ВИСНОВКИ

Охорона здоров’я населення є важливою сферою суспільного життя, внутрішньою функцією і частиною соціальної політики держави. Однак, слід зауважити, що за роки незалежності показники стану охорони здоров’я населення в Україні надзвичайно низькі і незадовільні.

Джерелами фінансування державного медичного забезпечення є кошти Державного бюджету України, Автономної Республіки Крим, бюджетів органів місцевого самоврядування за рахунок яких здійснюється фінансування Державної програми медичного забезпечення населення.

У державній формі власності України є значна кількість підприємств, установ охорони здоров’я, які потребують фінансової підтримки. Державний сектор економіки і бюджетне фінансування, як свідчить досвід розвинутих країн світу, необхідні, оскільки у кожній демократичній державі з ринковим механізмом бюджет є її невід'ємним атрибутом, який відображає соціально – економічний стан і є фінансовою базою для виконання державою своїх функцій. Обсяг державної власності повинен відповідати межам, які визначаються специфікою певного історичного стану розвитку суспільства, станом економіки, завданнями, що виконує держава, та її фінансовими можливостями.

Фінансове забезпечення системи охорони здоров’я - це метод фінансового механізму, що визначає принципи, джерела й форми фінансування суб’єктів господарювання, чия діяльність спрямована на охорону, збереження, зміцнення та відновлення здоров’я громадян.

Варто зазначити, що в Основах законодавства України про охорону здоров’я питанням фінансування галузі охорони здоров’я присвячена ст. 18, у якій визначено, що фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок таких джерел: Державний бюджет України, бюджет Республіки Крим, бюджети регіонального та місцевого самоврядування, фонди медичного страхування, благодійні фонди та будь-які інші джерела, не заборонені законодавством. Ці фінансові кошти використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

Незважаючи на позитивну динаміку збільшення обсягу фінансування галузі охорони здоров'я в Україні, видатки на охорону здоров'я є значно нижчими від визначеного у світі стандарту. Збільшення бюджетного фінансування протиепідемічних заходів у 2009 р., у зв'язку з оголошенням негативної санітарно-епідемічної ситуації, не спричинило покращення готовності установ охорони здоров'я до епідемічного стану, оскільки кошти витрачалися на поточні, а не капітальні видатки, а готовність медичних установ до епідемічного стану визначається наявністю відповідного медичного обладнання.

Таким чином, невирішеними залишаються питання раціональності використання медичними установами наявних ресурсів, соціально-економічної ефективності галузі та нормативно-правового поділу між бюджетами різних рівнів фінансування медичної допомоги.

Протягом останніх 5 років окремі показники охорони здоров’я

в Україні поліпшувалися, інші залишилися незмінними або навіть погіршилися

Порівняно з іншими країнами, в Україні рівень приватних видатків у сфері охорони здоров’я є надзвичайно високим, а державне фінансування галузі практично зводиться до утримання ліжко-місця

Україна має один з найгірших профілів щодо неофіційних (неформальних) платежів у сфері охорони здоров’я з-поміж інших країн регіону Східної та Центральної Європи. Україна має вкрай низьку ефективність використання фінансового ресурсу системи охорони здоров’я.

Організаційна структура МОЗ України, обласних управлінь охорони здоров’я залишається «радянською», яка працює на забезпечення лікувального процесу не у відповідності до економічної доцільності. Система охорони здоров’я потребує підготовки менеджерів, управлінців: часто признаючи талановитого лікаря не отримуємо хорошого управлінця і втрачаємо талановитого лікаря.

На сьогодні Україна має достатню кількість лікарів та середнього медичного персоналу, цілком достатню кількість ліжок, а у кінцевому результаті — ту якість медичної допомоги, рівень якої не здатний задовольнити пацієнтів.

Необхідна зміна реформування фінансових стимулів для надавачів медичної допомоги та лікарень зокрема. Потрібно здійснити перехід від підходу утримання закладів охорони здоров’я до підходу фінансування, яке створювало б перед керівниками закладів охорони здоров’я фінансові стимули при отриманні незалежності; запровадити елементи ринкових відносин без зміни головного принципу: фінансування переважно за рахунок податків.

Рефориування слід проводити на таких принципах:

1. Поєднання процесу та результату.

2. Інтеграція допомоги.

3. Оптимізація витрат усього ланцюжка.

Існують такі можливі варіанти покращення стану фінансування:

1. Перехід до оплати за кожен випадок лікування (single treatment fees).

2. Оплата за дні госпіталізації (Hospital days).

3. Принцип діагностичних груп (Diagnosis Related Group — DRG), коли оплата послуг лікарні здійснюється на основі діагнозу пацієнта.

4. Метод глобального бюджету (Global budgets)

На першому етапі реформи фінансування охорони здоров’я конче необхідно ліквідувати практику постатейних бюджетів. Оплату медичних послуг, які надають лікарні, треба здійснювати на основі методу глобального бюджету, який сприятиме збільшенню незалежності керівництва лікарень та підвищенню ефективності їх роботи.

На мою думку, для нашої нам можна взяти досвід реформування системи охорони здоров’я у Нідерландів.

Передусім нам варто повчитися ставленню держави до реформи. Заради покращення послуг для власного населення держава віддала велику частину влади і повноважень. Голандські урядовці вчинили цілком у дусі європейських країн – роль держави зводиться не до тотального контролю, перевірок і наказів, а до підтримки і регулювання у найкращому розумінні цього слова. По друге, з Нідерландів можна взяти приклад в управлінських інноваціях, таких як гарантування пацієнту допомоги без прив’язки до закладу або надання повноважень страховим компаніям вимагати від закладів розкриття даних про результативність лікування.

Варто було б уникати найбільшої проблеми системи Нідерландів, як і багатьох інших у Європі, - довгі черги на надання допомоги. Разом з тим, оцінювати це явище після впровадження реформи 2006 року дещо некоректно. Найкраще – оцінити зміни через деякий час і зробити висновки.

Як і в інших розвинених країнах, охорона здоров’я Нідерландів побудована на сімейних лікарях, які виконують роль “гейт-кіперів” (gatekeepers), тобто знаходяться на вході до системи охорони здоров’я. Така система заощаджує надзвичайно багато коштів.

Так, економічна ефективність ві впровадження сімейної медицини полягає в тому, що така модель зменшує витрати на:

1) оплату праці вузьких фахівців;

2)стаціонарну допомогу (через зменшення зайвих госпіталізацій);

3) підготовку кадрів та забезпечення їх житлом;

4)на невідкладну допомогу (у випадку проживання сімейного лікаря на території обслуговування немає необхідності виклику бригад швидкої допомоги).

Лікарні у Нідерландах можуть бути універсальними, спеціалізованими або університетськими. Університетські лікарні є громадськими (їх у країні 8). Решта лікарень (90%) є приватними неприбутковими організаціями.

Я вважаю, що досвід цієї країни є корисним для нашої країни і перейняти його було б доцільним.