МОДЕЛЮВАННЯ МЕХАНІЗМУ УЗГОДЖЕННЯ БЮДЖЕТНОЇ ПОЛІТИКИ З ПЛАНАМИ РОЗВИТКУ ІНСТИТУЦІЙНИХ ОДИНИЦЬ ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРУ

Нині бюджетна політика є одним із головних регуляторів еко­номічних процесів. Без ефективного застосування її інструментів не­можливо подолати наслідки фінансової кризи, забезпечити реалізацію програм довгострокового розвитку країни, зростання добробуту насе­лення, покращення діяльності суб'єктів господарювання.

Багатоплановість і складність проблем формування ефективної бю­джетної політики зумовлена широким спектром питань, серед яких го­ловне місце відводиться визначенню завдань і пріоритетів розвитку, які б відповідали реальним потребам суспільства та впливали на ступінь ефективності державного сектору як у коротко-, так і в довгостроково­му періодах.

Протягом останніх років бюджетна політика України зазнала істот­них змін під впливом політичних та організаційних чинників, при цьому її реформування не завжди характеризувалося послідовністю. Під дією багатьох негативних факторів сучасна бюджетна політика зіткнулася з такими проблемами, як: недосконалість нормативно-правової бази сис­теми державного управління, неможливість отримання податків у пов­ному обсязі через існування значного тіньового сектору, неефективність видатків, слабкий фінансовий менеджмент, зростаючий державний борг та обмеженість ресурсів для його покриття.

Побудова оптимальної моделі фіскальної політики потребує розроблення концептуальних засад, конкретних форм та методів дов­го- і короткострокового впливу. Останні повинні узгоджуватися з со­ціальними й економічними проблемами, можливостями їх вирішення через бюджетно-податкове регулювання та орієнтуватися на історич­ні, національні, культурні особливості, ступінь участі держави в еконо­міці, розвинутість ринкових відносин.

Історична динаміка ролі держави в економіці переконливо свідчить, що ефективність державного регулювання перебуває в безпосередній залежності від якості розуміння та застосування принципів формуван­ня державних витрат з метою підтримання макроекономічної й макро- соціальної рівноваги та використання державою податків для проведен­ня економічної політики. Важливість цих складових настільки вагома, що фіскальна політика, залишаючись сьогодні ключовою ланкою еконо­мічної політики, зумовила появу у своєму складі фактично самостійних видів економічної політики - політики витрат і політики доходів, які ма­ють свої специфічні цілі й завдання, а також методи їх розв'язання.

Умови формування політики витрат і політики доходів мають прин­ципове значення для забезпечення функціонування всієї ринкової еко­номічної системи. Політика витрат як складова фіскальної політики означає цілеспрямовану діяльність уряду, направлену на формування структури витрат державного бюджету та визначення їх обсягів з метою підтримання на певному рівні видатків соціального характеру, сприяння сукупному попиту та ініціювання ділової активності суб'єктів господа­рювання, зокрема державного сектору. Політика доходів - це цілеспря­мована діяльність уряду з формування дохідної частини державного бюджету з метою отримання їх в повному обсязі за найменших трансак- ційних витрат при стягуванні та мінімізації перенесення тягаря оподат­кування на контрагентів.

У процесі розроблення політики витрат та політики доходів велике значення має наукове обґрунтування підходів і принципів цих політик. Політика витрат визначає принципи, напрями, структуру витрат. Полі­тика доходів, зважаючи на вирішальне значення податкових надходжень, насамперед визначає пріоритетні цілі оподаткування, коло суб'єктів економічної діяльності, які підлягають оподаткуванню, принципи, фор­ми, ставки, пільги оподаткування. Критично важливим у податковій політиці та політиці витрат є дотримання принципів оптимальності, порушення яких здатне призвести до порушення макроекономічної та макросоціальної стабільності, деформацій фіскальної і економічної по­літики взагалі.

В Україні потенціал бюджетно-податкових методів державного регу­лювання використовується не зовсім ефективно. Особливо чітко це простежується на практиці формування бюджету, який є результатом компромісу між альтернативними поглядами на масштаби і характер ді­яльності уряду. Як інструмент державного регулювання він залежить від економічних умов та, у свою чергу, повинен впливати на ці умови. Тобто пріоритети і кількісні параметри бюджетно-податкової політики повинні формуватися на основі загальної довгострокової економічної стратегії та можливостей її найбільш ефективної реалізації. В сучасних умовах ці вимоги порушуються. Як правило, практикується підвищення планових надходжень при хронічному невиконанні бюджету.

На сьогодні проблема мобілізації додаткових бюджетних надходжень належить до найактуальніших, що призводить до посилення фіскальної функції бюджету і, відповідно, зміни структури сукупного попиту та впливає на макрорівновагу. Принципово важливим для підвищення ефективності бюджетно-податкових методів регулювання є узгодження окремих заходів політики витрат і податкової політики. Серед них особ­ливої уваги потребує, з одного боку, розв'язання проблеми урізноманіт­нення напрямів бюджетних витрат, яке фактично призводить до змен­шення бюджетного контролю, а з другого - цільове призначення окре­мих видів податків на конкретний вид витрат у структурі бюджетних ви­датків. Визнання максимального вилучення доходів як основного прин­ципу податкової політики стає загрозою динамічному зростанню - єди­ній основі збільшення податкової бази та надходжень до бюджету. Від­сутність виваженої політики у сфері податкових пільг, які спрямовані на забезпечення інтересів окремих суб'єктів господарювання або їхніх груп, підпорядкування принципів надання пільг лобістським інтересам суттє­во послаблюють дохідну базу бюджету й виконання його витратної час­тини. До суперечностей узгодження політики витрат і політики доходів слід віднести постійні маніпуляції із законодавством у сфері як оподат­кування, так і витратної частини бюджету.

Державні фінанси, передусім державний бюджет, його доходи і ви­трати відіграють ключову роль у фінансуванні інституційних складових державного сектору. Державне господарювання пов'язане з безпосеред­нім підприємництвом в економіці (сектор нефінансових корпорацій), а також з формуванням доходів державного бюджету та витрачанням коштів з нього (сектор фінансових корпорацій і державного управління). Іншими словами, досягнення цілей, що стоять перед державою, в рин­ковій економіці зазвичай опосередковується державними витратами. Таким чином, не слід зводити трактування державного сектору тільки до сукупності державних підприємств і установ. Він функціонує переду­сім у формах оподаткування і програм суспільних витрат. На цій підста­ві виокремлюють три взаємопов'язані функції державних фінансів, які визначають основні напрями економічної політики країни: алокаційну, розподільну, стабілізаційну.

Алокаційна функція проявляється у впливі на розміщення ресурсів. Коригування алокації ресурсів в економіці потрібне, якщо вона недо­статньо ефективна через провали ринку. Алокаційна функція реалізу­ється у разі, коли держава за допомогою податків обмежує виробництво товарів з негативними зовнішніми ефектами або за допомогою субсидій сприяє виробництву благ, що мають особливі властивості. За допомо-

гою державних фінансів здійснюється алокація ресурсів для виробни­цтва більшої частини суспільних благ як прямо, тобто у формі держав­них інвестицій, так і за допомогою податкових пільг і субсидій різним виробникам.

Розподільна функція полягає в перерозподілі доходів і багатства. Проявляється в здійсненні перерозподільних процесів, переміщенні ре­зультатів економічної діяльності, доходів від одних індивідів до інших шляхом виплати допомоги непрацездатним і безробітним за рахунок оподаткування інших громадян.

Стабілізаційна функція полягає в дії на циклічні коливання економі­ки, підтримання макроекономічної рівноваги. При цьому ступінь дер­жавного втручання залежить від характеру і розміру податків, суспіль­них витрат, державного боргу і способів його фінансування.

При виконанні перших двох функцій держава змінює напрям і мас­штаби фінансових потоків, які породжуються й регулюються ринком. Відмінність їх полягає в тому, що алокаційна функція стосується переду­сім перерозподілу фінансових потоків між галузями і організаціями, а розподільна - між окремими особами. Взаємозв'язок і взаємовплив функцій очевидні, але їх виконання орієнтоване на різні за своєю приро­дою критерії - економічну ефективність і соціальну справедливість.

Як зазначалося, ці функції взаємопов'язані: політика перерозподілу суттєво позначається на макроекономічній стабільності, а будь-які ало- каційні дії мають розподільний характер. Наприклад, державна під­тримка окремої галузі, за інших рівних умов, підвищує доходи її праців­ників за рахунок зайнятих в інших галузях. Розмежування функцій по­трібне для чіткого визначення й аналізу конкретних цілей, які можуть досягатися на основі розвитку державного сектору і різних варіантів ви­користання його ресурсів. Програми, що реалізовуються у межах дер­жавного сектору, повинні у кожному конкретному випадку відповідати специфіці вад ринку, які необхідно порівнювати з можливими вадами держави.

Можна виокремити такі види діяльності держави:

- забезпечення юридичних норм, що регламентують усі економічні відносини й операції;

- виробництво, продаж, купівля товарів і послуг, регулювання й суб­сидування приватного виробництва;

- перерозподіл доходу, тобто виплати певним групам осіб (транс­фертні платежі), сферам і галузям (субсидії).

Такий розподіл видів діяльності держави можна вважати умовним, оскільки він зручний для групування переважної більшості статей дер­жавних витрат, однак не відповідає тому способу, яким уряд формує бю­джет або розподіляє обов'язки між міністерствами.

Окрім правового забезпечення взаємодії індивідів, формою держав­ної діяльності є активна участь держави в питаннях виробництва благ. Держава безпосередньо створює небагато товарів і послуг, але вона впливає на виробничі рішення приватних осіб за допомогою податків і субсидій, які змінюють поведінку суб'єктів ринку. Держава регулює ді­лову активність, прагнучи захистити споживачів, робітників, довкілля, не допустити антиконкурентно’!’ практики, дискримінації. Субсидування виробництва здійснюється в галузях, в яких держава не є ані виробником, ані споживачем. Таке втручання держави відбувається у разі незадово­лення конкретними діями фірм, неспроможності у виробництві певних благ, монопольного становища фірм на ринку. Вплив на рішення при­ватних с уб'єктів відбувається завдяки субсидіям, частина яких зростає за рахунок системи податків. У разі, якщо держава надає пільги на витра­ти в інноваційній сфері, то ці опосередковані дотації виявляються “по­датковими витратами”, на відміну від випадку, коли держава забезпечує прямі дотації на ці цілі. Деякі державні субсидії не відображаються ні в статистиці державних, ні в статистиці податкових витрат. Так, у разі об­меження імпорту іноземного товару (оподаткування митом) виробники- конкуренти отримують підтримку, відбувається ефективне субсидуван­ня виробників, оплачуване не державою, а споживачем. Такі субсидії на­зиваються “прихованими”.

Деякі з тих товарів, які зроблені приватними фірмами, купує держа­ва. Державні закупівлі товарів і послуг здійснюються з метою забезпе­чення національної оборони, охорони правопорядку, експлуатації об'єк­тів громадського користування (мости, автомагістралі).

Держава відіграє активну роль у процесі перерозподілу доходів через трансферти від одних осіб до інших. Можна виділити два основні види перерозподільних програм, що легко ідентифікуються: програми дер­жавної допомоги і програми соціального страхування. За цими програ­мами виплати можуть здійснюватися як у грошовій, так і в натуральній формі. Специфіка державного сектору порівняно з приватним полягає в тому, що більшість державних програм виконуються й оцінюються з урахуванням їхньої дії як на економічну ефективність, так і на розподіл доходів у суспільстві.

Відповідно до класифікації^[261] державний сектор економіки може скла­датися з чотирьох підсекторів, які, у свою чергу, включають набір пев­них інституційних одиниць. Структура державного сектору являє собою сукупність нефінансових і фінансових корпорацій, некомерційних орга­нізацій, що обслуговують домашні господарства, а також сектору загаль­нодержавного управління, який контролює діяльність суб'єктів цього сектору.

Розглядаючи інституційні підсектори державного сектору, зазначи­мо, що до державних нефінансових корпорацій належать корпорації та квазікорпорації, які є резидентами й контролюються органами держав­ного управління; при цьому контроль за корпорацією визначається шляхом розроблення генеральної політики корпорації та призначення директорів (якщо існує така необхідність). В Україні до державних нефі­нансових корпорацій належать суб'єкти господарювання за такими ор­ганізаційно-правовими формами: державне підприємство, казенне під­приємство, комунальне підприємство та державна акціонерна компанія; відкрите акціонерне товариство, закрите акціонерне товариство, хол­дингова компанія та дочірнє підприємство, корпоративні права яких на­лежать державі; корпорація, консорціум, концерн, які створені на під­ставі нормативних актів Кабінету Міністрів України або розпорядчих актів органів державної влади^[262].

У свою чергу, фінансові корпорації (установи) включають усі корпо­рації, які спеціалізуються на фінансових послугах чи допоміжній фінан­совій діяльності. Отже, до державних фінансових корпорацій входять такі підсистеми: Національний банк України, державні депозитні корпо­рації, державні фінансові посередники, крім страхових корпорацій і не­державних пенсійних фондів, державні допоміжні фінансові організа­ції, державні страхові корпорації.

До складу державного сектору економіки України можна також вклю­чити некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства. Вони утворюють окремі соціально-культурні підрозділи нефінансових і фінансових підприємств й організацій, які надають послуги у галузі осві­ти, охорони здоров'я, культури та відпочинку своїм працівникам і чле­нам їхніх сімей безкоштовно або за зниженими цінами за рахунок від­рахувань від прибутку підприємств й умовно розглядаються як само­стійні інституційні одиниці, які надають неринкові послуги і відносять­ся до даного сектору (крім підрозділів, які належать бюджетним устано­вам і відносяться до сектору загальнодержавного управління).

Важливу роль у складі державного сектору відіграє сектор загально­го державного управління, який об'єднує юридичних осіб, основною ді­яльністю яких є виконання функцій законодавчої, виконавчої або судо­вої влади щодо інших інституційних одиниць у межах певної території. Вони мають повноваження збирати податки та інші обов'язкові плате­жі, а також витрачати їх відповідно до урядової політики. Сектор за­гального державного управління включає всі державні установи й не- ринкові некомерційні організації, які контролюються і переважно фі­нансуються органами державного управління. Державні установи, як правило, є неринковими виробниками, які надають товари й послуги домашнім господарствам або суспільству в цілому, в основному безко­штовно або за економічно незначущими цінами, для досягнення пев­них політичних або соціальних цілей. Надходження від реалізації това­рів і послуг за економічно незначущими цінами становлять частину не- ринкової продукції цих закладів і поповнюють державний бюджет. До таких організацій можуть належати, наприклад, галузеві науково-до­слідницькі установи. Незважаючи на контролюючі й управлінські функ­ції, сектор загальнодержавного управління є складовою державного сектору економіки України.

Таким чином, у державному секторі зосереджені такі види суб'єктів, діяльність яких не має точної ринкової оцінки. Крім того, вони на нерин- ковій основі надають послуги населенню за рахунок державних витрат. Отже, для оцінювання масштабів державного сектору та його ефектив­ності правомірно використовувати систему показників, які б могли за­стосовуватися для оцінювання діяльності різних інституційних одиниць Серед цих показників варто виокремити найбільш узагальнений, що дасть змогу оцінити розміри, динаміку й ефективність державного сек­тору в економіці.

Роль державного сектору можна повною мірою визначити при облі­ку всіх напрямів діяльності держави — виробництві, обміні і в розподілі благ. Особливість держави полягає в тому, що вона, користуючись пра­вом примусу, здійснює перерозподіл, тому частка державного сектору в національному доході, як правило, істотно відрізняється від частки в су­купному капіталі. У країнах з ринковою економікою питома вага сус­пільного сектору в доходах і витратах населення здебільшого перевер­шує його питому вагу як у сукупному капіталі, так і у виробництві благ, що реалізовуються на ринку.

Слід зазначити, що найточнішим узагальнюючим показником функ­ціонування державного сектору є розмір державних витрат в усій еконо­міці, тобто у відсотковому вираженні до ВВП. Сучасні економісти, ана­лізуючи динаміку цього показника, роблять висновок про закономір­ність зростання його масштабів упродовж XX ст. у світі. У багатьох про­мислово розвинутих країнах за цей період державні витрати зросли вдвічі, досягнувши нині понад 40 % ВВП. За прогнозами, оптимальна частка державних витрат у ВВП стабілізується на рівні 50 %. У середньо­му частка сукупних державних витрат у ВВП економічно розвинутих країн в XX ст. зросла з 10 % у 1913 р. до 50 % у 2012 р. Зауважимо, що ви­трати збільшувалися і у 80-90-ті роки XX ст., коли в цих країнах інтен­сивно розвивався процес роздержавлення й приватизації. Ця тенденція властива й економіці таких країн, як США і Великобританія. Якщо в 20-ті роки XX ст. частка державних витрат у ВВП цих країн становила близько 20 %, то в 2012 р. в США вона зросла до 35 %, а у Великобрита­нії — до 40 %.

Прогнозування бюджету і динаміки держсектору повинно здійсню­ватися в єдиному методологічному й методичному напрямі. Очевидно, що узгодження прогнозних показників бюджету країни і держсектору має відбуватись на основі певних параметрів, якими повинні бути по­казники бюджетної ефективності державного сектору. У зв'язку з цим доцільно дослідити нові для вітчизняної практики показники ефектив­ності функціонування держсектору й розробити на їх основі схеми про­гнозування динаміки його масштабів, що базується на врахуванні ак­тивного застосування бюджетної політики держави для впливу на дер­жавний сектор.

Можливість і доцільність розширеного фінансування держсектору залежать від державного бюджету, особливо відношення його дохід­них і витратних параметрів. До доходів, які отримує державний бю­джет від державного сектору, слід віднести насамперед податки, що збираються із суб'єктів державного сектору, та інші надходження (чис­тий прибуток підприємств, що вилучається за підсумками року у бю­джет; відсоток за кредит, виданий держсектору; дохід від оренди май­на держсектору тощо). До витрат належать усі бюджетні кошти, при­значені для потреб держсектору (державні закупівлі і держзамовлення, дотації тощо). Обидва аспекти процесу - дохідний і витратний - підлягають кількісній оцінці з позиції ефективності. У практичних прогнозно-аналітичних розрахунках без урахування структури держ­сектору і державного бюджету можна використовувати такі два клю­чові показники:

де G* - бюджетні кошти, що витрачаються на потреби держсектору;

T* - доходи бюджету, що отримуються від діяльності держсектору; X* - обсяг продукції держсектору в ціновій формі;

a - бюджетна витратність держсектору;

b - бюджетна дохідність держсектору.

Враховуючи, що коефіцієнт а показує, скільки державних фінансів витрачається на потреби держсектору, а b - скільки він їх дає, можна сконструювати такий похідний показник:

Зрозуміло, що чим більший коефіцієнт бюджетної збитковості, тим гірший економічний стан держсектору, тим більше навантаження на державні фінанси. Цей факт дає змогу, крім інших традиційних показни­ків ефективності розвитку держсектору, використовувати показники a, b і Ω як додаткові макроекономічні індикатори задоволеності (або неза­доволеності) діяльністю його підприємств.

Побудова динамічних ретроспективних рядів показників a, b і Ω має самостійне значення. Так, наприклад, якщо в минулій динаміці цих па­раметрів спостерігалися сильні коливання, то це свідчить не тільки про

неритмічність роботи держсектору, але й про збої в системі його фінан­сування. Така інформація може бути імпульсом до перегляду старих принципів і схем управління держсектором та формування бюджетної політики країни. Якщо ж статистика фіксує узгоджені односпрямовані тенденції названих показників, то це може стати вихідною базою для прогнозування на основі простої екстраполяції.

Використання наведених показників дає можливість оцінювати ефек­тивність структури бюджетних коштів, які виділяються на потреби держ­сектору, що має самостійне значення при оптимізації бюджетної політики. Незважаючи на свою простоту, бюджетна ефективність має велике зна­чення для управління об'єктами державного сектору економіки. Завдяки балансу доходів і витрат виникає можливість узгодження таких двох еко­номічних аспектів, як його розвиток і формування державного бюджету (державних фінансів). Слід зазначити, що правомірними отримані ре­зультати можна вважати лише щодо продуктивної частини державного сектору.

Аналіз нормативної бази свідчить на користь зменшення витратної частини бюджету за рахунок скорочення державного сектору. Частка державного сектору України скоротилася до 8-10 % протягом 2002­2011 рр. Питання полягає в тому, чи необхідно продовжувати скоро­чення державного сектору економіки такими ж темпами і чи варто звернути увагу на інші інструменти проведення політики його ре­структуризації.

У найпростішому випадку всю процедуру прогнозування масштабів діяльності держсектору можна поділити на два блоки. Перший припус­кає прогнозування показників бюджетної ефективності держсектору. Такі прогнози, як правило, засновані на простому перенесенні тенден­цій минулого періоду на майбутній. Це зумовлено тим, що фінансова ефективність держсектору є його внутрішньою характеристикою і в ко­роткостроковому періоді, як правило, слабо поєднується з обсягами державного фінансування. Вказаний зв'язок, звісно, може проявлятися, але, швидше за все, це буде зв'язок, що враховує довгострокові інвести­ційні ефекти, пов'язані з технологічним оновленням держсектору. Такі ефекти можуть вводитись до розрахункової схеми, яка уможливлює від­хилення у віддачі держсектору, експертним шляхом. Згодом ці показни­ки можуть використовуватись при побудові довгострокових прогнозів. Однак здебільшого такими ефектами можна знехтувати і проводити ав­тономні прогнози ефективності держсектору за спрощеною схемою.

Другий блок припускає прогноз масштабів держсектору. У цьому випадку доцільно говорити про відносні масштаби держсектору, тобто про його частку в загальноекономічних національних показниках. Найбільш зручним і конструктивним масштабним показником є пито­ма вага продукції, що виробляється держсектором до загального ви­пуску країни. За такої умови чітко встановлюється функціональний взаємозв'язок між бюджетною політикою і масштабами держсектору, тому що збільшення бюджетного фінансування за інших рівних умов призводить до зростання продукції, що виробляється держсектором, і збільшення його частки в загальному випуску. Таким чином, для про­гнозу масштабів держсектору необхідно використовувати формальну схему, яка б враховувала залежність його масштабу від характеристик бюджетного фінансування.

На підставі зазначених показників бюджетної ефективності а і b на­ведемо такі співвідношення:

де G* - бюджетні кошти, що витрачаються на потреби держсектору; T* - доходи бюджету, що отримуються від діяльності держсектору; X* - обсяг продукції держсектору в ціновій формі;

а - бюджетна витратність держсектору; b - бюджетна дохідність держсектору;

X - обсяг продукції, що виробляється в країні, в ціновій формі; m = X* / X - частка продукції держсектору в сукупному випуску країни. Далі показник m буде використовуватись як характеристика віднос­ного масштабу держсектору.

Об'ємні показники G* і T* можна навести й таким чином:

де G - обсяг державних витрат;

Т - обсяг державних доходів;

c = G*/ G - частка державних витрат на потреби держсектору в за­гальній масі державних витрат;

g = G /X - частка державних витрат у виробленому обсязі продукції і послуг (ВВП);

k = Т*/ Т - частка державних доходів, що отримуються від діяльності держсектору в загальній масі державних доходів;

θ = Т/X - частка державних доходів у виробленому обсязі продукції і послуг (ВВП).

Відношення (5.19) характеризує потреби держсектору у фінансах, а формула (5.20) - можливості бюджету. Відношення (5.21) показує дохідні можливості держсектору, а формула (5.22) - потреби бюджету в доходах від держсектору. Припускається, що можливості і потреби збігаються.

Відповідно до формул (5.21) і (5.22) витрати на держсектор (G*) і дохо­ди від нього (T*) залежать від його відносного масштабу (m), ефективнос­ті (а і b) і загальної виробничої активності системи (X). Водночас витрати на держсектор (G*) залежать від “щедрості” бюджету (с), рівня перероз- подільних процесів у суспільстві (g) і загальної економічної активності системи (X). Відповідно, доходи від держсектору (T^s) визначаються рів­нем його “щедрості” (k), рівнем фіскального зобов'язання (θ) і загальної економічної активності системи (X).

Об'єднуючи формули (5.19) з (5.20) і (5.21) з (5.22), отримаємо такі структурні співвідношення:

Для того щоб об'єднати формули (5.23) і (5.24) у межах єдиної кон­струкції, використаємо співвідношення для бюджетного дефіциту: де δ = D / X - частка дефіциту державного бюджету у ВВП;

D = G - T - абсолютна величина бюджетного дефіциту.

Підставимо формули (5.23) і (5.24) в (5.25) і отримаємо формулу для масштабу держсектору:

Таким чином, масштаб держсектору визначається не тільки показни­ками бюджетної ефективності і бюджетної “щедрості”, але й рівнем бю­джетного дефіциту, тобто рівнем загальної бюджетної дисциплінова­ності самої країни.

Щодо практичного застосування досліджених аналітичних (форма­лізованих) моделей взаємозв'язку бюджетного фінансування і величини державного сектору, то при проведенні розрахунків необхідно забезпе-

чувати порівнянність показників Х* і Х. Так, якщо для Х використову­ється показник ВВП, то для Х* повинен використовуватись показник доданої вартості, що виробляється в держсекторі; якщо для Х* викорис­товується показник дохідності прибутку держсектору (тобто з ураху­ванням проміжного споживання в ньому), то і для Х повинен викорис­товуватися показник валового продукту. В протилежному разі спотво­рюватиметься не тільки масштаб держсектору, але й усі інші бюджетні характеристики.

Виведена формула (5.26) призначена для гранично агрегованих роз­рахунків, коли розглядається весь держсектор національної економіки. В окремих випадках завдання може не ставитись настільки узагальнено. Останнім часом державні інтереси зосереджені на розроблення окремих видів економічної політики, в тому числі реструктуризації промислового держсектору або бюджетної ефективності інституційних секторів, які входять у державний сектор. Щоб здійснити розрахунки з урахуванням галузевої структури держсектору, необхідно відповідним чином модифі­кувати формулу (11). Наведемо формули (5.19) і (5.20) у такому вигляді: де aj = Gj / Xj - бюджетна витратність j-ї галузі держсектору;

bj = Tj / Xj - бюджетна дохідність j-ї галузі держсектору;

nj = Xj^s/ X* - частка j-ї галузі держсектору в загальному обсязі вироб­ництва держсектору;

N - число галузей держсектору.

Формули (5.21) і (5.22) можна адаптувати таким чином:

де Cj = Gj^s/G - частка бюджетних витрат на j-у галузь держсектору в за­гальній масі бюджетних витрат;

kj = Tj*/T - частка бюджетних доходів від діяльності j-ї галузі держ­сектору в загальній масі доходів бюджету.

Формула (5.25) у поєднанні з формулами (5.27)-(5.30) дає змогу отри­мати вираз для визначення масштабу держсектору з урахуванням його галузевої структури і галузевої структури дохідної і витратної частин державного бюджету:

Формула (5.31) є узагальненим або своєрідним “розкриттям” форму­ли (5.26). Не змінюючи загальної методичної спрямованості, вона висуває набагато більше вимог до інформаційного забезпечення всіх приклад­них розрахунків.

Як зазначалося, схема прогнозних розрахунків повинна враховувати показники як масштабу, так і ефективності держсектору. У свою чергу, ці показники повинні бути тісно пов'язані з характеристиками консолі­дованого бюджету. Розв'язання цієї проблеми припускає виведення про­стої залежності, яка включала б усі перелічені групи показників і давала б можливість проводити варіантні розрахунки залежно від їхніх значень. Таким функціональним відношенням є формула (5.31).

Альтернативою запропонованої схеми може бути деталізований бухгалтерський метод, що припускає облік первинної інформації по всіх підприємствах. На основі таких даних можна визначити майбутні по­треби у фінансових ресурсах окремого підприємства, а потім - їхній за­гальний обсяг. Таким же чином можна детально прокалькулювати доходи від діяльності кожного підприємства і визначити їхню загальну величину. Однак очевидним недоліком цього підходу є його величезна трудоміст­кість. Навіть якщо в цьому випадку і вдалося б впоратись з інформацій­ними й обчислювальними проблемами, то все одно аналітичність усього масиву підприємств навряд чи була б задовільною. Різні прогнозні варіан­ти бюджетної політики в цьому разі практично неможливо застосувати.

Наведена методика прогнозу масштабів держсектору призначена для проведення грубих, тобто не дуже деталізованих розрахунків, від яких можна відштовхуватись при здійсненні детальніших прогнозів. Запро­понована схема взаємозв'язку бюджетної політики і діяльності держ­сектору нагадує систему прогнозування і планування бюджету за допо­могою агрегованих мультиплікаторів. Головною проблемою при реалі­зації методики є її адекватне статистичне забезпечення показниками бюджетної ефективності й діяльності держсектору. На сьогодні статис­тичний облік, що дає змогу точно оцінювати ці показники, в Україні не ведеться.

Отже, одним із головних чинників реструктуризації держсектору є баланс доходів і витрат держави, пов'язаний з підтримкою діяльності держсектору взагалі і його окремих інституційних секторів зокрема. Чим більші витрати бюджету на підтримання діяльності підприємства (об'єкта) і чим менші доходи від цієї діяльності, тим бажанішою є прива­тизація певного підприємства. Нині майже немає досліджень, присвя­чених проблематиці визначення соціально-економічної ефективності діяльності підприємств державного сектору економіки. Слід зазначити, що наведені способи аналізу ефективності функціонування підприємств держсектору в кращому випадку охоплюють аспект їхньої соціальної ефективності (або соціальної значимості) і ґрунтуються на традиційних показниках економічної ефективності діяльності підприємств (рента­бельність активів, рентабельність продажів, прибуток, продуктивність праці тощо). У зв'язку з цим можна констатувати фрагментарність і не- адаптованість наявних методик аналізу ефективності для оцінювання соціально-економічної ефективності діяльності підприємств державно­го сектору.