Сучасний стан розвитку та розміщення паливної промисловості

Вугільна промисловість представлена видобутком кам’яного та бурого ■ вугілля, збагаченням та його брикетуванням. З вугільною промисловістю тісно пов’язані такі галузі, як електроенергетика, коксохімія, металургія.

Характерними рисами вугільної промисловості є:

• висока концентрація її в Донбасі,

• значне переважання підземного способу видобування,

• висока частка видобутку кам’яного вугілля (94 %) порівняно з бурим.

Кам’яновугільна промисловість зосереджена в двох басейнах: Донець­кому і Львівсько-Волинському. ■

Донецький кам ’яновугільний басейн розташований у Луганській і До­нецькій областях, але вугленосна плоша охоплює лівий бік Дніпра від Чер­нігова до Азова- Великий Донбас, Загальні геологічні запаси вугілля в ук­раїнській частині Донбасу становлять 50-100 млрдт. Цей басейн був відкри­тий у 1721 р. Капустіним. Вугілля басейну поділяють на кам’яне (75—90 % вуглецю, теплотворність 7000 Ккал/кг,) і антрацит (90—96 % вуглецю, теп­лотворність 8000 Ккал/кг).

Господарське використання кам’яного вугілля передбачає його дифе­ренціацію на окремі сорти (марки вугілля). Залежно від хімічного складу, наявності золи, сірки, летких речовин тощо кам’яне вугілля поділяється на шість марок (А, Г, Ж, К, ОС, Т), а антрацити на дві (А, ПА). Найцінніші марки Ж, K, OC придатні для коксування.

Однією з важливих властивостей багатьох сортів кам’яного вугілля є його здатність за певних температурних умов спікатися, утворюючи щільний кокс (вмістчистого вуглецю сягає97—98 %),який використовуєть­ся переважно у металургійному виробництві (доменний кокс, ливарний кокс), рідше —в енергетиці (енергетичний кокс) для теплоелектростанцій. Здебільшого кокс отримують шляхом штучного коксування кам’яного ву­гілля на спеціальних коксохімічних підприємствах.

Придатні для розробки запаси на 60 % складаються із енергетичного вугілля (західний та східний Донбас) і на 40 % - з коксівного (центральна части на Донецького басейну).

Видобуток вугілля проводиться двома способами: відкритим і підзем­ним (шахтним). Основними ланками вуглевидобутку шахтним способом є: шахта з комплексом підземних і наземних споруд і енергосиловим гос­подарством, вуглезбагачувальна фабрика, транспортні комунікації та во­догосподарські споруди, районні енергетичні центри, складське господар­ство, підприємства та установи невиробничоїсфери.

» Україна має потужні запаси вугілля: за геологічними оцінками 52 млрд т, з яких 23 млрдт - розвідані запаси. Проте „чорне золото” характеризуєть­ся складними умовами залягання, міститься на глибині понад 1000 м, шо ускладнює умови видобутку (у Донбасі видобуток ведеться шахтним спосо­бом). Основні запаси сконцентровані в Донбасі, 7 % - у Західній Україні, З % вугілля містять земні надра в районі Олександрії (Кіровоградська область).

Географія вуглевидобування в Донбасі склалася відповідно до наявності великих покладів вугілля. Найбільше шахт у центральній і північній час­тині Донецькой області, де видобувають найкраще коксівне вугілля, та південній частині Луганської області, а найбільші центри видобування — Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Красноармійськ, Торез.

Львівсько-Волинський вугільний басейн розвідано і освоєно в післявоєнні роки. Запаси вугілля становлять 2 % від загальноукраїнських, їх якість низь- І50~

ка. Вугілля — антрацит, газове, довгополуменеве, придатне для напівкок- сування, більш зольне. Але територіальне розташування призвело до роз­робки цього басейну. Вугілля здебільшого використовують як енергетич­не паливо Бурштинська, Добротвірськата інші теплові електростанції.

За фізико-хімічними властивостями воно придатне для поглибленої хімічної переробки, з нього можна одержувати напівкокс, кам’яновугіль­ну смолу як вигідну сировину для виробництва деяких хімічних речовин.

Буре вугілля залягає в Дніпровському басейні, який тягнеться від півдня Житомирської області (з правої сторони) до Черкаської області. У деяких місцях вугілля трапляється окремими вугленосними структурами.

Найбільшими центрами видобутку бурого вугілля в Україні є Олек­сандрія Кіровоградської області, Ватутіно Черкаськоїобласті, Коростишів Житомирської області, а також окремі родовиша зосереджені у Прикар­патті, Поділлі (місцевого значення). Буре вугілля Дніпровського басейну придатне для брикетування, напівбрикетування, напівкоксування і гази­фікації.

Основним районом залягання бурого вугілля в Україні є Дніпропет­ровський басейн, загальні запаси якого становлять 2,7 млрд т. У зв’язку з вичерпанням родовищ видобуток бурого вугілля дешо зменшується.

Буре вугілля порівняно з кам’яним відзначається невисокою теплотвор­ністю, крихкістю, значною зольністю, досить високим вмістом сірки. В окремих родовищах — надмірною зволоженістю.

Найбільшим центром видобутку бурого вугілля є Олександрія. Тут пра­цюють брикетні фабрики і Семенівський завод штучного гірського воску, який використовують для потреб енергетики, комунального господарства.

Значні поклади бурого вугілля виявлено на Лівобережжі України, але їх поки шо не розробляють. Буровугільна промисловість України об’єднує великі механізовані вуглерозрізи, шахти, вуглебрикетні фабрики, а також допоміжні підприємства.

Відзначимо, що у 2002 р. вироблено 59,4 млн т готового вугілля, що на 3,8 % менше порівняно з 2001 р. Поліпшення ситуації з оплатою на підприє­мствах з видобутку та агломерації кам’яного вугілля (з 73,9 % до 78,9 %) та скорочення бартерних операцій з 18,0 % до 11,9 % істотно не вплинуло на фінансовий стан галузі, що залишається складним. Заборгованість із заро­бітної плати працівників на кінець 2002 р. становила 558,7 млн грн. Зросла кредиторська заборгованість вугільних підприємств, кількість збанкруті­лих шахт. Напруженою залишалася ситуація зі станом безпеки та охорони праці шахтарів на підприємствах.

Через високу собівартість видобутку вугілля та необхідність покриття цих витрат в Україні запроваджено практику субсидіювання галузі. Вуг­ільна промисловість України має шістдесят чотири вугільнозбагачувальні заводи, п’ятнадцять її підприємств функціонують у металургійній галузі.

Нафтова промисловість складається з таких галузей: нафтовидобувної, нафтопереробної та транспортування нафти.

Вона зосереджена у Прикарпатті, Дніпровсько-Донецькій западині і в Причорноморському нафтогазовому районі. На жаль масштаби видобутку невеликі, бо запаси вичерпні, а пошукові роботи проводяться недостатньо.

Найбільше нафти знаходиться у таких районах;

- східному - Радченківське, Сагайданьке, Зачепилівське, Новогриго- рівське, Глинсько-Розбишівське (Полтавська область), Качанівське, Ри­бальське (Сумська область), Прилуцьке, Гнідинцівськс, Леляківське (Чер­нігівська область) родовища;

- західному - Долинське, Бориславське, Дрогобицьке, Битківське (Прикарпаття) родовища;

- південному - Керченське, Джанкойське родовища.

Поділ нафтогазоносних регіонів України (Східний, Західний) Півден­ний) на окремі складові частини (провінції, області, райони) грунтується на структурно-тектонічному принципі і проведений на основі подібності чи відмінності історії геологічного розвитку, відображеної в будові, фор­маційному складі та інших ознаках, що забезпечили і контролювали про­цеси генерації, міграції, акумуляції та консервації вуглеводнів.

У складі нафти Прикарпатських родовиш переважають метанові та метанонафтенові компоненти. їх використовують як паливно-енергетич­ну і хімічну сировину. Нафта Дніпровсько-Донецького району високої якості, у родовищах велика кількість попутного газу, що використовуєть­ся для місцевої газифікації міст і сіл та в хімічній промисловості.

У 2002 р. в Україні видобуто 18,4 млрд M^j газу та 3,7 млн т нафти з газо­вим конденсатом, що відповідно на 1,3 % та 0,6% більше порівняно з 2001 р. За 2002 р. обсяги розвідувального буріння зменшилися на 11,3 %, а про­ходка в експлуатаційному бурінні — на 10,2 %.

У 1999-2000 р. р. продавалися чи передавалися управлінню пакети акцій НПЗ під інвестиційні зобов’язання, зокрема, щодо завантаження потужно­стей сировиною. Відбулися конкурси з продажу пакетів акцій, що належать державі, на BAT „Одеський НПЗ”, BAT „Херсоннафтопереробка” та BAT „Лисичанськнафтооргсинтез”. Наслідком проведеної приватизації заводів стало збільшення переробки нафти в 1,8 рази у 2001 р. порівняно з 2000 р. У 2002 р. перероблено нафти на 25,1 % більше, ніж за 2001 р. Завдяки збільшен­ню виробництва нафтопродуктів українського походження ринок в Україні звільнився від залежності щодо імпортного моторного палива (як це було у минулі роки), шо дуже важливо для нашої країни.

Підприємства нафтопереробної промисловості зосереджені в районах видобування нафти (Дрогобич, Борислав, Надвірна, Львів), в портових містах (Одеса, Херсон, дослідний нафтомаслозаводу Бердянську), в центрі України (Вінниця І Кременчук, де переробляється нафта Лівобережної України).

Нині закінчили будівництво Лисичанського (потужність 16 млрд т, Луганська область) та Запорізького нафтопереробних заводів. Потужність наших заводів використовується на чверть і через погану оснащеність вони є некон курентноздатними, хоча за сучасної вартості нафтопродуктів на ук­раїнському ринку та існуючих податках заводи мають можливість працю­вати з прибутками.

Мережа нафтопродуктопроводів, загальна довжина яких 3,3 тис. км. розрахована на роботу шести українських нафтопереробних заводів і доз­воляє щороку перекачувати 19 мли т нафтопродуктів.

Найдешевшим транспортом є танкери. Так, транспортування 1 т на­фти від Перської затоки до Західної Європи коштує приблизно 7 дол./т, а транспортування трубопроводом на 1000 км коштує приблизно 5 дол./т.

Україні також доцільно орієнтуватися на норвезьку, арабську й ал­жирську нафту, яка містить багато світлих нафтопродуктів. Імпорт нор­везької нафти має проходити через Прибалтику, а інших — через Одеський термінал та Одеську нафтогавань (Радянським Союзом через останню ек­спортувалося до 15 млрд т нафтопродуктів).

З нафтовидобувною і особливо нафтопереробною галузями пов’язуєть­ся низка серйознихекологічних проблем, серед яких виділяють забруднен­ня атмосфери, поверхневих і підземних вод при нафтопереробці, потенц­ійна небезпечність власне виробництва та транспортування нафтопро­дуктів, катастрофічні наслідки аварій трубопроводів, танкерів, цистерн.

Газова промисловість є галуззю паливної промисловості, що проводить видобування, зберігання, транспортування та переробку природного газу. Природні гази — це суміш вуглеводневих газів, що нагромаджуються в різно­манітних колекторах у надрах земної кори. Основними складовими части­нами природних газів виступають метан, частка якого складає 55—99 %, та інші вуглеводні - пропан, бутан тощо. Використання газу набагато дешев­ше за нафту, що пояснюється відносною простотою його видобування. Га­зова промисловість забезпечує виробництво азотних добриві синтетичних матеріалів. Основні родовища газової промисловості розміщені в:

> східній українській зоні (Шебелинське, Єфремівське (чисто газові), Леляківське, Гнідинцівське (змішані);

> західноукраїнській зоні (Дашавськс (практично вичерпане), Угорсь­ке (великі газосховища);

> південноукраїнській зоні (Глібівське);

> чорноморський шельф (Дельфін, Голіцинське, Штормове, Арабатсь- ке (Чорне море)).

Ці газоносні області територіально збігаються з ареалами поширення нафти, оскільки газові родовища мають генетичну спорідненість з нафто­вими покладами. Золотим часом розвитку газової промисловості була се­редина 70-х років, коли видобувалося близько 68 млрд м-’, для порівняння у 1994р. — 18млрдм³.

Розвиток газової промисловості пов’язаний із відкриттям і освоєнням родовищ природного газу а Прикарпатському нафто-газовому районі, де центрами газової промисловості є: Дашава, Більче-Волиця, Рудки, Битків, Опара, Косів.

Дніпровсько-Донецький район є основним за видобутком газу, а ос­новні родовища розміщені в Харківській (Шебелинське, Хрестищенське, Єфремівське, Кегичівське, Дружелюбівське, Західно-Хрестищенське), Сумській (Рибальське, Качанівське), Полтавській (Диканське), Дніпро­петровській (Пере щецинське), Чернігівській (Гнідинцівське) областях.

Третій нафто-газоносний район - Причорноморський. Тут особливе значення мають газові родовита Криму. Відкрито експлуатуються родо­вища: Джанкойське, Глібівське, Оленівське, Задорненське, Стрілківське.

Розвідані запаси газу в Україні становлять 1,15 млрд м³. До 2010 р. зап­лановано збільшити видобуток українського газу до 35,8 млрд м³, з них на шельфі Чорного та Азовського морів — 8 млрд м³ щороку.

Найперспективнішим є Азово-Чорноморський район. Протягом 1996 р. проводилися геологорозвідувальні роботи щодо перспектив нафтогазо­носності південно-західної частини Чорного моря, завершено будівницт­во шести експлуатаційних свердловин. Розроблено шість родовищ, у тому числі три газові: Джанкой, Стрілкове, Архангельське; два газоконденсатні: Голіцинське, Штормове, одне нафтове - Семенівське. Найпотужнішим є Штормове, з якого вже видобуто близько 1 млрд м³ газу та 103 тис. т кон­денсату.

У 2002 р. стабільно працювала газотранспортна система та система магістральних нафтопроводів України. Підписано міжурядову українсь­ко-російську Угоду, яка передбачає створення консорціуму з управління газотранспортною системою України та її розвитку. Цей крок сприятиме інтеграції української газотранспортної системи в європейську, вагомій участі нашої держави у реалізації нової енергетичної стратегії Європейсь­кого Союзу.

Газотранспортна система України є однією з найбільших у світі. Її про­ектна пропускна спроможність становить на вході близько 290 млрд м³ газу на рік; на виході — 175 млрд м³. Майже 90 % російського газу потрапляє до Європи через Україну. За відповідні послуги Україна отримує 28—30 млрд м³

Розміщення ItpcidyicmueHiLX сил та регіональна економіка газу щорічно, або 40-42 % від річних потреб держави. Система магістраль­них нафтопроводів України має протяжність 3850 км загальною потужні­стю 100 млн т нафти на рік.

Перед подачею споживачам природному газу обов’язково надається специфічний запах, який полегшує виявлення пошкоджень при експлуа­тації газопроводів та газових приладів у промисловості та побуті.

В Україні розвинута мережа газопроводів. Спочатку були газопроводи — від українських родовищ (Дашава - Львів, Дашава — Київ - Москва, Дашава — Мінськ, Вільнюс, Рига), у п’ятдесяті роки: Шебелинка — Харків, Шебелинка - Київ, Шебелинка - Кривий Ріг (продовжувався до Киши­нева), а після вичерпання цих родовищ у сімдесяті роки відкрилися газо­проводи з Західного Сибіру через територію України в Західну Європу: Уренгой - Помари — Ужгород, Уренгой - Новопсков (Луганська область), газопровід “Союз”: Оренбург — Ужгород.

Через мережу газопроводів Україна експортує газ у Чехію, Австрію, Словаччину, Польщу, Угорщину, а також імпортує 80 % газу: 20 % із Турк­менії, 60 % із Росії.

Поряд із транспортуванням, важливою проблемою залишається збе­реження газу, що зберігається у зрідженому стані (зрідження здійснюєть­ся під високим тиском при температурі 169°, завдяки чому об’єм газу змен­шується у 600 разів) у спеціальних великих резервуарах. За останні роки виникла проблема акумуляції значних резервів газу, в тому числі імпорт­ного, у газосховищах. При цьому під газосховища використовують спец­іально підготовлені (герметизовані) гірничі виробки (шахти, штольні тощо), куди газ подається під високим тиском та підземні водоносні го­ризонти, вода з яких витісняється газом, накачаним через спеціальні свердловини. Загальний обсяг наявних газосховищ в Україні становить 25 млрд м³.

В Україні прийнята національна програма “Нафта і газ України до 2010 року”, яка передбачає нарощування масштабів пошуково-розвідувальних робіт для поповнення запасів нафти та газу.

В січні 1996 р. Урядом розроблена і схвалена концепція реформування нафтогазового комплексу України, в основу якої покладені класичні рин­кові умови функціонування виробництва.

Найгостріші проблеми газової промисловості є нестача сировини че­рез повну чи часткову вичерпаність родовищ (Дашавське, Шебелинське), розрахунки за імпорт палива, пошук країн - вигідних партнерів.

Торфова промисловість є одним із найстаріших (поряд з дровами) дже­рел забезпечення населення дешевим місцевим паливом. У паливному ба­лансі торф нині має другорядне значення, хоча його запаси досить-таки

значні. Основні запаси торфу розміщенні в Поліській частині країни: Жи­томирська, Волинська, Рівненська, Київська, Черкаська, Сумська області та в лісостеповій частині. Всього є близько 2500 родовищ торфу. Загальні запаси перевищують 2,2 млрд т.

Торфовидобувна галузь представлена здебільшого невеликими підприємствами потужністю 50 350 тис. т торфу нарік, шодаютьфрсзер- ний та кусковий торф.

Основними споживачами торфу як палива є сільські підприємства, скля­на, фарфоро-фаянсова, харчова та місцева промисловості. Його викорис­товують також для комунальних потреб і як хімічну сировину. З торфу отри­мують мастила, парафін, феноли, креолін, смоли, оптову кислоту, ацетон, кормові дріжджі, кокс і напівкокс, у якому зовсім немає сірки, та ін.

Для поліпшення якості паливного торфу та підвищення його транс­портабельності торфову масу переробляють на торфобрикети. Найпотуж­нішими торфобрикетними заводами є: Замглайський (Чернівецька об­ласть), Бучманський (Житомирська область) та Стоянівський (Львівська область), Маневицький (Волинська область). У зв’язку з катастрофою на ЧАЕС, внаслідок якої радіоактивного забруднення зазнали північні райо­ни (віднесені до Полісся) країни, видобуток та брикетування торфу дешо припинилося. Тому спад виробництва у торфобрикетній промисловості пов’язаний ще й з Чорнобильською катастрофою

На півночі Кіровоградської, південному заході Хмельницької та півдні Черкаської областей виявлено маловивчеиі поклади горючих сланців, які за своїм хімічним складом та теплотворною здатністю близькі до прибал­тійських. Горючі сланці - коричнево-сіра чи коричнево-жовта осадова по­рода, що складається з глинистих та вапнякових (іноді - кремнистих) час­тинок і вмішує від 10-15 до 60-80 % горючої органічної речовини сапро­пелевого або гумусово-сапропелевого типу. Утворюються на узбережно­му мілководді морів чи в континентальних озерах. За властивостями близькі до низькосортного (сапропелевого) вугілля. їх природні запаси становлять 3,7 млрдт. Сланці -джерело палива для ТЕС, цінна сировина для хімічних виробництв.

У флішовій зоні Карпат зосереджені великі запаси низькоякісних го­рючих сланців — менілітових. Вони можуть стати цінним мінерально-си­ровинним ресурсом. Разом зтим, промисловий ви добуто к горюч их слан ці в практично не проводиться, очевидно їх варто розглядати як один з вітчиз­няних резервів енергоносіїв.

Уранодобувна й уранозбагачувальна галузі. Уран — радіоактивний хімічний елемент, що має вигляд блискучого сріблястого металу. У при­роді найчастіше зустрічається у формі оксиду — UO,, утворюючи три ізото­пи и™, U²³³_t U²³⁴. *

В Україні поклади уранових руд містяться поблизу м. Жовті Води, що знаходиться на заході Дніпропетровської області. За експертними оцінка­ми загальні запаси уранових руд В Україні становлять близько 50 тис. т. Ui руди дуже низької якості навіть після збагачення (до 0,7 % вмісту чистого урану), яке здійснюється спеціальними збагачувальними підприємствами безпосередньо на місці видобутку руди, не можуть забезпечити запити дію­чих в Україні реакторів типу В ВЕР, тепловиділяючі елементи яких потре­бують концентрації урану щонайменше 5—6 %. Руду, збагачену до таких концентрацій, Україна отримує з Росії.

Таким чином, нестача і низька якість розвіданих родовищ уранових руд є однією з основних проблем вітчизняної ядерної енергетики. Геологічні дослідження свідчать, що запаси ядерних енергоносіїв у перспективі мо­жуть бути відкриті в Карпатах, Приазов’ї, Донецькому кряжі. Крім цього, галузь має проблеми екологічного спрямування. Йдеться щодо небезпеки радіоактивного опромінення жителівтериторій, прилеглихдоуранодобув- них та уранозбагачувальних підприємств, як у процесі виробництва, так і при збереженні радіоактивних відходів виробництва (кар’єрних відвалів, териконів тощо).

4.3.