1.3. Нормативно-правове забезпечення фінансової автономії органів місцевого самоврядування

Історично формування нормативно-правового забезпечення регулювання соціально-економічного розвитку ATO не є спрямованим і однозначним, що обумовлено підґрунтям такого забезпечення.

Сучасній нормативно-законодавчій базі регулювання розвитку ATO в Україні вітчизняні науковці дають оцінку як концептуально невизначеній, системно неузгодженій та незавершеній інституційно [17, с.12]. Суспільні відносини, будучи врегульовані нормами бюджетного права, стають бюджетними правовідносинами,

які, в свою чергу, є досить різноманітними, що дозволяє у їх межах вирізнити окремі їх види [201, с.66].

Основу нормативно-правової бази стосовно функціонування місцевих бюджетів, формування фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування становить Конституція України [76] та Бюджетний Кодекс України [25]. Окремі закони та законодавчі акти визначають порядок зарахування і використання окремих джерел доходів (Закони України “Про місцеве самоврядування в України” [150], “Про систему оподаткування” [153] тощо). Існування протиріч у нормативно- правовій базі, що не дають змоги у достатній мірі ефективно формувати і використовувати доходи місцевих бюджетів, відзначають окремі науковці (Шуляк П.С [203, с.9], Бречко О.В. [18, с.101]). Реформування чинного законодавства, сприяючи зменшенню неузгодженості між окремими нормативно-правловими актами, зменшує ефективність застосування фінансового інструментарію для регулювання соціально-економічного розвитку АТО, оскільки збільшує рівень не прогнозованості результатів управлінських рішень.

Аналіз чинного законодавства доводить, що насамперед обов’язок налагодження відповідних взаємовідносин між органами і посадовими особами місцевого самоврядування й місцевими державними адміністраціями покладений на останніх. Це, зокрема, випливає із частини 6 статті 119 Конституції України, яка

прямо відзначає відповідальність місцевих державних адміністрацій за взаємодію із органами місцевого самоврядування [76].

функціонування місцевих органів влади в межах “зв’язаних” і “вільних” повноважень таких органів в системі бюджетних правовідносин. Термін “повноваження” означає право суб’єкта на здійснення певної діяльності або ведення справ, а прикметником “владний” характеризують суб’єкта, що має право і можливість розпоряджатися чим-небудь, підпорядковувати своїй волі [128, с.84-85]. Тихомиров Ю. визначає владне повноваження як забезпечене законом, таке, що орієнтує вимоги до певної поведінки уповноваженого суб’єкта та його дій, звернених до фізичних і юридичних осіб [190, с. 138-140]. Виходячи зі змісту даного визначення, Рукавішникова І.В. називає основні ознаки або елементи владного повноваження: існування уповноваженого суб’єкта, тобто органу, організації або посадовця; наявність наказу (команди, вимоги), зверненої до іншої сторони публічно-владних відносин; законодавча основа існування владного повноваження, наявність стійкого забезпечення, тобто системи гарантій, що сприяють реалізації повноважень та стійкій діяльності органів влади [160, с.2]. Здійснюючи владні повноваження, державні органи і уповноважені організації діють в рамках наданої їм компетенції. У теорії права неоднозначно оцінюється співвідношення понять “компетенція” і “владне повноваження”. Найбільш поширеною точкою зору є оцінка компетенції як сукупності владних повноважень, що включають права і обов’язки владних суб’єктів [3; 8, с.75-77].

здійснювати певні функції управління (зокрема планування, регулювання, контроль) [103, с.97; 190, с. 138]. На думку Лазарева Б. M., конкретні владні повноваження органу разом з його управлінськими функціями спрямовані на відповідні керовані об’єкти. Одні функції і конкретні повноваження стосуються тільки підлеглих органів, підприємств, установ і організацій, інші охоплюють в тій чи іншій мірі діяльність і непідлеглих органів, підприємств, установ і організацій, треті - поширюються на громадські організації та їх підприємства і установи, четверті - на громадян. З метою раціональності управління та забезпечення законності важливо у всіх випадках чітко встановлювати сферу застосування того або іншого

повноваження [103, с.62]. Згідно загальноприйнятому значенню владні

повноваження суб’єкта ототожнюються з винятковими правами відносно чого- небудь або кого-небудь. Проте в теорії публічного права сформувалася обґрунтована наукова позиція, згідно якої владний суб’єкт має не тільки право на свій розсуд використовувати повноваження, але і обов’язок реалізовувати дані йому можливості при настанні певних обставин [1, с.115; 160].

Досліджуючи природу і особливості владних повноважень, Тихомиров Ю. приходить до висновку, що правоспроможність краще всього виражає зв’язок прав і обов’язків, оскільки права надаються суб’єкту публічно-владних відносин для обов’язкової реалізації. Специфікою владних повноважень органів влади є їх “зв’язаність”, яка означає тісний взаємозв’язок між правами і обов’язками під час реалізації цих повноважень. Якщо громадянин може не скористатися своїми правами, то владний суб’єкт повинен їх використовувати. Він зобов’язаний здійснювати надані йому права для забезпечення і захисту суспільних інтересів. В цьому сенсі поняття “повноваження” суб’єкта точніше виражає органічну єдність покладених на нього прав і обов’язків та більш повно характеризує відносини суб’єктів [190, с. 142]. Делегування значної кількості владних повноважень до місцевих органів влади повинно одночасно супроводжуватись фінансовою спроможністю цих органів влади щодо їх виконання. Підтримання такої спроможності в Україні відбувається за рахунок надання міжбюджетних трансфертів. В свою чергу, у світовій практиці трансферти є швидше інструментом

фінансового вирівнювання розвитку АТО, ніж способом підтримання фінансової спроможності місцевих органів влади.

Розкриваючи особливості бюджетної правомочності держави, її ATO і відповідних їм органів влади (або самоврядування), Хімічева Н.І. відзначає, що бюджетні права по своїх правових властивостях у багатьох випадках зближуються з обов’язками (право затверджувати бюджет, право розподіляти бюджетні кошти по основних напрямах витрат). В більшості випадків бюджетне право (правомочність) і обов’язок зливаються в єдиному повноваженні, ці повноваження відображають нерозривність прав і обов’язків суб’єктів бюджетного права. Проте існують і “роздільні” права і обов’язки (наприклад, право надавати субсидію або позику до бюджету іншого рівня, право додаткових витрат на соціальні заходи, обов’язок компенсувати нижчому бюджету витрати, що збільшуються, в установлених випадках) [192, с. 192].

Правові відносини, що виникають в процесі формування доходів місцевих бюджетів мають певний рівень невизначеності внаслідок існування суперечності в дефініціях [123, с.64]. Зокрема спостерігаються суперечності дефініцій понять “дохідна частина бюджету”, “доходи місцевого бюджету” та “державні доходи”. Так “доходи місцевого бюджету” з правової точки зору розкриваються як певна процедура, як механізм розвитку відповідних відносин та визначаються як “ ... здійснювані на умовах безповоротності перерахування грошових коштів до бюджету, які починаються зі сплати коштів та закінчуються їх зарахуванням безпосередньо до бюджету” [140, с.125]. Музика О. вбачає в цьому визначенні протиріччя практиці формування дохідної частини бюджету, оскільки частина доходів (як, наприклад, позики) не здійснюється на безповоротній основі [123, с.64]. Інколи виникає ототожнення понять “дохідна частина бюджету” і “доходи місцевого бюджету”, тоді як дохідна частина бюджету представляє собою частину фінансового плану, а доходи місцевого бюджету мають матеріальну форму і є вже реалізованими. “Доходи місцевого бюджету” та “державні доходи” є за дефініціями різними поняттями, а з огляду на те, що більша частина доходів місцевого бюджету

сформована з державних доходів за змістом і джерелами походження, представляють собою єдине ціле [140, с. 125-126].

Згідно Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” органи місцевого самоврядування самостійно розробляють, затверджують, виконують відповідні місцеві бюджети [150].

До прийняття Бюджетного кодексу України місцеві бюджети не мали стабільних джерел доходів. Останні формувались за рахунок системи податкових розщеплень та непрозорих дотацій вирівнювання. Види податків, що розподілялись між центральним та місцевими бюджетами, пропорції розподілу визначались на основі щорічних законів про бюджет. Місцеві бюджети низових рівнів цілком залежали від рішень, які приймалися на вищому рівні [46, с.132]. З ухваленням Бюджетного Кодексу України передбачено реалізацію Концепції державної регіональної політики, актуальним завданням якої є перехід до взаємовідносин Державного бюджету безпосередньо з місцевими бюджетами. Практичне впровадження таких взаємовідносин можливе після ухвалення відповідного законодавства про адміністративно-територіальний устрій [59, с.35]. Право органів місцевого самоврядування і органів державної влади на визначення напрямів використання фінансових ресурсів та закріплення за місцевими бюджетами окремих доходів дає змогу реалізувати принцип самостійності місцевих бюджетів, закріплений у статті 7 Бюджетного кодексу України [25].

Існування чіткої світової тенденції на децентралізацію владних повноважень і відповідну децентралізацію акумулювання фінансових ресурсів привело до реформування нормативно-правового забезпечення в Україні в сторону перерозподілу владних повноважень відповідно до принципів Європейської Хартії місцевого самоврядування [52]. У відповідності до концептуальних засад Європейської Хартії місцевого самоврядування органи місцевого самоврядування є однією із найбільш важливих засад будь-якого демократичного устрою. “Під місцевим самоврядуванням, - наголошується в Європейській хартії про місцеве самоврядування, - розуміється право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину публічних справ і управляти нею,

діючи в рамках закону, під свою відповідальність і на користь місцевого населення” [52]. Хартія встановлює право громадян приймати участь в управлінні державними справами найбільш безпосереднім чином, що може бути реалізовано саме на місцевому рівні. Існування органів місцевого самоврядування, що мають реальні права, повинно забезпечувати одночасно ефективне і наближене до громадян управління. Також обов’язковою умовою ефективного функціонування органів місцевого самоврядування є забезпечення фінансовими і матеріальними ресурсами, необхідними для виконання ними їх функцій [50, с.5; 69, с.125]. Принципам Європейської Хартії про місцеве самоврядування відповідає практика відкритості формування та використання ресурсів місцевих бюджетів. У прийнятій у 1997 р. на міжнародній конференції по боротьбі з корупцією Лімській декларації наголошено, що діяльність органів як центральної, так і місцевої влади повинна бути прозорою та підзвітною, а доступ громадян до інформації про неї - максимально широким. Підвищення відкритості такої інформації вважається в декларації одним із найважливіших чинників, які сприяють активному залученню населення до вирішення найважливіших суспільних справ. Про необхідність активної участі громадян у вирішенні питань місцевого значення, запровадження практики публічних слухань та забезпечення прозорості бюджетного процесу, наголошується також у Ризькій декларації, підписаній у 1999 р. представниками Естонії, Латвії, Литви, Росії й України [109, с.39].

До принципів Європейської Хартії про місцеве самоврядування належить принцип організаційної, правової та фінансової відповідальності органів місцевого самоврядування. Саме в частині цього принципу сучасний порядок формування і використання фінансових ресурсів органами місцевого самоврядування в Україні суперечить Європейській Хартії про місцеве самоврядування [119, с.16]. При цьому у повній відповідності до положень Європейської Хартії про місцеве самоврядування Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” відзначає, що фінансові ресурси органів місцевого самоврядування повинні у повній мірі забезпечувати виконання ними їх повноважень і бути достатніми для фінансування тих суспільних послуг, які надаються на місцевому рівні, причому рівень надання

суспільних послуг не повинен бути нижчим рівня мінімальних потреб населення [150]. Якщо в результаті діяльності органів місцевого самоврядування у попередні роки у місцевому бюджеті утворились вільні кошти, то у відповідності до статті 65 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” органи місцевого самоврядування можуть спрямувати ці кошти для термінового фінансування окремих потреб [46, с.135; 150]. Однак згідно статті 78 Бюджетного кодексу України такі кошти можна використовувати, якщо перевищення склало не менш як 5 % від обсягу загального фонду бюджету, що організаційно практично унеможливлює використання додаткових коштів [25; 46, с.135].

Ще однією проблемою нормативно-правового забезпечення фінансової автономії ATO та відповідних їм органів місцевого самоврядування є проблема делегованих повноважень. Проблема розмежування повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, так як і необхідність її вирішення, постала з моменту виокремлення органів місцевого самоврядування з системи органів державної влади [70, с.87]. Інститут місцевого самоврядування є одним із найбільш демократичних інститутів, що дає змогу узгодити і поєднати інтереси територіальної громади і держави та забезпечує ефективний розвиток соціально-орієнтованої економіки [115, с. 9].

Однією з концепцій узгодження повноважень органів місцевого самоврядування є концепція висунута АмітаномВ. Н. і Лук’янченко О. O., відповідно до якої джерелами фінансування власних повноважень органів місцевого самоврядування є власні фінансові ресурси місцевих бюджетів, а джерелами фінансування делегованих повноважень - передані фінансові ресурси [106; 107]. З огляду на це посилюється актуальність поділу місцевих фінансових ресурсів на власні та передані, що зазначалось вище. До принципу розподілу видатків за повноваженнями, а також і відповідного розподілу податків, приєднується і Кодацький В.П. [75, с. 11]. Ефективність застосування цього принципу підтверджує і зарубіжний досвід, оскільки делегування часто застосовується також як ефективна форма децентралізації владних повноважень між центральною владою і місцевими органами влади [46, с.136].

Взаємодія органів місцевого самоврядування з органами виконавчої влади на місцях може полягати у делегуванні певних повноважень. Так, органи виконавчої влади можуть делегувати органам місцевого самоврядування певні повноваження у межах наданої їм компетенції [150].

Питання визначення організаційно-правових взаємозв’язків між державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування у процесі здійснення відповідних делегованих повноважень є відповідно до адміністративної реформи в Україні одним з аспектів реформування організації територіального устрою та системи місцевого самоврядування [142, с. 496]. Функціями місцевих державних адміністрацій є виконання завдань центральної влади, завдань державного характеру на місцевому рівні, а також здійснення ними делегованих органами місцевого самоврядування повноважень у межах Конституції та законів України. Зміст функцій місцевих державних органів влади визначається державною природою напрямів їх діяльності. Функціями органів місцевого самоврядування є реалізація права громадян на участь у місцевому самоврядуванні та задоволення місцевих потреб жителів територіальних громад, а також здійснення ними делегованих державою повноважень у межах Конституції та законів України. Характер та специфіка питань місцевого значення визначають основні напрями діяльності органів місцевого самоврядування. Частину цієї діяльності здатні здійснювати самі територіальні громади, але переважну більшість таких функцій здійснюють представницькі органи місцевого самоврядування, уповноважені територіальною громадою [70, с.89]. Органи місцевого самоврядування, маючи децентралізований характер, що виключає елементи ієрархії між ними, реалізуючи делеговані повноваження, пов’язані з вирішенням загальнодержавних завдань, у своїй діяльності суміщають централізоване управління. Одночасно централізоване здійснення державної виконавчої влади місцевими державними адміністраціями поєднується з децентралізацією, тобто з реалізацією повноважень місцевого самоврядування, делегованих їм відповідними радами [142, с.497]. Делегування частини повноважень місцевим органам влади свідчить про включення їх до механізму здійснення завдань і функцій держави [15, с.13].

Будучи відносно відособленою соціально-економічною підсистемою суспільства і національної економіки, ATO функціонує та розвивається в межах історично сформованого правового, економічного і соціально-політичного середовища, якісна визначеність якого істотно залежить від дій держави. Це стосується, перш за все, забезпечення життєдіяльності даної агломерації і поділу повноважень між інститутами держави в центрі та на місцях і місцевим самоврядуванням. При цьому істотне значення має сама методологія механізму поділу даних повноважень. Демократизація суспільних відносин якісно змінила політичне середовище у напрямі децентралізації владних повноважень органів державної влади і управління та передачі на місця не тільки цілого ряду функцій, але і вибору форм, методів їх реалізації [115, с.9]. Під методами управління, які використовуються місцевими органами влади, слід розуміти способи, за допомогою яких вони здійснюють свої повноваження. У свою чергу, застосування відповідних методів управління залежить від органу, що входить до складу управлінської вертикалі на місцевому рівні, його завдань та повноважень. Виділяють загальні (переконання, примусу, координації, колегіальності, єдиноначальності) та спеціальні (заслуховування пояснень від посадових осіб, ознайомлення з фактичним станом справ на місці, перевірки) методи управління. Призначення методів управління полягає в активізації діяльності підконтрольних суб’єктів, у забезпеченні її результативності. У такому аспекті вони діють як способи здійснення функцій органів, які ці методи використовують, в іншому - вони виступають засобом забезпечення реалізації цих функцій. Методи управління не повинні мати чіткого розмежування, повинні діяти як єдине ціле; повинні бути різноманітними, пристосованими для реалізації відповідної функції державного органу; повинні бути ефективними, гнучкими та забезпечувати вплив на об’єкти управління [129, с.64].

Диспаритет між номінально отриманими владними повноваженнями і фінансовою неспроможністю їх забезпечення повинен бути ліквідований за рахунок організаційної фінансової автономії органів місцевого самоврядування, підтриманої відповідним нормативно-правовим супроводженням.

З урахуванням особливостей кожної окремої АТО, держава шляхом правового регулювання податкових і бюджетних відносин надає місцевим органам влади право запроваджувати місцеві податки і збори (обов’язкові платежі) [42, с.29]. Одними з основних документів щодо правового забезпечення системи місцевих податків та зборів можна вважати Закон України “Про систему оподаткування” [153] та Декрет Кабінету Міністрів Україні “Про місцеві податки і збори” [152]. Дані нормативні акти закріпили правові основи щодо здійснення незалежної податкової політики, визначили види податків і зборів (у тому числі і місцевих), що справляються на території ATO України, граничні розміри, порядок обчислення, джерела та порядок сплати місцевих податків і зборів, а також повноваження органів місцевого самоврядування в галузі встановлення місцевих податків і зборів. Норми цих документів спрямовані на зміцнення місцевих бюджетів.

Місцеві податки і збори, що є формами місцевого оподаткування, розглядають в контексті системи оподаткування країни. Органи місцевого самоврядування мають право встановлювати і скасовувати місцеві податки та збори та пільги при їх сплаті у відповідності із законодавством України. Такі податки та збори підлягають сплаті у межах відповідної ATO і кошти від їх сплати зараховуються до місцевих бюджетів [152]. Встановлення місцевих податків і зборів має дворівневий характер. На загальнодержавному рівні визначаються основи місцевого оподаткування, його форми, види платежів, їх система, коло платників і об’єктів оподаткування, загальні питання сплати та питання відповідальності. На місцевому рівні відбувається детальна регламентація окремо кожного із введених місцевих податків, зборів. З нормативно-правової точки зору у зв’язку з цим виділяються дві стадії — визначення і встановлення.

З правової точки зору місцевим податком чи збором визнається встановлений органом місцевого самоврядування у передбачених законом порядку та розмірі обов’язковий нецільовий безумовний, безвідплатний і безповоротний платіж, який справляється в даній ATO й повністю зараховується до місцевого бюджету [132, с.40].

Поряд з податковими надходженнями до місцевих бюджетів поступають неподаткові доходи. Враховуючи сучасні особливості правового регулювання доходів місцевих бюджетів України, неподаткові доходи місцевих бюджетів Музика О.А групує наступним чином: доходи від майна, що знаходиться у комунальній власності; неподаткові надходження від комунальних підприємств; дивіденди за акціями, що належать органам місцевого самоврядування; доходи від інших цінних паперів, які перебувають у комунальній власності; доходи від реалізації майна, що у комунальній власності; доходи від платних послуг, наданих місцевими органами влади; доходи від інших платних послуг, які можуть надаватися іншими органами влади, установами, організаціями (наприклад, надходження від державного мита); надходження від фінансової допомоги та безповоротних відрахувань (фінансова допомога як вид неподаткових доходів - це міжбюджетні трансферти); надходження від фінансових санкцій [121, с.192; 122, с.8].

Неподаткові бюджетні доходи є відмінними від податкових доходів, зокрема, за методом мобілізації, який може бути обов’язковим (наприклад, при сплаті державного мита) чи добровільним (гранти, пожертви, дарунки тощо). Окрім цього, В.В. Левкович наводить ще й такі характерні ознаки неподаткових бюджетних доходів: їхня сплата не залежить від доходу (прибутку) платника і не пов’язана із результатами його господарської діяльності, що, зазвичай, є особливою властивістю податків; вони сплачуються одноразово при зверненні платника до певного органу влади чи установи; вони є здебільшого не односторонніми, а двосторонніми виплатними або компенсаційними (наприклад, державне мито, штрафи за порушення законодавства, платежі за використання природних ресурсів); вони є здебільшого цільовими, тобто мають частково-цільове призначення (наприклад, платежі за використання природних ресурсів); фактом виникнення правовідносин щодо сплати платежів може бути волевиявлення самого платника; стороною у правовідносинах з приводу сплати платежу може бути і неспеціалізований фінансовий орган; платіжне зобов’язання платника виникає лише в момент звернення до органу державної влади (уповноваженого державного органу чи установи) та припиняється в момент оплати [104, с.277].

Братута О. відзначає, що сучасне нормативно-правове забезпечення обмежує ефективність використання органами місцевого самоврядування фінансового інструментарію для регулювання соціально-економічного розвитку ATO [17, с. 11]. Положення, що склалося, суперечить принципу правової, організаційної та матеріально-фінансової автономії органів місцевого самоврядування - одному з головних принципів самоврядування територіальних громад, зафіксованому в Європейській хартії про місцеве самоврядування [52] та Конституції України [76]. Зокрема це стосується:

- фінансової автономії органів місцевого самоврядування, і, в першу чергу, внаслідок незначної ролі, яку відіграють місцеві податки і збори у формуванні місцевих бюджетів та регулюванні ділової активності господарюючих суб’єктів;

- надмірно жорсткого контролю з боку центральних органів влади стосовно використання органами місцевого самоврядування фіскальних інструментів впливу на соціально-економічний розвиток АТО;

- жорсткого адміністративного регламентування виконання місцевими органами влади делегованих повноважень і, відповідно, відсутності гнучкості при реалізації цих повноважень у специфічних місцевих умовах [31, с. 138-139];

- відсутності у механізмі регулювання соціально-економічного розвитку ATO фінансових стимулів, що зменшує дієвість цього механізму.

Шуляк П. додатково виділяє три проблеми правового характеру, які виникають в процесі формування місцевих бюджетів, а саме: законодавчий перегляд механізму закріплення за кожною гілкою влади довготривалих доходних джерел; удосконалення законодавчої бази формування місцевих бюджетів; встановлення гарантій судового захисту бюджетних прав ATO [203, с.9].

Відповідно, основними завданнями щодо удосконалення нормативно- правового забезпечення фінансової автономії ATO та відповідних їм органів місцевого самоврядування мають стати: приведення законодавства щодо державних зобов’язань у відповідність зі спроможністю бюджету їх виконувати; прийняття пакету законодавчих актів, який охоплюватиме питання щодо процедур бюджетного процесу та базуватиметься на здійсненні адміністративної реформи; прийняття

законодавства, яке б регулювало розподіл повноважень та відповідних фінансових ресурсів між центральним та місцевими органами влади, формування місцевих бюджетів та їх взаємовідносини з Державним бюджетом на основі адміністративної реформи та, зокрема, реформи місцевого самоврядування; законодавче закріплення за кожною гілкою влади довготривалих джерел доходу [143, с.77; 146, с.6; 203, с. 10]. Зокрема Перощук 3.1. наголошує на необхідності розширення владних повноважень місцевих органів влади [143, с.76].

Фінансова автономія органів місцевого самоврядування може бути реалізована, якщо ці органи зможуть будувати власні фінансові системи на основі своїх рішень. Необхідність гармонізації законодавства України із законодавством європейських країн передбачає врахування їх досвіду щодо регулювання питань фінансового забезпечення діяльності різних рівнів влади [125, с.88]. Обсяг фінансової компетенції органів місцевого самоврядування має відповідати функціям і завданням, що покладаються на ці органи. Причому фінансова компетенція і відповідні повноваження повинні покладатись на відповідні органи одного і того ж рівня. Фінансова компетенція органів місцевого самоврядування обмежується настільки, скільки інструментарію реалізації відповідних їм повноважень залишається у розпорядженні центральних органів влади.

Виникнення суперечностей між широким обсягом повноважень органів місцевого самоврядування і недостатнім рівнем фінансового забезпечення їх виконання обумовлено системною неузгодженістю нормативно-правового забезпечення фінансової автономії органів місцевого самоврядування.

Таким чином, нормативно-правове забезпечення формування дохідної частини місцевих бюджетів частково суперечить нормативно-правовому забезпеченню здійснення органами місцевого самоврядування своїх повноважень, як делегованих, так і власних. В результаті виникає розщеплення правоспроможностей органів місцевого самоврядування, що суперечить сучасним світовим тенденціям розвитку місцевого самоврядування.