Поняття та особливості проблемних регіонів

Територіальні диспропорції в соціально-економічному розвитку регі­онів існують майже у всіх країнах, незалежно від розмірів, економічного потенціалу, державного устрою і політичної системи.

Разом з тим, існує різниця у підходах та напрямах як формування регі­ональної політики, так і стратегії у розвинутих країнах та країнах, що роз­виваються. Основні напрями регіональної політики розвинутих країн, в основному, спрямовані на розв'язання питань, шо стосуються проблем­них регіонів: депресивних старопромислових, малорозвинутих (аграрно- індустріальних із екстремальними природними умовами), надмірною кон-

центрацією населення і господарства в межах величезних агломерацій тощо.

Сутність поняття „проблемний регіон” полягає втому, шо ця терито­рія (район, область), самостійно не може вирішити свої соціально-еко­номічні проблеми чи реалізувати свій високий потенціал і потребує актив­ної підтримки зі сторони держави. Отже, проблемний регіон — це катего­рія державної фінансової підтримки.

Основними якісними показниками проблемних регіонів є:

1) особлива кризова ситуація, що визначає основну проблему держави і створює загрозу соціально-економічному розвитку країни, політичній ста­більності, екологічній рівновазі.

До кризових належать території, які постраждали від впливу природ­них і техногенних катастроф, регіональних широкомасштабних суспіль­но-політичних конфліктів, що призводить до вимушеної еміграції).

- несприятлива екологічна ситуація;

- високий рівень депопуляції населення;

- швидке зростання безробіття та рівня бідності;

-складна фінансова ситуація;

2) наявність ресурсного потенціалу (виробничого, науково-технічного, трудового, природного) — особливо важливе для наніональноїекономіки.

Ці регіони в країні можуть стати полюсами росту чи регіонами -локо­мотивами (наприклад, райони Донбасу). Ефективною формою державної підтримки є державні цільові програми регіонального розвитку. Ще од­ним різновидом можуть бути ВЕЗ (вільні економічні зони) для (приморсь­ких або прикордонних районів);

3) геополітичне та геоекономічнерозміщення регіону, яке має особливе значення для стратегічних цілей країни;

4) недостатність власних фінансових ресурсів для вирішення проблем загальнодержавного або міжнародного значення.

З точки зору регіональної економічної політики головними типами проблемних регіонів є:

- відсталі чи (слаборозвинуті);.

-депресивні;

- прикордонні.

До групи відсталих або слаборозвинених належать регіони, які тради­ційно мають низький рівеньжиття порівняно з більшістю регіонів країни. Регіони цієї групи знаходяться в стані застою; для них характерна слабо- розвинена галузева структура, науково-технічний потенціал, соціальна сфера, а також переважають політичні, етнічні, кримінальні, екологічні проблеми. Розмір ВВП надушу населення менший 50 % від середнього по країні, а розмір грошових доходів надушу населення становить менше 50 % від середнього по країні. Слаборозвинуті регіони ніколи не впливали на економіку країни. В більшості випадків такі регіони розмішуються на пе­риферії.

Держава може надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку виробничої інфраструктури, стимулювання потоків інве­стицій, деяких податкових і кредитних пільг, селективного надання дотацій підприємствам з метою забезпечення мінімальної зайнятості. Внаслідок обмеженості фінансових ресурсів держави, основним напрямом є забез­печення саморозвитку регіонів на основі використання власного потенці­алу і конкурентних переваг.

Депресивні регіони — це такі просторово локальні утворення, в яких че­рез економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини переста­ють діяти стимули саморозвитку, отже, немає підстав розраховувати на са­мостійний вихід з кризової ситуації. Депресивними слід вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негатив­них тенденцій у сфері зайнятості, демографії, екології, соціальних послуг і т.п. виші за макрорегіональні, загальнодержавні.

Депресивні регіони мали достатньо високий рівень виробничо-техні­чного потенціалу, значну частку промислового виробництва в структурі господарства країни, але через різні причини: зменшення попиту на про­мислову продукцію, зниження конкурентоспроможності, вичерпання мінеральних ресурсів, погіршення геологічних умов — ці райони втратили своє економічне значення і відносні переваги.

З погляду тривалості депресивного станувиділяютьдві групи регіонів:

- дореформенні депресивні регіони, регрес яких почався до реформ, а в процесі реформи їх стан шс більше погіршився;

- нові депресивні регіони, які до реформ мали відносно високий рівень розвитку.

Тривалість і масштаб (глибина) регіональної депресії визначаються, як правило, структурою галузей виробництва, де криза стала основною при­чиною розповсюдження депресії на всю економіку регіону. За цією озна­кою депресивні регіони поділяються на:

-старопромислові;

-аграрно-промислові;

- добувні.

Здебільшого части на депресивних регіонів старопромислові, які сфор­мували свою структуру з кінця XIX ст. до 1960-70 ρ. ρ. XX ст. і найбільш постраждали від розриву економічних зв’язків.

Однією із специфічних рис перехідного періоду є протиріччя між нау­ково-технічною прогресивністю галузевої структури та ії ринковою ефек­тивністю. Внаслідок цього старопромислові регіони, де концентрувалися підприємства ВПК, технологічного обладнання, сільськогосподарського машинобудування, приладобудування, легкої промисловості, опинилися у гіршому стані, ніж ті регіони, що мали велику частку добувних галузей і галузей першого ряду переробки.

Основною ознакою депресивності аграрних територій є зменшення чисельності населення, яке відбувається практично у всіх поселеннях Ук­раїни (скорочення природного приросту, тобто депопуляція). До таких територій відносяться населені пункти з високою часткою зайнятих у сільському господарстві, низьким рівнем доходів населення, негативною динамікою його чисельності.

Скорочення природного приросту спричиняє обезлюднення сіл і ра­зом зі старінням мешканців призводить до того, що на певному етапі час­тина поселень втрачає можливість самовідтворюватися на власній демо­графічній базі. Подальша доля таких сільських поселень — деградація і по­вне вимирання. Із зростанням кількості деградуючих сіл на певній тери­торії, погіршується використання її природних і матеріальних ресурсів, господарське обслуговування, зростає безробіття, втрачаються джерела відтворення, знижується рівень життя населення і місцевість занепадає. До деградуючих запропоновано відносити населені пункти з часткою жи­телів пенсійного віку понад 50 %, в малих поселеннях (з чисельністю насе­лення до 200 чол.) — понад 40 %.

Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроеко- номічної ситуації та соціально-економічної політики, яку впроваджують на національному і регіональному рівнях.

Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону та підприємства шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, реорганізації, реструкту­ризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого клімату, пошуку нових ринків збуту.

Прикордонні регіони відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки і міжнародного співробітництва. Прикордонні регіони мають потенціал для активного залучення до інтеграційних процесів, які охоплюють на сьо­годнішній день увесь континент. Поняття “прикордонний регіон” озна­чає, шо територія, яка до нього відноситься, перебуває під впливом дер­жавного кордону. Основними функціями такого регіону є бар’єрна, фільтруюча, контактна.

Виділяють три рівні прикордонних регіонів:

- макрорівень (вся країна);

- мезорівень (адміністративний регіон);

- мікрорівень (прикордонна смуга та населені пункти, які до неї входять). Проблемність або перспективність прикордонних регіонів визначаєть­ся восновному характером сусідства: якщо немає можливостей для масш­табного співробітництва, то ці райони стають периферійними і відповід­но, відстають від інших територій в економічному розвитку.

Прикордонні території мають специфічні фундаментальні риси в інтег­раційному процесі — бар’єрністьта контактність, завдяки яким вони (ра­зом з функцією переходу від одного народногосподарського комплексу до іншого) забезпечують їх взаємну адаптацію. Під впливом інтеграційних процесів бар’єрні функції кордонів переносяться на зовнішні кордони інтеграційних утворень. Внутрішні кордони в межах ЄС стають прозори­ми, що дає можливість вільного спілкування як прикордонних, так і за­гальнодержавних спільнот. У відносинах ЄС скасовуються прикордонні бар’єри для руху товарів, капіталу, робочої сили, уніфіковується норма­тивно-правова база господарської діяльності. Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів на світовій арені збільшуються повноваження місцевих влад, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітницт­во дає змогу вирішити конкретні економічні та соціальні питання безпо­середньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.

Вищою формою прикордонного співробітництва у країнах ЄС стали євро- регіони. Єврорегіони — це міждержавні транскордонні регіональні асоціації, які охоплюють прикордонні області та розвиваються за погодженими плана­ми та проектами. Співробітництво тут відбувається у вигляді розробки спільних комплексних програм економічної, культурноїта гуманітарної взаємодії, кон­кретних транскордонних економічних проектів, розв’язання проблем зайня­тості, інфраструктури, екології. В Україні існує можливістьствореннятаефек­тивного функціонування ще однієї форми регіонального співробітництва — вільних економічних зон на прикордонних територіях.

Тенденції світогосподарського розвитку тією чи іншою мірою відби­ваються у специфіці господарювання прикордонних територій, а саме:

- забезпечення транскордонного руху товарів в умовах лібералізації світової торгівлі;

- виконання контактних та бар’єрних функцій під натиском динаміч­но зростаючого транскордонного руху населення у формах міжнародної міграції трудових ресурсів, туризму, ділових та освітніх поїздок, які є про­явом глобалізації світогосподарських відносин;

- утворення регіональних інтеграційних угруповань загострило пробле­му відсталості, а іноді депресивного стану прикордонних територій, як відбитка минулих етапів господарювання;

- правове насичення повноважень місцевих органів влади, зокрема в га­лузі співробітництва з органами влади відповідних територій зарубіжних країн, шо безпосередньо проявляються саме у прикордонних регіонах.

Майбутнє прикордонних регіонів залежить від того, як швидко Украї­на вийде із затяжної економічної, політичної, соціальної кризи, від ефек­тивності регіонального управління та впровадження нових форм прикор­донного і міжрегіонального співробітництва, вступить в дію закону Украї­ни „Про транскордонне співробітництво”, шо значно розширило б діяльність цих регіонів.

10.5.