ФОРМИ ТА МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

Виділяють дві форми державного регулювання економіки (див. рис. 11.3):

1) пряме регулювання;

2) непряме регулювання.

Рисунок 11.3 - Форми державного регулювання економіки

Пряме регулювання відбувається через правову систему й використання державної власності.

Методи прямого регулювання:

1) заборони (здійснювати певні види діяльності, використову­вати методи недобросовісної конкуренції, скуповувати акції кон­курентів тощо);

2) дозволи (ліцензування, реєстрація, дозволи на використан­ня або видобування ресурсів);

3) примус (забезпечувати безпечні умови праці, встановлюва­ти очисні споруди, дотримуватися державних стандартів);

4) регламентація діяльності економічних суб'єктів (правила без­готівкового обігу, митного оформлення товарів, торгівлі товарами);

5) державні закупівлі (державні замовлення);

6) цільове фінансування (субсидії, субвенції, дотації з держбю­джету).

Непряме регулювання пов'язано зі створенням державою мо­тиваційних механізмів впливу на поведінку економічних суб'єктів.

Методи непрямого регулювання:

1) бюджетно-податкове регулювання (фіскальна політика) - маніпулювання доходами й витратами держави; інструментами фіскальної політики є ставки оподаткування та видатки бюджету;

2) грошово-кредитне регулювання (монетарна політика) - за­ходи центрального банку щодо змінення обсягу грошової маси в обігу.

Інструменти монетарної політики:

- облікова ставка, тобто відсоткова ставка, за якою комерційні банки отримують кредит від центрального банку; підвищуючи або знижуючи облікову ставку, держава впливає на темпи зростання економіки: для прискорення економічного розвитку ставка знижу­ється, для уповільнення зростання з метою запобігання «перегрі­ву» економіки - підвищується;

- операції на відкритому ринку державних цінних паперів; ку- півля-продаж державних цінних паперів на відкритому ринку регулює кредитні можливості комерційних банків, змінюючи об­сяг грошової маси в обігу, для стримування ділової активності цен­тральний банк продає державні облігації комерційним банкам (вилучаючи вільні гроші з обігу, що скорочує можливості банків щодо надання кредитів); центральний банк країни викуповує державні облігації (збільшуючи обсяг грошової маси в обігу), якщо ставиться мета стимулювання ділової активності;

- норма обов'язкових резервів - частина кредитних ресурсів, яку комерційні банки мають зберігати на рахунках центрального банку для забезпечення власної ліквідності; зменшуючи норму обов'язкових резервів, центральний банк розширює можливості комерційних банків щодо надання кредитів і навпаки, збільшуючи її, зменшує ці можливості.

Бюджетно-податкове та грошово-кредитне регулювання має антициклічну спрямованість і короткостроковий характер. Окрім цього, здійснюється довгострокове державне регулювання.

Довгострокова економічна політика ґрунтується на коорди­нації різноспрямованих дій держави у різноманітних сферах еко­номіки. Ця координація оформлюється у вигляді середньостроко- вих і довгострокових планів і програм розвитку, доповнених сис­темою фінансово-кредитних стимулів. Плани та програми мають рекомендаційний (індикативний) характер.

Цілями втручання держави в економічні процеси можуть бути такі:

- економічне зростання;

- ефективна зайнятість;

- стабільний рівень цін;

- зростання економічної ефективності;

- захист і підтримка принципів економічної свободи;

- соціальна стабільність тощо.

Система довгострокових і поточних цілей економічного роз­витку держави, а також комплекс відповідних державних заходів, спрямованих на їх досягнення, має назву державна економічна політика.

Види державної економічної політики:

- антициклічна політика, яку спрямовано на підтримку ста­більних темпів економічного зростання;

- структурна політика, що передбачає формування ефекти­вної структури національної економіки;

- амортизаційна політика, яка має за мету заохочення нако­пичення капіталу;

- інвестиційна політика - політика регулювання капіталов­кладень із метою структурної перебудови виробництва, його тех­нічного та технологічного оновлення й модернізації;

- науково-технічна й інноваційна політика держави - діяль­ність держави, спрямована на розвиток науки й техніки, забезпе­чення стратегічних наукових і технологічних проривів, упрова­дження результатів НТП у виробництво;

- цінова політика - вплив держави на ціни й ціноутворення з метою приборкання інфляції, стимулювання модернізації вироб­ництва, посилення конкурентоздатності вітчизняних товарів на світовому ринку, здійснення кон'юнктурної та структурної полі­тики, пом'якшення соціальної напруженості у суспільстві;

- зовнішньоекономічна політика держави, яка охоплює різні аспекти зовнішньої торгівлі, контроль за міграцією капіталів і ро­бочої сили, підтримку вітчизняного підприємництва на зовнішніх ринках тощо з метою усунення диспропорцій платіжного балансу та досягнення зовнішньоекономічної рівноваги;

- соціальна політика держави, яка зосереджується на форму­ванні ефективних соціально-економічних умов життя суспільства, регулюванні відносин між соціальними групами, формуванні еко­номічних стимулів для участі у виробництві, забезпеченні ефекти­вної зайнятості населення, створенні соціальних гарантій та умов для підвищення добробуту членів суспільства;

- конкурентна політика держави, що передбачає розробку заходів щодо створення конкурентного середовища, підтримки та захисту економічної конкуренції, боротьби з монополізмом тощо;

- регіональна політика - це діяльність держави щодо забезпе­чення збалансованого й комплексного розвитку окремих територій країни, виходячи із загальнодержавних і регіональних інтересів, шляхом використання абсолютних та відносних переваг регіонів;

- екологічна політика, яку спрямовано на забезпечення еко­логічної рівноваги, охорону навколишнього середовища та ство­рення безпечних умов життя громадян.

Модель реалізації економічної політики в Україні повинна по­єднувати елементи ринкового саморегулювання (переважно на мік- роекономічному рівні) з достатньо жорстким державним регулю­ванням макроекономічних пропорцій. Результатом має стати досяг­нення оптимального співвідношення між виробничою та соціальною ефективністю відтворювальних процесів і забезпечення паритету інтересів окремих суб'єктів господарювання та суспільства в цілому.

11.4.