3.1. ТРАНСНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ Tfl ПОСПНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ ЯК ГОЛОВНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ Hfl НАЦІОНАЛЬНІ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ

Сучасні міжнародні процеси формують певні умови та обме­ження, які відбиваються на тому, який шлях та стратегію власно­го розвитку має можливість обрати та чи інша країна світу. Уна­слідок цього зовнішні щодо країни чинники стають для неї прак­тично настільки ж важливими, як і внутрішні чинники розвит­ку.

Сьогодні вважають, що головною рисою міжнародної еконо­міки в останні десятиліття став процес глобалізації. У найзагаль- нішому вигляді це явище можна тлумачити як процес поглиблен­ня взаємозв’язку та взаємозалежності всіх країн і регіонів світу в економічній, культурній, політичній, технологічній та інших сферах. Наповнення цієї загальної характеристики конкретним змістом ускладнюється наявністю надто великої кількості погля­дів на сутність і природу глобалізації. На одному боці спектру оцінок маємо прагнення пояснити всі без винятку сучасні проце­си, що відбуваються у міжнародній економіці, чинником глобалі­зації розвитку, а звідси і слідує «розмивання» слова «глобаліза­ція», позбавлення його конкретного змістовного наповнення. З іншого боку, деякі дослідники (зокрема, англійці П. Герст та Ґ. Томсон, відомий російський економіст В. Іноземцев та інші) заперечують будь-яку новизну глобальних процесів, вказуючи, що жодне з тих явищ, на пояснення яких застосовується новий термін, насправді не є новим для людства, а тому недоцільно вважати, що ми є свідками якихось якісно нових процесів.

Першим і головним серед цих елементів вважають феномен посилення ролі і впливу великих транснаціональних корпорацій (ТИК; під цим терміном розуміємо підприємства, що здійснюють свою діяльність у двох і більше країнах) на державну політику. Починаючи з 1980-х років спостерігається підвищення питомої ваги та потужності THK у національній і міжнародній економіці до того рівня, за якого вони дістають можливість диктувати умо­ви власної діяльності урядам незалежних країн та стають впливо­вим суб’єктом світової економіки. Вони, зокрема, переміщують виробництво в регіони із дешевшою робочою силою, через що в тих країнах, звідки прибираються виробничі потужності, зростає безробіття.

Окрім рівня оплати праці, привабливість певної країни для ін­вестицій THK визначається й іншими чинниками. Одним із них є рівень оподаткування. Чим він нижчий, тим привабливішою для іноземних інвесторів стає країна. Водночас податки є основним Джерелом коштів для здійснення витрат на соціальні програми. Знижуючи податки, держави змушені також мінімізувати фінан­сування соціальної сфери, через шо, як правило, знижується рі­вень добробуту населення. Крім того, для уникнення оподатку­вання доходів THK використовують механізм трансфертних цін Останні являють собою внутрішньокорпоративні тни, за якими один підрозділ THK постачає напівфабрикати іншому підрозділу, розміщеному в іншій країні. Прибуток декларується у підрозділі компанії, який діє в державі з мінімальними ставками податку або в офшорній зоні. Це ще раз зменшує доходи державного бю­джету тих країн, які активно залучають інвестиції від 1НК. На­томість потужні компанії виділяють великі кошти на давання хабарів високим посадовцям, які створюють вигідніші для TFTK правила економічної діяльності, чим сприяють поширенню ко­рупції¹.

Країни потрапляють у залежність від інвестицій іноземних компаній, то ставить їх економіки під загрозу спаду у випадку раптового відпливу таких інвестицій, адже THK контролюють близько двох третин інвестиційних потоків світу. Яскравою ілю­страцією небезпеки такої ситуації став масштаб азійської фінан­сової кризи 1997—1998 рр., яка почалася в Мексиці, перекинула­ся у найдинамічніші азійські країни (Сінгапур. Таїланд, Філіп­піни, Південна Корея, Малайзія, Гонконг) і частково торкнула Росію й Україну. В цих країнах відбулося падіння ВВП та курсу національної валюти. Аби уникнути подібних неприємних на­слідків, країни вимушені впроваджувати максимально привабли­вий для іноземних компаній режим доступу на внутрішній ринок, який є несприятливим для розвитку власних підприємств, оскіль­ки примушує їх конкурувати зі значно потужнішими іноземцями. Швейцарські вчені М. Геркенрат і Ф. Борншір, проаналізувавши дані з 84 країн за період з 1960 по 2000 рр., зробили висновок, що розширення діяльності THK у країнах, що розвиваються, обов’яз­ково викликає уповільнення їх темпів економічного зростання, а також сприяє посиленню нерівномірності розподілу доходів на­селення. Вони вказують, що цих негативних наслідків можна уникнути тільки через адекватне регулювання діяльності інозем­них компаній на національному рівні.

Про серйозність цих проблем свідчать дані про масштаб діяль­ності транснаціональних компаній. Так, за даними ЮНКТАД, у 2006 р. у світі діяло близько 78 тис. THK, що мали 780 тис. іно­земних підрозділів (для порівняння: у 1998 р. — 53 і 450 тис.,

Щодо заходів із протидії корулційній діяльності міжнародних компаній див.: Ju- вадский М. Молоток становится больше.∙7 Эксперт Украина №7(152). 18,02.2008 г. - С. 32—35.

у 2001 р. — 63 і 800 тис. відповідно¹). У зарубі жних філіях THK вироблялося 10% світового ВВП, їх питома вага у світовому екс­порті становила 33% (4,7 з 14,1 трлн дол.), вони надавали робочі місця майже 73 млн працівників.

Двома найважливішими напрямами та інструментами еконо­мічної політики держави є монетарна (грошово-кредитна) та фіс­кальна (бюджетно-податкова) політика.

Розширення діяльності THK у загальносвітовому масштабі, як відомо, тісно пов’язане зі світовим фінансовим ринком, який на­дає THK та іншим учасникам міжнародних економічних відносин фінансові ресурси, що є необхідними для розширення інвестицій, виробництва і збуту. Тиск міжнародного руху капіталів на націо­нальні економіки став досить потужним. Серед багатьох поро­джених ним ефектів доволі цікавим є те, що розвинений міжна­родний фінансовий ринок звужує коло доступних окремим краї­нам варіантів проведення грошово-кредитної політики, а саме: необхідність залучення іноземних інвестицій та конкуренція за них з іншими країнами спричиняють вимушену лібералізацію національного фінансового ринку. Що й стає обмеженням. Адже у фінансовій сфері існує концепція «несумісної трійки»: вільно­го доступу іноземного капіталу на внутрішній ринок, підтримки фіксованого або стабільного валютного курсу та здійснення ефек­тивної грошово-кредитної політики, спрямованої передусім на зниження інфляції Держава може одночасно розв’язувати будь- які двоє з перелічених трьох завдань. Розвиток фінансового рин­ку, таким чином, стримує можливості держави або щодо підтрим­ки стабільного валютного курсу, або щодо контролю над інфля­цією. В умовах відкритості до іноземного капіталу менш ефек­тивними стають також інструменти контролю над відсотковими ставками, що застосовуються центральним банком.

Крім того, останнім часом деякі валютні режими (політика Щодо встановлення курсу національної грошової одиниці до ін­ших валют) стають вкрай непопулярними. Зокрема, за даними МВФ, станом на кінець квітня 2007 р. режим коливання курсу

, ^, UNCTAD World Iiiveslincnl Report 2007. — New-York, ZOrich, 2007. ρρ. XVI, 9; ^3b - th про іпиесіиції V світі за попередні роки грошової одиниці в межах валютного коридору обрали лише ] 2 країн (у 1999 р. таких країн було 24, у 2001 р. — 15). Значно по­пулярнішими є «полярні» режими — використання іноземної ва­люти або жорстка фіксація курсу грошової одиниці до іноземної валюти (іноді з можливістю коливання курсу в межах ±1 %; та­кий режим у 2007 р. застосовується в 93 країнах) або, навпаки, вільне курсоутворення із можливими інтервенціями центрально­го банку на валютному ринку (83 країни).

МВФ репорту є, що з 2003 по 2007 р. в Україні застосовувався режим прив’язування курсу національної валюти до іноземної, причому цей фактичний валютний режим відрізнявся від офіцій­но задекларованого. Протягом 2008 р. простежувалася тенденція до відмови від жорсткої фіксації курсу гривні до долара та впро­вадження валютного коридору. Виходячи із вищевикладеної тен­денції варто очікувати, що ці кроки стануть першим етапом упровадження режиму вільного курсоутворення для гривні.

Характер сучасного економічного розвитку значною мірою залежить від впливу постіндустріальних процесів. Результатом науково-технічної революції другої половини XX ст. був розви­ток інформаційних та комунікаційних технологій (IKT), завдяки якому інформація і знання стали одним із головних економічних ресурсів. У ВВП найбільш розвинених країн світу питома вага традиційного промислового виробництва знизилася на користь сфери послуг. Цю сферу також називають сектором нематеріаль­ного виробництва або постіндустріальним сектором. Звідси й на­зва: постіндустріальна економіка й постіндустріальне суспільст­во — такі, де в наданні послуг зайнята понад половина працівни­ків певної країни. Поняття постіндустріалізму пов’язується також із високим рівнем розвитку й поширення IKT. Близькість між глобалізацією та переходом до постіндустріальних суспільства й економіки полягає в тому, що обидва явиша були спричинені нау­ково-технічною революцією другої половини XX ст. Вони при­звели до широкого діапазону змін у світовій економіці та у відно­синах між країнами.

Так, у забезпеченні сталого розвитку країн значно посилилася важливість опанування новітніми технолопями та розвитку ін­формаційно-комунікаційної інфраструктури Американський еко­номіст Джеффрі Сакс поділив країни світу на три групи. До пер­шої з них він відніс близько 30 розвинених країн із населенням близько 1 млрд осіб, які здатні забезпечувати науково-технічний прогрес (НТП) та розвиток нових форм високотехнологічних ви­робництв. Друга група — це території із населенням, шо стано­вить половину світового, які не продукують власні технології, однак здатні опанувати й використовувати існуючі інновації На­решті, третя група — це третина населення світу, що є нездатною до створення та опанування новітніх технологій, а тому прирече­на на хронічну бідність. Межі цих регіонів можуть не збігатися з державними кордонами. Наприклад, технологічно відсталими є південна Мексика, частина тропічної Бразилії, деякі штати Індії та провінції Китаю, тобто частини тих держав, які загалом нале­жать до другої групи країн.

Джефрі Сакс запропонував цей поділ у 2000 р. Відтоді умов­на група розвинених держав поповнилася постсоціалістичними східноєвропейськими країнами, шо увійшли до складу Євросою- зу. Деякі азійські та латиноамериканські країни вживають усіх заходів для переходу із третьої категорії в другу. Існує прогноз, що в майбутньому до числа світових лідерів належатимуть краї­ни «БР1К» — Бразилія, Росія, Індія та Китай, які сьогодні демон­струють високі темпи та якість соціального й економічного роз­витку.

Загальновизнаним є те, шо покращення технологічного стату­су країни є неможливим без активної інноваційної, інвестиційної, наукової та освітньої політики держави, оскільки приватний сек­тор нездатний самостійно забезпечувати технологічний розвиток. Без участі держави місце країни у міжнародному поділі праці консервується, і вона позбавляється можливості змінити свій економічний статус.

У цьому зв’язку важливо стисло охарактеризувати сучасну ін­новаційну політику України. Сутність інноваційної політики по­лягає у здійсненні системного комплексу заходів із розвитку ви- сокотехнологічних галузей виробництва, активного залучення в ці галузі вітчизняних та іноземних інвестицій, підтримки фунда­ментальних та прикладних наукових досліджень, забезпечення високого якісного рівня технічної освіти, створення сучасної рин­кової інфраструктури (транспортної, банківської, фінансової, ін­формаційної, комунікаційної), здійснення просвітницької діяль­ності щодо пояснення населенню необхідності та шляхів струк­турної трансформації економіки.

Реальний стан упровадження інноваційної моделі розвитку в Україні сьогодні є далеким від оптимального. Співвідношення галузей промисловості між третім (важке машинобудування, ви­робництво та прокат сталі, неорганічна хімія), четвертим (авто­мобілебудування, кольорова металургія, органічна хімія, нафтова промисловість) та п’ятим (електронна промисловість, програмне забезпечення, літакобудування, інформаційні та телекомуніка­ційні послуги, освіта, охорона здоров’я) технологічними уклада­ми характеризує структуру української промисловості як відста­лу. Обсяг випуску продукції третього укладу, за даними фахівців Інституту економіки та прогнозування, становить 58 % від загаль­ного, четвертого — 38 %, п’ятого — 4 %. За іншими показниками структура така: фінансування науково-технічних розробок — 7 % / 70 % / 23 %; інноваційні витрати — ЗО % / 60 % / 10%; інвести­ції — 75 % / 20 % / 5 %. Тобто у структурі промисловості домі­нують галузі застарілих четвертого та третього укладів, питома вага галузей сучасного п’ятого укладу є мінімальною, а біо- та нанотехнології перспективного шостого технологічного укладу (штучний інтелект, генна інженерія, молекулярна біологія, еколо­гічно чисте та безвідходне виробництво) в Україні сьогодні прак­тично не розробляються й не впроваджуються (їх питома вага у виробництві становить 0,1 %).

Інші показники інноваційної діяльності в Україні теж необ­хідно покращувати. Фінансування наукових досліджень в Україні протягом 2000—2007 років не перевищувало 0,42 % ВВП за ра­хунок коштів державного бюджету (зокрема, у 2006 р — 0,37 %, у 2007 р. — 0,39 %) та 1,35 % ВВП (2006 р. — 0,95 %, 2007 р. — 0,86%) за рахунок усіх джерел фінансування разом. Таким чи­ном, не виконується норма статей 31 і 34 закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», згідно з якою бюджетні видатки на фінансування наукової діяльності мають становити щонаймен­ше 1,7 % ВВП. Існуючий рівень фінансування є недостатнім для розвитку науки, адже світовий досвід свідчить, що наука може розвиватися тільки за умови, що її фінансування перевищує 2 % ВВП. Разом з тим, за даними Євростату, фінансування НДДКР у ЄС-27 у 2005 р. становило трохи понад 200 млрд евро, або 1,84 % ВВП Єврозони, або понад два річні ВВП України. T цей рівень витрат на науку європейці вважають недостатнім, вони проголо­сили своєю метою фінансування науки на рівні 3 % ВВП. Адже США витрачають на науку 2,68 % ВВП, японці — 3,18 % і навіть Китай — 1,34 % від свого валового продукту.

Небезпека цієї ситуації потребує пояснення. Класична теорія порівняльних переваг у міжнародній торгівлі говорить про те, що кожна країна спеціалізується на виробництві тієї продукції, яку вона виробляє найкраще. Тобто немає нічого страшного в тому, щоб одна країна виробляла, скажімо, літаки й космічні апарати, а інша — сталь та мінеральні добрива. За допомогою взаємної тор­гівлі кожна з них забезпечить себе і тим, й іншим. Однак така тео­рія не враховує того, що метали та літаки мають різну додану вартість. Для того, аби придбати один літак, треба продати надто багато металу. Іншими словами, країна, яка виробляє менш тех­нологічно складну й сучасну продукцію із нижчою доданою вар­тістю, автоматично програє у торгівлі з сусідом, який продукує більш високоїнтелектуальні товари. До того ж промислова струк­тура економіки визначає межу рівня її економічного розвитку. Наприклад, вважається, що за рахунок металургійного сектору економіка не може досягти величини ВВП, шо перевищує 12 тис. дол. на особу. Якщо країна бажає досягти вищого рівня еконо­мічного добробуту, їй необхідно переорієнтувати промисловість на створення більш високотехнологічної продукції.

Загалом інноваційну політику України, пов’язану з приведен­ням економіки до постіндустріального рівня, слід вважати «вичі­кувальною». Здійснюються мінімальні кроки, спрямовані на збе­реження існуючого науково-технічного рівня та запобігання його зниженню. Виділяється відповідне фінансування, яке не дає змо­ги розвиватися інноваційній сфері, але, з іншого боку, підтримує її на тому рівні, який дасть можливість у майбутньому перейти до активніших інноваційних дій.

Викладені проблеми є тими обмеженнями, а водночас і мож­ливостями, в межах яких сьогодні розвивається будь-яка країна світу. Отже, глобальний процес приносить із собою уніфікацію міжнародних умов, в яких відбувається розбудова національних економічних моделей. У таких загальних рамках, проте, кожна країна шукає власний шлях розвитку та власне місце у світовій економічній системі. На цьому шляху найважливішим для кожної країни є налагодження ефективної співпраці із своїми географіч­но найближчими сусідами. Раніше така співпраця відбувалася у різних формах. Останнім часом провідною формою поглиблення співробітництва із сусідами стала міжнародна економічна інтег­рація.