Основні шляхи розв’язання глобальних проблем

І. Демілітаризація економіки

Пошуки шляхів демілітаризації економіки залежать насампе­ред від позиції США та Росії, на яких припадає левова частка ядерного потенціалу, або майже 90 % ядерних боєголовок світу.

Важливою проміжною ланкою у відверненні загрози термо­ядерної війни є конверсія.

Конверсія — перехід від процесу мілітаризації економіки до економіки роззброєння, переведення військового виробництва на випуск мирної продукції.

Попередня умова конверсії військового виробництва — істот­на зміна пропорцій розподілу фінансування, матеріальних і люд­ських ресурсів між військовою та цивільною сферами.

Наприклад, у США у виробництві військової продукції беруть участь 20 тис. великих підприємств і компаній як підрядники і понад 150 тис. як субпідрядники. Переважну частину замовлень Пентагону виконують 100 наймогутніших корпорацій.

В Англії, Франції, ФРН від 40 до 70 % вартості всіх держав­них замовлень отримують від 10 до 15 гігантських монополій. Лише щорічні прямі військові витрати у США в останні роки ся­гнули приблизно 280 млрд дол.

Перерозподіл цих ресурсів на користь цивільних галузей — важлива перед умова конверсії військового виробництва. У соці­альному аспекті конверсія стосується осіб, зайнятих військовим виробництвом, та членів їх сімей, оскільки заробітна плата пра­цівників військових галузей у США в середньому на 40 % вища, ніж у цивільній сфері. Отже, конверсія військового виробництва означає, що для її здійснення потрібна допомога уряду.

ІІ. Розв'язання екологічної, паливно-енергетичної та сировинної проблем з погляду речового змісту суспільного способу виробництва перебачають:

1) швидкий розвиток і використання основних видів відновлю­ваної енергії: сонячної, енергії вітру, океану та гідроенергії річок;

2) структурні зміни у використанні існуючих невідновлюва­них видів енергії, а саме: зростання частки вугілля в енергобала­нсі й зменшення — газу та нафти, оскільки запасів цих корисних копалин на планеті менше, а їх цінність для хімічної промислово­сті набагато більша;

3) створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без викидів шкідливих газів.

4) розробка усіма країнами конкретних заходів дотримання екологічних стандартів, тобто стандартів чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефекти­вності своїх енергетичних систем;

5) вивчення запасів усіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Нині розвіданий відносно неглибокий шар земної кори — до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, а також на дні Світового океану;

6) інтенсивний розвиток власних сировинних господарств, зокрема переробних галузей сировини у країнах, що розвива­ються. Для розв’язання проблеми голоду у цих країнах слід розширювати посівні площі, запроваджувати передову агроте­хніку, високопродуктивне тваринництво, високоврожайні культури, використовувати ефективні добрива та засоби захис­ту рослин тощо;

7) пошук ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення для його стабілізації на рівні 10 млрд осіб на початку ХХІ ст.;

8) припинення вирубування лісів, особливо тропічних, за­безпечення раціонального лісокористування, за якого кіль­кість посаджених дерев значно перевищувала б кількість ви­рубаних;

9) формування у людей екологічного світогляду, що дало б змогу розглядати усі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання у межах окремих країн і на міжнаціональному рівні, насамперед з погляду розв’язання екологічної проблеми, впроваджувати на всіх рівнях принципи пріоритету екологічних проблем;

10) комплексна розробка законодавства про охорону до­вкілля, зокрема законодавчі норми про відходи.

11) збільшення екологічних інвестицій. В Австрії, наприклад, вони становлять понад 15 % усіх капіталовкладень. В Україні на охорону довкілля в 1995 р. було освоєно вдвічі менше капітало­вкладень, ніж у 1990 р.

ІІІ. Основні шляхи розв’язання паливно-енергетичної та сировинної проблеми з погляду суспільної форми (відносин власності) передбачають:

1) встановлення національної народної власності на всі при­родні ресурси. Це захистить їх від хижацького використання у країнах колишнього СРСР і певною мірою послабить процес по­грабування розвинутими державами, насамперед ТНК, паливно- енергетичних та сировинних ресурсів країн, що розвиваються;

2) істотна зміна механізму ціноутворення на природні ресур­си. Ціни на них у слаборозвинутих країнах, по суті, диктують гі­гантські ТНК, які зосередили у своїх руках контроль за природ­ними багатствами. За даними експертів ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку), від трьох до шести компаній контро­люють від 80 до 85 % ринку міді, від 90 до 95 % ринку залізної руди, 80 % ринку бавовни, пшениці, кукурудзи, какао, кави та грейпфрутів, від 70 до 75 % ринку бананів, 60 % ринку цукру. ТНК за допомогою політики «поділяй і володарюй» домагають­ся неузгодженості між країнами — експортерами природних ре­сурсів;

3) протиставлення об’єднаній силі розвинутих країн стратегії об’єднання дій країн—експортерів паливно-енергетичних та си­ровинних ресурсів.

4) списання боргів слаборозвинутих країн, сума яких переви­щила 2,5 трлн. дол. Для сплати лише відсотків за ними не виста­чає коштів, отриманих за експорт сировинних ресурсів. Загалом у 90-х роках XX ст., за даними ООН, слаборозвинуті країни втра­чали понад 500 млрд дол. щорічно (через дискримінації на різних видах ринків), що у 10 разів перевищувало обсяг отримуваної допомоги;

5) радикальна реформа відносин з МВФ і ТНК. Особливо це стосується умов надання «допомоги» цим країнам, яка здійсню­ється в разі виконання ними практичних рекомендацій при про­веденні внутрішньої соціально-економічної політики;

6) ліквідація тягаря гонки озброєнь, що лягає на ці країни. У країнах «третього світу» проживає майже 80 % населення пла­нети, а їхня частка у світовому виробництві — менше 20 %. Вод­ночас військові витрати цих країн досягають чверті витрат країн світу. На найбідніші країни (де ВНП на душу населення — мен­ше 440 дол.), які виробляють лише 5 % товарів та послуг у світі, припадає до 7 % світових витрат на озброєння. Країни, що розви­ваються, витрачають майже 6 % на озброєння порівняно з 1 % на охорону здоров’я;

7) необхідність нарощування випуску готової продукції, оскі­льки розвинуті країни і ТНК намагаються здійснювати лише пер­винну обробку мінеральної сировини. Це дало б змогу навіть за нинішньої кон’юнктури цін на світовому ринку значно збільшити доходи від експорту;

8) розвинуті капіталістичні країни, які десятиліттями грабува­ли природні ресурси слаборозвинутих країн, внаслідок чого заго­стрилися проблеми голоду, енергетичної, сировинної криз, пови­нні виділити значні фінансові, людські та технічні ресурси для розвідування, розробки природних ресурсів, їх переробки, транс­портування, розподілу за справедливими (трансформованими) цінами з метою значного збільшення валютних доходів, встанов­лення економічного суверенітету над своїми ресурсами. За раху­нок цих коштів слід інтенсивно розвивати сільське господарство, долати нераціональну монокультуру;

9) здійснення прогресивних аграрних перетворень на селі, лік­відація неоколоніальних аграрних відносин (розвиток експортних галузей сировини за рахунок штучного обмеження сільськогос­подарського виробництва; монополізація поставок сільськогос­подарської техніки та реалізації продукції сільського господарст­ва; використання поставок продовольства з метою економічного і політичного тиску тощо);

10) усі держави, незалежно від їх соціальної системи, пови­нні взяти на себе головну відповідальність за збереження при­роди і за допомогою адміністративно-економічних важелів стимулювати виробництво автомобілів, техніки, електростан­цій тощо, які б не забруднювали навколишнє середовище, за­безпечували економію всіх паливно-енергетичних сировинних ресурсів, сприяти розширенню лісових насаджень, зменшенню відходів тощо;

12) активізація діяльності різних громадських організацій, по­літичних партій, спрямованої на розв’язання глобальних про­блем, створення нових організацій, головним завданням яких бу­ло б збереження життя на Землі, забезпечення адекватних з погляду сутності людини умов існування на планеті;

13) використання комплексу економічних важелів управління якістю навколишнього середовища, у тому числі субсидій і дота­цій за виготовлення екологічно чистої продукції, навиконання державних екологічних проектів;

екологічних платежів за всі види забруднення довкілля; ви­плат за збереження і поліпшення екологічних результатів; піль­гового кредитування, оподаткування й ціноутворення; екологіч­ного страхування та ін. У країнах ОЕСР використовують, зокре­ма, понад 150 різних економічних важелів у цій сфері, у тому чи­слі більш як 80 видів штрафів, понад 40 різних субсидій.