6.1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОПЧНІ АСПЕКТИ КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Серед конструктивних соціально зорієнтованих національних моделей економіки як у теоретичному, так і в практичному аспек­тах заслуговує глибокого вивчення німецька модель «соціально­го ринкового господарства».

Концепція «соціального ринкового господарства», що була покладена в основу повоєнного реформування зруйнованої еко­номіки ФРН, є одним із конструктивних прикладів використання теоретичних положень у конкретних історичних умовах. Як ві­домо, динамічний економічний розвиток у цій країні наприкінці 40-х рр. та у 50-х і 60-х рр. минулого століття серед фахівців отримав назву «німецького економічного дива». Адже у спусто­шеній війною економіці та розділеній на відповідні територіальні зони (американську, англійську, французьку) за кілька років було закладено такі господарські засади, які забезпечили стрімкий її рух до економічного лідерства не лише в Європі, а й у світі. І по­нині цей приклад є зразком, а відтак — своєрідним еталоном си­стемної та науково грамотної економічної політики^[1].

У світовій економічній думці модель «соціального ринково­го господарства» фактично охоплює специфічний методологіч­ний напрям, який отримав назву ордолібералізму (німецький ва­ріант неолібералізму). Вплив даного методологічного підходу на розвиток світового господарства і нині залишається досить сут­тєвим.

За умов творчого з урахуванням національної специфіки ви­користання теоретик©-прикладних доробків політики «соціаль­ного ринкового господарства» її засади є актуальними і для тран­зитивних економік (постсоціалістичних країн), у тому числі й України Адже законодавче формування ефективного механізму розв’язання наших сучасних проблем об’єктивно потребує ство­рення юридично-легітимних засад щодо викорінення проявів мо­нополізму, корупції в усіх сферах суспільного життя та форму­вання ефективного конкурентного середовища.

Наша ситуація ускладнюється ще й тим, що з’явився проша­рок осіб, які формують свою кар’єру в політиці на суспільному незадоволенні відповідною владою, а самі при цьому не мають ніяких конструктивних ідей і не володіють здатністю виконувати передвиборні обіцянки. Перманентні вибори в Україні, на яких такі політики «випливають на поверхню», формують у людей зневіру у краще майбутнє в країні. Про це свідчить і масовий від­плив наших співгромадян-заробітчан за кордон. Масове заробіт­чанство в країни Західної Європи та Росію перетворилося на прикмету української епохи незалежності¹.

Хочемо сподіватись, що ознайомлення з матеріалом теми до­поможе уяснити, що «соціальне ринкове господарство» — не лише модний вислів чи надумане словосполучення. Це досить логічна теоретико-прикладна концепція, яка орієнтується і дає змогу реально підвищувати соціальні стандарти в суспільстві не просто за рахунок посилення втручання держави в механізми розподілу і перерозподілу доходів. За своїм змістом вона є послі­довною і чіткою системою економічних положень, які базуються на неоліберальних цінностях індивідуалізму, свободи, пріорите­тах приватної власності, досконалої конкуренції, соціальної справедливості та суспільного партнерства.

У науково-навчальній літературі німецька модель «соціально орієнтованого господарства»^{[2] [3] розглядається як специфічний ви­нахід, оскільки вперше як економічну модель було обґрунтовано раціональне поєднання економічної конкуренції та соціальних гарантій [8, с.}

Як відомо, конкурентна політика взагалі є складовою держав­ної економічної політики і являє собою систему заходів правово­го, економічного та організаційно-адміністративного характеру, спрямованих на формування конкурентного середовища, розви­ток і захист чесної конкуренції й боротьбу з порушеннями чин­ного антимонопольного законодавства. Основними завданнями конкурентної політики є максимальна підтримка вільної конку­ренції та вільного ціноутворення, створення умов, коли антикон- курентні дії стають економічно невигідними. Державне втручан­ня обумовлене лише в тих випадках, коли конкуренції з об'єк­тивних причин немає, наприклад, на ринках природних монопо­лій, або коли порушено чинне конкурентне законодавство чи з метою превентивного запобігання порушенню.

Умовно державне регулювання конкурентних відносин можна поділити на два види.

— нормативно-правове — формування відповідного конку­рентного законодавства, контроль за його виконанням тощо;

— організаційне — створення відповідних державних струк­тур і органів виконавчої влади, яким надано відповідні повно­важення щодо забезпечення формування конкурентного середо­вища і покарання порушників чинного антимонопольного за­конодавства. У такому контексті вважатимемо терміни «конку­рентне законодавство» і «антимонопольне законодавство» то­тожними.

Для людини з раціонально-етичним економічним мисленням зрозуміло, що стимули і тенденції до ведення конкуренції, як і взагалі економічної діяльності, поза моральними правилами та цінностями базуються на тому, що їх «порушники» отримують певну короткотермінову перевагу перед тими, хто веде чесну конкуренцію. Але гра «поза правилами» руйнує принципи екві­валентності і добровільності обміну, що призводить не лише в економіці, а й суспільстві в цілому до стану фактично тотальної війни «кожного проти всіх».

Важливим результатом конкурентного порядку- є те, що він забезпечує приведення правил індивідуальної поведінки до стану обов’язкових, незалежно від особистого до них ставлення. В да­ному аспекті В. Ойкен наголошував на тому, що «як правова держава, так і конкурентний порядок мають створювати такі рин­ки, в яких вільна діяльність одного індивіда обмежується сферою свободи іншого, в результаті чого сфери свободи людей приво­дяться в стан рівноваги. 1 насправді, воля до встановлення і під­тримки конкурентного порядку тісно пов’язана з волею до сво­боди» [6, с. 331 ]. Водночас конкурентний порядок є складовою більш загального процесу — економічного порядку, оскільки «правова держава, — писав В. Ойкен, — може бути реалізованою в повному обсязі лише там, де поряд із її державно-правовим по­рядком втілений у життя економічний порядок» [8, с. 108]. Еко­номічний порядок — це норми і правила, які регулюють органі­заційну будову економіки та тих процесів, що відбуваються в ній, а також сукупність інститутів, які відповідають за управління і надання економіці відповідної організаційної форми Економіч­ний порядок, окрім зазначеного конкурентного порядку, включає:

— порядок, шо регулює право власності;

— грошовий і валютний порядок;

— порядок, що регулює зовнішню діяльність.

Методологія моделі соціального ринкового господарства ба­зується на основних положеннях учення про вплив інститутів та інституцій на поведінку економічних суб’єктів, а також відміче­ній теорії економічного порядку. Зокрема, в останній В Ойкен описав принципи та методи, на основі яких розробляються і ко­ординуються, а також реалізуються плани окремих одиниць гос­подарювання, які функціонують в умовах існуючого суспільного поділу праці. Річ у тому, що складність і необхідність розв’я­зання проблеми реіулювання їхньої господарської діяльності зростають у міру поглиблення суспільного поділу праці та еко­номічного динамізму. У цьому контексті В Ойкен зауважував: «Зростання масштабності завдань регулювання стає причиною того, що вони ніби набувають нової якості.. чим більші масш­таби поділу праці та чим інтенсивніше він відбувається, тим вищі вимоги, які ставляться до економічного порядку» [8, с. 55, 58].

Серед доробків цього автора, як представника відомої в літе­ратурі Фрайбурзької економічної школи (В Ойкен був професо­ром Фрайбурзького університету), правомірно виділяють два концептуальні положення. По-перше, запропоновану ним на ос­нові інституціонального критерію типологію економічних си­стем, а також виділення двох форм економічного порядку. При цьому його логіка міркувань була такою: якшо багато економіч­них суб’єктів планують автономно — це є ринкова економіка; а коли планує і ухвалює рішення одна інстанція — це централізо­вано керована економіка. Виділена ним така дуалістична теорія порядку практично впродовж усієї другої половини XX ст. окрес­лювала всю політико-економічну дискусію навколо дилеми «рин­кова економіка» — «одержавлена економіка». По-друге, цим бу­ла обґрунтована можливість формування економічного порядку, тобто його створення та зміни через політичні рішення. Оскільки ж економічний порядок — це встановлений порядок, то він є творчим досягненням правової держави. При цьому суспільство, обираючи певний економічний порядок, приймаючи рішення, може поєднувати елементи ринкової й державної економіки.

Теоретично на аналогічній ідеї типологізації В. Ойкена сфор­мулював основні три положення соціальної ринкової економіки і А. Мюллер-Армак, який увів і сам цей термін у науковий вжиток. Сутність цих базових положень полягає ось у чому. По-перше, розумна економічна політика підпорядковується загальній кон­цептуальній ідеї. По-друге, відмова від інтервенцюналізму¹ для досягнення різних політико-економічних цілей безсистемним змішуванням концептуальних підходів. По-третє, економічна по­літика має визначатись однозначним концептуальним підходом, який базується або на вільноринкових, або ж на адміністративно- управлінських принципах [І, с. 18].

У контексті ідей Фрайбурзької школи А. Мюллер-Армак, під­креслюючи ці положення, також обгрунтовував тезу, що розви­нута ринкова економіка потребує активної економічної політики, яка відповідала б соціальним завданням суспільства. При цьому він акцентував на двох напрямах дій при реалізації економічної політики, а саме: політики порядку і політики процесу [5]. Пер­ша — це формування та зміна довготермінових умов функціону­вання суб’єктів господарювання. Характерними ознаками полі­тики порядку є те, що вона реалізується законодавчими владними структурами і розрахована на значний період. Основними скла­довими такої політики є: політика зростання та стабілізації на ос­нові використання інструментів фінансової, фіскальної, грошово- валютної політики і регулювання зарплати. У політичному аспек-

' Термін IHiepncHuioHajii jM (⅛M лат. interventιo) насильницьке втручання одного у справи іншого, в і. ч. і держави, в діяльність суб’єктів господарювання, придбання чи надання привілеїв тощо. ті її здійснення стосується компетенций виконавчої гілки влади та національного банку. Самі ці інструменти розраховані на корот­ко- та середньотермінову перспективу. Даний напрям враховує соціально-політичні цілі та орієнтації, які вважаються рівноправ­ними з цілями економічної ефективності. Принцип сумісності з ринком є чинним і для соціально-політичних заходів

Соціальне ринкове господарство в німецькій моделі не слід трактувати тільки як концепцію (вчення) про організацію еконо­мічного життя. Так, відомий німецький фахівець X. Ламперт, ви­значаючи сутність соціальної ринкової економіки, підкреслював, що ця модель економіки — синтез гарантованої державою еко­номічної свободи та ідеалів соціальної держави, які пов’язані із соціальним захистом і соціальною справедливістю. Дана модель економіки функціонує на основі як економічного, так і соціаль­ного порядку.

Соціальний порядок — це сукупність інститутів і норм, ЯКІ визначають соціальний стан громадян і окремих груп населення, а також соціальні відносини між членами суспільства. Соціаль­ний порядок охоплює:

— порядок у сфері праці;

— майновий порядок,

— порядок у системі соціального страхування та соціального захисту-;

— житловий порядок;

— екологічний порядок тощо.

Зв’язок цих двох порядків досить органічний. Адже багато ін­ституцій і правил економічного порядку виникають і діють не ізольовано від морально-ціннісних норм, традицій, які прийняті в суспільстві. Вони доповнюють економічні постулати і вимоги, тобто існують поряд з ними. Згідно з оцінкою німецьких фахівців ця модель базується на трьох принципах:

— по-перше, як ціннісну основу поставлено принцип індивіду­альності, тобто головна роль відведена не державі, не колективу, не певному загальному благові, а людині як особистості. Таким чином, акцент сфокусовано на антропоцентричну орієнтацію, а саме на індивідуума, на необхідності створювати умови для за­безпечення його суспільної життєдіяльності. Отже, економічний порядок, як й інші сфери суспільного життя, має гарантувати свободу і право на самореалізацію, самовідповідальність, індиві­дуальний розвиток. За сучасних умов, коли праця все рельєфніше індивідуалізується, роль цього принципу суттєво зростає;

— по-друге, принцип індивідуальності органічно поєднується з принципом солідарності. Адже зрозуміло, шо люди перебува­ють у постійних зв’язках і взаємній відповідальності одне перед одним і суспільством, а це й передбачає солідарність. У цілому остання потребує розв’язання виникаючих конфліктів інтересів через пошук і досягнення консенсусів, подолання соціальної не­справедливості тощо;

— по-третє, поєднання названих вище двох принципів не є формальним чи автоматичним, а вимагає ціленаправлених, сис­темних заходів, що й реалізується через принцип субсидіарності'. У даному контексті він трактується як інституціональне правило, що сприяє реалізації принципів індивідуальності та солідарності. Реалізація принципу (правила) субсидіарності захищає індивіда, його свободу та особистісні права на самовираження і власну іні­ціативу в наявному соціумі від можливих перешкод як з боку держави, так і суспільства в цілому. Адже суспільна природа лю­дини не обмежується лише останніми інститутами (держави та її офіційних структур і суспільних інститутів). У реальному житті вона реалізується у різних проміжних громадських формуваннях, а саме сім’ї, різних колективах, у т.ч. і виробничих, навчальних, а також різних громадських і політичних організаціях та групах за економічними, корпоративними, соціальними, культурними професійними інтересами.