2.4. ЗАКОН ЄДНОСТІ І БОРОТЬБИ ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ ТА ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В ПІЗНАННІ ЕКОНОМІКИ

Водночас дія цього закону діалектичної філософії відбувається в конкретно- історичних соціально-економічних умовах, тобто в умовах певних виробничих відносин.

Отже, конкретно-історичний підхід, урахування реальних соціально-еконо­мічних відносин, в яких існують і діють суперечності, становить неодмінну умову наукового визначення природи суперечностей, шляхів і методів їх розв’язання. Інакше кажучи, істотні зміни у виробничих відносинах змінюють умови дії закону єдності і боротьби протилежностей, надають йому важливих специфічних особли­востей. Тому виявлення нових якостей виробничих відносин допомагає розкрити природу і структуру суперечностей, шляхи і методи їх розв’язання.

Економіка суспільства, як і будь-який живий організм, характеризується іс­нуванням системи суперечностей, внутрішньо їй властивих. Це насамперед су­перечності між формами власності і зумовленими ними формами господарюван­ня: державними, комунальними, приватними; істотні відмінності між розумовою і фізичною, індустріальною і аграрною, важкою і порівняно легкою, висококва­ліфікованою і малокваліфікованою працею. Важливою сферою суперечностей є товарно-грошові відносини: між суспільно-необхідними та індивідуальними ви­тратами виробництва, вартістю і ціною, ціною і якістю продукції, попитом і про­позицією тощо. У сфері розподільчих відносин - це суперечності між формами і рівнями доходів, працею і рівнем життя, доходами і цінами тощо. Отже, яку б ми не обрали сферу: виробництва, обміну, розподілу і споживання, які б не були від­носини: власності, взаємного обміну діяльністю, розподілу матеріальних і куль­турних благ - всі вони становлять суперечливу єдність, а їх розв’язання сприяє удосконаленню виробництва і обміну, усієї системи виробничих відносин, еконо­мічному і соціальному розвитку.

Важливо зауважити, що суперечності властиві кожній системі економічних законів. Як відомо, економічні закони виражають істотні причинно-наслідкові зв’язки і відносини. Тому і властиві їм суперечності мають глибинний характер. Наприклад, закон вартості означає, що виробництво матеріальних благ і послуг має оцінюватися на підставі не індивідуальних, а суспільно необхідних витрат ви­робництва. Суперечність між суспільно необхідними та індивідуальними витрата­ми виробництва змушує товаровиробників всіляко удосконалювати виробництво, його техніку і технологію, організацію виробництва і праці, систему управління для того, щоб індивідуальні витрати були меншими, ніж суспільно необхідні, що визначає збільшення прибутку, який є джерелом зростання оплати працюючих, та

зростання інвестицій на техніко-технологічне удосконалення виробництва, що в подальшому забезпечує зменшення витрат виробництва і збільшення прибутку.

Суперечність між суспільними та індивідуальними витратами нерозривно пов’язана із суперечностями між вартістю і споживчою вартістю, між затратами виробництва і якістю продукції. Завдання виробництва полягає у тому, щоб, дома­гаючись зменшення індивідуальних витрат нижче суспільно необхідних, водночас забезпечити певний рівень якості продукції. Адже продукція успішно реалізуєть­ся за умови, що вона за споживчою вартістю, за своєю якістю відповідає вимогам споживачів. І навпаки, якщо підприємство домоглося зменшення індивідуальних витрат нижче суспільно необхідних, але за якістю продукція не відповідає або на­віть не повністю відповідає вимогам споживача, то вона не реалізується, або у кра­щому разі реалізується незадовільно, тому підприємство опиняється у скрутному становищі, воно не відшкодовує витрат виробництва, ускладнюється процес від­творення, більше того - розширеного відтворення. Отже, успішний розвиток під­приємства чи фірми потребує розв’язання як суперечності між індивідуальними і суспільними витратами виробництва, так і суперечності між вартістю (ціною) і якістю продукції, тобто забезпечення при зменшенні індивідуальних витрат під­вищення якості продукції.

В економіці діють закони підвищення продуктивності праці і піднесення до­бробуту народу. Для підвищення продуктивності праці необхідно якнайширше впроваджувати досягнення науки і техніки у виробництво, удосконалювати ор­ганізацію і стимулювання праці, що допомагає зменшувати витрати живої пра­ці на одиницю продукції і збільшувати обсяги виробництва. Це відкриває мож­ливості для зростання заробітної плати та інших доходів населення. Але поряд з живою працею у виробництві широко використовується уречевлена праця (вер­стати, устаткування, сировина, паливо, енергія). І, як свідчить досвід, підвищення продуктивності живої праці за екстенсивного типу розвитку може супроводжува­тися збільшенням затрат уречевленої праці, що виявляється у зростанні фондо-, матеріале- та енергомісткості виробництва. Це негативно позначається на ефек­тивності економіки і обмежує можливості поліпшення умов життя. Тому еконо­мічна політика держави має поєднувати заходи з підвищення продуктивності пра­ці і заходи щодо економії уречевленої праці, тобто зниження фондо-, матеріале- і енергомісткості виробництва. Зрештою розв’язання цих суперечностей забезпе­чує перехід на інноваційний тип розвитку. До цієї групи суперечностей належить і суперечність між накопиченням і споживанням. Оскільки джерелом збільшення накопичень і зростання споживання є додатковий продукт і така його форма, як прибуток, то виникає гостра суперечність: збільшення споживання обмежує нако­пичення, а зростання накопичення зменшує споживання. Як розв'язати цю супер­ечність? Справа у тому, що накопичення, обмежуючи споживання на певний час, забезпечує розвиток виробництва, а тому і зростання споживання у майбутньому, тоді як необгрунтоване збільшення споживання на цьому етапі позбавляє можли­вості продовжувати процес у майбутньому. Отже, це суперечність не доктрини, а самого життя. В Україні вона набула особливо гострого характеру. У 2002 р. валове внутрішнє нагромадження становило 24 % ВВП. Як його оцінити: якщо порівню­вати з розвиненими країнами, то за цим показником Україна досягла успіхів. Адже у США він дорівнював 14 %, у Бразилії - 22, Австрії - 23, Німеччині - 22, Франції - 21 %. Але виявляється, що фонд нагромадження стосовно ВВП у розвинених кра­їнах відносно менший, ніж у країнах, які розвиваються. І причина полягає у тому, що у них створено матеріально-технічну базу і вони забезпечують її оновлення та удосконалення. Щодо країн, які розвиваються, то вони змушені створювати роз­винену економіку, що потребує значних накопичень. Ось чому валові внутрішні нагромадження у тому ж 2002 р. становили у Китаї - 43 %, у Росії - 32, у Казахста­ні - 28 %^l.

Отже, науково обґрунтована політика має виходити із оптимального поєд­нання нагромадження і споживання. Для цього додатковий продукт має викорис­товуватися у такий спосіб, щоб забезпечити зростання нагромадження та спо­живання. Але, оскільки країни, які розвиваються, мають створювати розвинене виробництво, то вони певною мірою обмежують споживання заради того, щоб збільшити фонд накопичення для прискорення процесів створення сучасної еко­номіки. І чим більше влада турбується про майбутнє країни і народу, тим більше зосереджує коштів у фонді нагромадження і тим вагоміші її успіхи у соціально- економічній сфері. І якщо Україна відстає від сусідніх країн за рівнем виробництва ВВП на душу населення, який дорівнює 1366 дол. США, то причиною цього є не лише недостатні іноземні інвестиції, але й насамперед значно менший фонд на­громадження. Тому перед нашою державою стоїть історичне завдання: посилити процеси нагромадження і забезпечити гідний економічний розвиток. Це надзви­чайно складне завдання. Адже і рівень виробництва, і рівень споживання залиша­ються низькими.

Аналіз свідчить, що подолання чи розв’язання суперечностей фактично зво­диться до оптимального поєднання і використання економічних законів. Це озна­чає, що суперечності не є відхиленням від норми, порушенням пропорцій, не­досконалістю управління економікою чи стимулювання її розвитку, тобто не є наслідком якихось зовнішніх факторів чи суб’єктивістських помилок, а це насам­перед об’єктивні суперечності, які полягають у системі виробничих відносин, спо­собу виробництва, в його економічних законах. “Рушійна сила будь-якого розвит­ку, - писав Ф. Енгельс, - поділ на протилежності, їхня боротьба і розв’язання..."^{[97] [98].}

Звичайно, існують суперечності як результат відхилення від норми, порушення пропорцій між галузями і сферами економіки, спричинені недосконалістю управ­ління та іншими суб’єктивними чинниками, але безперечно те, що об’єктивний характер суперечностей, їхня внутрішня притаманність економічним законам, виробничим відносинам і способу виробництва у цілому становлять основу для розуміння їх природи, структури, шляхів і методів розв’язання. Адже у суспільстві відбувається боротьба між старим і новим, передовим і застарілим, тому боротьба між протилежностями, розв’язання суперечностей - це об’єктивно відтворюва-

ний процес, який створює імпульси до руху вперед, забезпечує поступальний роз­виток економіки і суспільства.

Не можна не помічати, що поряд з об’єктивними суперечностями, які станов­лять основу суспільства, його виробничими відносинами та економічними зако­нами існують суперечності іншого роду, які пов'язані з порушенням норм права, принципів моралі. Це крадіжки приватної, комунальної та державної власності, незаконне їх привласнення, спекуляція, шахрайство, використання службово­го становища у корисливих цілях, корупція та інші форми прояву. Ці недоліки і суперечності долаються насамперед шляхом удосконалення механізмів господа­рювання та управління економікою і суспільством, послідовного дотримання за­конодавства, тобто правових норм життя і господарської діяльності, зростанням правової та господарської культури, суспільної свідомості. Безперечно те, що су­перечності, об'єктивні за своєю природою, внутрішньо притаманні пануючим ви­робничим відносинам та економічним законам і в цілому способу виробництва, відіграють ключову роль у загальній системі суперечностей. Саме вони характе­ризуються об’єктивною природою, структурою, характером і формами єдності та боротьби протилежностей. Передусім суперечності становлять предмет еконо­мічної теорії, потребують досконалих методів пізнання, які допомагають загли­битися у процеси розвитку економіки і суспільства, їхні виробничі відносини та властиві їм економічні закони.

Суперечності не є чимось догматичним. По-перше, як зазначалося, кожному способу виробництва властива система виробничих відносин, система економіч­них законів, що визначає своєрідність усієї системи суперечностей. А оскільки іс­торія людського суспільства - це послідовні суспільно-економічні формації, то це означає, що з переходом від нижчої до вищої формації виникає і розвивається система суперечностей, яка відображає специфічні риси цієї формації.

По-друге, суперечності змінюються під впливом змій, які відбуваються у процесі розвитку формації. Так, у процесі становлення інформаційного (пост- індустріального) суспільства науково-технічна революція зумовила утвердження якісно нового фактора виробництва - інформації і знань, який докорінно відрізня­ється від традиційних - землі, капіталу та праці. Якщо в індустріальному суспіль­стві машини, техніка протистоять працівнику як капітал, бо вони монополізовані невеличкою часткою суспільства, використовуються для експлуатації трудящих, робітників, для власного збагачення, в постіндустріальному суспільстві носієм інформації і знань є людина, і вона ж застосовує їх у процесі виробництва. Це визначає нове місце і нову роль людини у суспільстві. Суспільство має створити найсприятливіші умови для одержання освіти, підвищення культури, широкого застосування знань людини, забезпечити гідну якість життя, аби вона все нако­пичене реалізувала у процесі виробництва. Всебічний розвиток людини стає са­моціллю суспільства. Це змінює його класову природу, характер суперечностей, що сприяло появі у розвинених країнах середнього класу. Водночас зникають іс­тотні відмінності між містом і селом, аграрною та індустріальною, розумовою і фізичною працею. Інформація і знання як якісно новий виробничий ресурс реа­лізують можливості людського розуму і зумовлюють стрімкі процеси інтелекту­алізації праці, що є важливою умовою подолання суттєвих відмінностей у ній. Ці процеси змінюють економічні відносини і соціальну структуру суспільства, що істотно впливає і на природу суперечностей, і на характер їх розв’язання. Інакше кажучи, ці важливі процеси не усувають суперечності, оскільки вони корінять­ся у самих основах суспільства та його економіки, але вони підносять їх на якіс­но новий рівень, що істотно корегує їхню сутність, форми і методи розв'язання. Адже просування шляхом подолання суттєвих відмінностей у праці, у становищі людини в суспільстві пом’якшує суперечності, посилює соціальну єдність, що дає змогу швидше розв’язувати суперечності, забезпечувати розвиток продуктивних сил, удосконалювати виробничі відносини. Отже, чим більші досягнення у по­доланні класових суперечностей, істотних відмінностей у праці, чим кращі умо­ви життя і праці людей, тим вищий ступінь соціальної єдності, тим сильніший його вплив на поступальний розвиток суспільства. Інакше кажучи, нова економі­ка і суспільство не усувають суперечностей, тобто боротьби протилежностей, але посилення єдності, яка досягається через безперервне подолання суперечнос­тей, разом із зростанням, посилює вплив на економічний і соціальний розвиток. Деякі дослідники, особливо за радянських часів, доводили, що в умовах зростан­ня соціальної єдності джерелом соціально-економічного прогресу є не супереч­ності та їх розв’язання, а ця єдність. Іноді вона проголошувалася навіть рушійною силою розвитку суспільства¹. Як бачимо, справа доходила до того, що ставило­ся питання про необхідність "переформулювати закон єдності і боротьби проти- лежностей’і про розробку принципово нової діалектики^{[99] [100]. Неважко помітити, що помилковість таких тверджень є наслідком відступу від діалектики: зростаюча соціальна єдність розглядається у відриві від її зв’язку з об’єктивними супереч­ностями, що дає змогу абсолютизувати єдність і зменшити роль боротьби проти­лежностей.}

Отже, йдеться про співвідношення соціальної єдності як умови дії закону єд­ності і боротьби протилежностей та її вплив на його дію. В економічній літературі мали місце трактування, коли протиставлялася єдність протилежностей боротьбі протилежностей, тобто закон розривався, а його частини протиставлялися одна од­ній. Так, К. Маркс критикував Мілля за перебільшення єдності протилежностей і недооцінку суперечності між ними: “Де економічне співвідношення, - а значить і категорії, що його виражають, - вбирають в себе протилежності, є суперечністю і саме єдністю суперечностей, він (Мілль, - авт.) підкреслює момент єдності проти­лежностей і заперечує протилежності. Єдність протилежностей він перетворює у безпосередню тотожність цих протилежностей”^[101]. Ще конкретніше трактує співвід­ношення єдності і боротьби протилежностей В. І. Ленін: “Єдність (збіг, тотожність, рівнодія) протилежностей умовно, тимчасово, минуще, релятивно. Боротьба про­тилежностей, які взаємовиключають, абсолютна, як абсолютний розвиток, рух"¹.

Отже, єдність протилежностей - відносна, а боротьба протилежностей - аб­солютна. Тому як зростаючу соціальну єдність суспільства, так і єдність проти­лежностей не можна перебільшувати чи абсолютизувати, оскільки єдність досяга­ється через подолання суперечностей, через боротьбу протилежностей, оскільки вона відносна. А боротьба протилежних сторін має абсолютний характер, тому що саме через неї досягається єдність.

Для розуміння природи суперечностей важливо виявити співвідношен­ня понять ''суперечність” і "відповідність” Як відомо, якщо виробничі відноси­ни відповідають рівню і характеру продуктивних сил, то це сприяє їх зростанню. А у разі невідповідності розвиток останніх гальмується, стримується. Як же "від­повідність” узгоджується з наявністю суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами? Деякі дослідники вважали, що існування відповід­ності у такому разі виключає суперечність, а саме поняття "відповідність” тлу­мачать як "відсутність суперечностей”^{[102] [103]. Насправді відповідність не лише не ви­ключає, але, навпаки, передбачає наявність суперечностей. Тому й відповідність продуктивних сил і виробничих відносин, як і будь-яка єдність - відносна, бо­ротьба протилежностей, суперечність між цими двома сторонами способу ви­робництва - абсолютна. Відповідність, як і єдність, досягається через подолання суперечностей, що є джерелом і стимулом поступального розвитку суспільства та його економіки.}

Не можна погодитися із твердженням, що начебто розв’язання суперечностей приводить до так званої прогресуючої відповідності. Інакше кажучи, суперечно­сті поступово згладжуються і приводять до відповідності. Так, один із дослідників стверджував, що "якщо кількісні характеристики соціально-економічних супереч­ностей капіталізму і такі тенденції збільшуються і досягають руйнівних меж, то су­перечності соціалізму зменшуються”^[104]. Таке безумовне і прямолінійне твердження суперечить реальності. Досвід свідчить, що розвиненим країнам маневруванням, пристосуванням до нових умов розвитку вдається пом’якшити і послабити су­перечності і таким чином зберегти стабільність і забезпечити успішний розвиток економіки і суспільства. Саме розвинені країни еволюційним шляхом перейшли до нової інформаційної (постіндустріальної) стадії цивілізаційного прогресу, що пов’язано з глибинними структурними змінами в економіці, подоланням числен­них суперечностей.

Водночас досвід розвинених країн незаперечно свідчить, що істотно просу­нувшись шляхом соціально-економічного прогресу, домігшись серйозних змін у класовій структурі суспільства і характері суперечностей, форм та методів їх розв’язання, в них не проявилося ні "затухання”, ні "зменшення” суперечностей.

Неозброєним оком видно, що суперечності проявляються у різних формах і в різ­них країнах. Отже, зі зміною умов існування дії суперечностей, їх характеру, форм і методів розв’язання вони все одно є істотними, джерелом розвитку, а їх подолан­ня потребує чималих зусиль. І до того ж, потрібно мати на увазі, що остаточне по­долання класових суперечностей - це складна і глибока проблема. Для цілковито­го знищення класів не лише необхідні відчутні перетворення у формах власності на засоби виробництва, але й потрібно "... знищити як відмінність між містом і се­лом, так і відмінність між людьми фізичної і людьми розумової праці. Це - справа досить тривала’⁴.

Звідси стає зрозумілим, що зі зміною класової структури суспільства, харак­теру суперечностей, в них дедалі меншу роль відіграють класові фактори, змен­шується закладений в них антагонізм і одночасно зростає єдність, погодженість у розвитку економіки і суспільства, що зумовлює розвиток та удосконалення форм і методів розв’язання суперечностей.

Водночас у суспільстві залишаються, а можуть навіть посилюватися консерва­тивні, бюрократичні сили, які протидіють істотним перетворенням в економіці і суспільстві. Тому зміна природи суперечностей не змінює їх гостроти і актуаль­ності. Як зазначалося, суперечності розвиваються, а їх властивості досить дина­мічні. Це особливо помітно на прикладі розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Але ця динамічність залежить від ступеня відповідності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил. Відомо, що якнайшвидше зміню­ються знаряддя праці, тобто техніка і технологія виробництва, продуктивні сили у цілому. Для того, щоб вони успішно розвивалися, необхідно удосконалювати виробничі відносини, приводити їх у відповідність з продуктивними силами, що об’єктивно зумовлює зростання ролі суб’єктивного фактора, особливо держави, які не лише мають розкривати сутність суперечностей, але й вживати конкретні заходи в їх розв’язанні, як між продуктивними силами та виробничими відноси­нами, так і всередині кожного з них. Лише через розв’язання суперечностей до­сягається динамічний розвиток економіки: удосконалення матеріально-технічної бази, використання досягнень науково-технічної революції, впровадження інно­ваційного типу розвитку, підвищення ефективності виробництва і якості продук­ції, істотне підвищення добробуту народу, створення дедалі сприятливіших умов для розвитку людини, її розумових та фізичних здібностей.

Специфічною ознакою суперечностей є їхня структура, тобто співвідношен­ня протилежностей. Нерідко вона визначається діалектикою загального та особ­ливого, тобто співвідношенням загальносистемних та специфічних рис і відно­син. Оскільки загальносистемні елементи відіграють провідну і визначальну роль, то вони, як правило, перебувають у суперечностях як панівна і прогре­сивна сторона. Вона визначає розвиток такої єдності суперечностей, боротьбу між ними і навіть ЇЇ наслідок. Це означає, що суперечлива єдність нерідко є спів­відношенням не двох однакових частин, а цілого і частини, загального й част­кового. Усуспільнення та відособлення, монополія і конкуренція, держава і ри­нок, державне регулювання і ринковий механізм - це сторони єдності, в якій одні з них є визначальними, а інші при всій важливості - визначуваними. Се­ред усіх суперечностей чільне місце посідає діалектика усуспільнення та відо­соблення. Адже усуспільнення виробництва і праці є загальною закономірністю суспільно-економічного прогресу, вона виражає і узагальнює процеси концен­трації і централізації виробництва і праці. Але здійснюється вона через взаємо­дію з відособленням, яке існує не разом з усуспільненням, а фактично як вну­трішня ознака усуспільнення.

Діалектична взаємодія усуспільнення та відособлення визначає розвиток форм власності на засоби виробництва. Зростання суспільного характеру виробництва, тобто усуспільнення, визначає зміну меж відособлення, яке фіксується певною формою власності. Як зазначалося, саме це зумовило перехід від індивідуальної приватної власності до акціонерної, монополістичної і державної форм власності. Ось чому ще класична школа економічної теорії на цій підставі розкрила і обґрун­тувала головну суперечність капіталістичного способу виробництва, яка полягає у протилежності зростання суспільного характеру виробництва і приватнокапіта­лістичної форми привласнення. Усуспільнення виробництва характеризує насам­перед розвиток продуктивних сил, а приватнокапіталістична форма привласнен­ня становить головну рису капіталістичних виробничих відносин.

Як бачимо, продуктивні сили і виробничі відносини являють собою єдність, адже це дві тісно пов’язані сторони єдиного способу виробництва, оскільки ви­робничі відносини є суспільною формою розвитку продуктивних сил. Імпульси розвитку, які походять від знарядь праці - найреволюційнішого елементу, від сис­теми продуктивних сил у цілому, змінюють форми організації продуктивних сил (рівень спеціалізації, концентрації і кооперації виробництва), що визначає зрос­тання суспільного характеру виробництва і диктує необхідність пристосування виробничих відносин, зміни форми привласнення. Це відображається на розвит­ку форм капіталу, які відкривають дедалі новіші можливості для піднесення про­дуктивних сил. Акціонерний капітал і акціонерна форма організації виробництва, інші форми колективної власності, монополістичний, державно-монополістичний і транснаціональний капітал - це форми капіталу, форми організації виробництва, виникнення яких зумовлене зростанням усуспільнення виробництва і які є, за ви­значенням Ф. Енгельса, “...особливим видом заперечення, такого саме заперечен­ня, що при цьому відбувається розвиток”^[105].

Концентрація виробництва зумовлює концентрацію капіталів, а зростання об­сягів капіталу розширює можливості накопичення, збільшення доданої вартості, що привласнюється капіталістами. А це посилює концентрацію і централізацію виробництва. І коли обсяги індивідуального капіталу виявляються недостатні­ми, як об’єктивна необхідність виникає акціонерний капітал - форма розв’язання суперечності між суспільним характером виробництва та індивідуальним видом приватного привласнення.

Концентрація виробництва визначає перехід суспільства та його економіки на монополістичну стадію, якій властиве зрощування промислового капіталу з бан­ківським капіталом, утворення фінансового капіталу, який ще більше розширює обсяги суспільного виробництва, зумовлює вивіз капіталу поряд з наявним виво­зом товарів.

Інтернаціоналізація виробництва породила транснаціональний капітал, який монополізує цілі галузі виробництва і сфери господарства як в окремих країнах, так і у світовому господарстві, відіграє зростаючу роль в економіці тих чи інших держав, передусім СІЛА.

Під час розв’язання суперечності між зростаючим суспільним характером ви­робництва і формою привласнення відкриваються можливості переходу до вищих форм концентрації виробництва, розширення можливості накопичення капіталу, подальшого зростання усуспільнення виробництва.

Отже, діалектика усуспільнення та відособлення відбиває примат виробниц­тва у системі суспільного відтворення, діалектичний взаємозв’язок і взаємодію продуктивних сил та виробничих відносин, виокремлення в розвитку продуктив­них сил такої важливої риси, як зростання суспільного характеру виробництва і його співвідношення з формою привласнення, що й становить джерело розви­тку способу виробництва. Слід звернути увагу, що суперечність, яка є виражен­ням взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, це загальноекономічна суперечність, властива усім способам виробництва. Щоб розкрити основну су­перечність того чи іншого способу виробництва, необхідно розкрити специфіч­ні економічні форми, властиві цьому способу виробництва, в яких проявляється взаємозв’язок і взаємодія головних складових способу виробництва.

Основна суперечність як найістотніше визначальне відношення проявляєть­ся у системі суперечностей, а його розвиток і розв’язання нерозривно пов’язані з процесом реалізації основного виробничого відношення. Ці методологічні підхо­ди мають принципове значення для дослідження проблеми основної суперечності економіки в сучасних умовах.

Перехід від командної до ринкової економіки пов’язаний з глибокими перетво­реннями продуктивних сил і виробничих відносин. Тому думка про те, що основ­ною суперечністю ринкової економіки є суперечність між зростанням потреб і досягнутим рівнем продуктивних сил, насправді такою не є. Адже вона виражає взаємодію продуктивних сил і суспільних потреб, тобто переводить суть справи у співвідношення виробництва і споживання. Тоді, як ми помітили, основна супе­речність виражає глибинну взаємодію продуктивних сил і виробничих відносин, усуспільнення і відособлення у формі певної власності на засоби виробництва. Тому мають рацію ті дослідники, які вважають, що основна суперечність полягає у діалектичному взаємозв’язку і взаємодії продуктивних сил і виробничих відно­син. Але вони помиляються, коли ототожнюють основну суперечність із супереч­ністю між цими сторонами суспільного виробництва. Так, авторитетний журнал, підсумовуючи дискусію щодо природи суперечностей, дійшов висновку, що основ­ною суперечністю є... суперечність між досягнутим рівнем продуктивних сил і станом... виробничих відносин.”¹ Автори цього висновку розуміють його непере­конливість і тому додають, що ця суперечність проявляється специфічно. Але, на жаль, вони не зробили спроби конкретизувати її, хоча саме це є сутністю справи.

Аналіз свідчить, що головною закономірністю сучасної економіки є зростання суспільного характеру виробництва. Щодо відособлення, яке за радянських часів обмежували і навіть ігнорували, оскільки воно існувало в умовах суспільної влас­ності, то в кращому разі воно трактувалося як відносне економічне відособлення. Інакше кажучи, незважаючи на спроби недооцінювати, а тим більше заперечува­ти його, воно визнавалося^{[106] [107]. Водночас робилися спроби всіляко обійти категорію відособлення, навіть відносного. Про це свідчать пропозиції, висунуті в ході дис­кусії з цієї проблеми. Одні дослідники вбачали його у суперечності між соціаль­ною рівністю стосовно засобів виробництва і техноекономічними відмінностями у застосуванні окремими людьми засобів виробництва[108], інші бачили основну су­перечність між безпосередньо суспільними і товарно-грошовими відносинами[109]. Варто зауважити, що це були реальні суперечності. Але у першому випадку про­тиставляються власність і технологія, тобто неоднорідні відносини, а в другому - прямі і опосередковані відносини, тобто беруться не глибинні відносини, не від­носини безпосереднього виробництва, а головним чином - обміну. Тому, на нашу думку, найправильнішім є формулювання, за яким основною суперечністю визна­чається суперечність між суспільним характером виробництва і суспільно відо­собленим привласненням[110].}

З переходом до ринкової економіки, відновленням приватної форми власнос­ті, плюралізму форм власності відособлення набуває форми відособлення форм власності і форм господарювання. Тому основна суперечність сучасної економіки криється між зростанням суспільного характеру виробництва, тобто усуспільнен­ням, і відособленими формами привласнення.

Виявлення і обґрунтування основної суперечності економіки має принципове значення, оскільки саме вона виражає сутність економічної системи, безпосередньо пов’язана з основним виробничим відношенням, а його розв’язання слугує голов­ним джерелом прогресу економіки і суспільства.

Отже, взаємодія усуспільнення та відособлення має діалектичний і динамічний характер. Адже економічне відособлення господарської одиниці, її самостійність і підприємливість є необхідною умовою успішного господарювання в умовах рин­кової економіки. А спеціалізація виробництва, зосередження на виробництві пев­ного товару або його складової зумовлює розвиток кооперування виробництва, його інтеграцію. Взаємодія диференціації (спеціалізації) та інтеграції (кооперу­вання) виражає внутрішню діалектику процесу усуспільнення виробництва. Отже, економічне відособлення є необхідною умовою зростання усуспільнення, задіяння рушійних сил економіки.

Взаємодія усуспільнення та відособлення відбивається і на русі форм власнос­ті на засоби виробництва. Зростання усуспільнення долає певною мірою вузькі межі індивідуальної приватної власності і поряд з нею виникають і розвиваються акціонерна, кооперативна, державна та інші форми власності. Акціонерна та інші форми колективної капіталістичної власності, монополістичний і сучасний транс­національний капітал - це форми капіталу, які виникли під впливом поглиблення процесу усуспільнення виробництва, забезпечували відповідність між формами власності та виробничими відносинами і зростаючим суспільним характером ви­робництва, надавали можливості для зростання продуктивних сил.

Діалектика усуспільнення та відособлення визначає форми організації вироб­ництва, співвідношення великого, середнього і дрібного виробництва. Недооцінка або перебільшення ролі і значення однієї із сторін діалектичної єдності негативно позначаються на господарській діяльності. Так, як зазначалося, зростання усуспіль­нення економіки є незаперечним фактом, що дало підстави багатьом економістам його абсолютизувати і тлумачити як універсальний соціологічний закон, який набу­ває особливої сили в індустріальну епоху. Виходячи з цього, був зроблений висно­вок про об'єктивну необхідність і зумовленість загальнодержавного усуспільнення виробництва, що визначає якнайповніше утвердження державної форми власності на засоби виробництва, державної форми організації і управління виробництвом на підставі єдиного народногосподарського плану. Досвід засвідчив однобічність такого підходу, тобто абсолютизацію усуспільнення і нехтування другою частиною діалектичної єдності - економічним відособленням, що неминуче призвело до над­мірного усуспільнення економіки, його формального характеру і стало причиною багатьох недоліків в економіці, її недостатньої ефективності. Тому роздержавлення надмірно одержавленої економіки, приватизація державного майна, розвиток під­приємництва, малого і середнього бізнесу, тобто якнайповніша реалізація можли­востей економічного відособлення і забезпечення його реальної взаємодії з усус­пільненням, стало головним напрямом ринкових перетворень.

Існує глибокий внутрішній зв’язок між діалектикою усуспільнення та відособ­лення і взаємодією монополії й конкуренції. Адже монополія є формою усуспіль­нення виробництва, зростання суспільного характеру економіки. А конкуренція є невід’ємною рисою ринку, формою реалізації економічної відособленості товаро­виробників. Фактично взаємодія монополії і конкуренції виражає і реалізує діа­лектичну взаємодію усуспільнення та відособлення.

Процес концентрації і централізації виробництва створює монополію, тобто монополістичні союзи - синдикати, картелі, трести, концерни, корпорації та ін.» що забезпечує їм панування на ринку, диктат виробника щодо споживача. Це ви­ражається у пропозиції товарів і послуг, маніпулюванні цінами. Захищати права споживача покликане антитрестівське, антимопоиольне законодши їмо, и також регулювання і сприяння розвитку конкуренції. Конкуренція, коикургитиа бороть ба виявилася сильнішою за тенденцію до монополізації. Замість монопольної’ кой куренції вона набула олігопольного характеру. І хоча олігополія, як і монополія, є наслідком зростання суспільного характеру виробництва, проте вона розширює можливості конкуренції, дає змогу замість монопольно високих цін истановлюва ти оптимальні ціни, стимулює науково-технічний прогрес, зниження витрат ви робництва, домагаючись сумлінної, “досконалої” конкуренції і врешті решт кра щого задоволення суспільних потреб.

Проблема діалектики монополії і конкуренції виявилася нерозв'язаною для ко лишнього CPCP. Надзвичайно високий рівень одержавлення економіки означав її надмірну монополізацію. Держава і галузеві міністерства були, по суті, гупсрмо нополістами, які повновладно розпоряджалися і природними, і виробничими ре сурсами, і визначали споживання населення. Цьому, безперечно, сприяло тс, що повністю ігнорувалася і засуджувалася як негативне явище конкуренція. Справді, з конкуренцією пов’язана анархічність і стихійність економічного розвитку, розо рення, банкрутство окремих виробників. Але не можна за деревами не бачити ліс у. Адже конкуренція - це головний елемент ринкового механізму, могутня рушійна сила економічного і науково-технічного зростання виробництва, раціональною господарювання, підвищення якості продукції, кращого задоволення суспільних но треб. Державне регулювання покликане усувати негативні риси конкуренції, ство­рювати умови для розвитку сумлінної конкуренції. Історичний досвід засвідчив, що змагання за силою впливу на економіку не можна порівняти з конкуренцією. Ось чому одним із головних напрямів ринкових перетворень є створення ринково конкурентного середовища, розвиток конкуренції, задіяння ринкового механі іму,

Як бачимо, особливістю такого роду суперечностей є те, що протилежного розвиваються, змінюються, проте зберігаються, взаємодіють, взаемодопошію ють одна одну. Ці протилежності співіснують постійно, а їх розв’язання полягає не у подоланні однієї із сторін, а у правильному, оптимальному поєднанні про тилежних сторін, яке визначається потребами розвитку економіки на кожному етапі цивілізаційного прогресу. Глибоке розуміння природи цих суперечностей та їх розв’язання у відповідності з конкретно-історичними потребами соціально економічного розвитку має вагоме теоретичне і практичне значення.

Філософи та економісти намагаються розділити суперечності на позитивні, які сприяють розвитку, і негативні, які його гальмують. Але вражає те, що робить ся це на підставі різних методологічних підходів і принципів. Так, окремі дослід ники вважають, що на різних етапах розвитку економічної системи діють різні суперечності. На стадії її становлення, формування їй властиві позитивні супе речності, які справляють благотворний, стимулюючий вплив, а на стадії й пере творення в нову систему діють негативні суперечності, які гальмують розвиток і справляють руйнівний вплив. Автор називає їх дизсуперечностями¹.

’ Бородкин В. В. Проблемы противоречия в материалистической диалектике / В. В. Іюрод- кин.-М., 1982. - С. 171.

Справді, як свідчить досвід, економічна система може проходити певні стадії розвитку, які досить істотно відрізняються і це позначається на суперечностях. Одна група суперечностей внутрішньо притаманна певній економічній системі. Водночас поряд з ними існує друга група суперечностей, яка пов’язана з трудно­щами та особливостями формування і розвитку суспільства, що відображається у відносинах власності, розподілу, формах і методах господарювання. Отже, мова має вестися не про відокремлене існування двох груп суперечностей, у тому числі позитивних і негативних, а про діалектику загального та особливого, загальносис- темних суперечностей і суперечностей, пов’язаних з особливостями певної стадії розвитку економічної системи.

Наукова неспроможність цього підходу полягає в тому, що порушується моніс­тичне трактування розвитку економічної системи, начебто на одній стадії діють одні суперечності, а на другій - інші. Відомо, що перехід капіталізму вільної кон­куренції на монополістичну стадію породив нові суперечності, але головним є те, що він не відмінив дію тих суперечностей, які властиві капіталізму як способу ви­робництва. До того ж, на новій стадії ці суперечності не лише збереглися, але й за­гострилися. Отже, суперечності, які виражають глибокі сутнісні відносини і корі­няться у самій сутності цієї економічної системи, розвиваються, поглиблюються і зумовлюють перехід такої системи у нову якість, у нову систему. Тому штучною є спроба поєднати одні суперечності з однією стадією, а другі - з другою і, до того ж, кваліфікувати перші як позитивні, другі - як негативні. Із цього підходу випливає, що в першому випадку абсолютизується єдність протилежностей, а в другому - бо­ротьба протилежностей. Насправді це один закон діалектики - єдності і боротьби протилежностей. Відомо, що розчленування суперечності неминуче призводить до її омертвіння. Суперечності у цілому як вираження істотних рис системи, а ще більшою мірою її основна суперечність, є джерелом розвитку економічної системи і причиною її заміни якісно новою системою. Тому одні й ті самі суперечності зу­мовлюють і розвиток, і занепад системи, заміну її новою системою.

Окремі вчені розмежовують суперечності економічної системи на групу супер­ечностей, які іманентні цій системі і позитивно впливають на її розвиток, й іншу групу, яку пов’язують з пережитками минулого у сучасному житті, з недоліками і помилками в управлінні та господарюванні¹. Вони визначають їх як негативні за впливом на соціально-економічний розвиток. Інакше кажучи, якщо у першому випадку суперечності розрізнялися за стадіями дії, то тут розмежування ґрунту­ється на так званих якісних відмінностях суперечностей. Автор вважає, що перша група суперечностей не тільки відтворюється, але й служить "джерелом розвитку та його прискорення”. А друга група "гальмуюче впливає, яке зростає у міру їх за­гострення... фактором же розвитку є дія по їх подоланню”^{[111] [112].}

Варто зауважити, що такий поділ суперечностей має сенс, він відображає ре­альність функціонування і розвитку економічної системи, недосконалість її гос­подарського механізму, системи управління, організації і оплати праці. Проте існування цієї групи суперечностей не є чимось самостійним. Навпаки, і це ви­знає автор, коли пише, що ці "негативні” суперечності є результатом того, що для "якихось іманентних суперечностей своєчасно не були знайдені необхідні форми руху”¹. Тому і для подолання цих суперечностей потрібні не якісь окремі методи і засоби, а дедалі глибше оволодіння вмінням використовувати економічні закони, удосконалювати господарський механізм, форми і методи організації, управління, праці та її оплати. Ще раз підкреслимо, що виокремлювати цю групу суперечностей можна і потрібно, хоча слід розуміти, що фактично це не друга група суперечнос­тей, а дія внутрішньо властивих сутнісних суперечностей і недостатнє оволодіння економічними законами, вмінням їх застосовувати і використовувати на практи­ці. Інакше кажучи, вони породжуються не об’єктивними умовами, а суб’єктивним фактором, порушенням діалектики об'єктивного і суб’єктивного. Саме через це так звані негативні суперечності досить стійко відтворюються у господарській практиці. Тому спроби розмежувати суперечності на позитивні і негативні, на ті, що прискорюють розвиток, і ті, що його гальмують, як за стадіями їх дії, так і за якісними відмінностями, не відповідають принципам діалектики, необхідності розглядати процеси і явища у їх взаємозв’язку і розвитку. Такі підходи не лише не відповідають цим вимогам, а можуть зумовити спрощене, полегшене розуміння їхньої суті, шляхів та методів їх подолання. Господарська практика свідчить, що суперечності - це об’єктивна реальність, що вони зачіпають усю економічну сис­тему, сутнісні суперечності проявляються і на поверхні економічного життя. Тому їх розв’язання потребує глибокого пізнання природи суперечностей, форм їх про­яву, шляхів і методів, які можуть і повинні застосовуватися при цьому.

Автор поділу суперечностей на “позитивні” і “негативні” визнає органічний зв’язок “внутрішньо іманентних”, тобто позитивних, і породжених минулим та не­доліками системи господарювання, тобто негативних, суперечностей. “Механізм цього зв’язку такий: спочатку форма суперечності адекватна своєму призначен­ню, потім вона починає застарівати. Внаслідок цього адекватність порушується, і якщо своєчасно не вживається заходів щодо заміни застаріваючої форми новою, то з’являються негативні процеси”^{[113] [114].}

Недоліки в економічній діяльності держави, державних органів, посилення бю­рократизму, зловживань службовим становищем поглиблюють негативні процеси в економіці, позначаються на зниженні рівня життя людей. Інакше кажучи, супереч­ності загострюються і набувають навіть антисоціального характеру. Тому потрібна активна роль суб’єктивного фактора, передусім держави, спрямована на глибоке пізнання природи суперечностей, удосконалення управління економікою, механіз­му господарювання, системи організації та оплати праці з тим, щоб якнайповніше реалізувати економічні інтереси громадян і суспільства в цілому.

Теорія суперечностей, яка складалася у процесі природного поступального руху економіки і суспільства від нижчого до вищого, від простого до складного, розкрила процеси формування і розвитку суперечностей і утворила фон, який дає змогу глибше зрозуміти ці процеси в умовах переходу від командної до ринкової економіки. Закономірний процес зростання усуспільнення економіки і праці, який ґрунтувався на розвитку продуктивних сил, техніки і технології виробництва, що потребувало відповідних змін у формах власності, взаємному обміні результатами діяльності та формах розподілу, приведення їх у відповідність із новим рівнем сус­пільного характеру виробництва. Цілком зрозуміло, що за таких умов утворилося й джерело виникнення суперечностей, яке мало вигляд невідповідності зростан­ня продуктивних сил і процесу розвитку виробничих відносин, і шляхті, і методи подолання суперечностей, що полягало у приведенні виробничих відносин, тобто форм власності, обміну результатами діяльності і форм розподілу у відповідність зі станом продуктивних сил, їх зростаючим суспільним характером.

У ході тривалого історичного пізнання процесів соціально-економічного роз­витку була розкрита його внутрішня логіка, вміння визначати етапи і ступені ста­новлення нового, засоби і заходи, здійснюючи які вдавалося подолати розрив у рівні розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, приводити виробничі відносини у відповідність зі зростаючим станом продуктивних сил і створюва­ти умови для подальшого руху вперед. Інакше кажучи, поступальність прогресу давала змогу глибоко усвідомлювати його логіку, визначати етапи становлення нового і здійснювати заходи, які б забезпечували відповідність між розвитком важливих складових економічної системи, досягнення нею нових висот у прогресі цивілізації.

Зовсім інакше складається ситуація у перехідний період від командної до рин­кової економіки. Рух відбувається від надмірного усуспільнення виробництва і праці, від абсолютно панівної загальнодержавної форми власності і єдиного на­родногосподарського плану до плюралізму форм власності і форм господарюван­ня, від монополії держави і державних органів у виробництві і реалізації продукції до створення ринково-конкурентного середовища, розвитку підприємництва і на цій основі поширення конкуренції, приведення в дію ринкового механізму.

Неважко помітити, що на відміну від руху від нижчого до вищого при переході від командної до ринкової економіки відбувається, по суті, зворотний рух - від над­мірного, загальнодержавного усуспільнення до його нижчих форм, що істотно змі­нює сутність і структуру суперечностей, їхні форми і дію. Якщо у звичайних умовах зростання усуспільнення виробництва через ряд форм привело до поширення дер­жавної форми власності, зростання її впливу на соціально-економічний розвиток, визначило активну роль держави у регулюванні економічного і соціального роз­витку, то в наших умовах необхідно було забезпечити роздержавлення економіки, передати значну частину державного майна у приватну, кооперативну, акціонерну, корпоративну та інші форми власності. Це зумовило виникнення глибоких супе­речностей, жорстку боротьбу за оволодіння об’єктами, що приватизувалися.

Якщо раніше у формуванні суперечностей ключову роль відігравало зростання усуспільнення виробництва, суспільного його характеру, то в наших умовах треба було подолати надмірне усуспільнення, привести його у відповідність із сучасним рівнем продуктивних сил, що відкривало простір для дії рушійних сил економіки, прояву ініціативи, підприємливості в економічній діяльності.

За цих умов важко, а може навіть неможливо встановити послідовність і етап- ність перетворень, ступені і раціональні темпи роздержавлення і приватизації державної власності, перехід до приватної, кооперативної, акціонерної, корпора­тивної форм власності і господарювання. До того ж, сутність не в тому, щоб утвори­ти нові форми власності і господарювання, а в тому, щоб забезпечити їх ефективне функціонування.

Не можна не враховувати, що це якісно нові проблеми, поставлені самим жит­тям, самою історією, що не було, та й не могло бути наукових розробок, які б да­вали змогу глибоко пізнати ці процеси. Як відомо, у розвинених країнах мало міс­це подолання надмірної державної власності, надмірної економічної ролі держави, що розхитувало позиції ринку конкурентної боротьби і посилювало бюрократичні тенденції. Це реальна проблема, яку розв’язували розвинені країни на основі мо- нетаристської теорії. Всупереч кейнсіанській теорії, яка виступала за зростання економічної ролі держави, монетаристи поставили і розв’язували проблему опти­мального співвідношення ринку і держави, ринкового механізму і державного регу­лювання економіки. Вони фактично обстоювали думку, що в умовах ринкової еко­номіки ринковий механізм визначає природу механізму функціонування і розвитку економіки, а економічна роль держави потрібна у тій мірі, в якій вона не лише не заважає, а сприяє дії ринкового механізму. Більше того, коли вона сприяє прояву його найефективнішої дії. Безперечно, це цінний досвід. Але він стосувався порів­няно незначної частини господарського механізму за умови панування ринкової економіки. У нас же ситуація була набагато складнішою. Адже переважала команд­на, планова економіка, загальнодержавна власність і потрібно було здійснити пере­хід від командної до ринкової економіки, а перетворення загальнодержавної влас­ності шляхом роздержавлення і приватизації мало створити ринково-конкурентне середовище. Це означало, що знижуючи рівень усуспільнення економіки, потрібно було знаходити не лише адекватні форми власності, але й форми взаємного обміну результатами діяльності і формами розподілу, які б сприяли розвитку економіки.

На нашу думку, зниження рівня усуспільнення економіки порівняно з її зростан­ням характеризується більшою невизначеністю, по суті, відсутністю критеріїв її здій­снення, що неминуче призвело до глибокої і тривалої кризи, яка супроводжувалася фактично руйнуванням економіки, особливо високотехнічного виробництва.

Складність процесу роздержавлення і приватизації супроводжувалася різно­го роду їх викривленнями. Так, оскільки у колишньому CPCP домінували великі підприємства, то поряд з роздержавленням і приватизацією проводилася демоно­полізація економіки. У ході цього процесу стріли були спрямовані проти великих підприємств. Вони розкрупнювалися, їхні складові (цехи та інші виробничі під­розділи) перетворювалися у самостійні підприємства. В результаті ламався тех- нелогічний цикл, поглиблювалося нестикування, і раніше процвітаюче підприєм­ство занепадало. Це теж один із руйнівних процесів, який завдав великої шкоди українській економіці.

У сільському господарстві ціною колосальної боротьби було створене велике то­варне виробництво. І тут, на жаль, вагому роль відіграли не економічні, а адміністра­тивні фактори, які у повоєнний період зумовили стрімке укрупнення колгоспів і радгоспів. Підґрунтям цього була так звана теорія незаперечних переваг велико­го машинного виробництва порівняно з дрібним. Вона призвела до того, що були втрачені економічно обґрунтовані критерії раціональних розмірів сільськогоспо­дарських підприємств, що не лише не сприяло, а протидіяло зростанню ефективнос­ті господарювання. Світовий досвід засвідчив, що штучне збільшення масштабів виробництва є екстенсивним шляхом розвитку, який суперечить інтенсифікації ви­робництва, зростанню його ефективності.

У процесі ринкових перетворень замість того, щоб виходити із об’єктивної реальності, тобто з наявності великих підприємств, було вирішено розпаювати землю, фактично повернути селян до часів колективізації і змусити їх шукати і створювати нові форми організації виробництва. Цей процес виявився надзви­чайно болісним. Одержавши земельний наділ, люди не мали необхідної техніки Аля його обробки. З’явилися занедбані землі, запустіння і, як наслідок, значний спад виробництва, погіршення умов життя широких верств сільського населення. Отже, замість того, щоб розв’язувати суперечності, пов’язані з необгрунтованим усуспільненням виробництва, створенням надмірно великих підприємств, пішли шляхом руйнування великих господарств, великого товарного виробництва. Ціл­ком зрозуміло, що це не мало, та й не могло мати позитивного результату. Замість розв’язання суперечностей ми отримали їх поглиблення.

Однією з актуальних проблем дослідження суперечностей є розкриття взає­мовідносин людини і суспільства, людини і економіки, народного господарства. Історичний досвід свідчить, що тут можливі два крайніх типи відносин. Один із них був реалізований у колишньому CPCP, коли держава, зосередивши в своїх ру­ках засоби виробництва, саме виробництво та розподіл матеріальних благ, взяла на себе майже повне забезпечення потреб людини. Держава гарантує повну за­йнятість, доходи у відповідності з кількістю і якістю праці, що вкладається у сус­пільне виробництво. Держава утворює спеціальні суспільні фонди споживання, з яких забезпечується безплатна освіта, охорона здоров’я, здійснюється соціальне забезпечення непрацездатних і хворих, надається соціальна допомога багатодіт­ним і малозабезпеченим сім’ям. Ця система увійшла в історію як державний па­терналізм. Сутність цієї системи полягає в тому, що забезпечення життєдіяльності людини бере на себе держава, людина опиняється на повному чи майже повному утриманні держави. Її роль у самозабезпеченні різко обмежується. Не вдаючись у тонкощі цих процесів, відразу зауважимо, що все це принижує людину, перетво­рює її у певний пасивний елемент, життя якого визначається таким зовнішнім, по суті, фактором, яким є держава.

Якщо розглядати це явище в історичному плані, то цілком зрозуміло, що на зміну жорсткій експлуатації, низьким життєвим стандартам прийшло, нехай від­носно, але порівняно забезпечене життя, за якого, хоч і недостатньо, але задоволь­няються матеріальні потреби, забезпечуються безплатна освіта і охорона здоров’я, доступ до досягнень науки і культури. І хоча зберігалося безліч недоліків у житті людини, починаючи з наявності житла і закінчуючи якістю задоволення потреб, все ж складалося враження достатку і впевненості у завтрашньому дні. Особливо посилилися ці відчуття у період ринкових перетворень, різкого спаду виробни­цтва, скорочення зайнятості і погіршення життєвих умов.

Поки ми перебували в умовах різкого зниження зайнятості і рівня життя, зу­божіння широких верств населення, у світі розпочалися і набрали значної сили процеси переходу людства від індустріальної до інформаційної постіндустріаль- ної стадії цивілізаційного розвитку.

Інформація і знання як якісно новий виробничий ресурс, пов’язаний з реалі­зацією розумового потенціалу людини, істотно змінюють її місце і роль у вироб­ництві і суспільстві. Із традиційного фактора виробництва, яким була робоча сила людини упродовж віків, вона перетворюється у вільну людину, особистість, що проявляється у нових категоріях - "людський капітал” і "соціальний капітал”.

Життя відкидає поняття "державний патерналізм’! яке принижує людину, пере­творює її у пасивного споживача, пригнічує її потужну індивідуальність, творчість у житті і праці, спроможність перетворити працю із засобу до життя у форму про­яву творчих здібностей, забезпечити всебічний розвиток фізичного і розумового потенціалу і на цій основі змінити умови життя і праці усіх людей, усього суспіль­ства. З цього погляду стає зрозумілим, наскільки обмеженими, утилітарними були умови життя і праці людини в умовах державного патерналізму.

Ринкові умови змінили ситуацію. І хоча глибока криза погіршила життєві умо­ви і для багатьох життя за CPCP здавалося благодаттю, все ж неважко бачити па­ростки нового, коли в умовах конкуренції зростає підприємливість людей, вони шукають нові можливості для прояву ініціативи і винахідливості, здібностей і та­лантів. Не державне забезпечення, а власні сили, підприємницька активність ста­ла для багатьох визначальним фактором зростання, матеріального забезпечення і морального задоволення. На жаль, цей процес виявився складним і суперечливим. Багато людей опинилися у важких умовах, будучи позбавлені роботи і необхідно­го забезпечення. Водночас в умовах фундаментальних зрушень відкрилися мож­ливості для спритних ділків і кримінальних елементів, які змогли скористатися ситуацією і незаконно привласнити державне майно, кошти державного бюджету. Підприємливість, покликана виявляти і розкривати здібності людини, у багатьох випадках мала викривлений, грабіжницький характер. Шляхом підкупу держав­них службовців, правоохоронних органів і навіть суддів домагаються потрібних рішень, захоплюють землі, підприємства, установи. Звичайно, це неподобство, що можливе в умовах недосконалого законодавства, порушень державного порядку. 1 все ж є підстави сподіватися, що це тимчасове явище, яке буде подолане. Разом з розвитком людини, зростанням демократії удосконалюватиметься законодав­ство, міцнітиме держава, правові норми дедалі тісніше поєднуватимуться з ви­сокою мораллю, які унеможливлюватимуть будь-які порушення закону. Водночас саме життя, нова інформаційна економіка потребуватиме не лише високоосвіче­них, висококваліфікованих, але й висококультурних людей з усталеними мораль­ними принципами, що дедалі глибше змінюватиме атмосферу на виробництві і у суспільстві. І це не побажання, а імператив нової економіки і нового суспільства. Якщо країна хоче мати майбутнє, то лише істотна зміна умов праці і життя, лише всебічний розвиток особистості, нарощування людського і соціального капіталу зможуть забезпечити таке піднесення.

Закономірності розвитку та розв’язання суперечностей

Серед цілої системи суперечностей ключове місце відводиться пізнанню діа­лектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. В економічній літе­ратурі по-різному трактувався цей процес: то проголошувалася цілковита їх відпо­відність, хоча насправді її не може бути, то намагалися довести, що ця суперечність розв’язується автоматично. Розвиток продуктивних сил на основі досягнень науки і техніки, глибокі зміни в них передбачають необхідність удосконалення виробни­чих відносин, тобто системи відносин власності, розподілу, обміну та споживання, зрештою усього господарського механізму, приведення їх у відповідність з рівнем і характером розвитку продуктивних сил. Від того, наскільки виробничі відносини відбивають розвиток продуктивних сил, від того, наскільки господарський меха­нізм повно і послідовно виражає природу і структуру виробничих відносин, власти­вих їм економічних законів, їх взаємозв’язок і взаємодію, від усього цього залежить комплексність і цілісність господарського механізму, його здатність реалізувати можливості економічної системи. Від цього зрештою вирішальною мірою залежить ступінь впливу виробничих відносин на розвиток продуктивних сил. Отже, по­всякчасне удосконалення виробничих відносин, підтримання їх рівня відповідності зростаючим продуктивним силам, своєчасне виявлення і розв’язання виникаючих між ними суперечностей є необхідною умовою успішного соціально-економічного розвитку. Для цього потрібне розуміння не лише природи суперечностей, але й за­кономірностей їх розвитку, шляхів і методів розв’язання. Адже змінюються оби­дві сторони суперечності, що приводить до виникнення нової єдності. Звичайно, це не означає, що у розвитку суперечливих сторін усі тенденції сходяться, як вва­жають окремі дослідники. Аналіз свідчить, що тенденції у розвитку протилежних сторін можуть бути як різними, так і однаковими. До того ж, і перехід цієї єдності протилежностей у нову якість - непростий і неоднозначний процес. Як правило, у своєму розвитку певна протилежна єдність проходить проміжні етапи, набуває проміжних форм і лише через них відбувається злиття (переутворення) її у нову якість, у нову суперечливу єдність. “Співіснування двох взаємосуперечливих сто­рін, їхня боротьба та злиття у нову категорію становить сутність діалектичного руху”^[115]. Як бачимо, злиття - це не об’єднання протилежних сторін старої єдності якісно новою. Причому заміна старої єдності якісно новою відбувається шляхом збереження і розвитку загальносистемних основ, властивих цій економічній сис­темі. Інакше кажучи, у процесі розвитку суперечностей відбувається якісне онов­лення протилежних, але взаємопов’язаних сторін, що робить їх якісно єдиними, і на цій основі відбувається їх злиття. Це означає, що зливаються раніше різні, а нині якісно однакові або якісно близькі явища і процеси. А зрештою нова якість, що утворюється у процесі злиття, - це не щось зовсім нове, небачене раніше, а той елемент загальносистемних відносин, наявний у тій чи іншій формі і нині, який однак у процесі розвитку досяг якісно нового рівня зрілості. Отже, однією з іс­тотних особливостей розвитку суперечливої єдності є те, що специфічні відноси­ни, властиві певній стадії розвитку цієї економічної системи, у процесі взаємодії із загальносистемними відносинами І категоріями внутрішньо перетворюються у власну діалектичну протилежність. Характеризуючи діалектичну взаємодію су­перечливих сторін, В. І. Ленін показував їх перехід у протилежність як необхід­ну складову розвитку суперечностей. "... Не лише єдність протилежностей, але й переходи кожного визначення, якості, риси, сторони, властивості в кожне інше (у власну протилежність?)”¹. Саме тому, що суперечливі сторони перебувають у меж­ах однієї сутності, стає можливим і необхідним їх перехід у власну протилежність. Важливо зауважити, що й тут повною мірою виявляється діалектика загального й особливого. Найдосконаліші загальносистемні риси і категорії, які конституюють цю економічну систему, цей суспільний спосіб виробництва, визначають пере­творення особливого, специфічного, властивого певній стадії їх розвитку. Отже, розв’язання діалектичної суперечності - це не усунення її однієї сторони, а глибо­ка внутрішня взаємодія протилежних сторін суперечності і перехід її у нову якість. Ми вже порушували питання такої діалектичної єдності, як усуспільнення й відо­соблення, монополія і конкуренція та ін. Якщо усуспільнення як об'єктивний про­цес було загальновизнаним, то економічна відособленість або зовсім не визнава­лася², або тлумачилася як негативне явище, яке має відійти шляхом обмеження її подальшого відтворення. Думка про те, що усунення відносин відособленості при­скорює прогрес економіки, не витримує критики. Такі твердження суперечили ре­аліям господарського життя. Тенденції економічного розвитку виразно свідчили, що, посилюючи процеси усуспільнення, практика господарювання передбачала необхідність найповнішого використання відносин відособлення, тобто надання підприємствам і фірмам цілковитої господарсько-оперативної самостійності як вільним товаровиробникам. Інакше кажучи, поза економічну відособленість (еко­номічну, юридичну, господарську), органічно притаманну нинішньому рівню усус­пільнення економіки, не можна задіяти рушійні сили соціально-економічного роз­витку. Всілякі спроби обмежити відособленість підприємств і фірм, встановити за їх діяльністю жорсткий контроль і державне управління неминуче призводили до послаблення ролі та ініціативи працюючих, обмеження ролі колективного еконо-

¹ Ленин В. IL Полное собрание сочинений / В. И. Ленин. - Т. 29. - С. 203.

ⁱ Политическая экономия : в 2-х т. і под ред. A. XL Румянцева. - М.: Политиздат, 1980. - Г. 2. -С. 121-122,251-253.

мінного інтересу, гальмування зростання економіки та її ефективності Якщо до цього додати, що поряд з монопольним централізованим управлінням економі­кою з боку держави повністю заперечувалася ринкова конкуренція, то це і стало однією з головних причин відставання колишнього CPCP у виробництві ВВП на душу населення, систематичного товарного дефіциту і, що особливо прикро, від­чутного відставання від розвинених країн за рівнем добробуту населення.

Перевага ринкової економіки полягає у тому, що, забезпечуючи зростання усуспільнення виробництва й економіки в цілому, вона повною мірою реалізує принцип свободи підприємництва, прояву ініціативи кожного суб'єкта господа­рювання. А ринок і конкуренція стимулюють творчу діяльність підприємця, швид­ке реагування на зміни ринкового попиту, на забезпечення широкого асортименту товарів і послуг. Отже, діалектична взаємодія усуспільнення та відособлення пов­ною мірою має проявитися у благотворному впливі на розвиток економіки. За­мість відносної економічної відособленості у межах державної власності ринкова економіка будується на відособленості, яка передбачає відповідну форму власнос­ті (приватну, кооперативну, колективну тощо), що не лише відкриває можливості для підприємництва, але й забезпечує необхідну активну діяльність з розвитку і удосконалення виробництва, освоєння нових товарів і послуг, які користуються великим попитом на ринку. Ринкова економіка насправді якомога краще може за­довольняти потреби людей. І в цьому вагому роль відіграють відносини відособ­леності, юридичної й економічної самостійності товаровиробників.

Усуспільнення і відособлення - це єдність протилежностей, але не антиподів, а цілого й частини, загального й особливого, специфічного. Отже, можна зробити принциповий висновок, що ціле, тобто усуспільнення, визначає сутність і розви­ток особливого. Причому усуспільнення не обмежує, не витісняє особливе, специ­фічне, а в міру зростання змінює межі відособленості, внутрішньо перетворює її, наповнює змістом. Так, перехід від одиничного підприємства, яке було панівним за часів епохи вільної конкуренції, до акціонерних товариств, корпорацій озна­чає важливий крок на шляху визначення нових меж відособленості. Адже окре­ме підприємство, яке було самостійною, первісною ланкою суспільного розподілу праці, спеціалізованою на виробництві певних товарів чи послуг, перетворюється у складову корпорації. Внаслідок цього швидко зростаючі виробничо-економічні зв’язки упорядковуються через перехід їх значної частини всередину корпорації. Окремі виробництва і підприємства з входженням у корпорацію, як правило, пе­рестають бути самостійними юридично й економічно. Це приводить до того, що підвищення рівня усуспільнення істотно змінює економічні й юридичні межі від­особлення. Воно характеризується межами не окремого підприємства, а сукуп­ністю виробництв або підприємств, тобто межами корпорації. Такий рівень ві­дособлення, пов’язаний з великими об’єднаннями підприємств і виробництв, є істотною характеристикою якісно нового рівня усуспільнення, причому не лише у вигляді зростання обсягів виробництва, але й у вигляді поглиблення внутріш- ньокорпораційних зв’язків і відносин, що змінює й організацію виробництва, а особливо систему управління, яка має поєднувати органи управління вищої, се-

редньої та нижчої ланок з істотно відмінними управлінськими функціями. Якщо органи нижчої ланки розв'язують проблеми функціонування виробництва, то се­ред функцій вищого керівництва значне місце відводиться проблемам стратегії економічного й соціального розвитку як корпорації в цілому, так і її складових.

Зростання усуспільнення і удосконалення відносин організації та управління, що мали усталений характер з кінця XIX ст. і у першій половині XX ст., були до­повнені стрімким розвитком малого і середнього бізнесу. Чому так сталося, що в часи, коли велике виробництво, здавалося, довело свої незаперечні переваги, на­чебто дещо несподівано широко розгортається малий і середній бізнес? На нашу думку, життєва практика вкотре продемонструвала складний процес діалектичної взаємодії усуспільнення та відособлення, засвідчила хибність поверхових, одно­бічних і загалом спрощених трактувань цих процесів.

Як зазначалося, абсолютизація усуспільнення як об’єктивного процесу, від­ступ від діалектики усуспільнення та відособленості, недооцінка і навіть ігнору­вання останнього призвели до надмірного одержавлення економіки колишньо­го CPCR Адже на державну власність припадало понад 90 % засобів виробництва країни. У системі апології державної форми власності, державної організації та управління економікою чільне місце посідала теорія про безперечні переваги ве­ликого машинного виробництва перед дрібним. Вона стала підґрунтям абсолют­ного переважання великого виробництва і в промисловості, і в сільському гос­подарстві. Таким чином, утвердилася така організаційно-економічна структура економіки, яка суперечила сучасним тенденціям. Справа у тому, що HTP, особли­во розвиток інформатики, істотно змінили техніку, її внутрішню будову, зумовили її мініатюризацію, що активно вплинуло на процеси усуспільнення. Замість не­ухильного зростання великих підприємств на основі концентрації виробництва і капіталу почалися процеси посилення ролі малого і середнього бізнесу, утворен­ня раціональної структури економіки на основі поєднання великого, середнього і малого бізнесу. Замість надмірного поширення державної власності розгорнулися процеси утвердження плюралізму форм власності. Першими відчули невідповід­ність надмірної державної власності і значної питомої ваги великого виробництва розвинені країни. Наприкінці 70-х - початку 80-х років у США та Великобританії були здійснені заходи з роздержавлення економіки, приватизації державного май­на, перетворення державних підприємств в акціонерну чи приватну власність. Це суперечило принципам теорії про державну форму власності як найефективнішу форму усуспільнення, про безперечні переваги великого виробництва порівняно з малим і середнім. Замість абсолютизації державної форми власності і великого виробництва процеси соціально-економічного і науково-технічного прогресу зу­мовили імператив послідовного дотримання діалектики усуспільнення та відосо­блення, створення раціональної соціально-економічної (за формами власності) та організаційно-економічної (за співвідношенням великих, середніх і малих підпри­ємств) структури економіки.

Світовий досвід переконливо засвідчив невідповідність структури радянської економіки новітнім тенденціям. Поряд з абсолютним пануванням державної влас­ності в економіці CPCP переважали великі підприємства. Підприємства з кіль­кістю зайнятих 1000 осіб і більше становили понад 60 %. У середньому на один колгосп чи радгосп припадало 10,5 тис. га землі, тоді як, наприклад, у США се­редній розмір ферм дорівнював 185 га, а великих ферм - 1 тис. га і суперфермами вважаються ті, що мають 1,5 тис. га. Така соціально-економічна та організаційно- економічна структура радянської економіки суперечила потребам розвитку су­часних продуктивних сил. Постало питання роздержавлення і приватизації еко­номіки, її відповідності потребам розвитку сучасних продуктивних сил. Лише у такий спосіб можна було усунути надмірне усуспільнення економіки, забезпечи­ти на практиці діалектичну взаємодію усуспільнення та відособлення, перейти до плюралізму форм власності і форм господарювання, раціонального поєднання ве­ликого, середнього і малого підприємництва.

Не менш складними і в теорії, і в практиці господарювання виявилися пробле­ми діалектичної взаємодії держави і товарного виробництва, державної, планової організації і функціонування економіки й товарно-грошових відносин, державно­го і ринкового регулювання економіки. Оскільки товарно-грошове господарство пов’язане з конкуренцією, стихійним характером розвитку економіки, то будівни­цтво радянської економіки базувалося на повному переважанні державної органі­зації економіки (державної власності, державному плануванні і регулюванні, єди­ному державному народногосподарському плані, державній організації оплати і стимулювання праці та ін.). Щодо товарно-грошових відносин, то вони характери­зувалися негативно, оскільки розхитували відносини планомірності, і тому поста­вало питання про “обмеження 'їх ролі", “витіснення і подолання" тощо. “Подолан­ня товарного виробництва і його витіснення із економічної структури суспільства становить історичну місію розвиненого соціалізму"^[116].1 хоча ще тоді багатьом еко­номістам було зрозуміло, що при всій суперечності планомірних і товарних від­носин вони не взаємовиключалися, а, навпаки, взаємодіяли і навіть взаємодопов­нювалися. Причому це не зовнішня, а внутрішня взаємодія на основі діалектики загального і особливого. Наприклад, ціни, зарплати та інші категорії як форми товарно-грошових відносин регулюються державою на основі народногосподар­ського плану. Тому обґрунтоване поєднання планових і товарно-грошових зв’язків та категорій, їх форм має принципове значення для підвищення ефективності гос­подарського механізму і системи господарювання в цілому. Отже, господарська практика переконувала, що товарно-грошові відносини можуть і повинні викорис­товуватися в інтересах зміцнення планового керівництва народним господарством для розвитку ініціативи підприємств та їх об’єднань. Незважаючи на ці об'єктивні процеси, визнання потреби використання товарно-грошових відносин супрово­джувалося вимогами про “витіснення і подолання товарного виробництва”. Цей ви­сновок, безперечно, суперечив реальній практиці господарювання. Адже суспільна власність і суспільний характер праці за своєю природою передбачали безпосеред­нє застосування і використання економічних законів в єдиному народногосподар­ському плані, дотримання пропорцій між виробництвом І споживанням, між на­копиченням і споживанням та їхню перевірку через реалізацію товарів на ринку, через визнання виробленої продукції платоспроможним попитом, а здійснених ви­трат на її виробництво - суспільно необхідними. Практика свідчила, що безпосе­редньо суспільні, тобто прямі зв’язки тісно поєднані з товарними, тобто опосеред­кованими зв’язками, вони набувають двох форм процесу планомірного розвитку економіки, усього процесу суспільного відтворення. До того ж, досвід перекону­вав, що товарно-грошові зв’язки забезпечують найповніше встановлення прямих, планових зв’язків, стимулювання підприємств чи об'єднань у виконанні визначе­них народногосподарським планом завдань у частині задоволення потреб спожи­вачів при дотриманні суспільно необхідних витрат виробництва. Використання закону вартості як закону товарного виробництва являло собою поєднання плано­вої редукції різних видів праці, тобто шляхом планового співвимірювання затрат різноякісної праці, планового, науково обґрунтованого ціноутворення, планового визначення рентабельності виробництва і руху прибутку та остаточну перевірку планових показників у процесі реалізації товару на ринку. Тому економічні кате­горії - ціна, прибуток, господарський розрахунок як категорії товарно-грошових відносин водночас були формами прямих, планових зв’язків, прямого планового регулювання економіки. Отже, досвід господарювання переконував: не перебіль­шення ролі прямих, планових зв’язків і всіляке зменшення ролі і значення товарно- грошових відносин, не протиставлення їх один одному, а розкриття глибокого вну­трішнього зв’язку між ними, обґрунтоване їх поєднання у господарській діяльності є джерелом економічного зростання і підвищення ефективності економіки, реалі­зації її призначення - забезпечувати якнайповніше задоволення потреб народу.

Здавалося, що драматична історія недооцінки та ігнорування товарно- грошових відносин всупереч об’єктивним потребам пізнання і використання їх у процесі взаємодії з державою, державним регулюванням назавжди відучить від однобічного розгляду єдності протилежностей, диктуватиме необхідність твер­до спиратися на діалектичний взаємозв’язок протилежностей і послідовне його втілення в економічній політиці. 1 з яким подивом довелося спостерігати, коли у процесі творення ринкової економіки здійснюється неймовірний "кульбіт’’ Те, що вчора принижувалося, витіснялося і долалося - ринок, товарно-грошові відно­сини, підноситься як панацея від усіх бід, і навіть недоліки, які, звичайно, нікуди не поділися, видаються за переваги. Водночас державна власність, державна ор­ганізація економіки, народногосподарське планування, тобто те, що трактувало­ся як видатне досягнення, піддається анафемі, жорстко критикується і постає у вигляді значних вад. У процесі роздержавлення і приватизації державного майна робиться все для якнайшвидшого скорочення державної власності, повністю від­кидається планування економічного і соціального розвитку, державну власність активно виводять з економіки. Як бачимо, з однієї крайності кинулися в іншу. А це до добра не доводить. Обмеження і навіть відмова від економічної ролі держави в умовах, коли ще не створена ринкова економіка, ринкове конкурентне серед­овище, а тому ще не діє ринкове регулювання економіки, неминуче зумовлює хаос

економіці, глибокий і тривалий спад виробництва, значне зниження доходів, зу- _λw.hhh населення. Якщо найглибша криза у США 1929-1933 рр. тривала 4 роки, < _v над виробництва становив 25 % його загального обсягу; якщо страшна Велика ⅛ t ми шяна війна тривала близько чотирьох років, а спад виробництва теж стано- √ιs чверть загального обсягу виробництва, то економічна криза в Україні відбува- VU ч иіродовж 10 років, а спад виробництва становив майже 2/3 його обсягу. He- це о сталося в країні, де не визнавалася діалектична філософія, але це сталося _ч ∏a√, де діалектична філософія була обов'язковим предметом у кожному вузі, до к їй приділялася чимала увага в системі політичної та економічної освіти на підприємствах та в установах. Проте виявилося, що вивчати і навіть знати закони ринципи філософії та вміти їх застосувати і використовувати у практичній ді­яльності - це зовсім різні речі. Прикрий історичний досвід знову і знову привер-. к- лвагу до якості освіти, до її однієї з ключових проблем - органічного поєднан­ні набутих знань з умінням їх застосовувати і використовувати на практиці. Що, і очлється безпосередньо закону єдності і боротьби протилежностей, то глибоке V3V міння природи, структури і закономірностей розвитку і розв’язання супер­ечнеє гей є передумовою науково обґрунтованого управління цими процесами. ÷M VCLX проявах стихійності ринкової економіки, особливо в умовах розвитку зварно-кредитного характеру, наростають елементи планомірності, зростає свідомого застосування і використання об’єктивних економічних законів, √/^спрямованого розв’язання суперечностей. Як і вся система об’єктивних еко- -CM14HILX законів, закон єдності і боротьби протилежностей теж може і повинен jsідомо використовуватися у процесі становлення і розвитку ринкової економіки. LIτ В. L Ленін висунув ідею про свідоме, науково обґрунтоване поєднання проти- > =:кносгей. Але реалізація цієї ідеї потребує чіткого розуміння: “...як і коли можна сотрібно поєднувати протилежності”¹, і головне, як їх поєднувати. “Адже можна зсє^нувати ці протилежні поняття так, що вийде какофонія, а можна і так, що ви- ие симфонія.”²

Поєднання протилежностей - це об’єктивно зумовлений процес. Оскільки у еггп відбувається безперервна боротьба між новим і старим, і нове певний час дшзіснує зі старим, то цілком можливо і навіть потрібно в інтересах утвердження -.лаоґо використовувати й старе через його взаємодію з новим, підпорядковую­чі старе, яке врешті-решт занепадає, інтересам нового. Наприклад, на сучасному sram розвитку продуктивних сил поряд з великим і середнім виробництвом існує -Сібне виробництво, а на селі все ще поширене особисте підсобне господарство, засноване на особистій праці і приватній власності на дрібні сільськогоспо- іа^свкі засоби виробництва і вироблену продукцію. Справа в тому, що за такого сілий продуктивних сил виробництво (велике, середнє і дрібне) ще не в змозі за- •*>зпечити повне задоволення потреб населення, для цього ще потрібне присадиб- господарство. Цілком зрозуміло, що останнє доповнює, а не підміняє інші види ' легального виробництва. Це означає, що поряд з веденням присадибного госпо-

Ar ним В. И, Полное собрание сочинений / В. И. Ленин. - T 42. - С. 211.

T їм.ке.

дарства у неробочий час приміські жителі і жителі села мають працювати в інших господарствах. Присадибне господарство дає певні доходи, необхідні продукти споживання, але їх недостатньо. Тому робота в інших господарствах, як правило, забезпечує основний дохід сім’ї, а доходи і продукти споживання від присадибно­го господарства є додатковим чинником, а іноді вони можуть відігравати істотну роль у задоволенні потреб сім’ї.

Цілком зрозуміло, що між видами виробництва (великого, середнього і дріб­ного) і особливо між ними і присадибним господарством існують суперечнос­ті. Якщо оплата праці на підприємствах і в установах недостатня, людина зму­шена працювати у присадибному господарстві, використовувати для цього не лише вільний, але й певною мірою робочий час. Це не лише ускладнює її життя, але й негативно позначається на її самоудосконаленні, іноді - навіть на здоров’ї. Розв’язується проблема суперечності між суспільним виробництвом і присадиб­ним господарством через розвиток продуктивних сил, піднесення суспільного виробництва, дедалі кращого задоволення потреб приміських жителів і жителів села. Варто зауважити, що це проблема складна, має динамічний характер. Вели­кі і середні господарства на селі передбачають застосування техніки, досягнен­ня науки, а присадибне господарство обмежує ці можливості, потребує значних затрат праці при недостатній ефективності. Логіка проста: оскільки присадибне господарство пов’язане з важкою працею і недостатньою її ефективністю, то його, мовляв, потрібно згортати. Але, як зазначалося, за сучасного рівня суспільне ви­робництво не в змозі повністю задовольнити потреби населення. Тому потрібне не штучне зменшення присадибного господарства, а всебічний його розвиток на основі широкого виробництва малої техніки, яка б полегшила працю і підвищила її продуктивність, широкого використання добрив, інших досягнень сільськогос­подарської науки, що забезпечило б покращання його ефективності. Це означає, що присадибне господарство в тому вигляді, в якому воно існує сьогодні, з часом відійде, але відбудеться через зростання. Коли суспільне виробництво забезпе­чуватиме дедалі зростаюче задоволення потреб населення, то роль присадибно­го господарства перетвориться із особливого виду виробництва, яке задовольняє потреби селян, у різновид місця відпочинку, де не лише вироблятимуться про­дукти харчування, а й вирощуватимуться квіти, люди активно відпочиватимуть. Як бачимо, суперечності між суспільним виробництвом і присадибним господар­ством характеризуються істотною відмінністю останнього як за рівнем соціально- економічної зрілості, так і за історичною перспективою, тобто у процесі розвитку одна із протилежних сторін долається.

Ці суперечності, безперечно, істотні, вони відіграють дуже важливу роль у про­гнозуванні і взагалі у соціально-економічному розвитку. І все ж важливе, а може навіть ключове значення мають ті суперечності, дія, розвиток та розв’язання яких не пов’язані із запереченням однієї із сторін. Завжди гострий характер має суперечність між загальнодержавним управлінням і місцевим самоврядуванням. Вона виражає протилежність загальнодержавних інтересів та інтересів територі­альної громади. При певній обмеженості коштів перевага віддається задоволенню загальнодержавних інтересів навіть через утиск можливостей територіальних гро­мад. Проте розвиток країни є успішним тоді, коли створюються можливості для більш-менш повного задоволення потреб країни у цілому і кожної територіаль­ної громади зокрема. За цих умов розв’язуються проблеми розвитку і країни, і кожної громади. Однак, щоб досягти оптимального поєднання загальнодержав­них інтересів та інтересів територіальних громад, суспільство долає тернистий шлях узгодження їхніх інтересів. Між регіонами, територіями і державою в осо­бі її загальнодержавних органів точиться гостра суперечка за реалізацію власних інтересів. Із зростанням економіки, національного багатства створюються дедалі сприятливіші умови, аби оптимально поєднати ці інтереси і якомога краще їх реа­лізувати. Як бачимо, ця суперечність, її протилежні сторони чи одна з них, не зни­кає, вона е джерелом розвитку суспільства.

Те саме можна сказати про суперечність між споживчою вартістю і вартістю. Вона теж існує завжди, поки існують товарно-грошові відносини, і розв’язується вона не шляхом усунення однієї зі сторін протилежності, а через пошук такої фор­ми руху суперечливих сторін, яка забезпечує їх використання в інтересах розвит­ку економіки.

Ще недавно окремі економісти вважали, що споживча вартість - не катего­рія економічної теорії, споживча вартість, як і продуктивні сили, не є предметом економічної теорії. Так, споживча вартість, як така, маючи суспільний характер і перебуваючи у суспільному зв’язку, сама по собі не є відношення. “Споживча вар­тість, - писав К. Маркс, - хоча і є предметом суспільних потреб і тому перебуває у суспільному зв’язку, не є, однак, жодним суспільним відношенням.”^[117]

Проте споживча вартість як невід’ємна риса продукту праці нерозривно пов’язана із суспільною формою продуктів праці, яка повністю визначається панів­ними виробничими відносинами. Це забезпечує історично конкретну форму сус­пільної споживчої вартості, її місце і роль в економічній системі суспільства. Коли виробництво підпорядковується людині, задоволенню її потреб, споживча вар­тість, якість товару є безпосереднім показником його призначення. Інакше кажучи, маючи загальноекономічний сенс, споживча вартість може набувати якісно нової суспільної форми, безпосередньо характеризуючи власну споживчу спроможність. Не лише вартість, а й споживча вартість, певні якісні характеристики товару визна­чають попит на нього. І чим якісніші товари, чим більше вони відповідають потре­бам споживачів, тим краще задовольняються потреби, тим більше виробництво служить піднесенню добробуту народу, розвитку людської особистості. Звичайно, вартість, тобто затрати на виробництво товарів, є показником споживчого попиту на товар. Отже, суперечність між споживчою вартістю і вартістю породжує чима­ло колізій. Неналежна якість товару навіть за достатніх затрат різко знижує попит на нього, а тому і його споживання. Великі затрати на виробництво, навіть при нормальній якості, роблять невигідним його виготовлення. Тому баланс виробни­цтва і споживання досягається тоді, коли між затратами і якістю товару досягаєть­ся відповідність. Діалектична взаємодія таких протилежних сторін, як вартість і

споживча вартість, є стимулом до удосконалення виробництва, зниження його ви­трат і підвищення якості продукції, кращого задоволення потреб населення. Відо­мо, що у колишньому CPCP довго ігнорувалася роль споживчої вартості, вона не була предметом економічної теорії. Все пов’язувалося з вартістю, вважалося, що лише вартість регулює виробництво, обмін і споживання. І поки в країні зберігалася значна нестача предметів споживання, то все зводилося до збільшення їх вироб­ництва при нормальних суспільно необхідних витратах. Але з часом, коли ринок дедалі більше наповнювався товарами, гостріше поставала проблема їхньої якості, відповідності їх попиту не лише за споживчими, але й за естетичними якостями. Тоді сповна проявилася суперечність між вартістю і споживчою вартістю, невід­повідність якості товарів потребам і попиту споживача. Наприклад, у колишньому CPCP вироблялося понад 700 млн пар взуття, тобто три пари на душу населення на рік. Але через недостатню якість багатьох товарів імпортувалася значна кількість взуття, особливо красивого, модного.

Ще раз підкреслимо, що недооцінка споживчої вартості в економічній теорії неминуче призвела до того, що її роль ігнорувалася і в господарському механізмі. Теорія не орієнтувала практику на розробку і використання показників виробни­цтва, які б забезпечували певний рівень якості продукції. У господарському ме­ханізмі домінуюче значення мали вартісні показники, які стимулювали кількісне зростання валових обсягів виробництва на шкоду показникам споживчої вартості, якості продукції. Внаслідок цього суперечність між виробництвом і суспільними потребами, між виробництвом і платоспроможним попитом поглиблювалася. Ви­готовлені товари за асортиментом і за якістю не відповідали купівельному попиту, не реалізувалися, зростали понаднормативні запаси, що свідчило про нераціональ­не використання суспільної праці, сировини, матеріалів, знарядь праці. Водночас вартісна орієнтація виробництва відкривала простір для махінацій з цінами, неви­правданого збільшення прибутку при незадоволенні купівельного попиту.

Загострення суперечності, криза збуту потребувала серйозних заходів щодо по­долання негативних явищ. Було запроваджено новий показник у господарській ді­яльності - виконання плану поставок за договорами, в яких передбачалися: постав­ка споживачам продукції певної номенклатури, якісні параметри, терміни поставки. Цей показник підвищував рівень відповідності продукції задоволенню попиту, сус­пільних потреб. Водночас він сприяв пристосуванню планової економіки до суспіль­них потреб. Радикально розв’язується ця проблема в умовах ринкової економіки.

Така практика наочно засвідчила, що споживча вартість, якість продукції є важ­ливою складовою системи господарювання, яка відіграє істотну роль у забезпечен­ні відповідності виробництва і споживання, пропозиції товарів і платоспроможно­го попиту. Тому як вартість і ціна в економічній теорії має відображатися споживча вартість і якість продукції як її невід’ємна і визначальна характеристика.

Вартість і споживча вартість, кількість і якість продукції - це єдність проти­лежностей, діалектична суперечність, яка набуває гострих форм на різних етапах розвитку економіки і суспільства. В будь-якому разі незаперечним є той факт, що у міру розвитку економіки і суспільства роль споживчої вартості, якості продукції стрімко зростає. Якість продукції - це узагальнений показник науково-технічного та організаційно-економічного рівня виробництва. Підвищення якості продукції досягається через запровадження нової техніки і технології. Водночас створю­ються можливості для її кількісного зростання. У другій половині XX ст. пробле­ма якості набула інтернаціонального характеру, були розроблені і зараз широко використовуються спеціальні знаки якості, стандарти якості.

Деякі дослідники переконані, що поєднання протилежних сторін є не формою здійснення закону єдності і боротьби протилежностей, а, навпаки, винятком із цього закону, тому що, на їхню думку, неправильно вважати поєднання протилеж­ностей розв'язанням суперечності, оскільки “не просто поєднати протилежності І вважати це розв’язанням суперечності"¹.

Справді, існує тип суперечностей, розв'язання яких пов'язане з подоланням якогось явища чи процесу. Це передусім суперечності, в яких протилежностями с нове і старе. За цих умов подолання старого становить розв’язання супереч­ності. Але, як зазначалося, чимало суперечностей являє собою єдність протилеж­ностей, які не зникають і подолати їх неможливо. Усуспільнення та відособлен­ня, монополія і конкуренція, вартість і споживча вартість та багато чого іншого розв’язуються шляхом оптимального поєднання їхніх протилежних сторін. Такі суперечності, розвиток яких не супроводжується зняттям будь-якої із сторін, що розв’язані у певний момент, продовжують існувати і діяти як єдність і боротьба протилежностей. Хоча розрив між сторонами суперечності може бути різним у різних конкретно-історичних умовах, проте жодна зі сторін не зникає, ця супе­речність залишається єдністю і боротьбою тих самих сторін. До того ж, поєднан­ня протилежних сторін є єдиним способом розв’язання цього типу суперечностей. Іншого способу просто немає. "... Найголовніше у русі... суперечностей полягає зре­штою у пошуку шляхів поєднання протилежних сторін...”².

Таким чином, для цього типу суперечностей важливо не допустити роз­риву протилежних сторін і особливо - їх оптимально поєднати за конкретно- історичних умов суспільно-економічного розвитку. Тому мають рацію ті дослід­ники, які вбачають у поєднанні протилежностей один із головних способів руху і розв’язання суперечностей. Ленінська думка про поєднання протилежностей з урахуванням “як і коли" це робити і, нарешті, про якість цього поєднання (“како­фонія", “симфонія") істотно конкретизує і збагачує уявлення про застосування І використання закону єдності і боротьби протилежностей, способи розв’язання суперечностей.

Історичний досвід засвідчив, що, пізнаючи суперечності, дію закону єдності і боротьби протилежностей, обмежуватися їхньою характеристикою як антаго­ністичних чи неантагоністичних, що визнавалося і було поширеним у соціально- економічній літературі, не варто. За часів перебудови стало зрозумілим, що країна

^, Еремин А. Экономические противоречия: общее и особенное / А. Еремин // Вопросы экономики. - 1986. - № 11. - С. 89.

Куликов В. Противоречия экономической системы как источник её развития / В. Куликов // Вопросы экономики. -1986. - № 1. - С. 122.

не може жити по-старому, необхідні глибокі соціальні перетворення, і хоча класо­вого антагонізму не було, проте суперечності між вузькоприватними інтересами і потребами суспЬкьства набували гострого характеру, що досить виразно прояв­лялося у часи перебудови на різних рівнях державної влади. Перебудова болісно сприймалася і в окремих центральних відомствах, і у прагненні підвищити якість продукції, в удосконаленні господарського механізму, в оцінці роботи підпри­ємств і відомств за кінцевими результатами. Перебудова довела, що глибокі змі­ни у житті суспільства породили суперечність між необхідністю оновлення сус­пільних форм, творчою ініціативою широких верств населення, з одного боку, і консерватизмом, інерцією, корисливими інтересами - з другого. Ця суперечність набула вигляду невідповідності між зростаючою активністю людей і бюрократич­ним стилем керівництва на різних ділянках життєдіяльності суспільства. І якщо не долати бюрократизм удосконаленням методів управління, це може загальму­вати якісні зміни у суспільстві. За цих умов і був зроблений висновок, що теза про антагонізм інтересів - відома і правильна, але вона зовсім не означає, що ліквіда­ція антагонізму інтересів тотожна їх уніфікації або нівелюванню. Навпаки, реаль­на суперечність, яка виникла у процесі перебудови, була настільки гострою, що вимагала рішучих дій. І найефективнішим засобом розв'язання цієї суперечності став стрімкий розвиток демократії, яка передбачає не командно-адміністративні, а економічні методи управління економікою, широку участь працюючих в управ­лінні виробництвом, що допомагає долати бюрократизм, прискорювати суспільно- економічний розвиток.

Досвід перебудови ще раз засвідчив, що не приховування, не накопичення, а вміння виявляти та ефективно розв’язувати суспільні суперечності та їх соціально- економічні наслідки є джерелом прогресу, розвитку та удосконалення. Лише у та­кий спосіб можна забезпечити гідний економічний і соціальний розвиток, створю­вати потужні і дійові механізми з метою будівництва суспільства майбутнього.

Прискорення науково-технічного прогресу і суспільно-економічного розвитку на сучасному етапі досить істотно змінює діалектику продуктивних сил і вироб­ничих відносин. Досвід свідчить, що потрібно, аби виробничі відносини у процесі удосконалення не лише не відставали від продуктивних сил, але й удосконалю­валися випереджальними темпами, щоб завчасно усувалися можливі перешкоди на шляху розвитку продуктивних сил, щоб відкривалися можливості для їхнього прискореного розвитку. Для цього необхідно вчасно пізнавати сутність і глибину змін в економіці, гостроту і невідкладність переходу економіки на інноваційний тип розвитку, активне використання досягнень науки, техніки і технології при од­ночасному удосконаленні виробничих відносин, господарського механізму, ство­рення ефективної й гнучкої системи управління і господарювання. А це означає, що необхідно вчасно змінювати застарілі методи ведення господарства на нові.

Держава має помічати зміни господарської кон’юнктури, відображати їх у господарському механізмі, удосконалювати використання економічних зако­нів, поєднувати дію ринкового механізму з механізмами державного регулюван­ня економіки, впроваджувати нові форми і методи господарювання, домагаю­чись дедалі активнішого їх впливу на розвиток продуктивних сил. Отже, держава, суб’єктивний фактор у цілому відіграє величезну роль і в умовах ринкової еконо­міки. За наявності регулювальної функції ринкового механізму лише держава та її органи в змозі прогнозувати і планувати соціально-економічний розвиток, перед­бачати можливі невідповідності між виробничими відносинами і продуктивни­ми силами, вживати дійові заходи, які б запобігали поглибленню суперечностей. Якщо держава не в змозі врахувати і оцінити якісно нові умови розвитку продук­тивних сил і здійснити потрібні зміни у виробничих відносинах, системі управ­ління і методах господарювання, то це вкрай негативно позначається на розвитку економіки і суспільства в цілому. Внаслідок суттєвих помилок у здійсненні ринко­вих реформ, тривалої і глибокої економічної кризи Україна перетворилася в краї­ну з переважно сировинним виробництвом, низькою його ефективністю. Вона опинилася у зачарованому колі. Слабкий розвиток економіки, значне відставання в економічному розвитку навіть від сусідніх держав обмежує обсяги наповнення державного бюджету, що призводить до недофінансування науки, освіти, культу­ри, медицини, обмеження інвестицій у виробництво та ін., зменшує їх вплив на розвиток економіки. Щоб забезпечити розвиток науки, освіти, охорони здоров’я, культури, необхідно збільшити доходи бюджету, а це можливо за умови розви­тку виробництва. Розвиток науки і техніки, перехід на інноваційний тип розвитку, який забезпечує ефективність економіки, - джерело зростання доходів бюджету і населення і водночас збільшення нагромаджень для розширеного відтворення, прискорення економічного зростання.