? Для по­чатку треба поставити питання: «Навіщо людям обмін?» чи мова йде про примітивний бартер або про обмін товару на гроші в сучасному суспільстві, мотив незмінний — по­ліпшити власне становище, зробити своє життя більш при­ємним і комфортним. Без цього мотиву для чого людям обмінюватися, а не трудитися поодинці? Усі матеріальні блага, що в нас є — від нитки з голкою до холодильника й телевізора — ми одержуємо за рахунок обміну.

Якби люди не обмінювалися, ми могли б лише вирощу­вати зерно й бавовну в селі, будувати глинобитні хатини й намагатися вирвати в землі все необхідне для нашого існу­вання. В такий спосіб люди спроможні забезпечити собі те життя, яким десятками років жили наші предки. Але ми, розуміється, не змогли б насолоджуватися тими благами, які дає сучасна цивілізація.

[ ПАРАДОКС МОРАЛЬНОСТІ ] 55

У жителів Країни Шляхетних Людей уже є держава й ринок, а це означає, що вони відмовилися від натурального господарства й вибрали шлях обміну, щоб поліпшити своє матеріальне становище. Але якщо так, чому в рамках цього обміну вони відмовляються враховувати власні інтереси? Звичайно, якщо із самого початку мета обміну — позбави­ти переваг себе й забезпечити переваги іншим, таку пове­дінку можна назвати «шляхетною». Але, як відомо кожно­му, хто коли-небудь брав участь в обміні, обидві сторони йдуть на нього заради власної вигоди, а ті, хто в ході обмі­ну діє всупереч власній вигоді, страждають непослідовніс­тю мотивації.

Чи можливе суспільство, засноване на взаємній вигоді, без домовленості про ціну?

У той період, коли в Китаї пропагувалася біографія й ді­яння Лей Фена^[34], по телевізії часто можна було бачити його відданих наслідувачів-альтруїстів, що ремонтували щось на очах у тих людей, які зібралися. Потім ви зауважували, як до такої людини вилаштовується довга черга зі старими побутовими приладами, що потребують ремонту. Метою подібних репортажів було спонукати глядачів брати при­клад із цього добросердого наслідувача Лей Фена. Відзна­чимо, що якби не довга черга, подібна пропаганда втратила б переконливість. Відзначимо й інше: ті, хто стояв у цій черзі з кухонним знаряддям, що потребувало ремонту, прийшли туди не вчитися в Лей Фена, а одержати вигоду за рахунок інших. Можливо, така пропаганда спроможна спонукати когось робити добрі справи, але ще наочніше вона вчить того, як можна скористатися з праці інших лю­дей. Раніше вважалося, що пропаганда, яка закликає задар­ма допомагати людям, здатна поліпшити стан суспільної моралі. Але ця думка майже напевно помилкова, оскіль­ки тих, хто зрозуміє, яким чином можна одержати в цій ситуації якусь вигоду для себе, буде набагато більше, ніж тих, хто під її впливом стане безкорисливо служити ближ­ньому.

З економічної точки зору обов’язок усіх служити іншим — чисте марнотратство. Ті, кого привабить пропоно­ваний безкоштовний ремонт, цілком можливо принесуть вироби, які й ремонтувати не варто — не виключено навіть, що вони підібрані на смітнику. Але оскільки вартість ре­монту в цьому випадку дорівнює нулю, існуючий дефіцит часу через ремонт цих приладів збільшиться, як і дефіцит матеріалів — за рахунок тієї їхньої кількості, що буде ви­користано при ремонті. Оскільки тягар ремонту виробів лягає на плечі інших, єдині витрати для середньостатис- тичного претендента на безкоштовний ремонт пов’язані з часом, який він відстоїть у черзі. З погляду суспільства в цілому, результатом витрат часу, праці й матеріалів на ре­монт цих несправних предметів буде лише якась кількість ледь придатного для використання кухонного начиння. Як­би витрачений час і матеріали були використані в більш продуктивних цілях, це, безсумнівно, принесло б суспіль­ству більше користі. У плані економічної ефективності й загального добра подібна обов’язкова й безкоштовна робо­та, безумовно, завдає більше шкоди, ніж користі.

Більше того, якщо ще хтось із добросердих послідовни­ків Лей Фена встане в чергу, щоб комусь із охочих пола­годити діряву каструлю не довелося витрачати час на очі­кування, ця черга стане ще довшою. Це була б справді аб­сурдна ситуація: люди займають чергу, щоб іншим не треба було в ній стояти. Подібна «зобов’язалівка» за визначен­ням припускає наявність бажаючих, щоб їм у такий спосіб допомогли. Така «етика добрих справ» не може бути за­гальною. Очевидно, ті, хто доводить перевагу системи вза­ємних безоплатних послуг, не врахували цю обставину. Обов’язок лагодити чуже майно обертається ще одним не­передбаченим результатом. Якщо послідовники Лей Фена витиснуть професійні ремонтні майстерні, ті, хто там тру­диться, втратять роботу й, таким чином, постраждають. Я жодним чином не заперечую проти прикладу Лей Фена: адже він за власним вибором допомагав бідним, а для сус­пільства це не тільки корисно, але й необхідно. Однак, як­що така допомога іншим стає обов’язковою, це створює не­послідовність, безладдя й спотворює зміст добровільних дій Лей Фена.

У нашому суспільстві є й відверті циніки, і ті, хто нехтує соціум за те, що він, на їхню думку, ставить на перше місце гроші. Вони вважають, що життя багатіїв безбідне, що ба­гаті ставлять себе вище суспільства, а бідняки страждають заради людства. Вони переконані, що гроші псують стосун-

[ ПАРАДОКС МОРАЛЬНОСТІ ] 57

ки між людьми. У результаті ці люди прагнуть створити суспільство, засноване на взаємних послугах, у якому про гроші й ціни ніхто навіть не заїкається. У такому суспіль­стві селяни повинні обробляти землю, не думаючи про ви­нагороду за свою працю, ткачі — також безоплатно виго­товляти тканини, перукарі — безкоштовно стригти людей і так далі. Чи можливо на практиці подібне ідеальне сус­пільство?

Щоб відповісти на це запитання, необхідно звернутися до економічної теорії розподілу ресурсів, на якийсь час від­хилившись від нашої безпосередньої теми. Для наочності почнемо з уявного експерименту.

Візьмімо перукаря. Зазвичай люди стрижуть волосся раз на три-чотири тижні, але якщо послуги перукаря стануть безкоштовними, вони, можливо, стануть це робити раз на тиждень. Плата за стрижку дозволяє більш раціонально використовувати працю перукаря. В умовах ринку частка працезатрат суспільства на стрижку волосся визначається ціною на ці послуги.

Якщо держава штучно занижує цю ціну, число охочих постригтися зростає й, отже, суспільству потрібно більше перукарів. Відповідно, при константній величині трудових ресурсів в інших професіях виникає дефіцит робочих рук. Природно, сказане стосується не тільки до професії перу­каря, але й будь-якого роду занять.

У багатьох сільських районах Китаю безкоштовна допо­мога іншим — досить розповсюджене явище. Якщо хтось будує собі будинок, у цьому беруть участь його рідні й друзі. Як правило, вони працюють безплатно: господар бу­динку лише організовує для своїх добровільних помічників добрий обід. Але коли комусь із друзів і родичів теж пот­рібно побудувати будинок, цей господар як компенсація теж приходить їм на допомогу. Ремонтники також найчас­тіше лагодять електроприлади безплатно, очікуючи лише подарунку на китайський Новий рік. Подібні обміни немо­нетарного характеру не дозволяють точно визначити вар­тість надаваних послуг.

Відповідно, немає й ефективної оцінки вартості праце­затрат, і стимулів до поділу праці. Гроші й ціни відіграють важливу роль у розвитку суспільства. Звичайно, гроші не замінять такі почуття, як любов і дружба. Із цього однак не випливає, що любов і дружба спроможні замінити гро­ші. Від грошей не можна відмовитися просто через наші побоювання, що вони можуть підірвати емоційні зв’язки між людьми. Насправді ціни в грошовому еквіваленті —

58 [ МАО ЮЙШІ ]

єдиний механізм, що дозволяє визначити, як найбільше продуктивно розподіляти наявні ресурси. Не відмовляю­чись ні від цін і грошей, ні від наших високих почуттів і принципів, ми можемо сподіватися на побудову суспіль­ства, що відрізняється як ефективністю, так і гуманністю.

Баланс власних інтересів

Уявімо, що А і Б треба поділити між собою два яблука. А першим простягає руку й бере те яблуко, що більше. Б з гіркотою запитує: «Як можна бути таким егоїстом?» А па­рирує: «А якби ти встигнув першим, яке яблуко ти б взяв?» А відповідає: «Те, що менше». На це А зі сміхом зауважує: «У такому випадку зроблений мною вибір пов­ністю відповідає твоїм побажанням».

У рамках цього сценарію А має вигоду за рахунок Б, який «ставив інтереси іншого вище своїх власних». Якщо такого принципу дотримується тільки один із сегментів суспільства, його представники страждають від цього, а члени інших суспільних груп мають вигоду. Якщо подібну ситуацію не приборкати, вона неминуче призведе до кон­флікту. Очевидно, якщо тільки дехто з людей ставить чужі інтереси вище своїх, така система в остаточному підсумку породить лише сварки й безладдя.

Але якщо й А, і Б опікуються інтересами іншої сторони, змальовану нами проблему з яблуками розв’язати взагалі неможливо. Коли кожний з них претендує на менше яблу­ко, виникає нова проблема, яку ми знаємо з епізодів у Кра­їні Шляхетних Людей. Причому це стосується не тільки А і Б, але й будь-якої людини. Якщо всі члени суспільства, крім одного, дотримуються принципу служіння іншим, то все суспільство буде діяти на благо цієї єдиної людини; така система з логічної точки зору можлива. Але якщо й ця людина перетвориться в прихильника згаданого прин­ципу, суспільство перестане бути суспільством, тобто меха­нізмом співробітництва. Принцип служіння іншим можна реалізувати лише за умови, що турботу про інтереси сус­пільства в цілому можна комусь делегувати.

Однак у масштабах усієї планети таке неможливо — хіба що якщо турботу про інтереси всього населення Землі візь­муть на себе марсіани. Причина цієї ситуації криється в тому, що з погляду суспільства в цілому різниці між «са­мим собою» й «іншими» не існує. Звичайно, для конкрет­ної людини вона сама — це вона сама, а інші — це інші. Однак з погляду суспільства кожна людина — одночасно й

[ ПАРАДОКС МОРАЛЬНОСТІ ] 59

«вона сама», й «інший». Коли конкретний індивід А спові­дує принцип «послужи іншим перш, ніж послужиш собі», він повинен у першу чергу думати про вигоди й збиток для інших. Але якщо того ж принципу дотримується індивід Б, для нього А стає людиною, чиї інтереси він повинен ура­ховувати в першу чергу. Для членів одного суспільства пи­тання про те, чи повинні вони в першу чергу думати про інших чи інші повинні в першу чергу думати про них, пря­мо веде до плутанини й протиріччям. Таким чином, у да­ному контексті принцип самовідданості є логічно непослі­довним і суперечливим, а тому він не здатний виконувати функцію вирішення численних проблем, що виникають у стосунках між людьми. Це, звичайно, не означає, що без­корисливість або врахування інтересів інших не варті по­хвали: мова йде лише про те, що вони не можуть забезпе­чити універсальну основу, яка дозволяє всім членам сус­пільства погоджувати свої взаємні інтереси.

Ті, хто пережив «культурну революцію», напевно пам’я­тають: коли компартія викинула гасло «Боріться проти егоїзму, критикуйте ревізіонізм» (dousi pixiu), кількість «змовників» і кар’єристів у країні досягало піка. У той час більшість простих китайців (laobaixing) вірили, що це гас­ло може стати соціальною нормою, і тому щосили намага­лися його наслідувати. Але в той же час кон’юнктурники застосовували гасло «Боріться проти егоїзму, критикуйте ревізіонізм» як засіб одержати вигоду за рахунок інших. Кампанію проти експлуатації вони використовували як привід, щоб обшукувати будинки інших людей і привлас­нювати їхнє майно. Вони закликали інших покінчити з егоїзмом і заради справи революції визнати себе зрадника­ми, шпигунами або контрреволюціонерами, додавши ще один пункт до списку своїх гріхів. Не коливаючись, ці кар’єристи ставили під загрозу життя інших — і все це заради одержання державної посади.

Дотепер ми аналізували проблеми із принципом «послу­жи спочатку іншим, а потім собі» на теоретичному рівні, але історія «культурної революції» є доказом суперечли­вості цього принципу в його практичному втіленні.

«Культурна революція» сьогодні — давня давнина, але не варто забувати, що в той час усі гасла зазнали критики. Зараз цього не відбувається, оскільки питання про те, який принцип дозволяє найкраще вирішувати проблеми сус­пільства, схоже, перестав бути предметом аналізу. Однак ми дотепер часто використовуємо старі пропагандистські кліше, закликаючи людей урегулювати суперечки, причому

60 [ МАО ЮЙШІ ]

ці застарілі методи нерідко впливають навіть на хід судо­вих розглядів.

У читачів, навчених досвідом в уявних експериментах, безсумнівно виникнуть додаткові питання щодо згаданої проблеми з розподілом двох яблук між двома людьми. Як­що ми погодимося з тим, що принцип «послужи іншому перш, ніж собі», як правило, не дозволяє розв’язати цю проблему якнайкраще, то чи означає це, що більш ефектив­ного способу її вирішення не існує? Згадаймо: у нас є яб­луко більше і яблуко менше, і в їхньому розподілі беруть участь лише двоє людей. Невже навіть легендарні китай­ські філософи не знайшли б прийнятного рішення для цього випадку?

Розв’язання «головоломки» справді існує — у рамках суспільства, побудованого на обміні. Для цього згадані індивіди можуть для початку проконсультуватися один з одним. Уявімо собі, що А, вибравши яблуко побільше, про­понує Б наступного разу забрати велике яблуко собі, щоб якось компенсувати йому обмеження його інтересів. Зок­рема, подолати скрутну ситуацію допомогла б грошова ви­плата. В умовах товарно-грошових відносин, безсумнівно, знайдуться охочі скористатися саме цим методом. Почати можна із пропозиції про невелику компенсацію (в один цент, наприклад), а потім підвищувати суму доти, поки інша сторона не погодиться взяти яблуко менше плюс гро­ші. Якщо початкова сума дуже мала, можна припустити, що обидві сторони захочуть взяти велике яблуко й запла­тити компенсацію. Але в міру її збільшення настане мо­мент, коли одна зі сторін погодиться на маленьке яблуко разом з компенсацією. Можна з упевненістю сказати: якщо обидві сторони оцінюють проблему раціонально, вони знайдуть спосіб вирішити суперечку. Таким чином, даний метод дозволяє мирним шляхом урегулювати конфлікт інтересів.

Сьогодні, через тридцять років після початку реформ і лібералізації в Китаї, на порядку денному знову стало пи­тання про бідних й багатих, і ворожість стосовно останніх наростає з кожним днем. У період, коли акцентувалася класова боротьба, на початку кожної масової кампанії лихі часи минулого протиставлялися щасливому життю в сьо­годенні. Колишнє суспільство засуджувалося, а експлуата­ція людини людиною при старому режимі використовува­лася для збурення ненависті народу. Коли в 1966 році по­чалася «культурна революція» (кампанія з викорінення зла колишньої класової системи), у багатьох районах країни

І ПАРАДОКС МОРАЛЬНОСТІ ] 6 1

нащадків землевласників закопували в землю живцем, хоча більшість самих поміщиків на той час уже померла. Не щадили нікого — ні старих, ні молодих, ні навіть жінок і дітей. Є приказка: як не буває безпричинної любові, так не буває й безпричинної ненависті. Звідки ж узялася ця нена­висть до дітей землевласників? Її причиною стала жагуча переконаність людей у тому, що ці нащадки «застовпили» собі місце у світі за рахунок експлуатації. Сьогодні розрив між багатством і бідністю знову став більш вираженим. Але хоча дехто з нових багатіїв сколотив статки незакон­ними методами, прірва між багатими й бідними неминуча в будь-якому суспільстві. Навіть у розвинених країнах, де незаконні можливості збагачення вкрай обмежені, цей фе­номен існує повсюдно.

Логіка, що лежить в основі ворожості до багатих, страж­дає вадами. Якщо ви не любите багатіїв тому, що самі поки не розбагатіли, найбільш раціональний спосіб дій — скину­ти багатих, почекати, поки сам не розбагатієш, а потім вжити заходів для захисту інтересів багатіїв. Для певної групи людей такий шлях справді найлогічніший. Але для суспільства в цілому скоординувати цей процес таким чи­ном, щоб усі його члени розбагатіли одночасно, неможли­во. Хтось збагатиться раніше за інших і якщо чекати, поки всі рівною мірою стануть багатими, не розбагатіє ніхто. Не­прийняття багатіїв невиправдане, оскільки бідні можуть розбагатіти лише в тому випадку, якщо право на збагачен­ня гарантоване всім, якщо ніхто не заважає вам користува­тися плодами своєї праці, а права власності дотримуються. Суспільство, де усе більше людей стають багатими й згодні з тим, що це «гідне похвали», побудувати цілком реально.

Колись китайський вчений Лі Мін відзначив: ділити лю­дей на «багатих» і «бідних» хибно. Відмінність слід прово­дити між тими, хто має права, і тими, хто безправний. Він мав на увазі той факт, що в сучасному суспільстві питання багатства й бідності — це, по суті, питання прав. Багаті сколотили статки, тому що мають права, а в бідних їх не­має. Під «правами» він, напевно, мав на увазі права люди­ни, а не привілеї. Усі громадяни не можуть мати доступ до привілеїв, їх має лише незначна меншість. Якщо ми праг­немо розв’язати питання з багатими й бідними, треба для початку надати всім рівні права.

Висновок Лі Міна в цьому сенсі бездоганний.

62 [ МАО ЮЙШІ ]