Сутність і завдання регіональної політики

Стратегію регіонального розвитку визначає регіональна політика, яка має управляти економікою, соціальним і політичним життям регіону, коор­динувати взаємовідносини центру та регіону, сприяти ефективному розвит­ку регіональних відносин.

Ефективна регіональна політика базується на таких принципах:

• впровадження всіма органами влади державної регіональної політики;

• врахування в рішеннях центральних органів влади інтересів і особ­ливостей регіонів;

• підвищення самостійності регіонів у вирішенні власних проблем, тобто формування ефективного самоуправління на основі самофінансу­вання.

Внутрішня політика регіонів - цільові дії органів влади регіонів, спря­мовані на ефективніше використання всіх ресурсів регіону для підвищен­ня благоустрою території, вдосконалення структури матеріального вироб­ництва, покращення стану навколишнього середовища, розвитку соціаль­но-економічної інфраструктури.

Регіональна політика — це інструмент, який дозволяє ефективно і з невеликими суспільними витратами проводити децентралізацію соціаль­ного регулювання, адаптувати загальні принципи соціальної політики до регіональних умов із врахуванням складної економічної, соціальної, на­ціональної, етнічної, релігійної структури країни. Це важлива складова частина економічної політики держави, шо охоплює комплекс різномані­тних законодавчих, адміністративних і економічних заходів, які проводять­ся як центральними, так і місцевими органами влади і спрямовані на регу­лювання процесів розміщення продуктивних сил.

Рис. 32. Класифікація інструментів регіональної політики

Основними напрямами регіональної політики є:

✓ визначення співвідношення рушійних сил регіонального розвитку і забезпечення їх взаємодії (державний і приватний сектори економіки, внутрішні та зовнішні фактори розвитку регіону);

✓ співвідношення загальнодержавного і регіонального аспектів роз­витку, центрального і регіонального рівнів управління економікою;

7 підйом економіки відсталих регіонів і освоєння нових регіонів та ре­сурсів;

√ проблеми урбанізації;

z демографічна політика держави;

z аграрна політика країни.

Існують різні класифікації інструментів регіональної економічної по­літики. У вітчизняній літературі часто застосовується класифікаціях. Ар­мстронга і Д. Тойлера, відповідно до якої в регіональній політиці виді­ляється макро- і мікрополітика. Мікрополітика своєю чергою поділяєть­ся на політику впливу на працю і політику впливу на капітал. Ця класи­фікація не охоплює всіх механізмів регіональної політики, тому, на наш погляд, більш досконалою є класифікація представлена на рис.32.

Крім зазначеної класифікації, відповідно до суб’єкта управління розріз­няють регіональну політику на рівні держави та власне на рівні регіону.

Залежно від напряму формування регіональної політики розрізняютьтакі її види:

z “згори - донизу”, де стратегія регіонального розвитку формується на рівні держави централізовано й “опускається” на регіональний рівень “згори-вниз” для реалізації. Самостійність регіонів різко обмежена. Така модель регіональної політики характерна для командно-адміністративної моделі управління економікою;

z “знизу -вгору”, передбачає становлення регіональної політики на місцях та донесення її на державний рівень, характеризується повною са­мостійністю (автономністю) розвитку і характерна для країн з розвинутою ринковою економікою. Тут держава виконує функції контролю за її реаліза­цією І взаємоузгодження;

z комбіновану, яка базується на самореалізації суспільства знизу при формуванні стратегічних планів згори, тобто регіональна політика фор­мується і реалізується на регіональному рівні відповідно до сформульова­них державою цільових орієнтирів розвитку.

Відповідно до об’єкта управління регіональна політика поділяється на; галузеву і територіальну.

Галузева політика передбачає, передусім, розвиток галузі, а потім - те­риторії. При регіональній політиці територіального спрямування регулю­ванню підлягає загальна структура областей і економічних регіонів, тобто сукупність галузей економічного виробництва, що зосереджені в регіоні.

Відповідно до моделі територіального управління розрізняють такі види моделей:

1) модель обмеженої децентралізації, за якої процеси децентралізації стосуються перерозподілу функцій між державою й органами місцевого самоврядування.

2) модель регіональної автономії, відповідно до якої передбачається значне піднесення проміжних регіональних утворень (областей високого ступеня самостійності). Тут регіональні адміністративні одиниці отриму­ють адміністративну автономію і статус юридичних адміністративних ут­ворень, що діють з державою на рівноправних умовах.

На обласному та районному рівнях діють державні виконавчі органи загальної компетенції - місцеві державні адміністрації, що безпосередньо підпорядковані уряду. Регіональні представницькі органи та їх виконавчі структури мають у своєму арсеналі повний набір управлінських функцій. Здебіл ьшого повноваження цих органів влади адміністративного характе­ру, а не конституційного та законодавчого. Регіональні бюджети автоном­но виокремлені з державного бюджету. Регіональні та місцеві представ­ницькі органи мають виший ступінь легітимності, тобто формуються на виборних засадах;

3) модель адміністративного нагляду, яка була запропонована в США для організації нагляду за діяльністю місцевих колективівз боку регіональ­них органів управління. Відзначимо, що значна увага приділялася контро­лю за виконаннями місцевими органами влади функцій у сфері охорони здоров’я, фінансування, соціального забезпечення, управління трудови­ми ресурсами, будівництва і експлуатації швидких магістралей державно­го і регіонального значення тощо.

Залежно від рівня розвитку держави виділяють регіональну політику країн з розвинутою та перехідною економікою; країн, що розвиваються.

Територіальні диспропорції в соціально-економічному розвитку регі­онів існують майже у всіх країнах, незалежно від розмірів, економічного потенціалу, державного устрою і політичної системи.

Разом з тим, існує різниця у підходах та напрямах як формування регіо­нальної політики, так і стратегії у розвинутих країнах та країнах, що розви­ваються. Основні напрями регіональної політики розвинутих країн, в ос­новному, спрямовані на розв’язання питань, що стосуються проблемних регіонів: депресивних старопромислових, малорозвинутих (аграрно-індус­тріальних із екстремальними природними умовами), надмірною концент­рацією населення і господарства в межах величезних агломерацій тощо.

Регіональна політика країн, що розвиваються, розв’язує такі завдання: z співвідношення і взаємодію основних рушійних сил регіонального розвитку, зокрема соціально-економічного устрою і сектора (державного і приватного тощо);

Z баланс внутрішніх і зовнішніх факторів та засобів регіонального роз­витку;

z співвідношення національного (загальнодержавного) і регіонально­го аспектів розвитку, центрального і регіонального рівнів управління еко­номікою (рівень регіональної автономії, ступінь централізації планування й управління);

z відношення до завдання оптимізації регіональних пропорцій, підйо­му економіки відсталих регіонів, освоєнню нових територій і природних ресурсів;

z інтеграцію всіх регіонів країни в єдиний національний ринок;

z раціональне розміщення нових промислових проектів.

Відповідно до певної наукової школи розрізняють:

1. Посткейсіанську теорію, яка при формуванні регіональної політики враховує міжрегіональні відмінності. В її основі — стимулювання інвестицій і притоку приватного капіталу в малорозвинуті регіони. Із ринкових інстру­ментів регіональної політики пропонувалося застосовувати субсидії, кре­дитні та податкові важелі, що доцільно використати при формуванні по­літики сталого розвитку.

2. Неокласичний регіональний підхід базується на постулаті: вільний нерегульований ринок, як правило, призводить до ліквідації різниці між регіонами, а тому не потрібно обмежувати стихій ну дію ринкових сил. Така модель за умов перехідної економіки малоефективна, оскільки відсутність будь-якого регулювання у період трансформації призводить до консервації старих структур і зростання хаотичних процесів. Як правило, у всіх розви­нутих країнах основними елементами механізму координації системи гос­подарства є ринок і держава, раціональне співвідношення яких залежить від багатьох умов, зокрема рівня економічного розвитку, специфіки ви­робництва, менталітету нації тощо.

Щодо формування екологічної політики регіонів, то значну увагу нео­класична теорія приділяє методиці грошової оцінки благ природи, оцінці впливу екологічної політики на різні аспекти економічного розвитку, за­стосуванні плати за забруднення і використання природних ресурсів, за­стосуванні системних і балансових методів та моделей екологічного регу­лювання.

3. Теорію незбалансованого розвитку, за якою ринок без державного регулювання об’єктивно збільшує регіональні відмінності через циклічність і самоорганізацію ринкового механізму, що призводить до посилення відмінностей між розвитком регіонів — розвинутості одних і слабкості інших.

4. Суспільні теоріїрегіоналізму, які значну увагу приділяють зіткненню політичних та екологічних загальнонаціональних і регіональних інтересів. У межах цих теорій розглядаються механізми розподілу ресурсів і політич­ної влади між регіонами і центром, соціальні відмінності і конфлікти.

5. Теорію життєвого циклу товару, регіональний аспект якої полягає у поєднанні стадій розвитку товару від його народження до спаду і розмі­щення товарів різної зрілості в регіонах.

6. Технологічну теорію, яка відповідно до методів проведення регіо­нальної політики є двох видів: “упорскування” в економіку; формування “полюсів росту”.

Регіональна політика першого виду спрямована на рівномірне розмі­щення продуктивних сил по території країни та пошуком виробництвом трудових ресурсів. Позитивним моментом реалізації моделі є призупинен­ня міграційних процесів. Порівняно з першим видом, більшого визнання одержала концепція полюсів і центрів зросту, яку вперше реалізував уряд Франції, зосередивши зусилля на розвитку регіональних столиць, так зва­них, полюсів (центрів росту), поблизу яких концентрувалися їхні терито­ріальні угрупування.

Залежно від напряму реалізації регіональної політики виділяють такі види: зовнішню регіональну політику та внутрішню регіональну політику.

В умовах сталого розвитку зовнішня регіональна політика повинна орієнтуватися на налагодження інтеграційних зв’язків між іншими регіо­нами (зокрема налагодження взаємозв’язків між прикордонними регіона­ми); сприяння виходу окремих підприємств на інші зовнішньорегіональні ринки; вивчення кон’юнктури ринку, його перспективних напрямів; роз­витку міжнародного туризму та створення для цього відповідної інфрас­труктури; охорону навколишнього середовища; налагодження транспорт­них торгових потоків; створення вільних економічних зон та спільних підприємств тощо.

Внутрішня регіональна політика передбачає створення умов збалан­сованого еколого-економічного та соціального розвитку регіону, розв’я­зання його внутрішніх проблем розвитку', ефективного господарювання відповідно до поставлених загальнодержавних цільових орієнтирів.

За сферою суспільного життя розрізняють такі види регіональної по­літики: економічна; екологічна; соціальна; науково-технічна; культурна; військова.

Отже, регіональна політика ■ це державне втручання у розвиток регі­онів для згладжування соціально-економічних диспропорцій між ними.

Значну увагу сучасна регіональна політика надає стимулюванню роз- робокта застосуванню високих технологій, підтримці малих високотехно- логічних фірм, створенню інноваційних комплексів, центрів поширення передових технологій, науково-дослідницьких парків при університетах тошо.

Як сказав Н.В. Гоффе^[XII], сучасна регіональна політика - один із важли­вих інструментів досягнення оптимального співвідношення між госпо­дарською ефективністю і соціальною справедливістю, економічною до­цільністю і соціальним вирівнюванням, інтенсивними й екстенсивними факторами економічного росту. Вона дозволяє враховувати інтереси насе­лення різних регіонів, не виходячи за межі єдиної державної стратегії і ба­зових законів.

10.2.