МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ

Міграційні процеси в Україні до та від початку повномасштабної війни характеризуються відмінністю причин та наслідків. Для довоєнної міграції характерним був більш раціональний підхід до вибору країни призначення, покликаний досвідом, накопиченим за багато років і значною мережею мігрантів.

На даний час, в умовах повномасштабної війни, для вітчизняного людського капіталу характерними є такі міграційні процеси:

• вимушена міграція українців за кордон (зовнішня міграція);

• збільшення кількості внутрішньо переміщених осіб (внутрішня міграція);

• зміна структури мігрантів;

• вимушена депортація українців у найбільш депресивні райони росії;

• зворотна міграція українських громадян.

На рис. 3.4 проілюстровано основні міграційні потоки українських громадян за кордон під час війни. Рис. 3.4 ілюструє, що станом на листопад 2022 року у Європі перебуває близько 7,8 млн українців, тобто біля п’ятої частини наших громадян залишили Україну. Основними країнами-реципієнтами українських біженців є такі: Польща (близько 1,5 млн), Німеччина (трохи більше 1 млн), Чехія (понад 455 тисяч). До десятки країн, які прийняли найбільше українців під час війни, також увійшли Італія (171,5 тисяч), Іспанія (150,4 тисяч), Туреччина (145 тисяч), Британія (141,5 тисяч), Франція (118, 9 тисяч), Словаччина (99,3 тисяч) та Молдова (95,4 тисяч).

Рис. 3.4. Основні міграційні потоки українців під час війни

Джерело: [12]

Менше 10 тисяч українських біженців зареєструвалися у Словенії, Люксембурзі, Північній Македонії, Азербайджані, Албанії, Ісландії та Мальті. Майже не торкнулася міграційна криза через війну в Україні Вірменії, Ліхтенштейну, Боснії та Герцеговини.

Всього більше 40 європейських країн допомогли українським громадянам знайти прихисток від жахів війни. Такі потужні міграційні потоки призвели до найбільшої з часів Другої Світової війни міграційної кризи. А масовані атаки, розпочаті рф із жовтня 2022 року на об’єкти критично важливої української інфраструктури, призвели не тільки до нових фізичних втрат людського капіталу (загибель українських захисників та цивільного населення), але й можуть спричинити чергову гуманітарну кризу та нові потоки біженців у Європу.

Внутрішня міграція характеризується збільшенням кількості внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Це новий тип міграції, який з’явився 8 років тому внаслідок анексії Криму і початку війни на Сході України. Він призвів до перерозподілу людського капіталу між регіонами країни. Відповідно до Рекомендації 2006 (6) Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо внутрішньо переміщених осіб, Керівних принципів ООН з питань внутрішнього переміщення внутрішньо переміщеними особами вважають людину чи групу людей, які були змушені або зобов’язані покинути чи залишити свої домівки або місця звичайного проживання (зокрема через збройний конфлікт або щоб уникнути його наслідків, через прояви насильства, порушення прав людини, стихійні або спричинені людиною лиха) і які не перетинали міжнародно визнаних державних кордонів [13].

Згідно із чинним українським законодавством, до внутрішньо переміщених осіб належать громадяни України, іноземці або особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах та мають право на постійне проживання в Україні, яких змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру [14].

Згідно із шостою хвилею дослідження IOM (International Organization for Migration), що проводилось протягом 17-23.06.2022 серед населення України віком від 18 років, близько 6,275 млн громадян змінили місце проживання всередині країни. Такі потужні внутрішні міграційні процеси справляють значний вплив на стан ринку праці. Внутрішньо переміщені особи створюють додатковий тиск на вітчизняний ринок праці, оскільки у східних регіонах структура зайнятості була суттєво зміщеною в бік промисловості порівняно із західними та центральними областями, куди вони переміщаються. Це посилює вже наявні структурно-кваліфікаційні диспропорції між попитом та пропозицією робочої сили, навіть з урахуванням впливу релокації підприємств.

Майже половина внутрішньо переміщених осіб (47%) зараз не працюють, а 60% осіб, які до війни мали роботу, втратили її. Серед тих, у кого збереглися робочі місця, 32% працюють віддалено, 23% тимчасово безробітних планують відновити роботу після повернення додому.

Важливою є реакція профільного міністерства на такі тенденції на ринку праці. Так, Міністерство соціальної політики України співпрацює з міжнародними партнерами та координує програми міжнародних урядових і неурядових організацій для надання грошової допомоги внутрішньо переміщеним особам. Ці кошти (500 млн дол. США від різних агентств ООН та інших гуманітарних партнерів) доповнюють державну допомогу (17 млрд грн від Мінсоцполітики станом на 28.06.2022). Дана фінансова допомога призначена, насамперед, підтримувати найуразливіші групи людей.

Структура зовнішніх і внутрішніх мігрантів також зазнала змін. У ній домінує частка жінок з дітьми, а також осіб похилого віку й вразливих груп населення. На Рис. 3.5 продемонстровано склад зовнішніх мігрантів, левову частку з яких займають жінки, особи з дітьми або онуками. Значну частку

зовнішніх мігрантів займають особи працездатного віку, які є фахівцями у певних сферах - це підприємці, керівники бізнесу або їх окремих підрозділів, спеціалісти із відповідною кваліфікацією.

Рис. 3.5. Склад зовнішніх мігрантів

Джерело: складено автором на основі [8]

Новітні міграційні процеси спричиняють виникнення низки проблем, пов’язаних з їх регулюванням та адаптацією до нових місць проживання. Так, внутрішньо і зовнішньо переміщені особи зазнають труднощів через відсутність власного житла, постійної роботи, співвідносною з їхньою освітою, нерегулярний дохід і розрив соціальних зв’язків. З метою надання допомоги українським біженцям інтегруватися в країнах призначення та забезпечення їм можливості працювати відповідно до рівня їхньої підготовки, Єврокомісія ще 5 квітня 2022 року оприлюднила рекомендації щодо спрощення процедури визнання дипломів і кваліфікацій біженців. Цей надзвичайний захід особливо актуальний для медиків, учителів і вихователів, оскільки саме вони можуть задовольнити потреби переселенців у медичних та освітніх послугах рідною мовою.

Окремої уваги заслуговує міграція молоді. Серед причин активізації даного виду міграційних потоків можна виділити такі основні:

• зростання популярності отримання освіти за кордоном, зокрема у зв'язку зі створенням нових навчальних програм для українців країнами ЄС, особливо у Польщі;

• міграція молоді за кордон для уникнення військової служби.

Вітчизняний ринок праці також скоротився через депортованих у росію. Власне депортація - це вигнання, примусове виселення громадян з місця постійного проживання. Цей метод широко використовують тоталітарні режими для заслання неблагодійних елементів, для використання депортованих як напівдармової робочої сили, для регулювання власних демографічних 91

показників. Вимушена депортація українців під час нинішньої війни відбувається у найбільш депресивні райони росії під гаслом нібито «евакуації» і «єдиного способу порятунку від жахіть війни». Подібна депортація, безумовно, є актом порушення прав людини і злочином проти людяності. За підрахунками ООН, станом на середину серпня понад 3 мільйони громадян України були вивезені добровільно чи примусово на територію росії з окупованих територій сходу та півдня України. За оцінками урядовців та правозахисників, значну частину українців вивезли у віддалені регіони рф: Алтайський край, Сибір, Якутію, Башкортостан.

У той же час спостерігається зворотна міграція українських громадян. За даними Агентства ООН у справах біженців, станом на 30 серпня 2022 року (6 місяців повномасштабної війни) кількість перетинів українських кордонів з 24 лютого 2022 року становила 12 млн осіб, а станом на 24 жовтня 2022 року (8 місяців війни) за межі України виїхали 9,3 млн людей. У той же час на Батьківщину вже повернулось 7,4 млн громадян. Вони повертаються до свого попереднього місця проживання або в інші безпечні місця в Україні. Біля двох мільйонів громадян залишаються за кордоном. Частина з них повернеться, а частину ми можемо втратити назавжди.

Соціологічною службою Центру Разумкова протягом 20.07.-25.08.22 було проведено опитування 511 українських біженців у 30 країнах щодо їхніх намірів повернутися додому (рис. 3.6).

Рис. 3.6. Наміри українських біженців повернутися додому

Джерело: складено автором на основі [15]

Дані опитування свідчать, що більшість українських біженців хочуть повернутися додому, але поки що не вщухнуть бойові дії, вони найймовірніше залишаться в країнах свого перебування. 35% опитаних мають намір повернутися одразу після закінчення війни, 13% через рік або через кілька років після закінчення війни, 7% повернуться після того, як відновить роботу підприємство, на якому вони працювали до війни або коли будуть впевнені, що знайдуть іншу роботу вдома. В той же час 11% планують повернутись в Україну найближчим часом, а 7% українців взагалі не планують повертатися.

Серед головних проблем, які турбують українських біженців під час перебування за кордоном, є тривога за те, що відбувається в Україні (87,5%), тривога за родичів, близьких людей, що залишилися в Україні (80%), туга за Батьківщиною (70%).

Таким чином, у результаті воєнних дій докорінно змінилася динаміка і характер міграційних процесів з України, відповідно й стану людського капіталу. Посилилася не тільки міжнародна, але і внутрішня міграція, почали з'являтися внутрішні переміщенні особи, що шукають притулку у безпечних місцях, трудова та освітня міграція витіснилися вимушеною міграцією, економічні причини міграції замінилися компонентом безпеки від наслідків війни. Зростають ризики втрати частини населення внаслідок міграції. Причому формуватимуться ці втрати переважно за рахунок економічно активних, працездатних, освічених, молодих громадян. Відтік людського капіталу, масова міграція не тільки негативно позначаються на виробництві ВВП, але й значним чином призводять до зменшення споживчого попиту на товари та послуги.

З’являються й нові виклики. Це, насамперед, ймовірність інтенсифікації процесів возз’єднання сімей, коли після завершення війни чоловіки розглядатимуть можливість приєднатися до своїх сімей, які вже адаптувалися за кордоном, знайшли роботу для себе й місце навчання для дітей і не мають планів щодо повернення в Україну. Тобто, існує ризик, що після завершення війни і скасування воєнного стану до українок з дітьми за кордоном почнуть переїздити їхні чоловіки. Загалом, чим довше людина залишатиметься і працюватиме за кордоном, тим менше ймовірність її повернення додому. У сторону постійного життя поза межами України, найімовірніше, схилятимуться ті, хто має там родичів, хто виїхав до віддалених держав, хто завдяки власним професійним знанням і кваліфікації може знайти гідну роботу й забезпечити собі належний рівень життя. Низькою, як було сказано вище, є також імовірність повернення молоді, яка й далі навчатиметься за кордоном. Таким чином, зі збільшенням тривалості перебування за кордоном частка неповерненців, на жаль, зростатиме. Тому кількість українських мігрантів, які захочуть залишитися за кордоном, залежить від їх здатності адаптуватися в приймаючих країнах, а також від того, що відбуватиметься в Україні, тобто масштаби війни і повоєнної відбудови.

Розглядаючи людський капітал з точки зору його якісних характеристик, як сукупність знань, професійних якостей, досвіду, якими володіють індивідууми, слід визнати, що саме він робить людей (носіїв людського капіталу) економічно продуктивними. Людський капітал може бути збільшений за рахунок вкладень в освіту, охорону здоров’я, професійну підготовку. Чим більше інвестовано у розвиток людського капіталу, тим більш продуктивною є людська праця, роль людини як суб’єкта ринку праці.

Висока частка людського капіталу у національному багатстві розвинутих країн (70%) пояснюється, насамперед, формуванням економіки знань. Остання здійснює відповідний мультиплікативний ефект на розвиток всіх інших галузей економіки. Це пояснює значення таких якісних характеристик людського капіталу як освіта і наука у підвищенні його конкурентоспроможності і ваги для відновлення макроекономічної стабільності національної економіки.

В Україні частка людського капіталу у національному багатстві відносно невелика (30%), проте наявні доволі високі показники культу вищої освіти у суспільстві, доступності освіти, розгалуженої мережі наукових установ тощо. На рис. 3.7. проілюстровано якісний склад науково-педагогічних працівників за критеріями наукових ступенів та вчених звань.

Із рис. 3.7 видно, що три чверті науково-педагогічних працівників складають кандидати наук і доценти, біля однієї чверті - доктори наук, професори, що також є свідченням високих якісних характеристик людського капіталу.

Рис. 3.7.a. Наукові ступені ННН Рис. 3.7.б. Вчені звання НИН

Рис. 3.7 Наукові ступені та вчені звання науково-педагогічних працівників (НПП) ЗВО на початок 2021/22 навчального року

Джерело: складено автором на основі [3]

Загалом Україна має достатню кількість науковців і дослідників різного віку, які працюють як у державному, так і у приватному секторі, проте кількість працівників, задіяних у наукових та технічних розробках за останні десять років зменшилася на 56%.

У той же час загальна кількість розробок за останні 5 років скоротилася на 5%, здебільшого за рахунок зменшення досліджень у держсекторі. Серед усіх розробок найбільша їх кількість - це технічні дослідження. За рахунок коштів держави в Україні фінансується 38% розробок, решта - за кошти підприємців, внутрішніх та іноземних інвесторів. В цілому витрати на наукові розробки в Україні значно відстають від аналогічних показників в розвинутих країнах. Зокрема, в Україні ці витрати становлять всього 0,43% ВВП, тоді як середній показник для ЄС-28 майже у 5 разів більше і сягає 2,12% ВВП [8].

Тобто, попри високий освітній і науковий потенціал людського капіталу витрати на його підтримку і розвиток є незначними навіть у мирний час. А для швидшої повоєнної відбудови української економіки галузі освіти і науки потребуватимуть збільшення фінансових вкладень у них з боку держави.

3.3.