4.2. Корпоратизація в контексті проблеми «ефективного власника»

Тенденції формування й функціонування корпоративних відно­син віддзеркалюють закономірності розвитку світової економіки й мають універсальний характер. До таких закономірностей належать: концентрація капіталу (злиття та поглинання), інтеграція промисло­вого й фінансового капіталу, диверсифікація форм та напрямків дія­льності, формування корпоративної вертикалі управління.

Створення великих корпоративних об’єднань має такі основні мотиви: економія на масштабі випуску; економія за рахунок вер­тикальної інтеграції; можливість комбінування ресурсів; потенці­альна економія на податкових платежах; зниження ризику вна­слідок диверсифікації та ін.

Викладене приводить до висновку, що корпоративні галузеві та міжгалузеві диверсифіковані об’єднання повинні стати голов­ними провідниками української промислової політики і сприяти досягненню стратегічних цілей економіки. Між тим українські реформи, що проводяться з початку 1990-х рр., по суті, спряму­вали господарську систему в діаметрально протилежному напря­мку. Розвал великих виробничих та науково-виробничих компле­ксів, технологічно та економічно пов’язаних підприємств за принципом «розділити й продати» призвів до розвалу інституці- ональної структури виробництва та супроводжувався створенням слабких суб’єктів господарювання. Тим самим формувалося фік­тивне конкурентне середовище внаслідок зростання чисельності неконкурентоспроможних суб’єктів ринку.

Сьогодні вже очевидно, що ані зміна форм власності, ані на­полегливі запрошення до конкуренції не зможуть у найближчо­му майбутньому докорінно змінити ситуацію. Потрібні активні та відчутні дії, що створювали б реальні умови для корпорати- зації.

Найбільш принциповим у цьому зв’язку є досягнення визна­ченості в питанні про «ефективного власника». У цілому пробле­ма ефективного власника значною мірою пов’язана з макроеко- номічними умовами, оподатковуванням, наявністю ефективної системи виконання контрактних зобов'язань і т.

З іншого боку, «ефективним» вбачається власник як конкрет­ний економічний агент, що прагне до максимізації доходу й мі­німізації впливу тієї далекої від ідеї неокласики сфери, в якій він примушений функціонувати.

Розбіжності згаданих позицій, що виходять з розриву й зовні­шнього протиставлення власності й управління, у практиці кор- поратизації останніх років розв’язуються через процес концент­рації власності. Дуже часто саме концентрована власність у різних формах визначається як основний механізм формування відносно «прозорої» системи корпоративного контролю, який за­безпечує базу для реального впливу інвесторів і сам по собі по­силює їх правовий захист.

Більшість країн із трансформаційною економікою законодавчо або на рівні ідеології, через обов’язкові схеми або спонтанно орієн­тувалися на модель концентрованої власності, відводячи інсайде- рам роль ідеологічних противаг. Як показує практика, результати реалізації ідеології ефективного власника є вкрай суперечливими, а попередні оцінки не можуть бути достовірними на рівні узагаль­нень. Для досягнення позитивного ефекту від її проведення потріб­на адекватна державна політика практично на всіх напрямках еко­номічних та інституціональних трансформацій.

Отже, проблема «ефективного власника» є достатньо значу­щою в процесі реформування економіки в постсоціалістичних країнах. Неоднозначними є підходи до його змісту.

Раніше вже зверталась увага на невизначеність і багатознач­ність терміна «власник». Ще більш невизначеним і багатознач­ним є термін «ефективний власник». Адже в нього цілком пере­ходить уся невизначеність і багатозначність базового поняття «власність» і додається невизначеність, багатоплановість крите­ріїв «ефективності власності».

Нерідко виходять з тези про те, що «розщеплена», а тим біль­ше «неспецифікована» (тобто без чітко визначених і закріплених за окремими суб’єктами правоможностей) власність явно неефек­тивна. А чим більше ступінь концентрації «пучка правоможнос­тей» у руках юридичної, а ще ліпше — окремої фізичної особи, тим вище ефективність власності.

За такого підходу можна побудувати дуже своєрідну шкалу ефективності власності. Найефективнішою була б індивідуальна власність і індивідуальна трудова діяльність, що спирається на неї. Тут абсолютно всі правоможності концентруються в одних руках і немає жодних обмежень щодо їх використання. Усі пра­воможності концентруються в руках окремого суб’єкта, але з’являються визначені і досить істотні соціальні обмеження на їх використання, пов’язані з включенням власника в «підприємст­во» як соціальну організацію. Це веде до того, що правоможності власника тут уже не тільки речові, а й зобов’язальні. Значно ниж­ча ефективність корпоративної власності, навіть якщо контроль над акціонерним товариством перебуває в руках певної фізичної особи, яка володіє контрольним пакетом акцій; ще нижче вона в разі, коли такий пакет — у руках юридичної особи; і зовсім неефек­тивна, коли бракує чітко визначеного контролю з боку «розщепле­них» власників (і юридичних, і фізичних осіб). Своєю чергою, на таких підприємствах (без контролю реальних «зовнішніх» влас­ників капіталу) ситуація краща, коли вся повнота влади концент­рується в руках директорату, і значно гірша, якщо владу треба поділяти з найманими працівниками, і зовсім погана, коли керів­ники змушені підкорятися будь-яким органам колективного са­моврядування.

Шкала цілком логічна, але вже з першого погляду очевидна її ; неповноцінність і непридатність як реального індикатора ефектив- і ності власності.

Тут слід виходити на достатньо важливу методологічну проб­лему: де варто шукати критерій ефективності власності: у визначе­них проявах самих відносин власності чи в їх впливі на економічну результативність діяльності окремих підприємств і економічних си­стем? Напевно, навряд чи можна заперечувати, що соціально прий­нятним і інструментально корисним тут може бути тільки «зовніш­ній» критерій — ступінь впливу тих чи інших специфікацій відно­син власності на ефективність економічної діяльності.

Більш ефективною є не та власність, що більш «повна» чи, нав­паки, більш «розщеплена», а та, котра створює умови для більш ефективної економічної діяльності. Тільки на підставі аналізу стійкого взаємозв’язку між визначеними специфікаціями відно­син власності й ефективністю економічної діяльності господар­ських організацій можна зробити визначений висновок про біль­шу чи меншу ефективність власності.

Здавалася б, економічна практика давно вже дала вичерпну відповідь на питання, які особливості відносин власності ефектив­ніші. Насправді заздалегідь відповісти тут не можна, і не остан­ньою чергою тому, що багато чого залежить від конкретних умов. Та специфікація власності, що ефективна для малих під­приємств, виявляється зовсім непридатною для великих корпора­цій, і навпаки, скажімо, національні особливості, таке розщеп­лення відносин власності, яке забезпечує умови для високої ефективності економіки в соціокультурних умовах Японії, може виявитися вкрай неефективним у соціокультурних умовах Північ­ної Америки, Англії, України і т. ін.

При цьому слід мати на увазі низку соціально-політичних сте­реотипів, ідеологічних штампів, крізь призму яких дають оцінки відносин власності ті чи інші політичні сили. Приміром, для ідео­логії часів соціалізму найбільш ефективною вважалася державна власність, «кращою з гірших»— корпоративна, а найгірша — ін­дивідуальна приватнокапіталістична. Для лібералів ліпшою, най­ефективнішою є індивідуальна приватнокапіталістична власність, «гіршою з кращих» — корпоративна, а зовсім неефективними і неприйнятними формами — колективна і державна. А от у деяких гілках неокласики ще прийнятним слід вважати найбільш ефектив­ними індивідуальну, дрібногрупову і колективну власність, мало­ефективною — корпоративну і зовсім неефективною — державну.

Захисники наведених ідеологічних стереотипів можуть привес­ти безліч аргументів на їх користь, посилаючись при цьому і на певні економічні реалії. Приміром, прихильники індивідуальної приватної власності постійно підкреслюють, що тільки вона ро­бить людину «власником». Це справді так. Але велика частина «власників» — консерватори з антипідприємницькою ментальніс­тю. І якби в економічному житті будь-якого суспільства доміну­вали господарські суб’єкти з переважною діловою орієнтацією «власників», воно було б приречено на застій.

Символом підприємництва часто вважають інший, набагато менший за своєю чисельністю різновид дрібних підприємців — сміливих, схильних до ризику, «авантюрних» інноваторів, котрі постійно здійснюють мікрореволюцїі у виробництві, протистав­ляючи їх державним і корпоративним бюрократам. Але якщо та­ка «авантюрність» соціально корисна і надзвичайно бажана в сег­менті дрібних венчурних підприємств, то в діловій поведінці ке­рівників великих і найбільших корпорацій зовсім неприйнятна і неефективна. Для того щоб інноваційне підприємництво вплива­ло на інтенсифікацію економічного розвитку, необхідні серйозні

зусилля компетентних бюрократів-організаторів щодо оформ­лення, тиражування і налагодження масового виробництва ново­введень.

Різну роль у забезпеченні високої продуктивності підприємств відіграє ступінь повноти правоможностей, якими оперують його «власники». Адже для ефективної діяльності підприємства важ­ливі не тільки ті можливості, що відкриває більш-менш повна концентрація правоможностей для розпоряджання й управління, а насамперед те, як і з якою метою використовуються ці правомож- ності. На рівні невеликого підприємства, де підприємець орієнтов­но є і власником, і вищим менеджером, проблема правоможностей узагалі не стоїть. Але тут надзвичайно актуальним є питання про те, як використовуються ці правоможності. Крах більшості нових невеликих підприємств уже в перші роки їхньої діяльності свід­чить про те, що далеко не кожен «власник», що володіє повним і неподільним «пучком правоможностей власника» є «ефективним власником».

Сьогодні ніхто не може стверджувати, що господарська діяль­ність власників малих підприємств із повним «пучком прав влас­ності» ефективніше, ніж діяльність керівників аналогічних під­приємств, що мають організаційно-правовий статус господарських товариств, хоч тут правоможності власника вже якоюсь мірою розщеплені і всевладдя керівника істотно обмежено. Можна, зви­чайно, припустити, що обмеження всевладдя керівника може дещо знизити ступінь реалізації потенційних можливостей ініціативного і талановитого підприємця, але ці ж обмеження можуть «підстра­хувати» підприємство від тих втрат і навіть можливого краху, що пов’язані з «правильними» діями не надто компетентного «твор­чого власника». І якщо економічний і соціальний збиток від сва­волі і некомпетентності власників у малому бізнесі не такий уже й великий, навіть у випадку краху окремих підприємств, то зо­всім інша ситуація на великих і найбільших підприємствах. Тут ціна сваволі й некомпетентності власника може зачіпати інтереси безлічі осіб, пов’язаних з діяльністю великої корпорації, а нерід­ко і суспільства в цілому. Тому розосередження влади на основі розщеплення правоможностей у середньому і великому бізнесі, за всіх пов’язаних з цим витрат і проблем, є життєво необхідною умовою функціонування корпоративного сектору економіки.

Значні інвестори і вищі менеджери, звичайно, з розумінням ставляться до обмеження в контролі й управлінні, що пов’язані з цим розщепленням, але намагаються сконцентрувати якнайбіль­ше правоможностей в одних руках. Ця небезпека, пов’язана з та­кою концентрацією, набагато більша, ніж ті можливі переваги, що їх вона може дати (тут ситуація якоюсь мірою аналогічна проблемі поділу влади в політичній системі). Річ у тім, що тала­новитий керівник може реалізувати свій творчий і організаторсь­кий потенціал, свої інноваторські ідеї через механізм поділу пра- воможностей, хоч і з певними додатковими затратами зусиль, деякою втратою темпу і часу. Проте буде поставлена перешкода для некомпетентних керівників, здатних розвалити підприємство.

Історія підприємництва знає чимало прикладів, коли, спираю­чись на корпоративні механізми поділу влади, вдавалося відсто­ронити від неї «власників», діяльність яких могла призвести до загибелі організації. Приміром, менеджери і службовці американ­ської корпорації «Форд-мотор» одержали «другий подих» і змог­ли істотно зміцнити конкурентні позиції фірми тільки тоді, коли їм удалося позбутися «власницької», але волюнтаристської й не­компетентної влади Генрі Форда, що, за свідченням одного з ко­лишніх вищих менеджерів цієї фірми Якокки, влаштовував бій­ню,, перетворюючи компанію в пекло, тільки тому, що йому так захотілося.

Існує думка (взагалі — це центральна дилема), що розпоро­шення власності — це завжди погано («неефективний власник»), а наявність великого інвестора, здатного здійснювати контроль — це добре («ефективний власник»). Достатньо поширеним є також погляд, що «ефективний власник» — це окрема людина чи група людей, що володіють контрольним пакетом акцій і несуть відпо­відальність за результати роботи об’єкта господарювання. Однак наявність великого пакета акцій у руках будь-якого інституціо- нального інвестора аж ніяк не є свідченням того, що у певного підприємства є ефективний власник. Тут ще більше значення, ніж у випадку з індивідуальним власником, має цільова орієнтація і мотивація інвестора.

Варто враховувати, що раціональний економічний сенс понят­тя «ефективне використання власності» може мати зовсім різне трактування для зовнішнього інвестора і для підприємства, в яке він інвестував свої кошти. Зокрема, з погляду інвестиційного фон­ду «ефективний власник» — це вміння так вкладати і гнучко ма­ніпулювати коштами фонду, щоб вони давали максимальний прибуток. З позиції підприємства «ефективний власник» — це вміння так використовувати ресурси, в тому числі й інвестиції банків, фондів, щоб вони забезпечили довгострокову конкурен­тоспроможність і виживання фірми, максимальну реалізацію її виробничо-технічного й соціального потенціалу. Ці два інтереси

не завжди легко узгоджуються між собою. Тому досягнутий за­вдяки концентрації акцій більший обсяг правоможностей, з одно­го боку, дозволяє корпорації більш успішно реалізувати свій ін­терес, а з другого — може виявитися згубним для інтересів іншої корпорації.

Така ситуація складається, наприклад, коли великі пакети ак­цій концентруються в руках трастів і інноваційних фондів, що здобувають їх не з метою співучасті в управлінні і конструктив­ного співробітництва з менеджерами в зміцненні довгострокових конкретних позицій певних підприємств, а винятково з метою короткочасного діставання максимального прибутку з добре пра­цюючого об’єкта. Такий «інвестор» намагається «використати» підприємство, а потім (у відомій термінології) «кинути» і заволо­діти іншим, прибутковішим у даний момент. Орієнтація трастів і інноваційних фондів на високі дивіденди часто спонукує мене­джерів цих структур на спекулятивні операції, які не стільки є доброчинними, скільки негативно впливають на розвиток продук­тивного підприємництва. Така орієнтація, як відзначає амери­канський фахівець у галузі корпоративного менеджменту Пі­тер Друкер, «швидко “гасить” динаміку продуктивності й ефек­тивності будь-якого бізнесу і створює простір для біржових спе­куляцій найбільш низькопробного масштабу. Погроза ворожого поглинання зависає над найталановитішими і процвітаючими американськими менеджерами і підприємцями» [64, с. 113].

Отже, «ефективний власник» стосовно до окремого підприємст­ва передбачає такий характер взаємодії між основними суб’єктами, причетними до його діяльності, що дозволяє найефективніше вико­ристовувати його виробничо-економічний і соціальний потенціал у конкурентній боротьбі з іншими виробничими організаціями на на­ціональному і світовому ринках. Сьогодні немає однозначного на­бору критеріїв такої ефективності. Часто вважають, що зручний, простий і зрозумілий універсальний показник такої ефективності — прибутковість. Але тут варто враховувати фактори, що впливають на динаміку прибутковості. Можна вилучати якийсь час високий прибуток і одночасно створювати умови для краху підприємства в недалекому майбутньому. Тому прибуток використовується лише як один з показників ефективності в комплексі з іншими: динамікою конкурентних позицій на ринках, довгостроковою інвестиційною й інноваційною політикою, нагромадженням «соціального капіталу» і ступеня його використання тощо.

На невеликих підприємствах специфіка таких відносин порів­няно проста. Тут головне значення має фігура господарського лі- дера — «власника» чи «першого» керівника, а також наявність певних «витрат», що захищають підприємство і його персонал від деспотизму (на підприємствах з «господарською» владою) чи браку організаторських здібностей, від марнотратства і зловжи­вань (на підприємствах з «менеджерською» владою).

Значно складнішими і різноманітнішими виглядають відноси­ни власності на середніх і особливо великих підприємствах. Тут малоймовірна та й небажана абсолютна концентрація правомож- ностей у руках окремої особистості чи юридичної особи. Прави­лом тут є певне розщеплення правоможностей між окремими суб’єктами підприємницької діяльності і визначеність взаємо­зв’язків і взаємодії між ними в процесі реалізації цих правомож­ностей. Навряд чи можлива якась єдина, універсальна модель цього оптимального розщеплення і взаємозв’язків. Як водиться, кожна з відомих тиі ови\ моделей, сформованих у ході історич­ного розвитку корпоративного підприємництва, має свої «плюси» і свої «мінуси» з погляду створення умов для найбільш ефектив­ного функціонування окремих підприємств.

Так, у корпораціях, де зовнішній інвестор має юридичне право ефективно контролювати їх діяльність, менше можливостей для зловживань і некомпетентної чи авантюрної політики вищих ме­неджерів, але існує велика небезпека зловживань з боку зовніш­ніх інвесторів, менше простору для реалізації підприємницького хисту талановитих менеджерів, менше визначеності і стабільнос­ті в їхньому статусі й т. ін. Якщо ж права власників капіталу «розпорошені» і вони не мають можливості ефективно контролю­вати вищих менеджерів, то, по-перше, створюються сприятливі умови для повної і безперешкодної реалізації творчого підприєм­ницького й організаторського таланту вищих менеджерів, поси­лення їхньої внутрішньої мотивації. А по-друге— це сприятливі умови для можливих зловживань з боку керівників підприємства, безгосподарності, безвідповідальності, недостатньої уваги до економічної ефективності використання ресурсів.

У зв’язку з цим важливою проблемою корпоративного під­приємництва є формування, «налагодження» і постійне коригу­вання перманентних ситуацій, «співвідношення сил» і умов від­носин між основними елементами корпоративного «силового чотирикутника», а також із зовнішнім соціальним середовищем, що забезпечує сприятливі умови для успішного функціонування і розвитку. «Ефективний власник» тут не стільки певна особис­тість, скільки визначена якість взаємозв’язків і взаємовідносин між різними суб’єктами економічної діяльності.

Не можна погодитися з поширеною думкою про те, що «ефек­тивний власник» можливий тільки за наявності контрольного па­кета акцій. У такому разі один із суб’єктів домінує в корпора­тивній вертикалі. Це не стільки позитивна, скільки потенційно небезпечна ситуація з погляду впливу на ефективність підприєм­ництва. Більш оптимальним є таке становище, коли кожний із суб’єктів зацікавлений у контролі і має для цього достатню юри­дичну можливість, і водночас не має можливості нав’язати свою позицію і блокувати право на контроль з боку інших суб’єктів. Це може бути за умови, коли щонайменше два з трьох основних суб’єктів мають по 20—25 % акцій, що цілком достатньо для за­інтересованого контролю, але недостатньо для домінування. Що ж стосується менеджерів, то вони в будь-якому разі відіграють ключову роль в управлінні. І для того щоб обстоювати свої про­фесійні інтереси, їм не так уже й важливо мати вагомий пакет ак­цій. Важливо, щоб в інших «центрах сили» не було можливості нав’язати їм свою волю. У такому разі рішення приймаються на основі обґрунтування і переконання з метою досягнення консенсу­су. І менеджери як професіонали мають можливість домогтися прийняття своїх пропозицій.

Логіка розвитку сучасної індустріальної, а деякою мірою — постіндустріальної цивілізації привела до таких істотних змін у відносинах власності, які традиційне стереотипне уявлення про характер цих відносин, що формувалися століттями, зовсім не відбиває сучасних реалій. Так, для розвинутих індустріальних країн сьогодні типовою є ситуація, коли практично неможливо знайти персоніфікованих власників, власності в традиційному розумінні цього терміна, і водночас має місце «ефективний влас­ник» як певна система взаємозв’язків і взаємодії між окремими суб’єктами підприємництва, з поділом і специфікацією різних правоможностей між ними, що забезпечує об’єктивне формуван­ня і розвиток виробничих організацій.

Якщо «ефективний власник» на мікрорівні — це така система взаємозв’язків і взаємодії між суб’єктами, причетними до підпри­ємницької діяльності в рамках окремих підприємств, що забезпе­чує виживання і розвиток останніх в умовах ринкової конкурен­ції, то «ефективний власник» на макрорівні — така система регу­ляції взаємовідносин між основними господарськими суб’єктами, що перебуває в оточенні соціально-економічного середовища і держави та забезпечує максимальне використання і динамічне нарощування економічного потенціалу країни. «Ефективний влас­ник» на макрорівні не є сума «ефективних власників» на мікрорі- вні. Без «ефективних власників» на мікрорівні не може бути «ефективного власника» на макрорівні. Але наявність безлічі «ефективних власників» на мікрорівні ще не гарантує автоматич­но «ефективного власника» на макрорівні. Тут вирішальну роль відіграє якість системних зв’язків та ефективних інститутів. Ни­зька якість таких зв’язків може звести нанівець діяльність «ефек­тивних власників» на мікрорівні.

Приміром, «перекоси» у політиці трансфертів на макрорівні не тільки можуть в одних випадках підірвати на мікрорівні економіч­ні позиції «ефективних власників» чи тимчасово збільшити кіль­кість високоприбуткових підприємств (тобто ніби збільшити кіль­кість «ефективних власників» без будь-яких зусиль з їх боку), але й підірвати фінансову базу функціонування і розвитку соціальної інфраструктури і тим самим створити передумови для глибокої кризи виробничої сф^ри в доступному для огляду майбутньому.

Прагнення і зусилля підприємців у одних секторах економіки максимально підвищити ефективність використання контрольо­ваної ними власності (насамперед через підвищення її прибутко­вості) за певних умов може створювати передумови для різкого зниження ефективності використання власності в інших секто­рах, що нерідко веде до загального зниження ефективності функ­ціонування економічної системи. Підприємці, діючи автономно на мікрорівні, можуть прагнути підвищити ефективність викори­стання контрольованої ними власності через мінімізацію витрат, у тому числі й витрат на заробітну плату працівників, а зеконом­лені кошти спрямовувати на розширення виробництва. Така ціл­ком раціональна «хазяйська» поведінка на мікрорівні, якщо вона стане масовою, може розцінюватися, на думку Поля Самуельсона, як справжнє божевілля з погляду його макроекономічних наслід­ків: зниження споживчого попиту призведе через деякий час до того, що підприємці не зможуть реалізувати не тільки обсяг ви­робництва, що збільшився, а й колишні обсяги виробництва, і за­знають великих збитків. Прикладів таких невідповідностей і супе­речностей між ефективним використанням власності на мікрорівні і негативних макроекономічних наслідків можна навести чимало.

Існують різні підходи до проблеми формування «ефективного власника» на макрорівні. Ліберально-ринкова концепція виходить з того, що «ефективний власник» і на мікро-, і на макрорівні форму­ється ринком. Тому, для того щоб з’явився «ефективний власник», необхідно створити умови для функціонування повноцінного рин­ку. Але, як зауважує американський економіст П. Девідсон, модель рівноважного ринку може служити доброю розминкою для теоре­тичного розуму, але ніколи не повинна використовуватися всерйоз як форма опису справжніх ситуацій [141, с. 115].

Отже, концепція «ефективного власника» містить результати аналізу структури взаємозв’язків і взаємовідносин між підприєм­ствами з різними організаційно-правовими формами, що забезпе­чує економічній системі максимальний синергетичний ефект. Формується вона і через механізм ринкового саморегулювання (стихійний добір і виживання найбільш ефективних підприємств і визначених типів взаємозв’язків між ними), і через цілеспрямо­ване непряме макрорегулювання (кредитно-фінансова і фіскальна політика), і через організаційно-розпорядницьку діяльність дер­жавних органів влади, і через розвиток відповідної економічної і соціальної інфраструктури, і через формування певних ідеологіч­них цінностей, культурних норм, традицій і т. ін. Найважливішим зі складників цієї концепції є проблематика партисипативного управління.

4.3.